Тріумф лівих сил у Латинській Америці: аналізуємо другу рожеву хвилю

З літа 2022 р. більшість найвпливовіших країн Латинської Америки вже вдруге в новітній історії очолюються політиками лівого ґатунку. Уперше така ситуація мала місце впродовж 2000-х рр., коли уряди цього напряму домінували на політичній арені регіону. Тоді це явище отримало назву «рожева хвиля». Чим був викликаний подібний «поворот ліворуч» на цілому континенті протягом останніх років? Що спільного є між першою та другою рожевими хвилями? І що нам це говорить про економічні й політичні перспективи регіону? Відповіді на ці та інші запитання шукайте в новому матеріалі ADASTRA.

Останнім аргументом, щоб аналітична спільнота заговорила про сформованість другої рожевої хвилі, стала перемога на червневих президентських виборах у Колумбії представника лівих сил Густаво Петро. У свою чергу, ІІ рожева хвиля бере свій відлік із перемоги Андреса Мануеля Лопеса Обрадора (скорочено АМЛО) на голосуванні в Мексиці у 2018 р. У період із 2018 до 2022 р. до рожевої хвилі також приєдналися Аргентина, Чилі, Болівія, Гондурас та Перу. Уже тривалий час ліві уряди зберігаються у Венесуелі, Нікарагуа, Кубі. У Бразилії в першому турі президентських виборів восени 2022 р. переміг Луїз Ігнасіу Лула да Сільва, який представляє цей політичний спектр. Тому наразі в більшості впливових країн Латинської Америки при владі перебувають представники лівих сил.

Як відомо, найбільш радикальними представниками цього крила в політиці є комуністи, які асоціюються з червоним кольором. Більш помірковані ліві сили отримали як символ рожевий колір. Звідси й виник термін «рожева хвиля» в контексті поширення лівих урядів у Латинській Америці.

З чого все почалося?

Перша рожева хвиля тривала приблизно з 2000 до 2010 р., в окремих державах навіть до 2014-2015 рр. Вона охопила практично всі латиноамериканські країни регіону, за винятком Мексики, Колумбії та Чилі. Тривалість цієї хвилі частково зумовлюється високими цінами на сировину на світовому ринку (нафта, метали, аграрна сировина), які давали змогу тримати широкі соціальні програми без проведення складних економічних чи політичних реформ. Крім цього, перша рожева хвиля об’єднувала дуже яскравих і потужних лідерів. Символом цього періоду, безсумнівно, є президент Венесуели Уго Чавес. Також варто згадати про Рафаеля Корреа в Еквадорі, Ево Моралеса в Болівії, подружжя Кіршнерів в Аргентині та Луїза Ігнасіу Лула да Сільву в Бразилії, який має шанси стати єдиним політиком, що перебуватиме при владі в обох рожевих хвилях.

«Фантастична четвірка» першої рожевої хвилі. Зліва направо: президенти Нестор Кіршнер (Аргентина), Ево Моралес (Болівія), Луїз Інасіо Лула да Сілва (Бразилія), Уго Чавес (Венесуела) на зустрічі в м. Ігуасу, Аргентина, 2006 р. Antonio Scorza/AFP

Які фактори вплинули на виникнення І рожевої хвилі? Здебільшого це глибока економічна криза 1990-рр., пов’язана з вкрай невдалим проведенням неоліберальних реформ, що передбачали широку приватизацію великих підприємств, скорочення соціальних програм і жорстку монетарну політику. Якщо на початку 1980-х рр. у Латинській Америці та Карибському басейні було близько 50 млн людей за межею бідності, то в 1998-1999 р. ця цифра сягнула 212 млн. У Бразилії до 50% населення жили в помешканнях без санвузлів, а в столиці Аргентини Буенос-Айресі кожній п’ятій дитині не вистачало харчів. Приблизно 50% дітей у Латинській Америці не закінчували навіть початкову школу. Економічна криза породила глибоку соціальну кризу. З 1984 до 1994 року кількість вбивств у країнах регіону зросла на 44%.

Читайте також: Міграційні кризи в Латинській Америці: причини, тенденції, наслідки

Проблема полягала в тому, що згадані реформи, проведені в недосконалому латиноамериканському політичному та правовому кліматі, призвели до стрімкого збагачення дуже вузького кола локальних еліт, зростання бідності й корупції. Оскільки реформи проводилися в співпраці зі США, МВФ і Світовим банком, серед людей поширилася думка про те, що ці заходи були результатом імперської політики Сполучених Штатів та були спрямовані на поглиблення економічної експлуатації країн Латинської Америки. Цими настроями скористалися лідери лівого ґатунку, які пропонували припинити співпрацю з західними фінансовими інституціями, а також націоналізувати цілі галузі промисловості під гаслами більш справедливого розподілення доходів. Ці обставини формування І рожевої хвилі пояснюють міцну антизахідну риторику лідерів Латинської Америки у 2000-х рр., а також їхнє прагнення до а) поглиблення регіональної співпраці (ми разом проти всіх навколо), б) поглиблення співпраці з росією, Китаєм, Індією, ПАР (за принципом із ким-завгодно, хоч би не з Заходом). Саме за часів першої рожевої хвилі зусиллями Лули да Сілви та за доволі активної участі Нестора Кіршнера виникло угруповання БРІКС, яке було спрямоване на посилення кооперації між перерахованими країнами.

Кінець першої рожевої хвилі

Завдяки вдалій зовнішньополітичній та економічній кон’юнктурі представникам І рожевої хвилі вдалося досягнути відчутних успіхів. За період 2000-х рр. рівень бідності в Латинській Америці скоротився з приблизно 50% до 25%. У цифровому значенні кількість нужденних зменшилося з приблизно 229 млн осіб на піку у 2003 р. до 176 млн у 2010 р. Число дітей, що здобули повну шкільну освіту, виросла в середньому на 10-15% у всіх країнах регіону.

Кількість нужденного населення в країнах Латинської Америки (млн осіб) позначено синім. Зеленим – число людей, що живуть в умовах крайньої бідності, 2021 р. CEPAL

Проте попри доволі значні успіхи у 2000-х рр., золотий час першої рожевої хвилі минув. Світові ціни на сировину, на якій зав’язана абсолютна більшість латиноамериканських економік, почали стрімко падати. Показовим тут було зниження цін на нафту у 2013-2014 рр., яке найсильніше вдарило по економіці Венесуели. Водночас упродовж 2000-х рр. уряди рожевої хвилі не змогли (та подекуди не дуже то й хотіли) провести структурні політичні та економічні реформи, які б були направленні на збільшення продуктивності праці, розвиток дрібного підприємництва, захист права власності, покращення правоохоронної системи, інвестиційного клімату тощо.

Гарною ілюстрацією в цьому контексті є стабільне зростання сировинного сектору в Латинській Америці впродовж 2000-х рр., яке врешті-решт загнало країни регіону в ще більшу залежність від експорту дешевих ресурсів, ніж наприкінці 1990-х рр. Як наслідок, коли легкі сировинні гроші на початку 2010-х рр. закінчилися, практично всі держави Латинської Америки опинилися в глибокій кризі. Так, з 2010 р. темпи зростання ВВП у всьому регіоні впали з 4-5% на рік, які спостерігалися у 2000-х рр., до 0,5 – 1% у 2010-х рр.

Саме за таких умов у 2010-х рр. Латинською Америкою пройшлася «блакитна хвиля» правих урядів – Болсонару у Бразилії, Пенья Ньєто в Мексиці, Макрі в Аргентині тощо. Лідери блакитної хвилі спробували розвернути політику у своїх країнах майже на 180 градусів: замість конфронтації із Заходом просувати поглиблення співпраці, замість втручання держави в економіку – збільшувати роль приватного сектору. Але, як ви вже здогадалися, якщо в статті йдеться про ІІ рожеву хвилю, блакитна протрималася відносно недовго. Це було зумовлено тим, що навіть зміна окремих соціальних чи економічних політик на 180 градусів не вирішила ключові питання соціального запиту в країнах Латинської Америки.

Детальніше за темою: Внутрішня і зовнішня політика Бразилії за президентства Болсонару

Головним викликом, який стояв перед латиноамериканськими елітами, що І рожевої хвилі у 2000-х рр., що блакитної хвилі у 2010-х рр., була побудова інклюзивного суспільства, що означало б більш широкий і справедливий доступ населення до економічного й політичного життя. Це включає в себе і подолання бідності, і структурну перебудову економіки та відхід від залежності від експорту сировини, і зменшення корупції, і подолання соціальних причин злочинності й наркотрафіку. Також варто згадати про потребу ширшої інтеграції та покращення становища корінних народів і спільнот африканського походження, що є дуже вразливою проблемою для Латинської Америки. Окремим пунктом варто виділити «жіноче питання», тому що в країнах регіону домінує патріархальна суспільна модель, у якій жінки займають вкрай невигідне становище.

Причини другої рожевої хвилі

Електоральний маятник, який жбурляє то ліворуч, то праворуч, є красномовним свідченням того, що ні перша рожева хвиля, ні блакитна хвиля, не змогли подолати найбільш фундаментальні соціально-економічні проблеми Латинської Америки. Той факт, що низка правих урядів упродовж 2010-х рр. не впоралася з ключовими соціальними запитами своїх суспільств, став однією з найбільш вагомих причин для появи ІІ рожевої хвилі. У 2020 р. кількість людей за межею бідності знову сягнула 200 млн осіб. Загальний рівень злочинності в латиноамериканському регіоні залишився практично незмінним. Єдина різниця полягає в тому, що, наприклад, у Колумбії він удвічі знизився, а в Мексиці в стільки ж разів збільшився. Тому, з огляду на те, що доба правих урядів у Латинській Америці припала на кризові часи, можна доволі впевнено стверджувати, що на виборах 2020-2022 рр. одним із факторів, що грав на користь лівих сил, була своєрідна ностальгія за стабільними, ситими та щасливими 2000-ми рр.

До невирішених проблем, які були перелічені вище, у 2020 р. додалася пандемія COVID-19. По-перше, вона сильно загострила ті кризові явища, які вже існували в латиноамериканських суспільствах. Бідні стали біднішими, вразливі спільноти африканського походження та корінні народи – ще більш вразливими. Усе це сприяло виникненню іміджу того, що уряди, які на момент початку пандемії перебували при владі, не справлялися з тими викликами, які перед ними постали. Відповідно до цього, суспільство ставало все більш схильним довірити управління країною іншим політичним силам.

Раніше ми писали про таке: Порочне коло Аргентини: між дефолтами та популізмом

Можна припустити, що в тих державах, де уряди погано впоралися з пандемією і всіма явищами, що її супроводжували, на найближчих волевиявленнях перемогу здобули ті сили, які до пандемії перебували в опозиції. Доволі яскравим прикладом у цьому світлі є президентські вибори 2020 р. у США, де погана епідеміологічна ситуація в країні вплинула на падіння популярності Дональда Трампа та сприяла перемозі Джо Байдена. Якщо ми масштабуємо цю гіпотезу на Латинську Америку й вибори 2020-2022 рр., то побачимо, що в Чилі, Перу, Колумбії і Бразилії це твердження виявилося доволі справедливим.

Особливо це стосується Бразилії, де президент Болсонару тривалий час заперечував існування Covid-19 і не вживав потрібних заходів для забезпечення стабільності в країні в умовах поширення цієї хвороби. У Перу, Чилі та Аргентині динаміка розповсюдження коронавірусу також сягала найвищих показників у Латинській Америці. Тому можна стверджувати, що пандемія, а точніше поганий менеджмент кризових явищ викликаних нею, стала однією з причин ІІ рожевої хвилі в регіоні.

Показник смертності від COVID-19 на 100 000 населення, 2022 р. Statista

Окремо варто виділити ті обставини, які сприяли обранню лівих урядів у Латинській Америці, але які диктувалися глобальними суспільними трендами в Західній півкулі. Йдеться про екологію, фемінізм, «пробудження» не білих спільнот та рух за права ЛГБТІ+. Ці чотири фактори набули великого суспільного значення в західних суспільствах у другій половині 2010-х рр. Водночас праві сили, які перебували при владі в Латинській Америці в цей період, ігнорували або дуже скептично ставилися до згаданих суспільних проблем. Водночас їхні опоненти ліворуч активно використовували ідеї необхідності боротьби зі змінами клімату, покращення становища жінок та представників неєвропеоїдних спільнот.

Тріумф лівих сил? Не все так просто

Важливим аспектом для розуміння формування ІІ рожевої хвилі в Латинській Америці є перебіг виборів у різних країнах, які потрапили під цю хвилю. Якщо в Мексиці й Аргентині у 2018 та 2019 рр. електоральний процес відбувався порівняно спокійно, то в Чилі, Перу, Колумбії, Болівії і Бразилії у 2020-2022 рр. все проходило значно більш напружено, не в останню чергу через загострення системних проблем країн регіону через пандемію COVID-19. Аналізуючи виборчий процес у Чилі, Перу, Колумбії, Болівії та Бразилії, варто звернути увагу на три фактори:

-        Поляризацію виборів, тобто конкуренцію кардинально різних політичних програм;

-        Близькість результатів у конкурентів;

-        «Антиголосування» проти традиційних партій або ж появу абсолютно нових політичних гравців.

Якщо навіть поверхнево подивитися на основні кандидатури на останніх виборах у згаданих країнах, ми побачимо, що головними конкурентами в другому турі практично завжди виступали представники діаметрально протилежних сил крайньо правого чи лівого забарвлення. Наскільки ж глибокою була поляризація низки останніх волевиявлень у Латинській Америці?

Варто знати: Найбільш поляризовані вибори в Бразилії: хто стане наступним президентом?

У Чилі – Габріель Борич, якого аналітики та журналісти описували як комуніста, проти Хосе Каста, що публічно виражав симпатії антикомуністичному режиму Піночета. У Перу – Кейко Фухіморі від ультраправої партії «Народна сила» проти Педро Кастільйо, якому інкримінують зв’язки з комуністичною терористичною організацією «Сяючий шлях» («Sendero Luminoso»). У Колумбії – Густаво Петро, котрий у молодості був членом комуністичної підпільної організації «М-19» проти правого популіста Родольфо Суареса. У Болівії – Луїс Арсе та Карлос Меса представляли політичні сили, які звинувачували одна одну в узурпації влади й державному перевороті. У Бразилії – усім відомий правопопулістський «тропічний Трамп» Жаїр Болсонару проти очільника лівої «Партії робітників», уособлення І рожевої хвилі, Луїза Ігнасіу Лули да Сілви.

Упродовж електорального процесу між усіма вище згаданими кандидатами точилася запекла боротьба за симпатії виборців. Вона знайшла своє відображення в доволі невеликих розривах у відсотках голосів. Так, у Перу розрив між кандидатами в президенти в другому турі голосування становив близько 0,25% або ж 44 000 голосів. У Колумбії розрив був 3%, а в першому турі виборів у Бразилії – 5% (другий відбудеться 30 жовтня 2022 р.). Із цієї групи країн виділяються Чилі та Болівія, де переможці мали суттєвий відрив від своїх опонентів.

А як щодо «антиголосування» проти традиційних політичних сил? На трьох із п’яти виборах у Латинській Америці, що відбулися впродовж 2020-2022 рр. перемогу здобули «нові обличчя». Йдеться про Габріеля Борича в Чилі, який став наймолодшим президентом в історії країни, очоливши рух «Схвалюю гідність», що виник напередодні голосування. До цієї когорти варто віднести й Педро Кастільйо, що до 2017 р. був вчителем та активістом профспілок, а вже у 2021 р. став лідером Перу. У Колумбії Густаво Петро став першим у її історії главою держави від лівої політичної сили, щоправда вибори 2022 р. стали для нього вже третіми. Бразилія не входить до цього переліку, оскільки обрання президента в цій країні ще не завершилися, а обидва кандидати другого туру вже раніше були лідерами. За схожою ситуацією під цей фактор не підпадає і Болівія, оскільки у 2020 р. на виборах у цій державі змагалися експрезидент та ексміністр економіки.

Дізнавайтеся більше: Новий президент для Перу: чи вийде країна з політичної кризи?

До якого проміжного висновку можна дійти з огляду на поляризацію виборів, близькість результатів та антиголосування проти традиційних політичних сил на волевиявленні 2020-2022 рр. у Латинській Америці? По-перше, принаймні 2 з 3 перерахованих факторів стосуються більшості виборів, що відбулися в цьому регіоні в постковідну добу. Варто наголосити, що в Мексиці й Аргентині волевиявлення відбулися до пандемії, а також до активізації тем екології, фемінізму, прав корінних народів. Тобто вибори в цих країнах проходили «за нормальних умов», без значних криз, які в подальшому впливали на перебіг голосування в решті латиноамериканських держав.

Другий і найголовніший висновок полягає в тому, що фактори поляризації, близькості результатів і феномен антиголосування демонструють потужний суспільний запит на докорінні зміни, а не те, що латиноамериканці масово тяжіють до лівих політичних сил. Їхня перемога в багатьох країнах є наслідком радше невдалих років для їхніх колег із правих партій, а також пандемії та впливу глобальних суспільних трендів. І тут варто згадати приклад Еквадору, який випадає з ІІ рожевої хвилі, але має всі ті ж самі суспільно-політичні явища, які характеризують країни, де перемогли ліві сили. Переконаймося в цьому.

На президентських виборах 2021 р. в Еквадорі перемогу здобув Гільєрмо Лассо, який поклав кінець цілій «династії» лівих лідерів-корреїстів, що перебувала при владі з 2007 р. Перемога Лассо, який є політиком правого ґатунку, є дуже яскравим прикладом антиголосування в умовах поляризованих виборів. Новообраний президент Еквадору запропонував скасувати всі ті соціально-економічні політики, які вибудовувалися впродовж майже 15 років до нього. Також варто зазначити, що Лассо практично не перебував при владі до виборів 2021 р.

У свою чергу, його конкурент у другому турі голосування, Андрес Араус, виступав за збереження ідеології корреїзму, яку також описують як «соціалізм у ХХІ столітті». Тому в Еквадорі маємо і приклад антиголосування проти панівних політичних сил, і поляризацію виборів. Але в унікальних умовах цієї держави переміг кандидат від правої партії, що свідчить про прагнення до змін та реформ серед латиноамериканського населення, а не про повальні симпатії до лівих рухів.

Країни ІІ рожевої хвилі позначені червоним. Доволі ймовірним є те, що Бразилія також приєднається до них. Darío Mizrahi/Infobae

Як би там не було, реальність полягає в тому, що навіть без Бразилії більшість країн латиноамериканського континенту перебувають під владою лівих сил. За таких обставин постає запитання щодо того, чи дійсно ми можемо вважати таку ситуацію проявом системного зростання популярності лівих політичних сил у Латинській Америці та їхнього потенційно тривалого перебування при владі. Для відповіді на це запитання нам доведеться порівняти представників ІІ рожевої хвилі між собою, а також вдатися до порівняння І і ІІ рожевих хвиль.

Аналіз персоналій ІІ рожевої хвилі

Щоби створити комплексне уявлення про лідерів ІІ рожевої хвилі, нам потрібно порівняти їхні погляди на зовнішню політику, економіку, ставлення до важливих суспільних тем – екології, злочинності й наркотрафіку, прав жінок, ЛГБТІ+, корінних народів та неєвропеоїдних спільнот. Отже, представимо всіх персонажів: Мексика – Андрес Мануель Лопес Обрадор (скорочено АМЛО), Колумбія – Густаво Петро, Перу – Педро Кастільйо, Болівія – Луїс Арсе, Чилі – Габріель Борич, Аргентина – Альберто Фернандес, Бразилія – Луїз Ігнасіу Лула да Сільва (скорочено Лула). Для зручності об’єднаємо їх в одну таблицю.

Якщо ми поглянемо на наведену таблицю, то побачимо, що представники ІІ рожевої хвилі інколи доволі сильно різняться між собою. Найбільш яскравим прикладом було б порівняння Габріеля Борича та Андреса Мануеля Лопеса Обрадора (АМЛО), які відрізняються один від одного практично за всіма параметрами. Навіть якщо ми говоримо про більш схожих між собою політиків, найчастіше ми знайдемо між ними якісь розбіжності по принаймні 1-2 із наведених критеріїв. Кастільйо та Арсе підтримують Кубу й Венесуелу, але по-різному ставляться до росії і Нікарагуа й мають різну динаміку відносин зі США. Це порівняння дає змогу дійти до висновку, що фактично за кожним із важливих соціальних, економічних чи політичних питань ІІ рожева хвиля ділиться приблизно навпіл, а тому навряд чи можна очікувати від її представників значної єдності у веденні зовнішніх справ. І цей висновок підводить нас до порівняння першої та другої рожевої хвилі.

І рожева хвиля VS ІІ рожева хвиля

Рожева хвиля 2000-х рр. була значно більш єдиною у своїх поглядах на суспільно-політичні проблеми. Щонайменше бодай тому, що контроверсійних проблем було значно менше, ніж їх є зараз. Питання гендеру, прав ЛГБТІ+, корінних народів і неєвропеоїдних спільнот у 2000-х рр. або перебували на маргінесах суспільного дискурсу, або не були такими гострими, як зараз. Якщо ж говорити про зовнішню політику, то США на тлі вторгнення в Ірак та Афганістан виглядали «імперією зла», а росія ще не вдерлася навіть у Грузію. До того ж не так давно закінчилася Холодна війна, і значна кількість лідерів І рожевої хвилі (Чавес, Моралес) мислили саме її категоріями. Тому латиноамериканські лідери 2000-х рр. мали значно менше приводів для протиріч, ніж у їхніх наступників є сьогодні.

Ще одним вагомим фактором успіху для І рожевої хвилі була монобільшість провладних партій у парламентах, яка гарантувала легке прийняття будь-яких рішень. У випадку з ІІ рожевою хвилею, президенти лівого крила мають або дуже активну опозицію і дуже хиткі коаліційні союзи, або взагалі домінування опозиції в законодавчих органах. Одним із найкращих символів цього є провал голосування за проєкт нової конституції, яке відбулося в Чилі цього року. І хоча президент країни Габріель Борич має достатньо високий рейтинг схвалення, а вимога створення нового основного закону є однією з найбільш популярних у Чилі, опозиція змогла переконати населення в тому, що проєкт документа, представлений керівною політичною силою, не вартий підтримки.

Докладніше про проблему: Провал нової конституції Чилі: поразка чи перемога здорового глузду?

Окремо слід зазначити цікаве спостереження. Роки народження лідерів ІІ рожевої хвилі практично збігаються з роками народження політиків І хвилі, яка котилася майже 20 років тому. Уго Чавес – 1954 р., АМЛО – 1953 р. Рафаель Корреа – 1963 р., Луїс Арсе – 1963 р. Єдиним винятком із цього правила є Габріель Борич 1986 року народження. А це, у свою чергу, говорить не про зміну поколінь політиків, а про те, що представники лівого руху просто постарішали. І якщо у 2000-х рр. рожева хвиля виглядала плеядою активних 40-50-річних лідерів, то у 2020-х рр. це змагання 60-70 річних людей похилого віку. Цей фактор, зі свого боку, ставить під питання тривалість ІІ рожевої хвилі елементарно через потенційні проблеми зі здоров’ям її представників. Із великою долею вірогідності на наступних виборах у країнах Латинської Америки, що відбудуться у своїй більшості через 4-5 років, ліві рухи будуть представлені іншими політиками, для яких окремим складним завданням буде скористатися тим особистим авторитетом, який по собі залишать поточні президенти.

До цього ж додаймо складність міжнародної ситуації, у якій діє ІІ рожева хвиля – російсько-українська війна, рекордна інфляція, зростання цін на енергоносії, протистояння США та Китаю. Зверху на все це накладається суспільна поляризація, що спостерігається в латиноамериканських країнах, та яка говорить про те, що населення загалом було готовим і до блакитної хвилі правих політиків. Тому всі вищезгадані фактори ставлять перед представниками другої рожевої хвилі значну кількість складних викликів, яких їхні попередники не мали. І тому лише від того, наскільки вдалим буде період їхнього президентства, залежить подальша доля політичного ландшафту всього континенту. Дуже ймовірним видається те, що ми побачимо фрагментацію партій і перетворення Латинської Америки на блакитно-рожеву мозаїку, а не кристалізацію рожевої хвилі та її продовження впродовж 2020-х рр.

Висновки

До якого висновку ми можемо дійти, проаналізувавши ІІ рожеву хвилю й обставини, які сприяли її появі? Загалом здається, що саме поняття «друга рожева хвиля» хоч і описує політичний процес у Латинській Америці, насправді є дуже умовним терміном, який ми використовуємо тільки тому, що не маємо більш влучного аналогу. Куба, Венесуела та Нікарагуа є прикладами радше «рожевого болота», де не відбувалося жодних змін (на Кубі аж з 1959 р.), а відтак їх із натяжкою можна віднести до ІІ хвилі.

Лідери Мексики, Колумбії, Перу, Болівії, Чилі, Аргентини і Бразилії начебто й належать до ідеологічно схожих лівих політичних течій, проте насправді відрізняються один від одного за багатьма параметрами як зовнішньої, так і внутрішньої політики. Сумнівними постають перспективи тісної та активної кооперації і зближення між згаданими країнами, що контрастує з добою 2000-х рр., яка подарувала нам цілу купу проєктів регіональної латиноамериканської інтеграції. Так само сумнівною є і потенційна тривалість ІІ рожевої хвилі, зумовлена тими складнощами, які супроводжують перебування при владі її представників.

Чим же ж тоді породжена друга рожева хвиля? Вдалим збігом обставин для лівих партій – пандемією ковіду, яка загнала латиноамериканські економіки в стан ще більшої кризи та глобальною активізацією «лівого» суспільного порядку денного (фемінізмом, рухом за права сексуальних меншин, пробудженням корінних народів).

Разом з тим, приклад Еквадору, де представник правого руху Гільєрмо Лассо зміг зблизитися з феміністичними організаціями й ЛГБТІ+ рухами, демонструє те, що опоненти лівих сил також можуть вдало адаптуватися до сучасних суспільних викликів. І перспективи рожевої хвилі залежать лише від того, наскільки якісно її представники зможуть подолати одвічні проблеми, що існують у Латинській Америці протягом десятиліть, – бідність, майнове розшарування та нерівність, корупцію і наркотрафік. Нехтування цими проблемами коштувало «блакитній хвилі» 2010-рр. політичного майбутнього на найближчі роки. Чи винесе друга рожева хвиля уроки з історії їхніх попередників, як з лівого, так і з правого політичних спектрів? Незабаром дізнаємося.

Автор – Олексій Откидач, експерт з Латинської Америки Аналітичного центру ADASTRA

Сподобалася стаття? Тоді підтримайте нашу роботу на Патреоні. З вашою допомогою зможемо більше!