Стратегічна культура Білорусі: балансування на жердині

Вивчення зовнішньополітичної діяльності кожної держави – це не лише оцінка поточного стану двосторонніх та багатосторонніх форматів співпраці. Передусім це відповідь на фундаментальні питання про спосіб мислення та поведінки держави, інструментарій її зовнішньої політики, сприйняття нею ключових для національної безпеки категорій: «безпека», «ворог», «середовище», «загроза». Чому певна держава діє на міжнародній арені одними й тими ж методами протягом тривалого історичного розвитку? Чим визначається її сприйняття міжнародного середовища? Яким чином формується ставлення до інших країн як до ворожих чи дружніх? Масштабний проєкт ADASTRA «Стратегічна культура країн світу» шукає відповіді на всі ці питання, досліджуючи зовнішню політику держав через призму їхніх стратегічних культур.

Президентські вибори у Білорусі 9 серпня 2020 року, що задумувалися владою лише як переобрання чинного лідера на шостий термін, обернулися наймасовішим рухом протесту за всю історію незалежності держави. Питання про перспективи повторення «кримського сценарію», правомірності надання Росією військового контингенту для «стабілізації ситуації», майбутнього політичного розвитку та формування громадянського суспільства – від негайно релевантних до більш абстрактних і гіпотетичних – обговорюються сьогодні по всьому світу. Стратегічна культура в теорії є тривалим концептом, що не змінює своїх параметрів під впливом масштабних антиурядових протестів і в дусі «обмеженої раціональності» визначає зовнішню політику будь-якої держави незалежно від її ладу та політичної кон’юнктури. Сьогодні спробуємо розібратися із стратегічною культурою Білорусі.

Географія як прокляття і благословення

Унікальне географічне положення Білорусі в різні історичні періоди мало цілковито відмінне значення для її ідентичності та державного розвитку. Спочатку у складі Великого Князівства Литовського, а згодом – Речі Посполитої, землі, що нині входять до складу держави, були прикордонними, а отже, виконували оборонну функцію. Після третього поділу Польщі 1795 року такого значення вони набули в складі Російської імперії, хоча тепер на загрозу чекали із Заходу. Після низки національно-визвольних змагань одночасно кількох рухів – білоруського, польського та литовського, – що боролися або за державну незалежність на цих територіях, або безпосередньо за ці терени як органічну складову їхніх національних проєктів, територія колишнього Північно-Західного краю Росії одержала квазідержавне оформлення у вигляді БРСР у складі СРСР, продовжуючи існувати в ролі першого форпосту на шляху ворога. Лише одержавши державну незалежність у 1991 році Білорусь, яка тепер опинилася між глобальними Заходом і Сходом, стала акцентувати увагу на своїй ролі як «перехрестя цивілізацій та культур», «вікна, що відкривається в обидва боки» та «містка» між потужними акторами. 

Зрозуміло, що така географічна даність має для стратегічної культури наслідки різного характеру. Передусім, культурна й цивілізаційна амбівалентність держави мають виняткове значення у процесі формування її ідентичності. По-друге, крайове становище в різних державах перетворило Білорусь на першу лінію оборони і стримування ворога, що визначило її оборонний статус на віки. По-третє, держава може як експлуатувати потенціал габу міжнародного значення, так і страждати від загроз відмінного характеру із різних напрямків. Альтернативний сценарій – використання свого межового статусу з точки зору фізичної географії та політичної орієнтації для участі у боротьбі двох полюсів із погляду «продажу» власних елементів суверенітету або вибору позиції, вигідної одній зі сторін для власної максимальної вигоди.

Посередницький потенціал такої позиції також є високим. Невеликий масштаб, обмежений демографічний та ресурсний потенціал, серединне між центрами сили положення зумовило ще один винятковий для стратегічної культури процес: усі сили, що посприяли одержанню білорусами державності або зміні державних кордонів, як пише Д. Марплс, майже завжди були зовнішніми, що є справедливим як щодо процесів і подій (як-от революція 1917 року чи Ризький мир 1921 року), так і щодо акторів (Річ Посполита, Російська імперія, СРСР – і щодо набуття територій, і одержання незалежності після розпаду). Тим самим визначається фундаментальна для стратегічної культури чутлива реакція на зміну міжнародного середовища, як і постійна потреба у потужному союзнику, що міг би надати безпекові гарантії.

Перший втрачений Брест

Тімоті Снайдер у своїй книзі «Перетворення націй» говорить про те, що білоруський кейс є прикладом так званої «етнічної групи» – попередника дійсно модерної нації, який досі не знайшов у минулому опору для сучасного творення нації на модерних засадах. Звідки таке твердження і наскільки воно є справедливим? 

Передусім сучасна територія Білорусі, що попередньо належала до Полоцького князівства та пишалася відносною автономією від Києва, після «оксамитової експансії» стала частиною Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, яке на практиці включало литовське політичне лідерство, білоруські та українські території як основу держави, православ’я як домінантну релігію, руську мову (українці вважають її староукраїнською, а білоруси –  протобілоруською) як інструмент діловодства та юридичні пам’ятки Київської Русі-України як джерело судочинства.

Люблінська унія 1569 року утворила ранньомодерну державу – Річ Посполиту, де кожна з частина володіла певним обсягом суверенітету, а головне – громадяни ідентифікували себе за принципом, висловленим Станіславом Оріховським-Роксоланом – «роду руського, нації польської». Цей специфічний тип ідентичності, який ми називаємо ранньомодерним, за віросповіданням дозволяє належати до, скажімо, уніатства, за етнічним походженням бути «русином», а політичну вірність зберігати Речі Посполитій, тоді як модерний тип ідентичності передбачає стрункість у політичній і національній, мовній ідентифікації, де всі відповіді на ці запитання мають бути однокореневими словами. Отож, ВКЛ періоду його розквіту спілкувався протобілоруською, як вважають дослідники, мовою, яка була витіснена з публічного простору в ході польської культурної експансії XVII-XVIII століть, хоча і послужила для неї базою. 

Дізнавайтеся про політику держави-сусідки Білорусі: П’ятдесят на п’ятдесят: поєдинок за польське президентство

Витіснення мови з публічного простору на руралістичний маргінес є негативним явищем для майбутнього модерного націєтворення, яке було низхідним процесом. Якщо ця ніша національної окремішності була втрачена, то в 1596 році з’явилася цілком гарна можливість зайняти релігійну нішу як конститутивну для білоруської ідентичності – утворення в Бресті уніатської церкви, яка була, по суті, компромісом двох протиборчих конфесій шляхетської республіки, що мало виняткове значення для білоруських земель. Це добре видно з історичної ретроспективи: у 1795 році, коли відбувався останній поділ Речі Посполитої, 4/5 селян колишнього ВКЛ були уніатами. Проте 1839 року греко-католицьку церкву на цих територіях поглинула Російська православна, і хоча вона була створена як інструмент пришвидшеної кооптації переважно православного населення ВКЛ після 1569 року, з плином часу уніатська церква у Білорусі могла би стати тим же, чим греко-католицька церква була у підавстрійській Галичині для українців – осередком збереження національної ідентичності.

Більшість уніатів перейшла у православ’я, а 1596 рік став першим «втраченим Брестом» Білорусі: відібрана релігійна ідентичність у період, коли вона дорівнювала національній ідентифікації, розмила контури власне білоруськості, що злилися з православною ойкуменою Росії, залишаючи ще менше простору для почуття окремішності. Нині 70% населення республіки належить до православ’я, і лише 14,5% –  до католицизму. Хоча боротьба із «опіумом для народу» у радянські роки суттєво знизила значення релігії в суспільному просторі, навіть О. Лукашенко називав себе «православним атеїстом»: без відкритого виконання основних релігійних обрядів він погоджується на існування в рамках ціннісного і категоріального апарату, заданого єдиною, за висловом М. Рябчука, «православною уммою». Релігійна спорідненість з Росією є з перспективи стратегічної культури фундаментальною передумовою розвитку союзницьких відносин.

Запізніле усвідомлення

Території Західної Білорусі опинилися під російським скіпетром після поділів Речі Посполитої – і на цих землях відбулося як мінімум 3 масштабних виступи за відновлення шляхетської республіки у її формі 1772 року. Виняткове значення серед них має остання спроба, яка відбулася в 1863-1864 роках. Поразка цього повстання стала винятковою з погляду литовського та польського національного рухів, адже позначила провал ідеї відродження Речі Посполитої у її старій формі та перехід їхньої інтелігенції від ранньомодерного проєкту формування держави до суто модерних національних проєктів – окремих польської та литовської держав. Найяскравішим символом цієї невдачі стала доля Костянтина (Кастуся) Калиновського, польськомовного литовського шляхтича, що гуртував навколо себе селян, звертаючись до них білоруською мовою, – він був страчений М. Муравйовим, російським пацифікатором повстання, у Вільні.

Якщо поляки й литовці перейшли до модерних проєктів, то білоруси в цьому сенсі опинилися за бортом переходу від «тутейшості» – властивої традиційному суспільству ідентифікації у вертикальній формі «я-цар-Бог» і прив’язки до конкретного місця проживання, – до модерності, де ідентифікація носить горизонтальний характер і відбувається у національній державі, як правило побудованій за схемою «народ-мова-територія». Білоруська інтелігенція на півстоліття запізнилася із остаточною відмовою від «золотого віку» ВКЛ та РП, і навіть у 1918 році БНР прагнула відродити федерацію народів, приналежних у минулому до Речі Посполитої. 

Вам варто знати: Люблінський трикутник: що передбачає новий формат тристоронньої співпраці?

Чому так сталося? Литовський процес націєтворення модерного типу очолили представники невисокого соціального походження, що порівняно легко могли відмовитися від спадку ВКЛ, а натомість білоруські діячі надто сильно зосередилися на відродженні автентичної традиції предків і не могли прийняти ідею етнічної Білорусі на основі масовості й мови. По-друге, білоруси жадали дистанціюватися від Росії, користуючись польською абеткою та правописом, а білоруська мова, морфологічно розташована між польською та російською, опинилася у надскладній ситуації. По-третє, білоруське національне творення очолили на початку польськомовні католицькі шляхтичі – рудимент власне річпосполитської еліти, на кшталт Вінцента Дуніна-Мартинкевича, який був переконаний, що для набуття селянською білоруською говіркою статусу мови слід перекладати нею вершини польського художнього слова: як-от «Пана Тадеуша» А. Міцкевича та Яна Чечота, який перекладав польською білоруські народні пісні та звичаї, адаптовані А. Міцкевичем у «Дзядах».

Польська як основна мова нової білоруської еліти зіграла злий жарт із цілим процесом націєтворення: білоруський переклад Дуніна-Мартинкевича було конфісковано російською владою на підставі того, що білоруську мову було передано на письмі латиницею, а саме польським алфавітом. У такому специфічному форматі білоруське друковане слово не могло з’являтися в Росії до 1905 року, тому білоруське національне відродження могло відбуватися лише в далеких Кракові, Відні та Познані. Франтішек Багушевич видавав свої білоруські поеми в Кракові білоруською мовою, але за нормами польської орфографії. Перший вагомий білоруський часопис «Наша нива»(1909-1915) виходив як кирилицею, так і латиницею. Сьогодні Багушевич вважається батьком білоруської літератури, але його поеми мали обмежений вплив: 1908 року російська влада заборонила їх не через мову написання, а через доросійську ностальгію. 

Тімоті Снайдер виділяє ще один парадоксальний фактор – поділи мають значення. Білоруси були політично обмежені лише Російською імперією та не могли перетинати кордони для співпраці із пасіонарною політичною елітою, що очолювала би національний білоруський рух у рамках іншої держави та в більш ліберальних політичних умовах продукувала би літературу й ідеї для національного білоруського відродження. Приблизно такий контраст мали підавстрійська та підросійська частини України в XIX столітті – інакше кажучи, Білорусь не мала свого П’ємонту, як і свого Шевченка, до речі. Ті з білорусів, що із Кракова намагалися тримати зв’язок із Мінськом чи Гродно, мали небагато місцевих однодумців або розчинялися у польській національній ріці. Питання мови в Білорусі – ще один пункт її спорідненості із Росією: у 1991 році єдиною державною мовою РБ була проголошена білоруська, проте вже за результатами референдуму 1995 року одержала такий статус і російська. Доповідь МЗС РФ «Російська мова у світі» констатує, що, хоча лише 15% населення республіки ідентифікують себе як росіяни, сфера поширення російської мови сягає 80% громадян. 

«Тутейші»

Після 1863 року білоруси вважалися частиною російської нації. Поразка повстання 1863-1864 років вилилися в остаточне оформлення західноросійської ідеології, засновником якої є Михайло Коялович. Стверджувалося, що відмінного білоруського етносу ніколи не існувало, це лише «рукав російської національної ріки» та частина «спільної колиски трьох народів», а білоруська мова – лише говірка, що не потребує впорядкування. В адміністративно-територіальному плані належавши до Північно-Західного краю Російської імперії, білоруський чи швидше «литвинський» етнос (такою самоназвою користувалися білоруськомовні селяни), почав поступово розчинятися у двох ріках з нерівномірною пропорцією – польській та російській. Брак зв’язку між елітами та масами, знищення релігії як каталізатора етнічної мобілізації, відсутність писаної мови та специфіка політичних обставин призвели до того, що дві релігії – католицизм та православ’я – стали визначати етнічну приналежність за моделями «поляк-католик» і «росіянин-православний». 

Читайте також: From Russia with love: короткий посібник із захоплення інформаційного простору

Найкраще передав цю ситуацію Янка Купала у своїй п’єсі «Тутэйшыя» («Місцеві»), написаній у 1922 році та забороненій у радянський період. Дія п’єси відбувається у Мінську в період 1914-1919 років. Із 15 героїв постановки 14 визначають себе як місцеві слов’яни, і лише троє – Янка, сільський вчитель, Альонка, що знаходиться під його впливом, та її батько Гарошка – вважають себе білорусами. Усі інші герої не вживають власного етноніма або залишаються національно індиферентними. Особливо яскравими є образи двох комічних учених, які виголошують однакові вердикти стосовно Білорусі та її народу своїми мовами. Російськомовний східний вчений, вбраний у косоворотку й чоботи, а польськомовний науковець, що представляє Захід, носить кунтуш та конфедератку – тривіалізований образ обох народів одночасно робить ці характери доступними та зрозумілими, натякаючи на спрощення, учинюване ними ж по відношенню білорусів. Що цікаво, вони виголошують свої промови російською і польською, без перекладу – п’єса була написана саме для білорусів, що інтуїтивно розуміли обидві мови.

Обидва вчених прискіпливо аналізують відповіді «самопроголошеного» білоруса і записують їх. Білорус Янка у відповідь на питання про природу регіону та політичні кордони відповідає: «Що ж, природа наша, пане вчений, природна, знаєте: в нас є поля, ліси, гори і долини, ми навіть мали наше власне море, але загарбники перемішали його з брудом, тож лишилися лише Пінські болота. А що стосується кордонів політичних, то їх ми не маємо, бо ми не маємо власної політики, отож приєднуємося до політики інших». Російський вчений занотовує: «Природа в російській північно-західній провінції (Північно-Західному краї) прекрасна та квітуча; тут є і пустелі, і водні простори, вони навіть мали власне море, але у зв’язку із несприятливими кліматичними умовами із Заходу вищезгадане море перетворилося на Пінські болота. Щодо політичних кордонів, то вони сприймаються як туманні. Усе ж здається, що існує бажання розширити їх на захід». А польський вчений пише: «Природа на польських східних окраїнах (всходніх кресах польських) прекрасна та квітуча; тут є і пустелі, і водні простори, вони навіть мали власне море, але у зв’язку із несприятливими кліматичними умовами зі Сходу вищезгадане море перетворилося на Пінські болота. Щодо політичних кордонів, то вони сприймаються як туманні. Все ж здається, що існує бажання розширити їх на схід». 

Вас може зацікавити: Media Without Choice: What Is Going On With the Polish Media System?

Безумовно, Купала сатирою виявляє довготривалу тенденцію відсутності власне білоруської відповіді на посягання більш сильних націоналізмів, окрім того, не просто реакції, а її проактивного характеру, адже герої п’єси ліпшого рішення, ніж повернутися з міста до села, не знаходять. З іншого боку, Білорусь виглядає розіп’ятою не лише як жертва екзистенційної загрози з боку інших національних проєктів, але і як розірвана між двома полюсами цивілізаційного вибору – західним і російським. Для білорусів на роль «the significant Other» як антиподу важко вибрати окрему націю, беручи до уваги той факт, що русифікацію білоруси не сприймали як загрозу через її тривалість і позитивний образ дружби, сформований у радянські часи.

Називати таким антиподом і втіленням соціетальних загроз поляків – неактуально, адже їх можна зарахувати до загалом глобального «Заходу», який у рамках спільного російсько-білоруського сприйняття загроз становить небезпеку слов’янсько-православній цивілізації (останнім шансом на виживання якої, як говорить білоруський лідер, є Союзна держава). Тим не менш, у перші роки білоруської незалежності присутність при владі осіб із католицько-польським бекграундом, особливо у Зенона Позняка (одного з засновників опозиційного Білоруського Народного Фронту «Відродження»), створювало страх у переважно православного населення: «Якщо ці поляки прийдуть до влади, Позняк чи абихто, нам буде непереливки».

Попри прищеплену в радянські часи «паспортну етнічну приналежність» – 5 графа («національність») паспорта кожного радянського громадянина стирала будь-які перешкоди на шляху до самовизначення, – модус «тутейшості» був настільки тривалим у Білорусі, що Соломон Брук, радянський експерт із етнології, зазначав, що навіть у 1972 році на півдні Білорусі частина населення представляли себе як «тутейші».

Другий втрачений Брест

Російська революція 1917 року відкрила спусковий клапан рік упокорених національностей. Пожвавлення білоруських національних сил у липні 1917 року призвело до створення Центральної Ради, що після Жовтневого перевороту трансформувалася у Велику Білоруську Раду та до березня 1918 року не наважувалася просити у імперського ядра у стані розпаду чогось, окрім автономії. Проте Берестейський мир 1918 року між Центральними державами і УНР вилився у німецький наступ на схід, завдяки чому присутнє в Мінську двовладдя було усунуто, а Третьою Статутною грамотою 25 березня 1918 року було проголошено Білоруську Народну Республіку. Обрані нею національні символи – біло-червоно-білий стяг та герб «Погоня» – були успадковані від ВКЛ і вказували на чітку спрямованість нової держави з часом хоч у конфедеративній формі поновити ранньомодерну державу. Республіка трималася на власній території до початку німецького відступу у листопаді 1918 року, у зв’язку з чим її часто називають лише німецькою витівкою, проте вже в екзилі вона продовжувала свою нетривалу діяльність навіть після утворення БРСР. 

Також читайте: Російський слід у державах Балтії: як Москва намагається контролювати балтійський регіон

Удруге Брест виявився програним через об’єктивні обставини, а також те, що навіть після втечі від більшовицьких багнетів БНР прагнула відновлення ВКЛ: у грудні 1918 року, перебравшись до Вільно та увійшовши як Віленська Білоруська Рада до Литовської Тариби, А. Луцкевич та інші національні лідери запропонували литовцям конфедерацію – але ті рішуче відмовили. Тим не менше, Вільня – так білоруською звучить назва теперішнього Вільнюса – залишався для білоруського національного руху «Білоруським Сіоном» (З. Бядуля), «Кривицькою Меккою» (В. Жилка) та символом процвітання конфедерації народів. Парадокс полягав у тому, що місто відвіку було населене в основному поляками та євреями, а його околиці та вся неурбанізована Литва продовжувала говорити переважно протобілоруською мовою.

Третій втрачений і здобутий Брест

Парадоксально, але саме більшовицька влада завершила штучним чином створення білоруської держави. Звісно, не за лекалами ВКЛ, проте все ж було утворено Білоруську СРР, що спочатку охоплювала лише Мінськ із околицями, але згодом набула ширших територій. Протягом короткого періоду існувала Литовсько-Білоруська Радянська Соціалістична республіка, як тільки більшовики захопили Вільно в січні 1919 року, але зовсім скоро місто стало частиною незалежної Польщі. Ризький мир 1921 року, що повернув Польщі Західну Білорусь, заклав підстави для ідеї про «порятунок співвітчизників», що стогнуть у польському ярмі. У 1923, 1924, 1926 роках територія БРСР розширилась на схід, а політика коренізації у білоруському варіанті подарувала республіці власну Академію наук, університети, бібліотеки, 4 тисячі шкіл із білоруською мовою викладання.

Тим не менше, у 1930-х роках СРСР винищив створену ним же верхівку білоруського суспільства в Куропатах. Проте із радянського періоду історичного розвитку сучасна Білорусь черпає домінантну нині ідентичність, що пропонує сконцентровану навколо подій так званої «Великої Вітчизняної війни» – модель, яка поєднує героїчний етос, втілений у боротьбі партизанського руху, Брестській фортеці тощо, а також етос віктимний, що найяскравіше втілений у Хатинській трагедії. Загалом же концепція «Великої Вітчизняної війни», як і в російському варіанті, передбачає пріоритет державної безпеки над безпекою індивіда, очікування від населення готовності жертвувати собою заради батьківщини, а також чільний статус політичних і військових національних інтересів. 

Брестська фортеця – рубіж радянської оборони в 1941 році, як і вся Західна Білорусь від Другої Речі Посполитої, була передана БРСР у 1939 році, після Пакту Молотова-Ріббентропа і спільного німецько-радянського «п’ятого поділу» Польщі. Більше того, спільний радянсько-німецький парад, що так яскраво свідчив про активну співпрацю Москви та Берліна на початку Другої світової, теж відбувався тут. У 1941 році оборона фортеці, що тривала із 22 червня по 23 липня, не стала значною перешкодою просуванню армій групи «Центр». У сталінські часи про неї не згадували, а більша частина Цитаделі була розібрана для відбудови, проте в рамках брежнєвського конструювання міфу про «Велику Вітчизняну війну» пам’ять про неї було насильно вийнято із вод Лети. Одержавши в 1965 році статус фортеці-героя, руїни стали важливою частиною союзної пропаганди в рамках загального міфу і локальної білоруської ідентичності.

Іронічно, що оригінальні частини стін із написами останніх оборонців фортеці ( «Я вмираю, але не здаюся! Прощавай, Батьківщино!») свого часу вивезли до Москви до складу експозиції Центрального музею збройних сил (пізніше в меморіалі на місці фортеці все ж зробили її копію). Приблизно так само виглядає білоруська радянська ідентичність: загальна форма – міф про «Велику Вітчизняну», де Вітчизною був єдиний СРСР у дусі інтернаціоналізму, досі присутній у свідомості незалежної держави, тоді як вся суть і оригінал цього – забраний Москвою, навіть уламки стіни Брестської цитаделі, а якщо копати глибше, то й етнонаціональна складова ідентичності у рамках русифікації ще в імператорський період. Локальний випадок героїзму Бреста не належить лише білорусам – він має належати всій радянській спільності, усім народам, що боролися проти нацизму, а особливо – російському як головному народу-переможцю. А що ж залишається в Білорусі? Статус найбільш стражденної республіки і ерзац суті – на цьому й стоять. Тим не менше, у своєрідному символічному комплексі, сконструйованому для цієї статті, лише потенціал «третьої втрати Бреста» повною мірою відобразився в білоруській стратегічній культурі. 

Вас може зацікавити: Протести на паузі: чим завершиться білоруська політична криза?

Відомий і симптоматичний свого часу фільм – «Иди и смотри (Ідзі і глядзі)» 1985 року – для останнього покоління homo soveticus став інтегрованим втіленням пережитих БРСР у роки війни страждань. Із дев’ятимільйонної республіки в 1941 році вона у 1945 році перетворилась у шестимільйонну, до того ж національний і соціальний ландшафт було суттєво змінено Голокостом, етнічними чистками, каральними та відплатними акціями, партизанською діяльністю і бойовими діями. Постаріле лице підлітка Фльори Гайшуна мільйони радянських людей назавжди асоціюватимуть із «розіп’ятою Хатинню», апофеозом нацистських звірств і пасивно-жертовним образом Білорусі. Не можна не сказати про те, що радянська влада особливо виділила лише білоруську трагедію зачистки населених пунктів – нічого про українську Корюківку чи російську Хацунь у СРСР не було відомо. Порівняння жертв і масштабів звірств є недопустимим – це є яскравим виявом жертовного синдрому, сліпоти і відсутності емпатії до інших жертв і прагнення утвердження у власному віктимному модусі, а проте спекуляції щодо мільйонних втрат і покладання вини за злочини досі мають місце у білоруській реальності.

Описана нами ідея про дилему мнемонічної безпеки, яку переживає Росія, властива й Білорусі – щоправда, у менш відкритій формі. Той же Брест включений до складу БРСР після відторгнення територій від Польщі, тому він є символом оборони нових повних білоруських кордонів. Утім, нині не надто наголошують на тому, що якби не короткий німецько-радянський медовий місяць, не бачити б Мінську цих територій. Що й говорити про значення пам’яті про Другу світову війну або ж німецько-радянську війну у її контексті у формі міфу «Великої Вітчизняної»: день незалежності Білорусь святкує 3 липня, у день звільнення Мінська від військ Вермахту в 1944 році у рамках операції «Багратіон». Не йдеться ані про день проголошення Декларації про державний суверенітет – 27 липня 1990 року, ані остаточну дату розпаду СРСР, тим паче про пам’ятні дати БНР. 

Власне білоруські елементи міфу про «Велику Вітчизняну війну» мають афективний потенціал для підтримання сучасних білорусько-російських відносин і виконують швидше роль незначних рекомбінацій єдиного радянського спадку, чия міра дозволяє балансувати між власне білоруським героїзмом і віктимністю та абсолютним включенням у російську історичну парадигму. Цей комплексний характер спільної пам’яті про «Велику Перемогу» посідає чільне місце в білоруській стратегічній культурі, що підтверджується комеморативними практиками.

П’ята дія «Тутэйшыя»

Підзаголовок п’єси Янки Купали «Тутэйшыя», що широко цитувалася вище  – «трагікомедія у 4 діях». На думку Григорія Йоффе, п’ята дія цієї п’єси на величезній сцені та з іншими режисерами розпочалася в 1991 році без чіткого сценарію і реплік акторів, коли Білорусь одержала незалежність з розпадом СРСР. Як вдало висловився один із опозиційних колумністів, вихідний набір білоруських національних символів включав «Зубровку» (алкогольний напій із зображенням зубра з Біловезької пущі на етикетці), «Піснярів» (ВІА, популярний у радянські часи), Вискулі (державна резиденція, в якій було підписано Біловезькі угоди про припинення існування СРСР та створення СНД) та партизанський рух 1941-1944 років. Протягом короткого періоду 1991-1995 років Білорусь спробувала повернутися до символіки та позиціонування БНР з продовженням власне європейської орієнтації держави, проте з приходом до влади Олександра Лукашенка в 1991 році відбулося повернення до «кращих» зразків радянської Білорусі.

Уже в 1995 році було заборонено використання підручників, виданих у вказаний період і розпочато підготовку нових, що передбачали незначну модифікацію радянської минувшини в дусі триєдиного братства, православної ойкумени і міфів «Великої Вітчизняної» з маргінальними елементами окремих дорадянських періодів. Такий тип ідентичності, як вважає Наталя Лещенко, вигідно підтримувати в контексті авторитарності режиму, адже амальгама етнічної інклюзивності, колективістських цінностей, пріоритету нації і держави, засудження індивідуалізму та незгоди, суспільної єдності як основної цінності – це успадковані від СРСР транспаранти, що забезпечували його існування як тоталітарної диктатури та перекочували в білоруську стратегічну культуру.  

Вам може сподобатися: Супермаркет пропаганди: Російська Федерація (частина перша)

Що ж із біло-червоно-білою ідентичністю з гербом «Погоня»? Вона залишилася втіхою для білоруської опозиції, що займає мало місця в Білорусі Лукашенка. Хоча в 2010-х роках намітилося поступове включення суто позитивних аспектів литовського минулого, на кшталт фігури князя Ольгерда, магдебурзького права тощо, цей тип ідентичності дедалі більше є свідченням того, що білоруський модерний національний проєкт вдався лише для еліти, яка ним жила. Опоненти цієї європейської моделі часто посилаються на той факт, що при констатуванні такої невдачі вчені мислять західними категоріями націєтворення, не залишаючи простору для виняткового й особливого способу цього процесу.

«Мы, беларусы – мірныя людзі» 

Перший рядок офіційного білоруського гімну – це відкрита й правдива декларація значення сили як регулятора безпеки в національній стратегічній культурі. Прикордонне географічне положення, висока вразливість, скромний демографічний та ресурсний потенціал, усвідомлення власної нездатності чинити вагомий вплив на ситуацію в регіоні, а також потреба в підтриманні мирного іміджу задля використання посередницького потенціалу зумовлюють таке ставлення до жорсткої сили. 

Військова доктрина республіки в її останній редакції 2016 року носить суто оборонний характер і чітко проголошує, що Білорусь не сприймає будь-яку державу чи коаліцію держав як ворогів й описує військовий захист держави як головне завдання білоруських збройних сил. Рання версія доктрини йшла навіть далі та проголошувала заборону використання білоруських збройних сил поза територією держави, проти чого виступила Вірменія, справедливо побачивши у такій декларації ймовірність відмови від зобов’язань, узятих Мінськом на себе, згідно з установчим договором ОДКБ. Військова доктрина дозволяє участь білоруських збройних сил у миротворчих операціях під егідою ООН, і хоча брати участь у них Білорусь почала лише в 2010 році після створення необхідних законодавчих рамок, солдати республіки вже несли мир у Ліван у рамках UNIFIL. Цікаво, що військова доктрина схвалює лише миротворчі операції ООН – однак не такі ж, скажімо, під егідою ОДКБ.

Білорусь – нейтральна держава?

Стаття 10 Декларації про державний суверенітет Білорусі 27 липня 1990 року проголошувала намір перетворити державу на без’ядерну та нейтральну. Згодом він артикулювався у цілій низці документів офіційного характеру: як-от «Про основи зовнішньої політики Республіки Білорусь» від 2 жовтня 1991 року, а білоруська конституція 1994 року встановила за ціль досягнення статусу нейтральної держави (стаття 18). Усе ж нейтралітет Мінська залишався фікцією в міру стабільних союзницьких відносин між Росією та Білоруссю та участі в ОДКБ. Тим не менш, окремі вчені з кінця 2000-х говорять про ефективне втілення політики нейтралітету білоруським урядом, що стало результатом низки рішень із ключових безпекових питань. Слід відразу зазначити, що окремі науковці у частково регламентовану юридично концепцію нейтралітету, безумовно, не можуть застосувати білоруський кейс, натомість пропонують таким називати суто політичні практики із утримування держави рівновіддаленою від політичних і військових блоків, сторін конфлікту.

Вам варто знати: Цілі Російської Федерації в російсько-українській війні

Білорусь уникала відвертої підтримки російських дій у «ближньому зарубіжжі», спрямованих на перегляд успадкованих від СРСР кордонів, а якщо й не підтримувала російських противників, то намагалася триматися однаково дружнім чином у ставленні до обох сторін. Унаслідок цього було здійснено низку заходів, спрямованих на скорочення російського впливу в білоруському секторі безпеки та оборони. Попри російські звинувачення у «дрейфуванні на Захід», республіка відкрито не засуджує російські дії. Незважаючи на це, говорити про білоруський нейтралітет як визнаний і послідовний статус не можна: ad hoc рішення, прийняті у відповідь на зміну міжнародного середовища під впливом російського ревізіонізму, що носять характер маневрів у дозволених вихідними параметрами рамках (існування в рамках Союзної держави, наприклад), не дозволяють говорити про концептуально обґрунтовану стратегію. Відповідно, ані Росія, ані Захід, ані найближчі сусіди підстав для визнання та сприйняття Білорусі як нейтральної країни не бачать і навряд у майбутньому визнають її такою.

«Більше, ніж Ізраїль для США»

Як уже було детально описано вище, підстав для активного російсько-білоруського партнерства більш ніж достатньо: православ’я та мова, статус Росії як культурного донора, спільна спадщина радянського періоду, а також, що найважливіше, економічна залежність Білорусі від Москви на основі сформованих у радянський період господарських зв’язків. Союзна держава як інтеграційний проєкт відрізняється вражаючою асиметрією учасників в економічному та політичному значенні, з чого випливає російська наполегливість до виконання ролі лідера у процесі інтеграції, що створює враження потрапляння до пастки в результаті завершення процесу. Як наслідок, усе це втілюється у відкладанні або відмові реалізовувати на практиці вже прийняті угоди – у російсько-білоруському випадку це «інтеграційний глухий кут». Починаючи з угоди 1995 року про Митний союз та Договору про дружбу, добросусідство і співпрацю та завершуючи підписанням у 1999 році Договору про Союзну державу, російсько-білоруське історичне єднання досягло свого апофеозу. Звісно, передбачалося утворення наднаціональних урядових структур та спільного громадянства, бюджету та валюти, безпекових та військових органів, проте більша частина цього залишилася на папері. Проте Білорусь усе ж є учасником фактично всіх інтеграційних проєктів під російським началом – від СНД до ОДКБ і Євразійського економічного союзу.

Більше за темою: Ідея поглибленої інтеграції з Білоруссю: для чого це Росії?

По-перше, сама ідея союзної держави була для Мінська та Москви важливішою за сам процес інтеграції: риторика такого характеру мала стабільну суспільну підтримку, тоді як обидві держави й не мали наміру рішуче усувати перешкоди власній інтеграції. Проте було досягнуто консенсусу із чутливих військових і безпекових питань, а також економічної підтримки із Москви, преференційних тарифів на енергоносії та торгових схем. По-друге, як стверджували експерти із російського конституційного права ще у 2006 році, половина статей Договору про Союзну державу передбачала би внесення поправок до 11 із 137 статей Основного закону РФ 1993 року. Нарешті, зміна російського керівництва із Бориса Єльцина, що підтримував такі проєкти задля виправлення власного іміджу як руйнівника СРСР, на Володимира Путіна, що відмовився від підтримки сумнівних інтеграційних проєктів на шкоду російським національним інтересам, закрив певні російські військові бази за кордоном і припинив фінансування країн з виразно антизахідною риторикою. 2002 року новий російський президент поспішив нагадати, що білоруська економіка складає лише 3% об’єму російської, відповідно, білоруському лідеру натякнули на те, що кращим варіантом «інтеграції» є німецький сценарій 1990-го року. На тлі таких заяв відбулося помітне охолодження відносин. 

Асиметрична взаємозалежність носить токсичний для обох держав характер. Росія справді потребує Білорусь як союзника з низки причин, як-от утримання свого впливу на пострадянському просторі – «ближньому зарубіжжі», а також її виняткового межового становища з точки зору протистояння із НАТО, чиє розширення є ключовою загрозою російській національній безпеці. Білорусь розташована в неприпустимій близькості до так званого Сувалкського коридору – вузької ділянки польсько-литовського кордону, що слугує єдиним наземним простором, який з’єднує Естонію, Литву та Латвію з Польщею та іншими членами НАТО, одночасно будучи єдиним наземним шляхом між Калінінградським ексклавом та основною територією Росії. 2016 року НАТО розташувала з’єднання в безпосередній близькості до коридору в якості оборонної відповіді з метою стримування загрози російського нападу в районі Сувалкського коридору та відрізання доступу НАТО до балтійських держав. З іншого боку, військові навчання «Захід-2017» за участі Росії та Білорусі проводилися за сценарієм гіпотетичної атаки на Калінінградську область з боку трьох держав. Ураховуючи ці факти, можливість маневрування та перекидання військових сил через Білорусь є критично важливою для Москви.

Детальніше про цей стратегічно важливий район: «Ахіллесова п’ята» НАТО: питання захисту Сувалкського коридору

Окрім того, Росія має два стратегічні об’єкти у Білорусі – у Ганцевичах (радіолокаційна станція «Волга») та Вілейці (43-й вузол зв’язку ВМФ Росії, що забезпечує зв’язок з атомними субмаринами Атлантичного, Індійського та частково Тихого океанів). Обидва були створені згідно із положеннями білорусько-російського договору січня 1995 року. У 2013-2015 роках обговорювалося питання створення російської авіабази спочатку в Ліді, а потім – у Барановичах, проте 2015 року уряд Республіки Білорусь заперечив релевантність ініціативи з огляду на нерентабельність її присутності у Барановичах та створення серйозного напруження в регіоні в політичному плані.

Союзна держава також має власну військову доктрину – остання версія білоруською стороною була затверджена в 2017 році, тоді як на підпис господаря Білокам’яної довелося чекати до грудня 2018 року. Варіант Військової доктрини Республіки Білорусь 2016 року, як і чинна Концепція національної безпеки держави 2010 року, загалом структурно і змістовно повторюють російські документи аналогічного характеру. Винятковою рисою, однак, є те, що Білорусь утримується від різких заяв і конкретики в артикулюванні загроз – із власних назв у національних документах фігурує лише Росія, та й то як союзник. 

Білорусь є критично залежною від Росії економічно, а остання у республіці застосовує старі «союзні схеми та механізми»: преференційні ціни на енергоносії, пільгове кредитування та чергування запуску і перекриття газового вентиля. Російсько-білоруські відносини розвивають за циклічною схемою – перекриття вентиля-взаємна негативна риторика-усвідомлення Білоруссю власної залежності-повернення до вихідного стану. У січні 2004 року Газпром на короткий термін припинив подачу газу в Білорусь після відмови останньої погодитися на зростання ціни із 30 до 50 доларів США за тисячу кубічних метрів. Подібне траплялося також у 2007 та 2010 роках. Окрім того, частими в історії російсько-білоруських відносин були торгові війни, як-от «молочна» 2009 року. У відповідь на такі «натягування струн білоруської душі» Лукашенко зазвичай висловлював проєвропейські погляди або чинив бойкот ключовим російським зовнішньополітичним ініціативам: наприклад, підписанню Договору про створення колективних сил швидкого реагування 2009 року в рамках ОДКБ і затвердженню єдиного Митного Кодексу у 2010 році.

Події 2014 року, анексія Криму та російсько-український конфлікт поставив Мінськ у непросте становище з огляду на стійке бажання підтримувати дружні відносини з обома сторонами. О. Лукашенко провів зустріч із в.о. Президента України О. Турчиновим у квітні 2014 року в Гомелі, а також не визнав Крим як суб’єкт РФ і досі, як і у 2008 році, відмовився визнавати незалежність Абхазії та Південної Осетії. Очевидно, що така позиція наштовхнулася на шквал критики з боку російських ЗМІ, одурманених «кримською ейфорією» і п’янким повітрям «російської весни», проте гострота кутів була згладжена готовністю Лукашенка надати простір для врегулювання конфлікту – зустріч Нормандської четвірки відбулася в Мінську у лютому 2015 року. До того ж нині ми маємо два пакети Мінських домовленостей, на які регулярно cпираються при обговоренні подальшого розвитку ситуації на Донбасі.

Вам варто знати: Ціна миру на Донбасі

Мінськ спробував максимально використати свій брокерський потенціал в конфліктах союзної держави – так, у грудні 2015 року Лукашенко пропонував посередництво у російсько-турецькому напруженні через збиття на турецько-сирійському кордоні Су-24. У білорусько-російському тандемі перша вирішила відігравати роль посередника між останньою та її опонентами на міжнародній арені. Більше того, криза російсько-турецьких відносин не вплинула на Мінськ: президент Білорусі демонстративно відвідав у квітні 2016 року саміт Організації Ісламського Співробітництва у Стамбулі. Білоруські дії можна розглядати як маневри в рамках зобов’язань (чи радше неконкретизованих аспектів цих зобов’язань), що взяті на себе державою упродовж років незалежності. Безумовно, із 2010-х років спостерігалося поступове ослаблення російського економічного впливу в республіці, зважаючи на санкційний тиск і загальну стагнацію Москви, а також активні ревізіоністські зусилля, до яких вдається Білокам’яна, абсолютно не резонують із бажанням Білорусі не опинитися у ар’єргарді пертурбатора міжнародної системи та утриматися від поглиблення свого статусу як «міжнародної парії». 

Зрештою, О. Лукашенко в інтерв’ю О. Проханову  у червні 2009 року порівняв відносини з Москвою із моделлю американсько-ізраїльських стосунків, наголошуючи, щоправда, що Білорусь для Росії має більше значення, аніж Ізраїль для США.

Не Росією єдиною 

Не встиг О. Лукашенко прийти до влади у 1994 році, як уже 1996 року він проголосив орієнтацію на багатовекторність. Удруге ця ідея прозвучала в 2011 році із тлумаченням терміна як «рівної наближеності» до Сходу і Заходу та «інтеграції інтеграції». Білорусь на зорі незалежності прагнула розбудови добросусідських і партнерських відносин у всіх напрямках, проте 1997 року новий режим відмовився від ратифікації угоди про партнерство із ЄС, за чим відбувся так званий «інцидент у Дроздах», а з кінця 1990-х років ціла низка білоруських очільників стали частиною європейського санкційного списку за порушення прав людини і боротьбу із опозицією насильницькими методами. 2004 року республіку було виключено із Європейської політики сусідства. Також європейська спільнота не визнає результатів білоруських президентських виборів, окрім тих, що відбулися 1994 року. 

Тим не менш, ЄС та Захід в цілому прагнуть посилити незалежність Білорусі від Росії, у зв’язку з чим схвалення міжнародної спільноти зустрічає будь-яке відхилення Мінська від російської генеральної лінії: до прикладу, з невизнанням Криму чи відмовою розмістити в Білорусі російську авіабазу. Зважаючи на розширення НАТО, потреба у функціональних відносинах із безпосереднім сусідом була екзистенційною. Нарешті нормативний порядок денний, що включає питання прав людини та лібералізації білоруської політичної системи, теж має виняткове значення. Не менш важливим є питання економічного співробітництва: хоча 50% білоруського експорту та 40% імпорту пов’язані з Росією, у зовнішньоторговельному балансі республіки ЄС посідає 2 місце із 30% експорту та 25% імпорту; особливо активними торговельними партнерами є Німеччина, Нідерланди, Італія, Бельгія, Литва, Польща, Латвія, Чехія. Потепління відносин ЄС і Білорусі в 2015-2016 роках відбулося на фоні позиції останньої стосовно ключових питань – територіальної цілісності України та готовності виступити посередником у врегулюванні конфлікту. Відлига призвела до значного скорочення обсягів санкційного тиску на Білорусь, проте остання не здійснила радикального повороту на Захід, тримаючись на рівній відстані від полюсів. 3 липня 2018 року президент заявив, що Білорусь не обиратиме між Заходом та Сходом, а вибирає незалежність, мир та партнерство з іншими державами. З іншого боку, і ЄС не готовий замінити собою той об’єм партнерства, що надається Білорусі Росією.

І не дихотомією «Захід-Росія» єдиною: ще в Концепції національної безпеки 2010 року Білорусь виступає як європейська держава східного типу цивілізації, що не належить до жодного із центрів сили, прагне вести диверсифіковану зовнішню політику, не орієнтуючись лише на Росію та інші пострадянські держави, а також на ЄС, Китай, Індію, В’єтнам, Венесуелу і Бразилію зокрема. Дружба із Каракасом зумовлювалася прагненням прагнула диверсифікувати джерела набуття енергоносіїв, а саме налагодити поставки із Венесуели через балтійські держави та Україну в 2010-2012 роках, що наштовхнулося на жорстку критику з боку Москви як крок із ослаблення газового зашморгу. Лукашенко проголошував інтенсифікацію білорусько-китайських відносин ключовим пріоритетом ще на початку політичної кар’єри, а з 2005 року ідея набула нового звучання, до того ж із аспіраціями до багатовекторного співробітництва. 2005 року Мінськ безуспішно прагнув набути членства в Шанхайській організації співробітництва (вочевидь, для збалансування власної участі в інтеграційних проєктах російського авторства), проте лише через 10 років набув консультативного статусу. У 2010-х співпраця з Китаєм особливо інтенсивно розвивалася у військово-промисловій сфері (іншими партнерами виступили також виступати Україна, Туркменістан, Пакистан та Азербайджан), а Мінськ рішуче налаштований не залишатися осторонь нового «Шовкового шляху».

Дізнавайтеся більше про глобальну китайську ініціативу "Пояс і Шлях"

Отже, якою є стратегічна культура Республіки Білорусь? Недарма значна частина статті присвячена історичному розвитку білоруської ідентичності – як ключова основа стратегічної культури в умовах тривалого бездержавного існування саме цей параметр є винятковим для пояснення того, яку політику веде Мінськ останні 29 років. Окрім географічної даності та інших об’єктивних чинників соціально сконструйована структура національної ідентичності в білоруському варіанті має дуже специфічну форму: вона виділяє лише 70 років історії, православний і російський елемент, в цілому мало нагадуючи модерну націю. Тим не менш, відсутність національної ідентичності або проблеми з її формуванням також є факторами у стратегічній культурі.

 Основними рисами стратегічної культури Республіки Білорусь є:

·      Географічна зумовленість: обмежена територія, ресурсна бідність, лімітрофне положення є як самостійними параметрами стратегічної культури, так і детермінантами низки інших рис на кшталт цивілізаційної та культурної амбівалентності, ролі містка між глобальними «Заходом» і «Сходом», порівняної слабкості та обмеженого впливу на регіональну ситуацію, відкритість до загроз з усіх боків, пошук додаткових безпекових гарантій.

·      Історія формування сучасної Білоруської Республіки має дві версії: європейську, що історію народу та його процвітання шукає в ранньомодерній Речі Посполитій, та радянську, що знає лише утворену в 1919 році БРСР, а ключову роль відводить подіям Другої світової війни.

·      Невдача реалізації власне білоруського проєкту модерної нації, що є негативним моментом для стратегічної культури, пов’язана із браком відмінної релігійної ніші й вливанням у православ’я, відсутністю власне писаної і застосовуваної як впорядкована білоруської мови до ХХ століття, соціальним та релігійним позиціонуванням перших діячів білоруського національного руху, що прагнули відновити ВКЛ.

·      Радянський тип ідентичності відсилає до героїчного й жертовного модусів, пріоритету державної безпеки над безпекою індивіда, всеохоплюючого етосу Батьківщини як головної цінності; разом із тим, цей концепт слугує афективним підгрунтям для підтримання російсько-білоруських відносин на основі спільної «Великої перемоги».

·      Російська мова, православ’я, російська культура як донор білоруської, економічна залежність на основі господарських зв’язків СРСР, потреба у додаткових гарантіях безпеки зумовлюють пріоритетність російського фактору в білоруській зовнішній політиці.

·      Роль союзів, альянсів та коаліцій є важливою у білоруській стратегічній культурі як із погляду забезпечення безпеки, так і ефективного ведення зовнішньої політики. Білорусь в силу зазначених обставин ключовим партнером визначає Росію, формуючи із нею Союзну державу, а також бере участь у всіх інтеграційних проєктах під московським началом.

·      Значення сили як регулятора безпеки в білоруській стратегічній культурі звужується до оборонного інструменту для захисту винятково національних кордонів. Альтернативні регулятори безпеки традиційно мають більше значення.

·      Унікальним параметром білоруською стратегічної культури є існування в рамках Союзної держави із РФ, що зокрема передбачає як фактичне, так і зумовлене історично спільне сприйняття загроз, бачення ключових пріоритетів національної безпеки, координацію зовнішньої політики

·      Попри очевидний крен у російському напрямку, серединне положення задає в стратегічній культурі параметр амбівалентності, що в кращому випадку втілюється у диверсифікації зовнішньої політики, а в гіршому – у проблемах самоідентифікації та вибору «меншого зла» серед існуючих полюсів.

·      Несформованість модерної білоруської ідентичності та асиметрична взаємозалежність із Росією в стратегічній культурі слугують стримувальними параметрами, що ускладнюють формування власне білоруських національних інтересів, чітке позиціонування на міжнародній арені, прогресивний та рівномірний розвиток держави.

Отож, Білорусь схожа на акробата, що йде по жердині та намагається жонглювати кількома кульками, кількість яких змінюється час від часу. Вона балансує на межі Заходу і Сходу, Росії і ЄС, елементів радянського міфу і литовської спадщини, незалежної держави і шести додаткових суб’єктів РФ, самодостатності і залежності, визнаного суб’єкта міжнародного права і парії сучасного світу. На цій жердині оступитися дуже легко, тим паче, що нині вона особливо турбулентна. 

У межах спецпроєкту «Стратегічна культура країн світу» ADASTRA створює «стратегічний профайл» кожної держави задля розширення інструментарію дослідження та тлумачення зовнішньої політики та поглиблення розуміння міжнародно-політичних процесів. Усі статті спецпроєкту ви можете переглянути за посиланням. А також слідкуйте за нашими соцмережами, щоб бути в курсі всіх оновлень.

Авторка – Олена Юрченко, експертка зі стратегічної культури Аналітичного центру ADASTRA