Тінь «великого брата», або проблематика безпекової політики АСЕАН на тлі зростання китайсько-американського протистояння

Сьогодні світ перебуває практично в «підвішеному стані» – глобальне економічне зростання сповільнилося, популісти й авторитарні режими здобувають усе більше прихильності, а архітектура безпеки, що її вибудовували роками, довела свою неспроможність запобігти конфліктам. На цьому фоні загострилося протистояння найбільших світових геополітичних та економічних потуг – Сполучених Штатів Америки та Китайської Народної Республіки.

Регіон Південно-Східної Азії представляє особливий інтерес для двох держав, оскільки є одним із найбільш економічно активних, а також має стратегічну важливість – як для торгівельних зв’язків, так і для військової інфраструктури, що стає дедалі більш актуальним. Тим не менш, Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), яка позиціонує себе як центрального гравця в регіоні, досі не має чітко сформованої безпекової політики. Чому це небезпечно та чим це може закінчитися в межах глобального геополітичного протистояння, коли дух «холодної війни» дихає в потилицю, розповімо в цьому матеріалі.

Підводні камені формування АСЕАН

Варто зазначити, що створення АСЕАН відбулося не одразу після здобуття незалежності країнами регіону. Попри те, що більшість держав пережили період колонізації, мали схожі політичні режими та моделі економічного розвитку, існувало досить багато протирічь, які гальмували регіональну інтеграцію. Перш за все це було зумовлено тим, що держави були під владою різних метрополій. Окрім цього, роль відігравало й етнорелігійне різноманіття та відмінність традиції.

Тим не менш, головною причиною гальмування створення АСЕАН стали відцентрові тенденції та територіальні суперечки. Найбільш гострими стали прикордонні конфлікти між Філіппінами та Малайзією за малайзійський штат Сабах. Окрім цього, індонезійський режим Сукарно прагнув запобігти створенню федеративної Малайзії. На його думку, це сприяло би закріпленню та розширенню позицій Великої Британії в Південно-Східній Азії, що становило би загрозу національній безпеці Індонезії. Через це він обрав курс на протистояння, тому офіційні торговельно-економічні відносини Індонезії з Малайзією та Сінгапуром були повністю призупинені.

Нелегкими були й відносини між Малайзією й Сінгапуром, який із 1961 входив до складу останньої. Згодом, унаслідок численних спорів між правлячими елітами та провалом малайзійських політичних сил закріпитися в Сінгапурі, останній вийшов зі складу федерації в 1965 році. Тоді ж відбувся й переворот в Індонезії, внаслідок якого було проголошено «новий порядок», що відкрило шлях до нормалізації відносин із Малайзією. Цього було досягнуто в 1966 році за посередництва Таїланду. Також було відновлено повноцінні відносини між Малайзією та Філіппінами. Загалом, складалося позитивне підґрунтя для регіональної інтеграції.

Безпековий договір – бути чи не бути?

8 серпня 1967 року Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Сінгапур і Таїланд підписали Бангкокську декларацію, у якій було визначено основні цілі АСЕАН. Тим не менш, там практично не було згадано про безпекові механізми, окрім пункту про дотримання принципів Статуту ООН та підтримання доброчесних і справедливих відносин між державами-членами. Це пояснювалося небажанням держав «дратувати» більших сусідів та створювати ще один військовий блок під час Холодної війни. Якщо з першим було легше – було проголошено, що до організації можуть приєднатися лише ті держави, які географічно розташовані в Південно-Східній Азії, то з реалізацією другого пункту були певні труднощі.

Підписання установчого договору АСЕАН, Бангкок, 1967 р. AFP

Основною загрозою для блоку в період 1967-1976 був комуністичний Китай Мао Цзедуна. У першу чергу це проявлялося в активному експансіонізмі та використанні китайської діаспори для поширення власного впливу. Це змусило АСЕАН прийняти Декларацію про зону миру, свободи й нейтралітету в 1971. Вона проголошувала створення системи відносин на 3 рівнях: субрегіональному (подолання протиріч у межах блоку), регіональному (встановлення правопорядку для мирного співіснування) та глобальному (недопуск втручання великих держав у справи регіону, заборона на розміщення іноземних військ на своїй території).

Більш конкретне бачення розвитку безпекової співпраці з’явилося зі створенням секретаріату АСЕАН та ухваленням двох важливих документів: Декларації згоди-1 (1976) та Договору про дружбу та співробітництво у Південно-Східній Азії. За ним було проголошено концепцію національної й регіональної стійкості (опірності). Це передбачало протидію ворожій пропаганді, внутрішню стабільність, активну зовнішню політику, розвиток економіки та набуття достатньої військової міці для протистояння загрозам. Тим не менш, досі не йшло мови про створення військового союзу чи механізму протидії загрозам. Було наголошено на тому, що угоди такого характеру можуть бути лише двосторонніми (наприклад, оборонний договір між В’єтнамом і Лаосом).

Вас може зацікавити: Країна недобудованого соціалізму: огляд внутрішньої та зовнішньої політики Лаосу

Із завершенням Холодної війни внаслідок розпаду СРСР у 1991 році, безпековий механізм АСЕАН зазнав певних змін. У 1994 році було створено Регіональний форум АСЕАН, який має обговорювати всі проблеми, які виникають в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Рішення традиційно мають прийматися на основі консенсусу.

Тим не менш, попри досить довгу еволюцію безпекової політики АСЕАН, її незмінним принципом залишається кооперативна безпека – уникання конфронтації з потенційно ворожими акторами та максимальне намагання не допустити конфліктів шляхом переговорів.

«Повзуча експансія» КНР у Південно-Східній Азії

Внаслідок громадянської війни, станом на середину ХХ століття утворилося дві китайські держави – материкова Китайська Народна Республіка під керівництвом комуністів, яких очолював Мао Цзедун, та Республіка Китай, якою правили націоналісті з лідером Чай Кайші на острові Тайвань. Попри те, що наразі більшість держав світу дотримується принципу «одного Китаю» та визнає офіційний Пекін як легітимну китайську владу, РК є фактично незалежною державою зі своїми ВМС та виключною економічною зоною. Окрім ідеологічної, це створює ще одну проблему для керівництва КНР – китайська ділянка Південно-китайського моря стала де-факто внутрішніми водами держави, адже ВЕЗ та острови інших держав АСЕАН перекривають Пекіну вільний доступ до Світового океану.

Претензії Китаю були окреслені ще націоналістичним урядом у 1947 році та отримали назву «лінія дев’яти пунктирів». Основними спірними територіями стали острови Спратлі та Парасельські острови. Боротьба за них точиться між Тайванем, КНР, В’єтнамом, Малайзією та Філіппінами. Пекін особливо цікавлять ці території через можливі запаси там енергоресурсів, від імпорту яких дуже залежить його економіка. І якщо держави АСЕАН не йдуть на відкритий конфлікт і намагаються вирішувати суперечку більш спокійно, то китайське керівництво провадить активну політику експансіонізму: захоплює безлюдні острови, створює штучні з подальшим розміщенням на них військових об’єктів, економічно експлуатує території інших держав. Найвідомішими порушеннями стали інциденти із затриманням 400 в’єтнамських рибалок біля Парасельських островів за «незаконне перебування у водах КНР» (2009), розміщення у водах В’єтнаму китайської нафтобурової установки (2014), бої між ЗС КНР і Філіппін за мілину Скарборо  (2012). У 2013 було опубліковано оновлену «лінію дев’яти пунктирів». У результаті, Маніла подала міжнародний позов у суд проти Пекіну. Згідно з рішенням цього суду, претензії Китаю визнавалися незаконними, проте останній не визнав цього й продовжив експансію.

Дізнайтеся більше: Затиснуті між центрами сили: як Філіппіни вибудовують зовнішню політику

У 2023 році, офіційний Пекін опублікував нову карту «виключно китайських територій», де претензії розширилися до 11 ліній. Вони охоплюють території та ВЕЗ Малайзії, Філіппін, Сінгапуру, В’єтнаму та Брунею. Окрім цього, безпекова ситуація в регіоні загострилася й через те, що КНР продовжує військові провокації в морі, наприклад обстрілює водометами філіппінські судна та не полишає спроб завадити поставкам продовольства на військову базу. Така конфронтація супроводжується постійними посиленими навчаннями ВМС НВАК, що лише підвищує ризик військового зіткнення.

Фото військового об’єкту КНР на спірних островах Спратлі. Victor Robert Lee/Airbus Defence&Space

То друзі чи вороги?

Попри всі територіальні претензії до держав-членів АСЕАН, КНР також зацікавлена в розвитку торгівельних відносин. Південно-Східна Азія є одним із найстабільніших регіонів, який навіть в умовах глобальної кризи продовжує економічне зростання. У 2010 році було створено ЗВТ між Китаєм та АСЕАН, яка стала третьою за товаро- й капіталообігом у світі. Окрім підвищення економічної залежності, це також допомогло Пекіну просувати ідеологію консолідації держав, що розвиваються. За його заявами, «Захід більше не потрібен для створення зон вільної торгівлі», а держави, що розвиваються, мають об’єднатися для протистояння «монополії» західних країн.

Окремим фактором є ініціатива «Один пояс, один шлях», спрямована на допомогу державам, що розвиваються, у розбудові інфраструктури шляхом залученням інвестицій і надання кредитів. Попри те, що її часто критикують за непрозорі умови надання вищезгаданих позик, вона користується популярністю серед авторитарних режимів у регіоні. Найяскравішими прикладами є Камбоджа, Лаос і М’янма, які також відносяться до п’ятірки менш розвинутих держав блоку.

Вас може зацікавити: М’яка сила як інструмент зовнішньої політики Китаю

Якраз інтенсивна взаємодія з авторитарними режимами є особливо небезпечною для спроможності АСЕАН приймати необхідні рішення та безпеки в регіоні. Лаос уже є надто залежним від китайських кредитів, оскільки не може отримати фінансування від МВФ через відсутність реформ, тотальну корупцію та значні проблеми з дотриманням прав людини. Окрім цього, інтенсивне будівництво гідроенергетичних об’єктів на основній водній артерії країни – річці Меконг – поступово призводить до екологічної катастрофи. Іншою ціллю Пекіна в Лаосі є ослаблення традиційних зв’язків В’єнтьяна з В’єтнамом, які сформувалися історично. Лаос є стратегічно важливим для Ханоя, оскільки саме з його території відбувалися наступальні дії під час В’єтнамської війни. Наступною ціллю стала Камбоджа, яка практично повністю переорієнтувала свою зовнішню політику з пров’єтнамської на прокитайську, а також надала Китаю доступ до колишньої американської військової бази Реам. Це викликало значний резонанс та негативну реакцію Вашингтона, а всі намагання Пномпеня довести відсутність залежності від китайських інвестицій очевидно провалилися. Держава також є основним адвокатом китайських інтересів усередині АСЕАН та блокує всі рішення, які хоч якось пов’язані з Пекіном у негативному ключі. Це яскраво проявилося ще під час саміту Асоціації в 2012, де Камбоджа заблокувала спільну заяву щодо Південно-Китайського моря через «яскраву антикитайську риторику», а також у блокуванні нею ініціативи Індонезії щодо проведення перших спільних військово-морських навчань країн АСЕАН у «північному морі Натуна», оскільки на ці території претендує Піднебесна.

Порти подвійного призначення в Азії, які контролює КНР. Harbored Ambitions, C4ADS

Позиції США в регіоні

Попри традиційну роль США як союзника держав Південно-Східної Азії, протягом останнього десятиліття їхні позиції в регіоні занепадають. За каденції Барака Обами було досягнуто певних позитивних рішень, особливо у двосторонніх відносинах із Малайзією. Тим не менш, прихід Дональда Трампа став початком практичної відсутності Вашингтона в ПСА та слабкої залученості у регіональні процеси. У 2017 році США вийшли з Транстихоокеанського співробітництва, що ще більше знизило їхній потенціал у регіоні. У Індійсько-Тихоокеанському регіоні зосереджено понад половина населення планети, а також виробляється 60% ВВП. Окрім цього, такі суперники Вашингтона як КНР та КНДР також розташовані в Східній Азії, що робить «відкат» нелогічним кроком з американської сторони.

Тим не менш, із приходом до влади адміністрації Байдена почалося відновлення співробітництва і США почали повертатися у здавалося би втрачений на користь КНР регіон. Окрім традиційної підтримки Тайваню та візити американських чиновників високого рівня на острів, Вашингтон офіційно ініціював обговорення створення Індо-Тихоокеанської економічної структури (IPEF), куди входили б США, Австралія, Японія, Індія, Південна Корея, Нова Зеландія та 7 із 10 членів АСЕАН: Таїланд, Малайзія, Індонезія, В’єтнам, Філіппіни, Бруней і Сінгапур. Зважаючи на заявлені цілі платформи, можна зробити висновок, що США ініціювали об’єднання потужних регіональних гравців, які могли би протистояти економічній експансії Пекіну. Також IPEF покликана чинити “м’який вплив” на важливих акторів, які не мають чіткої позиції щодо політичних і безпекових питань.

Читайте також: США vs КНР: хто переможе в Південнокитайському морі?

Окрім економічного та «м’якого» впливу, США відновлюють свою військову присутність у Південно-Східній Азії. У першу чергу це стосується розширення доступу до військових баз на Філіппінах, що сталося у відповідь на військові провокації КНР проти філіппінських кораблів. Окрім цього, було поглиблено відносини із В’єтнамом, а від Джакарти ВПС США вперше в історії отримали дозвіл на посадку двох стратегічних бомбардувальників B-52 на території Індонезії. Тим не менш, для того, щоб відновити втрачені позиції та нав’язати КНР серйозну конкуренцію, Вашингтону потрібно прикласти більше зусиль. На жаль, через нерішучість адміністрації Байдена процеси протікають досить повільно.

Президент США Джо Байден. Flickr/White House

У чому ж полягає безпекова проблема АСЕАН?

Попри те, що АСЕАН заявляє про свою центральну роль у регіональних процесах, вона майже не простежується у сферах, які виходять за межі соціально-економічного розвитку. Чітка інституалізація Асоціації відбулася лише після ухвалення її Статуту в 2007 році, проте й там не було чітко прописаних механізмів захисту в разі збройних конфліктів чи воєн, чим активно користується КНР, регулярно влаштовуючи провокації в Південно-Китайському морі. Єдиним джерелом безпеки виступають двосторонні оборонні угоди як між державами-членами організації (наприклад, договір між Лаосом і В’єтнамом), так і між державою-членом і зовнішнім актором (угода між Філіппінами й США).

Другим фактором став відхід США від справ у регіоні та зниження рівня довіри населення й владних еліт до Вашингтона як надійного союзника. Критичним став вихід Штатів із Транстихоокеанського партнерства, що сприйняли як небажання розвивати міцніші відносини з регіоном. Через це, держави АСЕАН були змушені нарощувати співробітництво з найбільшою силою, яка не мала значної противаги – КНР. Через це, місцеві еліти дещо «розслабилися» та почали менше витрачати на оборонні витрати. Такі стратегічні країни, як Таїланд та Малайзія, витрачають на свій оборонний бюджет приблизно 1,5% ВВП, а Індонезія – менше 1%. Серйозно до загрози ставляться лише Сінгапур та В’єтнам, які виділяють на оборону 5% та 2,5% ВВП відповідно. Через це, ситуацію відносин між АСЕАН та КНР можна порівняти з відносинами ЄС-РФ напередодні війни з Україною.

Третім чинником стала практично повне ігнорування АСЕАН військового перевороту в М’янмі, що свідчить про нездатність організації вирішувати навіть внутрішні проблеми. Асоціацію в першу чергу критикують за відсутність реакції на систематичне порушення прав людини, а також за відсутність дієвого механізму для діалогу з режимом. Запропонований «Консенсус із п’яти пунктів» не призвів до бажаних результатів, а тимчасове усунення Найп’їдо від участі в самітах АСЕАН лише підштовхнуло хунту до тіснішої співпраці з КНР. Пекін отримав доступ до порту Янгон та глибоководного порту Кьяукпью, що посилило його військові можливості та надало зручніший шлях для імпорту нафти з Близького Сходу через Індійський океан.

Вам може сподобатися: Громадянська війна в М’янмі: що відбувається в країні після перевороту?

У результаті, держави-члени починають брати ініціативу у свої руки та провадять діяльність за межами АСЕАН. Філіппіни найактивніше працюють над диверсифікацію безпекової політики та зміцнюють оборонні альянси із Японією, Австралією та США, розширивши доступ до військових баз на своїй території для останніх. Регулярні обстріли в’єтнамських рибальських суден китайцями спонукало Ханой підвищити рівень свого партерства з Вашингтоном із «всеосяжного» до «всеосяжно стратегічного», а Індонезія почала брати у свої руки ініціативу проведення спільних військових навчань між державами АСЕАН та позарегіональними союзниками. Таїланд та Камбоджа намагалися в обхід АСЕАН проводити переговори з М’янмою, що, тим не менш, не принесло особливих результатів.

Чи є шанс на зміни?

Як бачимо, АСЕАН не має жодного нормального механізму, який би гарантував безпеку чи можливість втручання у внутрішньополітичні процеси держав-членів. Більше того, саме принцип поваги до суверенітету та невтручання у внутрішні справи є однією з основ функціонування Асоціації. Окрім двосторонніх угод окремих держав із партнерами, гарантій захисту більше немає. Це може стати критичним, враховуючи тенденції загострення геополітичної ситуації у світі та на регіональному рівні. Особливо небезпечним є наростаюче протистояння між США та КНР, які наразі є найвпливовішими глобальними політичними, економічними та військовими потугами. Через те, що Пекін має міцні економічні зв’язки з державами АСЕАН, конфлікт може негативно позначитися на них. Окрім цього, Піднебесна уже має доступ до стратегічних військових і морських об’єктів. США, попри втрату впливу на певний час, зараз активно відновлюють свою присутність в Південно-Східній Азії для протидії китайській експансії.

Президент США Джо Байден і генсек правлячої Комуністичної партії В'єтнаму Нгуєн Фу Чонг. Luong Thai Linh/AP/picture alliance

Для того, щоб зберегти свою компетентність як центрального регіонального органу, АСЕАН потрібно провести ряд реформ, які дозволять їй швидше та дієвіше справлятися з труднощами. У першу чергу це стосується відходу від традиційного механізму повного консенсусу для прийняття важливих рішень, що унеможливить їхнє блокування з боку китайських проксі. Також доцільно було би запозичити досвід Африканського Союзу та дозволити втручання у внутрішні справи держав, якщо там відбувається неконституційна зміна влади, систематичне порушення прав людини діючим режимом та інше. Це дозволило би вирішити кризу у М’янмі та покращити становище в Лаосі. Останнім, проте не менш важливим кроком є укладення безпекового договору між усіма членами АСЕАН, який гарантував би безпеку та захист одне одного в разі військового конфлікту. Це вирішило би проблему залежності від зовнішніх акторів у побудові безпекової політики.

Тим не менш, такі різкі зміни можуть бути негативно сприйняті суспільствами, адже механізм прийняття рішень АСЕАН запозичений із традицій, що склалися історично. Окрім цього, більшість режимів Південно-Східної Азії характеризуються авторитарними тенденціями та частими переворотами, тому можливість втручання в такому разі є досить суперечливою, оскільки існує вірогідність зловживання таким правилом. Через це, очікувати значних змін не варто. Із іншого боку, укладення безпекового договору переломило би ситуацію в регіоні та дозволило би АСЕАН проводити регулярні спільні військові навчання, що сприятиме обороноздатності блоку. Поки що офіційних розмов про розробку документу немає, це стало би розумним кроком та допомогло би Асоціації закріпити свою провідну роль у регіоні Південно-Східної Азії.

Висновки

На сучасному етапі АСЕАН зіштовхується з інституційними проблемами, що загрожують підірвати її репутацію як провідної організації в регіоні. У контексті глобальної напруги та необхідності перебудови світової безпекової архітектури, відсутність чіткого механізму реагування на загрози є досить небезпечною. Регіон Південно-Східної Азії є надзвичайно важливим для світової торгівлі та судноплавства, що робить питання безпеки критичним для нього. Особливої актуальності це питання набуває через наростаюче китайсько-американське протистояння, яке ризикує перетворитися на нову фазу Холодної війни.

АСЕАН потрібно провести ряд реформ задля забезпечення ефективного функціонування організації та вирішення ряду внутрішніх проблем, які вже підривають прийняття рішень усередині. Окрім цього, безпековий договір зменшить залежність держав-членів від зовнішніх акторів та покращить їхні позиції в межах нового етапу глобального протистояння. Тим не менш, поки що до проведення таких масштабних змін у межах організації досить далеко, тому зміцнення центральної ролі АСЕАН є досить примарним, а її безпекова політика залишається однією з «дір» функціонування Асоціації.

Автор – Олександр Коптєв, стажер Аналітичного центру ADASTRA

Сподобалася стаття? Підтримайте розвиток вітчизняної аналітики, ставши патроном ADASTRA. Розвиваймо політичну науку в Україні разом!