Національна свідомість та політика памʼяті в Чилі

Навесні 2023 р. українська діяльність щодо налагодження звʼязків із Латинською Америкою почала набирати обертів. 11 травня міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба здійснив візит до Гватемали, де анонсував свій тур країнами Латинської Америки, а також засвідчив прагнення президента Зеленського відвідати цю частину світу.

Серед держав регіону особливе місце для України посідає Чилі. Саме парламент цієї країни першим у Латинській Америці заслухав звернення Володимира Зеленського у квітні 2023 р. Для того, щоб Україна могла краще доносити свою позицію до цієї держави, потрібно вибудовувати таку комунікацію, яка буде зрозумілою її громадянам. А для цього, у свою чергу, необхідно брати до уваги особливості їхньої національної свідомості.

Тож, яким є історико-політичний світогляд чилійців, та як Україні варто просувати власне бачення ролі й минулого Східної Європи в цій латиноамериканській державі – розповідаємо в актуальному дослідженні.

Огляд чилійської шкільної програми з історії

Перед детальним оглядом підручників з історії Чилі варто зауважити, що предмет «Історія» в цій країні обʼєднаний із соціальними науками та географією. З одного боку, це призводить до певного спрощення подання матеріалу. З іншого боку, деякі історичні теми й питання, повʼязані із політикою памʼяті, висвітлюються більшою мірою в розділах, що присвячені соціальним наукам.

Як і в будь-якій країні Латинської Америки, у Чилі викладання національної історії починається з доколумбових часів та висвітлення тих цивілізацій, що існували в Новому Світі до приходу європейців. Але реальним «лакмусовим папірцем» національної памʼяті в країнах Латинської Америки завжди виступає висвітлення іспанського завоювання Америки. Процес конкісти в чилійських книжках описаний доволі нейтрально. Одним із факторів, який пояснює таку особливість, є те, що на території Чилі процес іспанського завоювання не був таким драматичним, як на території сучасних Мексики або ж Перу.

Водночас у підручниках подається ширший континентальний контекст. Ця риса прослідковується при висвітленні всіх періодів та тем. Такий підхід контрастує, наприклад, із тим, що можна побачити в мексиканських книжках з історії, де більша частина уваги приділена виключно національному минулому.  Важливою особливістю є те, що в Чилі конкіста зображується з різних боків та з урахуванням багатьох факторів – від культурних взаємовпливів і виникнення нових кулінарних форм до описів демографічної катастрофи корінного населення Америк. Окремою контрастною деталлю постають доволі потужні антицерковні меседжі та загальний осуд Католицької церкви у XVI ст. і її діяльності впродовж конкісти.

Щодо періоду перебування в статусі колонії так само ми знаходимо доволі зважений опис. Попри те, що на території Чилі індіанські племена не були настільки чисельними, як у Мексиці або Перу, у книгах все одно міститься широке висвітлення проблеми суспільної стратифікації та низького становища корінних народів і спільнот африканського походження. Розповідь про утворення колоніального суспільства відбувається без сильної дихотомії «пригнічені – пригноблювачі», як це зазначено в аргентинських підручниках, та без нарочитого «згладжування кутів» і підкреслення важливості міжкультурного змішання, як це відбувається в мексиканських книжках. Загалом зустрічаємо критичну оцінку соціальної несправедливості в зазначений період.

Читайте також: Національна свідомість та політика пам’яті в Перу

Окремо варто виділити те, що у фокусі підручників з історії в Чилі знаходиться антропологічна складова життя – повсякдення, мистецтво, архітектура, мода тощо. За такого підходу ми зустрічаємо значно менше контроверсійних тем, ніж коли в центрі уваги знаходяться економіка й політика.

Боротьба за незалежність Чилі пояснюється через підкреслення поглиблення політичних та економічних протиріч між креольськими елітами й іспанцями, а також через вплив французької і американської революцій та ідей Просвітництва. Знаходимо доволі нейтральне висвітлення перших десятиліть незалежності Чилі, що відрізняється від, наприклад, аргентинських книг з історії, де містяться більш негативні оцінки аналогічної доби. Щодо ХІХ ст. зустрічаємо дещо критичну візію періоду правління консерваторів у 1830-1850-х рр. та значно більш позитивне бачення ліберальних урядів 1860-1890-х рр. Доволі велика увага приділяється висвітленню ролі жінок в історичному процесі на будь-якому етапі – конкісти, колонії, війни за незалежність тощо.

Одним із гострих питань в історії та сьогоденні Чилі постає регіон Арауканії і відносини держави з корінним населенням, а саме з племенами мапуче. Річ у тім, що згаданий регіон був одним із небагатьох у всій Америці, який не був завойований іспанцями через несприятливі кліматичні умови та запеклий спротив корінних народів. У ХІХ ст. Чилі провела низку війн і таки змогла добитися контролю над Арауканією. Водночас племена мапуче продовжували і продовжують чинити опір і час від часу конфлікт входить у нові фази загострення. Яким чином ця проблематика пояснюється чилійським учням?

У середній школі згадане питання висвітлюється дуже поверхнево у форматі констатації дат та подій. У старшій школі вона розбирається детальніше в нейтрально-негативному світлі. У книжках зазначається, що корінні народи Арауканії зазнали утисків і в 1870-1880-х рр. були витіснені на найменш родючі та придатні для життя землі, але все це описується в дуже мʼякій формі з ретельним згладжуванням кутів. У контексті висвітлення проблематики корінних народів цікаво згадати розділ про встановлення чилійського контролю над островом Рапа-Нуї або ж островом Пасхи. У підручнику визнається, що Чилі як держава порушила зобовʼязання, які вона взяла на себе перед місцевим населенням острова щодо надання широкої автономії та самоврядування.

Окрема увагу в книгах приділяється розповіді про формування кордонів із сусідніми державами. У цьому вимірі Чилі мала доволі складні епізоди історії з усіма своїми сусідами – Болівією, Перу та Аргентиною. Доволі характерним є те, що щодо перших двох країн ми зустрічаємо значно більшу кількість критики. Так, Болівія і Перу звинувачуються в агресії проти Чилі у 1836-1838 рр. та в розв’язанні Тихоокеанської війни 1879-1884 рр. Натомість проблемні епізоди відносин з Аргентиною згадуються декількома реченнями.

Дізнавайтеся більше: Національна свідомість та політика памʼяті в Аргентині

Інвестиції європейських держав у чилійську економіку в другій половині ХІХ ст. оцінюються радше позитивно, що контрастує з аргентинським баченням аналогічного процесу, де такі інвестиції називаються «неоколоніалізмом».

Чилійський погляд на світову історію ХІХ-ХХ ст.

Варто зазначити, що через обʼєднання в підручнику соціальних наук, географії та історії більшість процесів Всесвітньої історії описується дуже просто. Так, говорячи про найбільші світові імперії наприкінці ХІХ ст., книга лише наводить схему без детального пояснення особливостей колоніалізму тієї чи іншої держави. При цьому в переліку імперій, на жаль, не згадується росія, яка мала б справедливо зайняти своє місце поміж Британією, Францією та іншими країнами, що мали колонії.

Схема, що демонструє кількість територій, яку контролювали окремі імперії. Росія, як і Австро-Угорщина, відсутня в цьому пантеоні колоніальних держав. Santillana

Перша світова війна висвітлюється дуже сухо та фактологічно. Значно більша увага в книзі приділяється повсякденню людей у цей період. Схожим чином описується й революція в російській імперії. Зустрічаємо максимально сухий та короткий опис цієї події. І хоча текст книги не містить згадок національного питання в росії у 1917-1921 рр., на мапі, що ілюструє Європу після Першої світової, знаходимо позначення визвольних змагань України, Білорусі, Грузії, Вірменії та Азербайджану.

Європа у 1920-х рр. На мапі бачимо позначки національних держав, що певний час існували на уламках Російської імперії – України, Білорусі, Грузії, Азербайджану та Вірменії. Santillana

Значно цікавішим постає опис тоталітарних режимів у Європі в 1930-х рр. Приємно радує око побачити те, що сталінізм у підручнику постає поруч із нацизмом та фашизмом. Але значно більший подив викликає факт, що в чилійських шкільних книгах ми знаходимо, напевно, найбільш реалістичний опис комуністичного режиму з усіх латиноамериканських шкільних програм.

Так, книга згадує про «мільйони людей, які були відправлені до таборів примусової праці, відомих як ГУТАБ» та про більше десяти мільйонів людей, які були вбиті або закатовані під час репресій «у країнах, що входили до колишнього СРСР». І хоча ми не маємо згадки про трагедію Голодомору, вище наведені описи видаються найбільш доволі деталізованими з огляду на дуже стисле викладення Всесвітньої історії в Чилі. І хоча підручники з інших латиноамериканських країн також поверхнево згадують про репресії та табори, саме в Чилі ми знаходимо формулювання про мільйони людей, які постраждали від репресій та окрему згадку про утиски за національними ознаками. Цю картину доповнює висвітлення перших років Другої світової війни, де зазначені всі агресивні дії СРСР у 1939-1941 рр. Йдеться про напад на Польщу, Фінляндію, окупацію Балтійських країн та агресію проти Румунії.

Радянський Союз у 1938 р. На карті знаходимо декілька очевидних фактологічних помилок. Попри всю компліментарність, територія Криму на той момент відносилася до РРФСР, а не до Радянської України. Австрія позначена як окрема держава, з чого можна зробити припущення, що карта показує країни Європи на початку 1938 р. ще до аншлюсу з боку Німеччини. За таких умов виглядає дивним, що Чехія та Словаччина позначені як окремі держави, а не як єдина Чехословаччина. Santillana

Загалом чилійські підручники з історії висвітлюють росію доволі критично, що контрастує з аргентинським баченням цієї країни. Наприклад у розділі, де розповідається про права людини та Міжнародний Кримінальний Суд, зазначається про вихід росії з-під юрисдикції цього суду у 2016 р. через критику за окупацію Криму та порушення прав людини на півострові. При розповіді про розпад СРСР згадуються національні рухи і те, що Радянський Союз пригнічував неросійські нації впродовж свого існування. Національне питання зазначається як одна з ключових причин розпаду комуністичної імперії.

Доба Холодної війни

Тематика протистояння США та СРСР та вплив цього процесу на Американський континент є доволі болючою для Чилі з огляду на історичний досвід диктатури Августо Піночета в 1973-1990 рр. Тому те, як висвітлюється ця проблематика, є дуже яскравим індикатором політики памʼяті в країні.

У розділі, присвяченому холодній війні в Латинській Америці, наголошується на тому, що революція 1959 р. на Кубі спричинила появу лівих повстанських рухів по всьому континенту, що призвело до збільшення рівня насильства в регіоні. І це є дуже важливим аспектом, тому що зазвичай диктатури 1970-1980-х рр. пояснюються виключно втручанням американців. Щодо перевороту 1973 р., внаслідок якого було встановлено диктатуру Піночета, зазначається, що попри вплив США, чилійське суспільство також боялося впливу комуністів на свою країну через візит Фіделя Кастро в 1971 р., вбачаючи в цьому загрозу Чилі. Також окремо виділяється те, що Сальвадор Альєнде, президент держави в той період, що належав до лівої політичної течії, намагався використовувати збройні сили для встановлення більшого контролю над ситуацією концентрував владу у своїх руках.

Висвітлення періоду 1973-1990 рр. не носить занадто негативних відтінків. І хоча зазначається про тортури, викрадення та інші порушення прав людини, це не перетворюється на центральний фокус розповіді, як це робилося в аргентинських підручниках. З одного боку, маємо чітке визнання злочинів, скоєних за часів диктатури. З іншого боку, постать Піночета не зазнає демонізації та виключно негативного забарвлення. Цікавим є те, що підручник намагається подавати відмінні точки зору на події 1973 р. і на постать згаданого чилійського політика шляхом подання цитат з різних історичних досліджень та джерел. Тому очевидним постає намагання авторів підручника сформувати в дітей радше негативне ставлення до диктатури як до явища, але уникнути при цьому поляризації суспільства й одностайної симпатизації одній зі сторін протистояння 1970-х рр.

Чилійський святковий календар та вшанування памʼяті диктатури

Які особливості національної свідомості чилійців розкриває нам перелік офіційних свят у цій країні? Окрім класичного набору релігійних дат зустрічаємо цілу низку пам’ятних днів, що стосуються чилійської історії.

Найважливішими в цьому контексті, безперечно, є так звані Національні свята (Fiestas patrias) – День незалежності (18 вересня) та День слави армії Чилі (19 вересня). Остання дата не прив’язана до певної битви, а була встановлена ще на початку ХХ ст. без прив’язки до історичних подій. Варто зауважити, що 21 травня в Чилі святкують День слави військово-морського флоту, схожий за концепцією з Днем слави армії. Відмінність полягає в тому, що він привʼязаний до подій 1879 р., коли в один й той самий день відбулося дві морські битви чилійських сил проти перуанських, одну з яких Чилі програла, а іншу виграла. Цікаво зазначити, що в Чилі на локальному рівні також відзначається річниця битви при Аріка, яка також відбулася в часи Тихоокеанської війни з Перу в 1880 р. Тож можна констатувати той факт, що певна частина чилійських національних свят була встановлена ще на початку ХХ ст. і стосується подій війн кінця ХІХ ст. та має виключно мілітарно-патріотичне забарвлення.

Президент Чилі Габріель Борич приймає військовий парад з нагоди Дня слави військово-морського флоту, 2023 р. Agencia Lino

Окремо від національно-патріотичних свят стоїть День індіанських племен Чилі, що святкується 24 червня. Ідея свята полягає в тому, що для більшості представників корінних народів цієї країни літне сонцестояння є важливою календарною подією, тому було прийнято рішення виокремити цю дату як свято для всіх індіанських культур Чилі. Глибша ж ідея, очевидно, полягає в демонстрації пошани та підкресленні значення корінних народів у цій країні.

Цікавим видається той факт, що у Чилі відсутній офіційний день памʼяті, присвячений трагічному досвіду диктатури 1973-1990 рр. Можна стверджувати, що це є індикатором своєрідної прихованої травми в чилійському суспільстві, оскільки після повалення режиму Піночета, попри нібито засудження цього періоду в шкільній програмі, у суспільстві відсутній день, коли можна було б вшанувати всіх жертв тієї складної доби. Водночас навіть у шкільних підручниках засудження постаті Августо Піночета відбувається у відносно м’якій формі. Варто зазначити, що неофіційно 29 березня позначене як День молодого борця (з режимом – прим. авт.), але він не є зафіксованим на державному рівні та святкується переважно в середовищі лівих організацій.

Подібний тренд можна пояснити неформальними домовленостями, що існували між режимом та опозицією під час транзиту до демократії. Військові віддавали владу цивільним, але отримували своєрідну гарантію не дуже ретельного переслідування злочинів минулого. Дещо подібне відбулося, наприклад, в Іспанії, де прибічники режиму Франко, що здійснювали злочини за часів диктатури, не понесли практично жодного покарання. Із такого ракурсу ми можемо краще зрозуміти важливість питання заміни конституції Чилі часів Піночета на нову, яка була б символом розриву з диктаторським минулим. Подібне критичне переосмислення доби 1973-1990 рр. та прагнення зрештою встановити справедливість також може бути одним із пояснень перемоги Габріеля Борича, який конкурував із «піночетистом» Хосе Кастом на президентських виборах у цій країні.

Вас може зацікавити: Президентські вибори-2021 в Чилі: популізм, зміна поколінь чи несподіваний розворот вліво?

Загалом можна констатувати той факт, що у ставленні до диктатури Піночета в Чилі ми зустрічаємо доволі слабку політику памʼяті. У країні існує лише два місця, на базі яких організовані меморіальні музеї та які фінансуються державою. Решта ж підтримується зусиллями громадянського суспільства. Доволі специфічна ситуація спостерігається і з документуванням і розслідуванням злочинів режиму. За період 30 років після падіння режиму урядом було організовано всього два великих розслідування порушень прав людини у 1973-1990 рр., які відомі під назвами «доповідь Реттінг» та «доповідь Валеч». Під час цих розслідувань у 1990-2000-х рр. урядові комісії намагалися зібрати свідчення про злочини режиму. Однак діяльність цих комісій зазнала серйозної критики з боку громадського сектору.

Так, критерії, за якими порушення прав людини «зараховували» до злочинів режиму, часто були недостатніми (наприклад, тривалість затримання мала складати більше 5 днів, або ж знущання чи тортури мали б відбуватися в місці, яке фігурує в «офіційному переліку» місць катування). Крім цього, інформація «доповіді Валеч» є конфіденційною та не буде опублікована до 2054 р. Ця доповідь була використана для призначення компенсацій постраждалим, проте не була представлена широкому загалу нібито з метою захисту приватності жертв диктатури.

Результатами такого мʼякого інституційного засудження періоду є те, що вагома частка чилійського суспільства все ще виправдовує режим Піночета. До 10% населення країни ставляться позитивно до цієї постаті та її доби, ще до 30% не мають одностайної думки. На запитання «Чи достатньо уряд робить для допомоги жертвам диктатури?» 30% респондентів сказали «так» і 36% відповіли негативно. Ці цифри свідчать про наявну в чилійському суспільстві поляризацію, що, як зазначалося вище, проявила себе під час президентських виборів 2021 р.

Висновки

Чилійська політика памʼяті та національна свідомість виховуються в доволі позитивному руслі. Огляд шкільної програми з історії свідчить про ставлення до власного минулого як до «історії героїв», а не як до «історії жертв». Через відсутність яскравих національних подій до ХІХ ст., в історичних наративах у Чилі домінує континентальний контекст. З погляду сприйняття росії та Східної Європи ця латиноамериканська країна є напрочуд неочікуваним і гарним приклад для наслідування. У чилійських підручниках визнаються злочини сталінського режиму і навіть знаходиться місце для критики путінської росії.

Очевидним постає те, що в чилійській політиці памʼяті та національній свідомості існують дві доволі серйозні прогалини. Перша стосується корінних народів. І хоча здається, що їм приділяється достатня увага, фактично ми бачимо, що держава воліє не акцентувати увагу на тих утисках та складнощах, яких вони зазнавали з моменту приходу перших європейців на сучасну територію Чилі. Друга прогалина є значно більш глибокою і стосується вшанування памʼяті жертв диктатури Августо Піночета та більш широкого осмислення цього періоду. Із переходом до демократичного ладу в країні не було здійснено одностайного засудження злочинів колишнього режиму й не було створено системи, яка б задокументувала, розслідувала та компенсувала наслідки всіх порушень прав людини, що були скоєні в період з 1973 до 1990 рр.  

Отже, у своїй комунікації з Чилі Україні варто використовувати критичний погляд на історію СРСР та росії для просування власних меседжів. Формування політики памʼяті щодо тоталітарного минулого може бути точкою співпраці між нашими країнами, оскільки український досвід із подолання радянського минулого може бути цікавий Чилі у фокусі політики памʼяті до диктатури Піночета. У цій латиноамериканській державі ми зустрічаємо доволі європейську ідентичність, що контрастує з тими країнами, які вдаються до акценту на своєму походженні від доколумбових цивілізацій або племен. Завдяки цьому Чилі має більш європоцентричну візію світу, ніж, наприклад, Мексика, яка акцентує на своїй доволі сильній та окремій історико-культурній ідентичності.

Автор – Олексій Откидач, експерт із Латинської Америки Аналітичного центру ADASTRA

Сподобалася стаття? Тоді підтримайте нашу роботу на Патреоні. Разом зможемо більше!