Протести на паузі: чим завершиться білоруська політична криза?

Фальсифікація президентських виборів, багатотисячні мітинги, вигнання опозиції та репресії проти демонстрантів – усе це про найглибшу політичну кризу в історії незалежної Білорусі, яка триває з серпня 2020 року. І хоча активна фаза протестного руху вже позаду, ситуацію в країні досить важко назвати стабільною. На яких позиціях наразі перебувають влада та опозиція, як вони планують переломити ситуацію на свою користь і яку роль у кризі грають зовнішні актори – читайте в новій статті.

Протести в Республіці Білорусь розпочались ще в передвиборчий період і були пов'язані з відмовою в реєстрації та арештами опозиційних кандидатів Сергія Тихановського, Віктора Бабарика та Валерія Цепкала. Із наближенням дня голосування градус напруги в суспільстві лише зростав, що призвело до перетворення стихійних мітингів на масовий та регулярний протест, метою якого стали припинення політичних переслідувань опозиціонерів та активістів, звільнення політв’язнів та проведення чесних виборів.

Мітингарі не визнали перемогу чинного президента Олександра Лукашенка, що, за даними ЦВК, переміг єдину кандидатку від опозиції Світлану Тихановську, набравши близько 80% голосів. Демонстрації пройшли в більшості населених пунктів країни, а наймасовіша акція протесту «Марш Свободи» в Мінську за різними оцінками зібрав від 100 до 500 тис. осіб.

«Марш Свободи». Мінськ, 16 серпня 2020 року. hromadske.ua

Утім, попри значний потенціал суспільного спротиву, домогтись початку реального транзиту влади не вдалось. Затяжний характер конфлікту, відсутність в опозиції чіткого плану дій, провал усенародного страйку, жорстокість силовиків та низка інших факторів стали причинами вигорання протесту: відбулась зміна формату громадянської непокори від «активної вулиці» до «креативної партизанщини»; мітинги стали менш масовими, децентралізувались та локалізувались, перетворившись на так звані «дворові протести». Та чи означає це, що режим переміг?

Читайте також: Стратегічна культура Білорусі: балансування на жердині

Секретні плани Лукашенка

Відносне затишшя на вулицях безперечно зіграло на руку режиму Лукашенка. Передусім виграний час влада використала для укріплення власних позицій шляхом ще більшого посилення репресивних заходів: був прийнятий новий Кодекс про адміністративні правопорушення, згідно з яким штрафи за несанкціоновані акції протесту були збільшені в 3-4 рази, а Генеральна прокуратура анонсувала визнання біло-червоно-білого стягу, що є символом протестів та «Білорусі без Лукашенка», забороненим символом і запропонувала посилити кримінальну відповідальність за екстремізм. До того ж, у країні продовжуються вже традиційні для режиму чистки. Так, за даними білоруської правозахисної групи «Весна», лише за період із листопада 2020 по січень 2021 року за участь у протестах було затримано близько 5,5 тис. людей, а ще 105 особам були винесені політично вмотивовані вироки.

Крім того, зимове перемир’я дало можливість Олександрові Лукашенку окреслити коло найбільш вірних прибічників, перегрупувати власні сили та зайнятись тактичним плануванням. У даному контексті необхідно згадати цьогорічні VI Всебілоруські народні збори (далі – ВНЗ) – з’їзд чиновників різного рівня, діячів профспілок, керівників державних підприємств, провладних громадських організацій, військових та інших представників когорти лоялістів. Першочерговою метою даного заходу була демонстрація всенародної підтримки режиму задля його легітимізації. Заразом на ВНЗ Лукашенко зробив низку заяв, які по суті окреслили плани влади з досягнення остаточної перемоги над громадянським суспільством. Ось основні з них:

·                «Ніяких протестних рухів» – головна умова, за якої О. Лукашенко залишить посаду президента Білорусі. Попри закінчення активної фази протесту, можливість повторного початку будь-яких народних хвилювань лякає нинішній режим, і тому повне припинення акцій та показова капітуляція опозиції є питанням принциповим. Насамперед це необхідно для дискредитації опозиції та формування за нею іміджу заколотників, неспроможних керувати країною. За таких обставин влада отримає карт-бланш на просування своїх конституційних поправок, що передбачатимуть лиш візуальні зміни, а не реальний перезапуск політичної системи.

Дізнавайтесь більше про пострадянські автократії: Чому в Таджикистані не буває протестів?

·                «Жодна волосина з прихильників нинішнього президента впасти не може» та «зробити ВНЗ конституційним органом». Відданість номенклатури та силовиків – найцінніший ресурс Лукашенка: саме цей специфічний білоруський панівний клас є джерелом влади та захисником режиму. Тому гарантування недоторканості цієї верстви суспільства та передача частини президентських повноважень Всебілоруським народним зборам як колективному представницькому органу буде означати збереження важелів впливу на політику в руках чинної еліти (та й самого Лукашенка, якщо він вирішить обійняти посаду голови її президії, наприклад). При такому варіанті псевдотранзиту влади президент Білорусі (вже наступний) стане слабкою фігурою на політичній шахівниці, обмеженою обов’язком узгоджувати свої рішення із ВНЗ. Сам Лукашенко також може скористатися досвідом своїх колег-президентів, казахстанського Нурсултана Назарбаєва чи бурундійського П'єра Нкурунзізи, проголосивши себе «лідером нації» або ж «верховним вождем патріотизму». Спеціально вигадана для нього посада дозволить йому зберегти право втручатись у роботу органів влади та визначати політичний курс країни.

Прихильники Олександра Лукашенка на VI ВНЗ у Мінську, лютий 2021 р. belta.by

·                «Стриманість повинна бути, білоруська стриманість». Утім, навіть мінімальні зміни чинної політичної моделі наразі є небажаним «планом Б» для режиму. Саме тому розробка проєкту нової Конституції та референдум щодо її прийняття були перенесені на невизначений період. Так влада намагається виграти ще більше часу, чекаючи на зміну внутрішньополітичної ситуації та сподіваючись на посилення власних позицій перед прийняттям нової Конституції або ж взагалі на втрату необхідності проводити конституційні реформи.

Стратегія перемоги білорусів

Незважаючи на затухання вуличного протестного руху та активні дії влади зі стабілізації власного положення, говорити про швидку капітуляцію опозиції ще зарано. 9 лютого офіс Світлани Тихановської презентував «Стратегію  перемоги білорусів» (далі – СПБ) – бачення виходу з кризи на умовах громадянського суспільства. У ній лідери опозиції проаналізували досягнення протесту, визначили головні напрями діяльності та окреслили завдання на найближчий період.

Згідно з положеннями СПБ, білоруський протестний рух уже пройшов більше половини шляху до перемоги над режимом, поточний етап боротьби називається «нарощуванням ресурсів», а наступним пунктом плану є «переговори», котрі мають розпочатись вже в травні й призвести згодом до позачергових виборів.

Ураховуючи той факт, що до оприлюднення СПБ опозиція пів року не мала взагалі ніякого чітко визначеного загальновідомого плану дій, то саму його появу вже можна вважати певним успіхом. Утім, опубліковані положення досить важко назвати реальною стратегією. Це скоріше проєкт ідеального сценарію та напуття до дій. Досить багато надій покладається на обставини та явища, на які штаб С. Тихановської має лиш частковий вплив. Наприклад, ключовим пунктом СПБ є припинення підтримки режиму Лукашенка його прибічниками. Однак чому це має відбутись, ще й саме у квітні, – невідомо.   

Запланований таймлайн перемоги опозиції. belarusvision.org

Тим не менш, не можна сказати, що програма опозиції абсолютно відірвана від реальності та заснована на інфантильній вірі в сили добра. Наразі в демократичних сил є й цілком реальні плани, а саме:

·                Створення незалежної виборчої комісії та проведення цифрового референдуму, найімовірніше, із питань прийняття нової Конституції та проведення низки секторальних реформ, проєкти котрих зараз готує опозиція. Успішне проведення референдуму додасть додаткові бали легітимності Тихановської та вкотре продемонструє громадянам націленість опозиції на створення нової системи, а не лише на зміну політичної верхівки.

·                Організація роботи «Сходу» – платформи обговорення актуальних проблем, вираження інтересів і думки суспільства. Метою даної ініціативи є налагодження комунікації між громадянами та органами влади. Фактично є аналогом Усебілоруських народних зборів.

·                Координація роботи та підтримка різного роду громадянських ініціатив, спрямованих на зміну режиму та демократизацію політичної системи Білорусі, серед яких BYPOL, Кіберпартизани, Єдина книга злочинів, Народне антикризове управління та інші.

Міжнародний аспект білоруської кризи

Для світового співтовариства президентські вибори в Білорусі завжди були приводом або ж згадати про порушення прав людини в країні та засудити останнього диктатора Європи, або ж підтримати міцну й стабільну владу «Бацьки»-господарника. Масовість протестів після минулорічних виборів та жорстокість правоохоронних органів загострили важливість питання засудження/підтримки Лукашенка, тому білоруська криза дійсно стала важливим чинником міжнародної політики.

До блоку країн, що не визнали перемогу Лукашенка та підтримали опозицію, увійшли здебільшого західні держави та їхні союзники, а саме США, країни-члени ЄС, Велика Британія, Канада, Японія, Україна й низка інших держав. Вони засудили репресивні дії влади, а перші троє ввели навіть персональні санкції проти окремих чиновників, суддів та силовиків, причетних до порушень прав людини та фальсифікації голосування. Утім, такі санкційні обмеження є радше моральним осудом, аніж реальним тиском. Вони охоплюють лише невелику частину білоруського істеблішменту (від 88 осіб та 7 компаній у санкційному списку ЄС, до 109 осіб у списку США), чого недостатньо для створення критичної маси невдоволених у стані прибічників Лукашенка. Серед інших механізмів допомоги опозиції можна виділити програми підтримки громадянського суспільства (EU4Belarus та План дій Уряду ФРГ), запрошення Світлани Тихановської та представників Координаційної ради білоруської опозиції до участі в міжнародних заходах та переговорах (наприклад, у засіданнях Люблінського трикутника та зустрічах із лідерами країн-членів ЄС), надання притулку для політичних біженців тощо. Так, стратегія Заходу полягає в поміркованій підтримці протесту, без здійснення якихось радикальних кроків (таких як санкції проти державних підприємств чи заборона експорту сировини).

Першим світовим лідером, хто привітав Лукашенка з перемогою та запевнив у незмінності своєї позиції щодо легітимності режиму, став Голова КНР Сі Цзіньпін. Для Пекіна Лукашенко – це гарант стабільності Білорусі, країни де Китай має свої бізнес інтереси, і політик, що традиційно виражає бажання поглиблювати відносини. Саме тому для КНР президентство зрозумілого для неї Лукашенка є пріоритетним. Утім, далі привітань справа не зайшла, а більшість офіційних коментарів мають нейтральний характер. Пекін намагається не втручатися в білоруську кризу адже, по-перше, Китай насправді не має важелів впливу на білоруську внутрішню політику, а, по-друге, готовий співпрацювати із будь-яким іншим главою держави, якщо йому вдасться стабілізувати країну.

Дізнавайтеся більше про глобальні китайські інтереси зі спецпроєкту «Один пояс, один шлях»

Набагато більш активним партнером режиму Лукашенка та навіть повноправним учасником білоруської кризи стала Росія. Попри те, що в ході виборчої кампанії білоруська влада неодноразово звинувачувала Москву в підтримці альтернативних кандидатів і навіть підготовці масових заворушень та терористичних актів на території республіки, відразу після початку протесту Москва стала мало не єдиним справжнім партнером режиму. Путін не лише визнав перемогу Лукашенка, а й відгукнувся на особисте прохання протягнути руку допомоги задля стабілізації ситуації в країні: Мінську було надано кредит на суму 1,5 млрд доларів, а також гарантовано силову підтримку в разі необхідності.    Загалом білоруська криза зіграла на руку Москві, адже ця ситуація стала можливістю збільшити борг Лукашенка перед Росією, віддавати який Кремль вимагатиме у вигляді російської військової бази під Бобруйськом, допуску своїх компаній до приватизації білоруських підприємств, активізації інтеграції в рамках Союзної держави та навіть, можливо, сприяння в передачі посади президента Білорусі проросійському політику.

Детальніше про проблему: Ідея поглибленої інтеграції з Білоруссю: для чого це Росії?

Резюме

Внутрішньополітична ситуація в Білорусі наразі нагадує позиційну війну, коли жодна зі сторін не може заявити про свою перемогу й лише чекає вдалого моменту для того, щоб піти в наступ. Стратегія Лукашенка в такому разі – це умисне зволікання з будь-якими змінами, а також регулярне проведення каральних заходів, що має на меті накопичення втоми та страху в суспільстві. Ідеальним варіантом для режиму, було б перетворити опозицію в очах громадян на свого роду дискредитований «уряд в екзилі» й отримати можливість зайнятись переформатуванням системи влади за своїми правилами, підганяючи її під можливого спадкоємця та залишаючи при цьому важелі впливу в руках колективного органу «Бацьки» – Всебілоруських народних зборів.  

Опозиція ж покладається на скорий початок весняної хвилі громадської непокори, котра разом із санкціями виснажить режим та змусить його розпочати діалог щодо звільнення політв’язнів та проведення чесних виборів. Таким чином, успіх опозиції насамперед залежить від того чи вийде громадянське суспільство повторно на мітинги та як довго воно зможе протестувати.

Автор – Станіслав Ковальчук, спеціаліст із Центрально-Східної Європи Аналітичного центру ADASTRA