Національна свідомість та політика пам’яті в Перу

Поки в Україні зростає інтерес до культури, політики й історії країн глобального Півдня, ми продовжуємо досліджувати національну свідомість та політику пам’яті держав Латинської Америки.

Перу, де колись процвітала цивілізація інків, відоме не лише своєю історією, а й теперішнім.

Як саме минуле впливає на національну свідомість перуанців? У який спосіб можна забезпечити міжрегіональну комунікацію з країною, що пережила колонізацію, авторитаризм й політичні переслідування так само, як і Україна? Що мешканці Перу знають про нашу державу та як краще доносити історію Східної Європи країнам Латинської Америки?

Щоб відповісти на ці запитання, ми проаналізуємо формування національної свідомості й політики пам’яті в Перу, а також дослідимо, під яким кутом у цій південноамериканській державі розглядають наш регіон.

Шкільна програма: бачення України

У Перу діти від 12 до 18 років навчаються в середній школі, яка називається секундаріа. У розкладі немає предметів «Історія Перу» й «Всесвітня історія», натомість є дисципліна під назвою «Соціальні науки», яка охоплює історію, географію та економіку. Як вважає міністерство освіти, цей предмет має на меті розвинути три важливі навички: вміння робити історичні інтерпретації, відповідально ставитися до довкілля й управляти економічними ресурсами.

Для нашої системи освіти така організація предметів є незвичною. Тож щоби дізнатися більше, що говорять про Україну перуанські підручники, розгляньмо «Всесвітню історію», необхідну для вступу до університету Сан-Маркос, що є одним із найкращих державних ВНЗ країни. Підручник авторства Хосе Чаупіса та Фредді Кабанільяса пропонує стислий огляд найважливіших історичних подій.

Попередній матеріал із циклу: Національна свідомість та політика памʼяті в Мексиці

Уперше в розділі історії XX століття Україна згадується в контексті Брест-Литовського договору 1918 року. Зазначається, що «в обмін на мир росія відмовлялася від територій Фінляндії, Польщі, Естонії, Лівонії, Курляндії, Литви, України й Бессарабії, які залишалися під владою та економічною експлуатацією Центральних імперій». Звісно, оскільки підручник пропускає деталі, то не згадуються процеси державотворення, які відбувалися у вищезгаданих країнах.

Наступний важливий текст, який має назву «Російська революція» розповідає про більшовицький переворот 1917 року. У підручнику його характеризують як «першу успішну революцію робітничо-селянського характеру, засновану на ідеології марксизму-ленінізму, що призвела до структурних, політичних та економічних змін у російській державі». Серед опису економічних причин перевороту знаходимо речення: «… невеликий, але процвітаючий пролетаріат і селяни (mujiks – мужики), експлуатовані боярами (boyardos)». Бачимо, що опис й пояснення були взяті з марксистської літератури: класичний експлуатований робітничий клас проти власників. Але чомусь мова йде про бояр, хоча цей стан був скасований ще наприкінці XVII століття. Загалом опис перевороту поданий дещо спрощено з позитивним та марксистським акцентом. Однак варто зазначити, що серед політичних причин було згадано насильницьку русифікацію, яка «була нападом на культурно-етнічне різноманіття різних національностей».

Фрагмент з підручника Чаупіса та Кабанільяса «Всесвітня історія»

У тексті про події, які передували більшовицькому перевороту, не згадуються події в Україні. «Різні республіки» описуються лише в контексті консолідації «революційної влади Комуністичної партії, яка вдарила по владі місцевих рад, що дало змогу посилити центральне управління та консолідувати кордони. Це дозволило згрупувати різні республіки під федеральною системою з сильною централізацією, і в такий спосіб СРСР було створено в 1922 році».

У частині «смерть Леніна й диктатура Сталіна» зазначається, що політичні чистки створили тоталітарний та репресивний режим, а ціна перетворення СРСР у наддержаву була «дуже високою». Колективізація згадана лише в контексті «покращеної механізації на базі великих колективізованих виробництв», а факти про її примусовість і Голодомор упущено. У розділі «наслідки» бачимо фразу «російська радянська економіка» в контексті економіки Радянського Союзу.

Вас може зацікавити: Чому російська пропаганда настільки успішна в Латинській Америці і як із нею боротистя?

Такий же недолік наявний у тексті про Другу світову війну. Наприклад, зазначено, що битва при Сталінграді «змінила курс війни, німці перейшли в оборону, а росіяни в наступ», хоча, знову ж таки, доцільніше було б сказати радянські війська. І наостанок: у розділі про розпад СРСР читаємо, що «у відповідь на (спробу перевороту ДКНС – прим. автора) було проголошено кілька декларацій про незалежність, а балтійські республіки Естонія, Латвія і Литва повернули собі автономію».

У підсумку варто взяти до уваги, що книга є радше довідником з історії для підготовки до вступу до ВНЗ, але й тут ми можемо бачити, що, по-перше, деякі події розглядаються під призмою марксизму, та, по-друге, Україна як така згадується лише один раз, хоча в усіх вищезгаданих темах є доцільним описати декілька східноєвропейських держав. І навіть коли мова йде про розпад СРСР, Україна не згадується. Це і є одна з причин, чому іноді в іноземців виникає питання «звідки взялася Україна?», адже історія СРСР в таких підручниках розглядається з «російськоцентричного» підходу.

Шкільна програма: історія Перу

Гонсало Портокарреро й Патрісіа Оліарт у своєму дослідженні зазначають, що «історія країни в шкільних підручниках викладається з народної, національної та андської (на противагу іншим регіонам – прим. автора) точки зору». Освітня програма в Перу характеризується досить критичним і радикальним дискурс, який має на меті трансформувати колективну ментальність. Переглядаючи шкільну програму, ми розглянемо важливі періоди історії країни та розставимо акценти, які формують національну свідомість сучасних перуанців.

З XV до першої половини XVI століття на території, що охоплює Перу, Еквадор, Болівію і Чилі була заснована держава, про яку всім відомо з підручників всесвітньої історії восьмого класу. Мова йде про державу інків, або як її називали самі жителі – Тауантінсуйо, тобто країна чотирьох сторін, адже в період свого розквіту держава розділялася на чотири області з централізованим управлінням. Інки відомі своїми містами: Куско, Кіто, Ойянтайтамбо, і Мачу-Пікчу, що внесене до списку об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО. А щоби керувати такою обширною державою, інки побудували мережу доріг та створили систему зберігання інформації за допомогою вузлів – кіпу.

Вам може сподобатися: Національна свідомість та політика памʼяті в Аргентині

Саме войовничий характер інків пояснює чималий розмах країни. Але протистояти іспанським колонізаторам, які прибули в 1532 році на чолі з Франсіско Пісарро й Дієго де Альмагро, держава не могла. По-перше, війна між двома братами Атауальпою та Уаскаром за титул очільника вичерпала ресурси країни. По-друге, іспанці принесли на континент хвороби, які поширювалися набагато швидше за них самих: грип, віспа, кір. По-третє, європейці мали чималу перевагу в зброї та володіли конями, які допомагали їм швидко пересуватися. Також не менш важливим є той факт, що інки прийняли гостей, не знаючи, яка небезпека на них чекає, тож іспанці мали також інформаційну перевагу, адже вони знали за чим прийшли.

Картина «Захоплення Атауальпи» перуанського художника Хуана Лепіані, що зображує Атауальпу та Пісарро під час битви при Кахамарці

Навіть багатство імперії не врятувало її від колонізації. Іспанці забрали золото та срібло, які було обіцяно за викуп Атауальпи, вбили його й почали встановлювати свій лад. Процес колонізації виявився дуже болісним, адже багато людей було вбито, багато загинуло через хвороби, а система енком’єнда – форма примусової праці, у дечому схожа на кріпацтво, але з умовою вивчення християнства – була неприкритою експлуатацією місцевого населення. Колонізатори також створили систему каст, у якій корінне населення було внизу піраміди, а іспанці або їхні прямі нащадки – політичною та економічною верхівкою. Такі закони закріплювали расову, економічну й соціальну нерівність, яку країни регіону досі не можуть подолати.

До речі, сама назва Перу з’явилася саме тоді – у 1529 році. Захоплену територію назвали провінцією Перу, а надалі – Віцекоролівством Перу, яке на початку XVI століття охоплювало майже всю Південну Америку крім сходу сучасної Бразилії. Вже пізніше іспанська корона почала створювати інші такі адміністративні одиниці, тож на початку XIX століття віцекоролівство охоплювало сучасні Перу, частину Еквадору та Чилі.

Колонізація призвела до вищезгаданої соціальної нерівності та стагнації економічного розвитку регіону, адже все, що видобувалося, особливо дорогоцінні метали, та вирощувалося в колонії, надсилалося до Іспанії. Внутрішні ринки були малорозвинені, так само як і можливість колонії торгувати з іншими країнами напряму. Політична система була контрольована Іспанією, керівні посади займали або пенінсуларес (дослівно острівні, тобто іспанці) або креоли (нащадки іспанців у колоніях). Брак політичного досвіду а також помітних інвестицій у розвиток віцекоролівства загальмував економічний розвиток Південної Америки.

Читайте також: Тріумф лівих сил у Латинській Америці: аналізуємо другу рожеву хвилю

У шкільних підручниках можемо спостерігати акцент на ідентифікацію з доколоніальним минулим Перу. Саме ця ідентифікація є наріжним каменем перуанського націоналізму. У деяких підручниках, інків замінюють на перуанців, щоби підкреслити опір іспанцям як боротьбу за «національну» незалежність. Ба більше, національне бачення історії в Перу часто означає відмову від колоніального періоду, який «починає розглядатися як свого роду відступ в тисячолітньому історичному дискурсі». Так само в огляді боротьби за незалежність підкреслюється ідентифікація з корінним населенням на противагу іспанцям чи креолам.

Переосмислення колоніального минулого ще досі триває. Та й зараз у Перу можна було побачити статуї конкістадорів. Коли у 2003 році мер міста Ліма Луїс Кастаньєда наказав прибрати статую Пісарро з головної площі Ліми, люди висловлювали різне ставлення до подій. Історик Пауло Дріно наводить приклад, де одна жінка каже, що «статуя Пісарро це символ людини, яка захопила нас у вкрай жорстокий спосіб. Я не думаю, що той хто захопив нас, заслуговує на пам’ятник».

З іншого боку, лауреат Нобелівської премії з Літератури Хосе Варгас Льйоса зауважив, що «конкістадори не винні в тому, що в Перу так багато бідності, нерівності, дискримінації, незнання та експлуатації. За це відповідають перуанці різної раси й кольору шкіри». Цей уривок дає зрозуміти, що хоч період колонізації і переосмислюється, і колонізатори не є героями для жителів країни, внутрішній конфлікт усе ще існує, адже жителі Перу є нащадками як і корінного населення, так і європейців, осіб африканського походження та пізнішої еміграції з Азії і Близького Сходу.

Національні символи і свята

Щоб краще зрозуміти країну, варто оглянути їхні національні символи та свята. Спершу варто зазначити, що 12 жовтня – дата, коли Христофор Колумб прибув до Багамських островів, – у Перу є робочим днем, який відзначають як День корінних народів і діалогу між культурами. Ця дата підкреслює культурне та етнічне різноманіття Перу й наголошує на необхідності міжкультурного діалогу. Тобто акцент цього дня спрямований не на завоювання, а на міжетнічну взаємодію та роль корінних народів у історії країни.

Так само багато дат і національних символів пов’язані саме з війною за незалежність. Визвольні рухи в Латинській Америці почалися після того, як Наполеон захопив Іспанію в 1808 році. Уже з 1810 року в різних куточках імперії почалися заворушення та відкриті виступи за незалежність. У Перу все розгорталося повільно через те, що більшість серед іспанської і креольської верхівки на початку не хотіла незалежності, а також через те, що Ліма мала статус столиці віцекоролівства, і там було сконцентровано іспанські гарнізони.

Лідерами боротьби за незалежність Південної Америки були Сімон Болівар та Хосе де Сан-Мартін. Саме Сан-Мартін 28 липня 1821 року проголосив незалежність Перу в Лімі. Однак війна ще тривала до 1824 року, поки битва за Аякучо та капітуляція роялістів у форті Кайяо не закріпили незалежність країни. Ці події є частиною героїчної спадщини Перу, і Сімон Болівар, якого ще називають «визволитель», і Сан-Мартін є важливими символами незалежності.

Картина «Проголошення незалежності Перу» перуанського художника Хуана Лепіані, що зображує Хосе де Сан-Мартіна з прапором країни

У Незалежність Перу святкують 28 та 29 липня, ці дні називають Fiestas Patrias, або Національні свята. У цей день на головних площах міст збираються тисячі людей, президент виступає з промовою, і всюди лунає традиційна музика. Також 29-го липня в столиці проходить парад, де демонструється військова техніка, оскільки цей день є святкуванням перемог у битвах за незалежність.

Більше про політику країни: Новий президент для Перу: чи вийде країна з політичної кризи

Крім того, велику роль у історії країни відіграє Тихоокеанська війна 1879-1884 років між Чилі й коаліцією Болівії та Перу. Останні програли, тож Чилі захопила частину територій противників (між іншим, тоді Болівія втратила вихід до моря). Серед відомих дат перуанці відзначають битву при Ангамос, яку вони… програли! 8 жовтня 1879 року адмірал Мігель Грау, якого називають «джентльмен морів», на кораблі Уаскар (на честь того самого брата Атауальпи) зіткнувся з чилійськими силами біля Ангамос і боровся, доки сам не загинув. Про нього писали: «контрадмірал Грау загинув із солдатами та офіцерами, як і належить чоловікові, біля підніжжя пушки».

Іншою важливою персоналією є Франциско Болоньєзі, який загинув, захищаючи портове місто Аріка в ході Тихоокеанської війни. Він відмовився здаватися переважаючим силам чилійців, пообіцявши боротись, «доки не згорить останній патрон». Грау та Болоньєзі є національними героями Перу й символами боротьби за батьківщину.

Пам’ятник Франсіско Болоньєзі та героям, загиблим при Аріці, на площі Болоньєзі у Лімі. MML/El Comercio

Наостанок варто сказати, що традиційно в країнах Латинської Америки великий вплив має католицька церква. Тож недивно, що багато національних свят пов’язані зі святими. Наприклад, День святих Петра і Павла, також відомий як День рибака, святкують 29 липня, який має неабияке значення для Перу. У країні так само у відзначають важливі релігійні свята, як-от Різдво та Страсний тиждень, що закінчується на Великдень.

Осмислення авторитаризму й боротьби з радикальними лівими

Історія Перу середини 1950-х років і до сьогодення є періодом правих та лівих диктатур, економічних криз, нестабільності й боротьби з тероризмом. Заплутане минуле також є однією з причин, чому країна переживає серйозні політичні кризи і сьогодні.

У 1950-х роках державою керував Мануель Одріа, який прийшов до влади внаслідок військового перевороту. Це був авторитарний лідер, котрий, з одного боку, забезпечив економічне зростання, а з іншого, не нехтував репресіями та порушеннями прав людини. У 1960-х роках демократ Фернандо Белаунде провів необхідну аграрну реформу, але його термін було перервано новим військовим переворотом, і країну очолив Хуан Веласко Альварадо (1968-1975) – диктатор лівого спрямування. Його уряд займався експропрацією, націоналізацією та аграрними реформами. Так само на його рахунку є численні порушення прав людини.

Перу пережило декілька перехідних урядів, поки Алан Гарсіа, політик лівоцентристського спрямування, не обійняв президентську посаду в 1985 році. Гарсіа провів важливі економічні реформи, але недбальство щодо врегулювання кризи 1982 року привело до гіперінфляції. У 1990 році перуанці обрали Альберто Фухіморі, який нині відомий своїми економічними стабілізаційними реформами під назвою «фухішок», боротьбою з тероризмом та порушеннями прав людини.

Цікаво знати: Президент Перу Кастільйо: корупціонер чи жертва змови політичних еліт?

Про який тероризм ідеться? У 1980 році на тлі політичної нестабільності в Перу з’явилась група герільяс (партизанів) лівого спрямування, яка мала назву Sendero Luminoso – «Сяючий шлях». Появу цієї організації варто розглядати як у ширшому контексті Холодної війни, так і в локальному. Розчарування в політиках, низка військових диктатур із порушенням прав людини, бідність та соціальна нерівність стали поштовхами до створення «Сяючого шляху».

Групу очолював професор філософії Абімаель Гусман, а ідеологією був марксизм-ленінізм-маоїзм та «мислення Гонсало». Перше – це радикальна ліва ідеологія, яка стверджує: зміна соціального устрою, а саме створення комуністичної держави, можлива лише через озброєний переворот шляхом народної війни з села в місто, як під час Китайської революції під проводом Мао Цзедуна. Друге бере свою назву від клички Гусмана «камарада Гонсало», чиї переконання передбачали «симпліфікацію маоїзму й мілітаризацію комуністичної партії та суспільства після тріумфу революції».

Група почала активно діяти в південному місті Аякучо, що в Андах, і здобула підтримку бідних верств населення гірських регіонів. Sendero була однією з найрадикальніших організацій у Латинській Америці: крім знищення інфраструктури та нападів на поліцейські й урядові будівлі, «Сяючий шлях» став відомим через бомбардування, викрадання людей, вбивства та жорстокі порушення прав людини.

Дівчина із плакатом «Тероризм. Ніколи знову», де зображений лідер Сендеро Абімаель Гусман із позначкою «людина, котра скоїла геноцид». Cesar Lanfranco/dpa

У відповідь на звірства уряд проголосив надзвичайний стан і розпочав війну проти повстанців. Як Sendero, так і військові вбили та закатували чимало цивільних, особливо жителів гірських районів, де організація Абімаеля Гусмана мала великий вплив. Через війну між «Сяючим шляхом» й урядом, за оцінками Комісії правди та примирення, загинуло 69 тис. осіб, здебільшого серед мирного населення. Лідера організації Абімаеля Гусмана було захоплено в 1990-х роках, після чого організація перестала активно діяти.

У 2001 році у Перу було створено Комісію правди та примирення, яка мала на меті дослідити епізоди внутрішнього збройного конфлікту, відновити справедливість і правду про події 1980-2000 років. Влада виступила ініціатором процесу. Ця політика проводиться на державному, регіональному й на місцевому рівнях у вигляді освітніх заходів, заходів щодо збереження архівів та документів, визнанні жертв насильства. 10 грудня в Перу – це День національного примирення, який збігається з Міжнародним днем прав людини.

Також читайте про події в іншій державі регіону: Громадянська війна в Колумбії: чи існує мир після миру

28 серпня також було проголошено Днем вшанування всіх жертв насильства. Серед важливих заходів варто згадати створення місць вшанування пам’яті, як-от парки та площі, будинки пам’яті. Одним із проєктів також було перейменування вулиць і будинків, щоби вшанувати жертв політичного насильства. Відома пам’ятка жертвам насильства в Лімі розташована біля центру міста, у парку Кампо Марте. «Око, що плаче» створено з тисячі каменів з іменами жертв. На пам’ятку неодноразово здійснювали напади, тим паче після того, як Міжамериканський суд з прав людини наказав викарбувати на каменях імена жертв насильства з боку держави, які були засуджені за тероризм. Цей епізод показує, що проблема примирення ще досі актуальна для Перу.

Око, що плаче. Парк Кампо Марте, Ліма. Фото Lapalabranecesaria/Wikipedia

Епізоди боротьби між владою і Sendero Luminoso були закладені в основу таких фільмів, як «Паща вовка», «Рожевий будинок» та «Остання година». Вони є прикладом того, що збройний конфлікт 1980-2000 років розглядається з нейтральної сторони, розкриваючи злочини як організації, так і військових, а популярна культура намагається зрозуміти справжні причини насильства, які забрали життя тисяч людей.

Висновки

Основою національної свідомості перуанців є їхня історія. Населення країни ідентифікує себе з імперією інків та періодом Республіки, який вони бачать як відродження незалежності після колоніального періоду. Тобто перуанці радше співставляють сучасних себе з корінними народами, аніж із європейцями, незважаючи на те, що перуанське суспільство дуже різноманітне в етнічному та расовому плані.

Хоч релігія і релігійні свята відіграють неабияку роль у повсякденному житті, є й інші важливі дати. Вони пов’язані з героїчним минулим країни, як-от Війна за незалежність та Тихоокеанська війна, яку Перу хоч і програло, однак вона стала символом боротьби. Герої цих подій – Болівар і Сан-Мартін – вітаються як визволителі, тоді як Грау та Болоньєзі стали національними символами через свою готовність віддати життя за державу. Крім того, 12 жовтня відзначається як день міжкультурного діалогу, що вказує на тверезе бачення власної історії і важливу роль культурного та етнічного різноманіття в Перу.

Країна й досі переживає наслідки авторитаризму й лівого тероризму, і ці теми все ще є важкими для суспільства. Незважаючи на це, політика пам’яті в Перу спрямована на вшанування пам’яті всіх загиблих у конфлікті 1980-2000 років та запобігання повторенню таких подій. Тим не менш, нещодавні протести демонструють, що існують системні нерозв’язані проблеми, як-от бідність і соціальна нерівність, котрі впливають на політику та рівень насильства в країні.

Тож як Україні варто вибудовувати комунікацію з Перу? По-перше, варто звернути увагу на те, що наша держава практично не згадується в підручниках зі світової історії, навіть у темах, які стосуються регіону. А деякі події, як-от більшовицький переворот, розглядаються з марксистської точки зору. Підхід до історії нашого регіону можна назвати «російськоцентричним», і це тенденція, яку треба змінювати.

Для цього треба повернутися до нашої історії, адже там ми можемо знайти багато паралелей. Україна, як і Перу, пережила територіальні зазіхання з боку імперії: у нашому випадку російської, а Перу – Іспанської. Також обидві країни мають епізоди героїчного минулого та боротьби за незалежність. Крім того, актуальною темою як для Перу, так і для нашої держави є захист прав корінних народів (кримські татари). Саме на основі цих тем можна створити міжкультурний діалог, який допоможе популяризувати Україну в регіоні.

У підсумку, щоби змінити «російськоцентричний» підхід до історії нашого регіону, ми можемо проводити просвітницьку роботу й наголошувати на боротьбі українського народу за власну державність та проти російського імперіалізму.

Автор – Анастасія Сахарова, експертка з Латинської Америки Аналітичного центру ADASTRA

Сподобалася стаття? Тоді підтримайте українську аналітику на Патреоні. Разом досягнемо більшого!