Національна свідомість та політика памʼяті в Аргентині

Упродовж другої половини 2022 року в Україні на тлі пошуку міжнародної підтримки в протидії російській агресії активізувалися розмови про необхідність налагодження відносин із Глобальним Півднем – державами Латинської Америки, Африки та Південно-Східної Азії.

Однією з найбільш важливих країн Латинської Америки є Аргентина. Для того, щоб Україна могла доносити свою позицію до цієї держави, варто вибудовувати таку комунікацію, яка буде зрозумілою її громадянам. А для цього необхідно враховувати особливості їхньої національної свідомості.

Тож яким є історико-політичний світогляд аргентинців, та як Україні варто просувати власне бачення історії Східної Європи в цій латиноамериканській країні – розповідаємо в актуальному дослідженні.

Огляд аргентинської шкільної програми з історії

Основою національної свідомості та політики памʼяті будь-якої держави є шкільна програма з історії. Те, як діти певної країни вивчають власні та загальносвітові процеси минулого, визначає, яким чином пізніше вони вже в дорослому віці сприйматимуть свою державу, сусідів та міжнародну політику загалом. У цьому контексті Україна є чудовим прикладом. Як тільки наша шкільна програма зазнавала спроб українізації – через висвітлення діяльності УПА, появу в підручниках розділу про Голодомор, критику радянської тоталітарної системи тощо – росія та різнобарвні проросійські сили в Україні піднімали галас про «переписування історії». Але як Аргентина бачить своє минуле, та що нам це може сказати про країну?

Якщо ми проаналізуємо підручники з історії для середньої та старшої школи, то в контексті Аргентини ми побачимо декілька цікавих нюансів. Перший полягає в тому, що ці книги побудовані на марксистському баченні світових процесів. Радянські штампи про стадії капіталізму, боротьбу класів, світовий імперіалізм та пригнічені пролетарські маси, які ми знаходимо в підручниках з історії часів Хрущова чи Брєжнєва та які викликають у нас сміх, є наскрізною ниткою в сучасних аргентинських книгах. Матеріал у них будується виключно на соціально-економічних процесах та категоріях. Європейські монархії доби абсолютизму, процес виникнення капіталізму, промислова революція зображуються у виключно негативному світлі з постійним акцентуванням на використанні рабської праці, поневоленні інших народів, експлуатації американських природніх ресурсів. При цьому найбільша увага приділяється Америці та Західній Європі. Східна Європа, Близький Схід та Азія XVI-XIX  ст. практично не згадуються впродовж усієї шкільної програми.

У якості другого нюансу важливо зазначити переважання регіонального контексту над національним. Коли йдеться про історію XVI –  поч. XIX ст., тобто від появи перших європейських колоністів в Америці та до війн за незалежність колишніх іспанських колоній, підручник зосереджується на подіях на всьому континенті, а не виключно на території сучасної Аргентини. Так, у розрізі завоювання Америки європейцями йдеться про Ернана Кортеса в Мексиці чи Франсіско Пісарро в Перу. Аналогічна ситуація спостерігається і з висвітленням боротьби за незалежність американських держав. Історія Аргентини в цьому світлі є невіддільною від решти країн Латинської Америки, попри подекуди величезну різницю в специфіці історичних процесів на різних теренах. Окрема та значна увага приділяється Бразилії та розвитку португальських колоній. Із цього можна зрозуміти, що навіть на рівні шкільної програми ця сусідня країна посідає важливе місце в системі координат Буенос-Айреса.

Погляньмо, як аргентинська шкільна програма оцінює основні події та етапи світової та власної історії в модерну добу. Здобуття іспанськими колоніями в Америці незалежності загалом оцінюється негативно. У підручниках підкреслюється, що соціально-економічна система, яка існувала в Аргентині з моменту проголошення незалежності в 1816 р., за своєю сутністю була продовженням колоніальної системи. У цьому полягає фундаментальна різниця з українським баченням історії, де здобуття незалежності стало апогеєм, а всі події до цього були лише певними етапами на шляху до головної мети.

Читайте також: Особливості зовнішньої політики Аргентини у ХХІ сторіччі

Критика перших десятиліть незалежності Аргентини базується на тому, що новостворена держава зберегла рабовласництво та колоніальну кастову систему (європейці та їхні нащадки юридично мали вищий статус, ніж представники корінного населення), підпала під значний вплив британського капіталу та здійснювала агресивну політику проти корінних народів. На думку аргентинських істориків, у ХІХ ст. Аргентина перебувала в умовах «неоколоніалізму», та мала лише юридичну, а не фактичну незалежність, чим і зумовлюються соціальні та економічні проблеми цієї країни у ХХ ст.

Насправді доволі важко пояснити, чому шкільна програма з історії Аргентини настільки просякнута марксистським сприйняттям світу. З одного боку, це може бути частково зумовлено суспільною традицією, тому що всю другу половину ХХ ст. країною керували переважно лівоцентристські уряди. З іншого боку, відчутним може бути й вплив поточної політичної кон’юнктури. Річ у тім, що впродовж 2000-2010-х в Аргентині при владі перебувало подружжя Нестора та Крістіни Кіршнерів (із 2019 р. триває каденція Альберто Фернандеса, який також є вихідцем із цієї системи, а Крістіна Кіршнер виконує при ньому обовʼязки віцепрезидента), що відзначилося просуванням специфічних антизахідних ідей, розвитком «соціалізму» в Аргентині, дружбою з росією та Китаєм. Очевидно, що поточні підручники з історії були створені саме за доби кіршнеризму, тому цілком можна припустити, що на освіту вплинув загальний ідеологічний вектор держави.

Ленінізм наносить удар у відповідь?

Початок ХХ ст. в аргентинських підручниках з історії аналізується з позиції… ленінізму. У книгах стверджується, що в 1900-х рр. світовий капіталізм вступив у фазу імперіалізму, що, власне, і спричинило Першу світову війну. Взагалі пієтет до російських «революціонерів» та теоретиків соціалізму є однією з характерних рис аргентинської шкільної програми з історії. У підручниках за будь-який період історії, чи то за XVI ст., чи то за XX ст., можна знайти бодай побічну згадку Маркса або Леніна. Найяскравішим прикладом цього є аналіз Мексиканської революції 1910-1917 рр., у передмові до якого аналізується концепт «революції» за Марксом, Леніним та Троцьким.

Фотографія Льва Троцького в аргентинському підручнику з історії в контексті пояснення Мексиканської революції 1910-1917 рр. Historia. Argentina y el mundo. La primera mitad del siglo XX/Santillana

Приблизно теж саме спостерігається й у розділі, де розповідається про виникнення соціалістичних рухів у другій половині ХІХ ст. Окрім Маркса, Енгельса та Леніна, там з’являється ще й теоретик анархізму Бакунін. До всіх перерахованих діячів подається доволі детальний опис біографії та зміст основних праць.

Докладніше про проблему: Чому російська пропаганда настільки успішна в Латинській Америці і як із нею боротися?

У контексті другої половини ХІХ – початку ХХ ст., як доби світового «імперіалізму» та «колоніалізму», у підручниках розповідається про Британську та Французьку імперії. Про Німеччина, Бельгія, Нідерланди йдеться в кількох реченнях. Російська ж імперія згадується одним реченням у прямому сенсі цього слова. У ньому зазначається про підкорення Центральної Азії в 1860-1870-х рр. Натомість підкорення України, поділи Речі Посполитої чи кавказькі війни не згадуються взагалі. Так само через призму капіталізму та імперіалізму висвітлюється й історія США через постійне підкреслювання існування рабовласництва, осуд війни за Техас та інші території, сегрегацію, знищення корінних народів.

Українське питання в аргентинській програмі з історії

Якщо ж говорити про важливі події з погляду України, то в аргентинській шкільній програмі йдеться хіба що про революції в Російській імперії, громадянську війну, утворення СРСР, побудову сталінської системи та, зрештою, розпад Радянського Союзу. Важливо підкреслити той факт, що ні в рамках Російської імперії, ні в рамках СРСР, автори не згадують про «національне питання» та визвольні рухи українців, поляків, чеченців тощо. Як революції 1917 р., так і розпад Радянського Союзу в 1991 висвітлюються суто з економічної точки зору. Тому не варто дивуватися, що аргентинці можуть щиро не розуміти, хто такі українці, і чого вони можуть воювати з росіянами, проживши з ними більше 300 років у рамках однієї держави.

Особливо цікавою видається тотальна відсутність згадок про Голодомор. Парадоксальності цій ситуації додає те, що ця трагедія українського й казахського народів ігнорується як у розділі про створення тоталітарної сталінської системи у 1930-ті рр., так і в окремому розділі, присвяченому геноцидам ХХ ст. В останньому розповідається про Голокост, геноцид вірмен, етнічні чистки на Балканах, Руанду, але жодним чином не говориться про Голодомор, геноцид червоних кхмерів, депортації народів у СРСР. Варто зазначити, що при аналізі сталінської доби в СРСР, репресії, масштаб яких був одним із найбільших у світовій історії, згадуються дуже обмежено у вигляді обережних формулювань про «придушення свободи слова» та «встановлення однопартійної системи».

Варто знати: Мец Єгерн чи геноцид – відлуння подій 1915 року в американо-турецьких відносинах

Подібне ігнорування порушення прав людини в СРСР є вельми цікавим у світлі того, що при описі диктатур правого ґатунку в Латинській Америці автори наголошують на «державному тероризмі» у формі масових зникнень людей, утисків преси, ув’язнення опозиції. Водночас авторитарні режими в Нікарагуа чи на Кубі не згадуються так само, як і репресії в СРСР. Негативне ставлення до диктатур 1970-1980-х рр. переноситься і на економічну площину. Якщо у ХІХ столітті в проблемах Аргентини звинувачується світова система капіталізму, британський імперіалізм та неоколоніалізм місцевих еліт, то у ХХ ст. ця роль віддається «неолібералізму» часів диктатур. На думку авторів підручників, реформи з приватизації значної кількості галузей економіки, а також зменшення податків, призвели до поглиблення економічної кризи в державі. А оскільки ці реформи відбувалися в умовах панування диктаторських режимів, кліше «неоліберал» набуло вельми негативного забарвлення. Варто зазначити, що саме через призму критики періоду 1970-1980-х рр. відбувається опис подій Фолклендської війни (або ж Мальвінської війни в аргентинській традиції). Війна 1982 р. оцінюється як безвідповідальна спроба вмираючого диктаторського режиму, який на той момент очолював генерал Кастельї, провести «маленьку переможну війну» для збереження власного становища в країні.

Аналіз аргентинської шкільної програми з історії показує, що в цій державі дуже сильним є «ліве» або ж «марксистське» світосприйняття, у якому існує західний капіталізм та імперіалізм, а решта світу або залежить від них, або протистоїть їм. Репресії, геноциди та злочини комуністичних режимів по всьому світу не висвітлюються або ж описуються вельми обережно через розлогі та пусті формулювання. З погляду української історії спостерігається катастрофічна відсутність будь-яких згадок про Голодомор, національні рухи в Російській імперії та СРСР, а також про російський імперіалізм щодо України, Польщі, країн Балтії, Кавказу та Центральної Азії.

Варто зауважити, що в аргентинському баченні історії домінує загальноамериканська позиція жертви європейського колоніалізму. Подекуди можна зустріти вислів, що «Аргентина спустилася з бортів кораблів», який підкреслює те, що ця країна була створена переселенцями з усього світу на порівняно незаселених теренах приблизно так само, як і США. Огляд шкільних підручників показує, що це сприйняття не панує в самій Аргентині. У своїй національній історії ця країна намагається бути схожою на Мексику чи Перу, де європейці зіштовхнулися з розвиненими цивілізаціями корінних народів Америки, підкорили та поневолили їх, і де значна частина населення є нащадками тих самих корінних народів.

Мапа поширення корінних народів Аргентини, 2022. INAI

Якими є інші важливі аспекти аргентинської національної свідомості та памʼяті? Щоб краще зрозуміти це питання, погляньмо на календар офіційних свят в Аргентині.

Аргентинський святковий календар

Окрім релігійних християнських свят, які є спільними для більшості країн Латинської Америки, найбільшою групою є святкові дні, присвячені героям війни за незалежність Аргентини: Хосе де Сан-Мартіну, Мануелю Бельграно та Мартіну Гуемесу. Також у контексті боротьби за самостійність відзначаються День незалежності та День Травневої революції 25 травня, коли в 1810 р. було створено перший власне аргентинський, а не колоніальний уряд. Тож попри подекуди критичні оцінки ранніх етапів існування незалежної Аргентини, сам факт здобуття самостійності посідає доволі важливе місце в національному пантеоні памʼяті.

Окремою цікавою датою є День національного суверенітету, що відзначається 20 листопада. У цей день у 1845 р. аргентинське військо змогло зупинити англо-французькі сили в битві при Вуельта де Облігадо. Певною мірою це аргентинське свято перегукується з відомим Сінко де Майо в Мексиці, яке святкується на честь перемоги мексиканського війська проти французьких сил Наполеона ІІІ.

Вас може зацікавити: Мексиканська версія «Breaking Bad»: як розгортається «Війна з наркотиками» у XXI сторіччі?

Для кожної країни Латинської Америки своєрідним лакмусовим папірцем є ставлення до 12 жовтня. Саме в цей день кораблі Христофора Колумба дісталися берегів Америки. В Аргентині 12 жовтня відоме як День поваги до культурного різноманіття. Відповідно до коментаря, розміщеного на сайті уряду, головною ідеєю цього свята є прояв поваги до всіх культур, які переплелися в аргентинській нації. До 2010 р. свято 12 жовтня було Днем раси, що мало на меті показати спільність іспаномовного історичного та соціокультурного простору. Зміна назви цього свята свідчить про те, що тренд на збільшення уваги до проблематики корінних народів впливає на Аргентину так само, як і на решту країн регіону.

Важливим у контексті України є День толерантності та поваги між народами, який було встановлено у звʼязку зі вшануванням геноциду вірмен. У загальному описі цього дня памʼяті йдеться про те, що він створений для підкреслення важливості дотримання прав людини.  Якщо ж він приурочений до дня вшанування геноциду вірмен, то доволі доцільно було б для української дипломатії розвивати кампанію з визнання Голодомору актом геноциду та включенням трагедії 1932-1933 рр. у контекст Дня толерантності та поваги. При цьому ми бачимо, що в цьому аспекті шкільна програма з історії та державні дні памʼяті мають однакову ситуацію: визнають геноцид вірмен та Голокост, але мовчать про Голодомор.

Питання Мальвінських островів

У питанні національної памʼяті Аргентини з-поміж усього іншого однозначно виділяються дві фундаментальних речі – Мальвінська війна 1982 р.  та досвід військової диктатури 1976 – 1983 рр. Аналіз шкільної програми з історії показав, що загалом Мальвінську війну в Аргентині сприймають як своєрідну необачливу авантюру, провину за яку покладено на диктаторський режим, що тоді панував у країні. Однак питання Мальвін є значно ширшим і виходить за рамки науково-освітнього поля. Окрім шкільної програми, памʼять про війну 1982 р. та про аргентинські претензії на ці острови має велику кількість проявів – від державних свят до меморіалів та музеїв.

Щороку 2 квітня Аргентина відзначає День ветеранів та загиблих у Мальвінській війні. Саме в цей день 40 років тому аргентинський десант висадився на островах, що й стало початком збройного конфлікту між Буенос-Айресом і Лондоном. Ця дата стала ключовою для побудови аргентинської памʼяті про Мальвіни. Практично всі заходи, присвячені цій темі, відбуваються саме 2 квітня. Дата початку Мальвінської війни знайшла своє відображення в численних географічних назвах.

Поширення в аргентинських містах площ, названих на честь 2 квітня. Google

Але «2 квітня» є лише одним із багатьох топонімів, які повʼязані з війною 1982 р. У Буенос-Айресі та інших великих містах країни існують вулиці, площі та проспекти імені «Повітряних сил Аргентини», «Крейсера Генерал Бельграно», «Ветеранів Мальвін», «Мальвінських островів», а також названі на честь окремих військових, що загинули на війні.

Чемпіонат світу з футболу 2022 р. та перемога збірної Аргентини в ньому вкотре нагадала, що спорт завжди перебуває в рамках політики. Упродовж цих спортивних змагань аргентинська збірна відзначилася двома піснями, які підняли тему Мальвін і війни 1982 р. та набули великої популярності. Одна з цих пісень містила декілька образливих фраз про Британію та стилістично нагадувала твір фанатів харківського «Металіста», присвячений путіну. Цей випадок є далеко не першим, коли аргентинська футбольна спільнота акцентує увагу на Мальвінах. У 2014 р. футболісти розгорнули на стадіоні банер із написом «Мальвіни – це Аргентина», а у 2017 р. відбувалася активна кампанія  на підтримку зображення силуету островів на формі гравців збірної.

Дізнавайтеся більше: Політичні підсумки Чемпіонату світу з футболу в Катарі: мета виправдовує засоби?

Важливість Мальвінських островів як складової національної ідентичності Аргентини чудово демонструють соцопитування. У 1980-х рр., буквально декілька років після програшу у війні, суспільна думка в країні перебувала в наелектризованому стані. Позиція аргентинців щодо Мальвін була безкомпромісною. Лише 37% населення визнавали переговори як можливий шлях до подолання кризи. Із часом спогади про війну відійшли на задній план. Крім цього, поступово ставало все більш очевидним те, що шанси Аргентини на повернення островів в односторонньому порядку є катастрофічно низькими. Унаслідок цього вже в середині 1990-х рр. кількість аргентинців, що схвалювала ідею переговорів, зросла майже в півтора рази – до 58%.

Якщо ж ми говоримо про частку жителів Аргентини, яка вважає встановлення контролю над островами важливим політичним питанням, то впродовж 2000-2010-х рр. вона стабільно коливалася в межах 65-75%. Варто зауважити, що таке ставлення належить до національного консенсусу поза партійними розбіжностями та електоральними вподобаннями. 64% аргентинців вважають, що проблематика Мальвін має підійматися всіма політичними силами країни, незалежно від їхнього спектру.

У заявах уряду Аргентини звучать куди більші цифри щодо підтримки населенням прагнення до повернення контролю над Мальвінами – 81% респондентів. Цікаво, що питання Мальвінських островів є приблизно однаково актуальним для всіх вікових груп, а також для всіх політичних вподобань. Проблема островів є дещо більш важливою для виборців лівого ґатунку (до 80%), але й на правому політичному спектрі Мальвіни це важливий аспект політики для більшості людей (до 55%). Таку різницю можна пояснити тим, що виборці, які підтримують ліві сили, зазвичай більшою мірою поділяють думку про британський імперіалізм і жертовність Аргентини в контексті війни 1982 р. Загалом дані соцопитувань свідчать про те, що питання Мальвін досі є доволі чуттєвим для аргентинського суспільства, і воно становить вагому частину національної ідентичності населення цієї країні.

Соцопитування щодо того, чи має Аргентина продовжувати вимагати повернення суверенітету на Мальвінськими островами. 81,4% за, 10,2% проти, 8,5% не мають сформованої думки. Липень 2021 р. ARESCO

Амбівалентність ставлення до проблеми Мальвін

Вельми цікавою постає певна амбівалентність у сприйнятті Мальвінської війни в Аргентині. З одного боку, ця країна повністю відмовляється від будь-якої відповідальності за війну, тому що, за логікою аргентинського уряду, вторгнення на острови було ініціативою «нелегальної та нелегітимної» диктатури, яка не представляла волю суспільства. Завдяки такому сприйняттю війни підсилюється відчуття жертви серед аргентинців, які не лише мусили страждати за територіальну цілісність своєї країни, захищаючи її від британського імперіалізму, а й були зраджені диктаторським режимом.

Рекомендуємо до прочитання: Порочне коло Аргентини: між дефолтами та популізмом

Те ж саме прагнення до створення ареолу жертви прослідковується й у вшануванні памʼяті загиблих на крейсері «Генерал Бельграно», який був потоплений британською субмариною в травні 1982 р. Одним з аргентинських наративів у цьому контексті є те, що знищення крейсера є військовим злочином. Справа в тому, що на початку війни Британія оголосила 200-мильну зону довкола Мальвінських островів, у якій  заборонялося перебування будь-якого аргентинського судна чи літака. Потоплення крейсера відбулося в декількох милях поруч із межею цієї зони, що використовується аргентинською стороною для підкреслення «незаконності» цієї події та підступності британців. Варто зазначити, що з правової точки зору аргументація про військовий злочин щодо «Генерала Бельграно» перебуває приблизно на тому ж рівні, що й «американські біолабораторії» як спосіб виправдання російської агресії проти України.

З іншого ж боку, ставлення до Мальвінської війни в Аргентині нагадує російське сприйняття Другої світової війни десь на початку 2000-х рр. Тобто воно ще не перетворилося на гіпертрофований «культ перемоги», але за кількістю суспільної уваги є однією з центральних тем. Стабільно щороку аргентинськи уряди говорять про необхідність кращого соціального забезпечення для ветеранів війни 1982 р. Так, у 2021 р. уряд Альберто Фернандеса запропонував уніфікувати систему пенсій та виплат учасникам бойових дій, покращити їхнє медичне забезпечення, а також звільнити їх від сплати коштів за користування платними дорогами. Ветеранів війни за Мальвіни, так само як і учасників та очевидців Другої Світової, запрошують до шкіл на урочисті заходи та класні години. Гасла «Мальвіни – це Аргентина» («Malvinas son argentinas») та «Мальвіни нас об’єднують» («Malvinas nos une») стали вживатися на національному рівні від радіопрограм до дитячих свят.

Площа Мальвінських островів у муніципалітеті Усвая. Wikipedia

У такий спосіб Аргентина системно намагається виставити себе жертвою та показати, що а) саме Британія є агресором у контексті Мальвінських островів, б) латиноамериканська країна не несе жодної відповідальності за вторгнення на острови в 1982 р., оскільки воно сталося за умов панування «нелегальної» та «нелегітимної» диктатури. Водночас упродовж останніх років в Аргентині постійно артикулюється тема Мальвінських островів, вона міцно вплетена в систему патріотичного виховання в школах. Через назви вулиць, свята й освітні заходи влада постійно підживлює національні почуття аргентинців.

Сприйняття диктатури 1976 – 1983 рр.

Як уже згадувалося, в аргентинській політиці памʼяті найважливіші місця посідають війна за Мальвіни та період військової диктатури 1976-1983 рр. Ставлення до останнього є доволі яскравим індикатором суспільних цінностей, оскільки толерування авторитарних або тоталітарних систем із минулого зазвичай закінчується повторенням їхнього досвіду в теперішньому. Яким же чином будується аргентинська національна пам’ять щодо військової диктатури 1976-1983 рр.?

У шкільній програмі з історії ми знаходимо лише негативне висвітлення цього періоду. По-перше, одразу кидається у вічі його назва – «Остання військова диктатура». У такий спосіб у школярів формується стійке уявлення про те, що подібний суспільно-політичний досвід залишиться тільки в минулому. По-друге, все висвітлення періоду 1976-1983 рр. ґрунтується на розповіді про порушення прав людини у вигляді арештів та викрадень (за цей період зникли безвісті приблизно 30 тис. людей), а також на «неоколоніальній» економічній політиці, яка зосереджувалася на розвитку експортних галузей та сприяла поглибленню майнової нерівності. Диктатура в Аргентині подається в латиноамериканському контексті, у якому доба 1970-1980-х рр. стала періодом встановлення диктатур по всьому континенту. Усіх їх об’єднували консервативні суспільні цінності та підтримка США.

Читайте також: Перспективи кубинсько-американських відносин за президентства Байдена

Якщо ми повернемося до теми календаря національних свят та днів памʼяті в Аргентині, то побачимо, що день 24 березня присвячений вшануванню жертв диктатури та переосмисленню цього історичного періоду. Офіційно ж він має назву День памʼяті про правду та справедливість.

Для повноцінного усвідомлення періоду 1976-1983 рр. в Аргентині діє низка установ та громадських організацій, які займаються питаннями національної памʼяті в цьому контексті. Серед них варто насамперед виділити Національний архів памʼяті, що вибудовує аргентинську політику в цьому руслі. Або ж можна згадати про організацію «Відкрита памʼять», що являє собою чудовий приклад діяльності громадянського суспільства в контексті памʼяті про диктатуру. Варта уваги й організація «Матері Травневої площі», яка згодом була перейменована в «Бабусі Травневої площі». Ця організація займається пошуком людей, що зникли безвісти за часів диктатури. Ідея полягала в тому, що спершу матері шукали своїх зниклих дітей, але з плином часу цей процес перетворився на пошуки бабусями своїх онуків.

Організація «Бабусі Травневої площі» на протесті, Аргентина, 2017 р. El Litoral

Загалом же сприйняття диктатури 1976-1983 рр. в Аргентині нагадує ставлення українців до СРСР. Одним із гасел, яке суспільство країни використовує в контексті згаданого періоду, є «Ніколи знову».

Висновки

Отже, яким чином аргентинці бачать свою історію та сучасний світ довкола? Аналіз національної свідомості та політики памʼяті в Аргентині показує, що в цій державі загальне світосприйняття базується на латиноамериканській ідентичності (що полягає в нерозривності історичної долі всіх країн регіону від Мексики до Чилі) у розрізі марксистського дискурсу про колоніалізм, імперіалізм, перший, другий та третій світи (тобто економіко-центричне сприйняття реальності). Саме ці дві особливості є визначними для аргентинської картини світу.

Якщо ж говорити про окремі періоди історії, то очевидною постає критична оцінка всієї історії Аргентини приблизно до епохи перонізму у 1950-1960-х рр. через сильний вплив колоніальної спадщини на життя держави. Світовий історичний процес оцінюється крізь призму розвитку колоніалізму і прагнення європейських країн тим чи іншим чином мати зиск із поневолення різних народів та територій.

Одним із наріжних каменів аргентинської політики памʼяті є питання Мальвін та війни 1982 р. З огляду на те, наскільки ця тематика широко використовується в суспільстві впродовж останніх років, можна впевнено стверджувати, що Аргентина так і не пережила колективну травму сорокарічної давнини. Попри перекладення відповідальності за війну на диктаторський режим, спостерігається звеличення тих подій та їхніх учасників, а ветерани бойових дій сприймаються як герої, що захищали країну, хоча саме Аргентина виступила в 1982 р. в якості агресора.

Щодо диктатури 1976-1983 рр. існує одностайний негативний консенсус, який проявляється навіть у офіційній назві цього періоду – «Остання військова диктатура». Висвітлення подій тих часів подається виключно у фокусі порушень прав людини, державного тероризму у формі викрадень, катувань, вбивств, ув’язнень тощо.

У контексті України спостерігається практично тотальна відсутність якихось згадок попри увагу до історії Російської імперії та СРСР. Ні в контексті революцій 1917 р., ні при висвітленні розпаду Радянського Союзу не наголошується на проблемі національних рухів, які існували в цих країнах. Найбільш обурливою в цьому контексті є відсутність згадок про Голодомор та применшення масштабів сталінських репресій.

Розуміння аргентинського світогляду створює ґрунт для налагодження кращої комунікації з цією державою, а також дає змогу побачити, у якому напрямі варто працювати українській дипломатії для того, щоби просувати в Аргентині наші національні наративи. Для цього треба фокусувати увагу на тому, що Російська імперія та СРСР були такими ж колоніальними утвореннями, як у свій час Іспанія чи Британія, і що економічна експлуатація України подекуди була значно більш жорсткою, ніж в Америці. Через призму «колонії-метрополії» досягнення відгуку в аргентинському суспільстві видається доволі реалістичним з огляду на їхнє власне бачення історії.

Автор – Олексій Откидач, експерт із Латинської Америки Аналітичного центру ADASTRA

Сподобалася стаття? Тоді підтримайте нашу роботу на Патреоні. Разом зможемо більше!