Чому в Таджикистані не буває протестів?

Таджикистан – це типова центральноазійська автократія, владу в якій уже 28 років утримує Емомалі Рахмон. У жовтні 2020 року тут пройшли чергові президентські вибори, на яких Рахмон отримав 91% голосів. Та попри явні порушення і фальсифікації, протестів, як у Білорусі чи сусідньому Киргизстані, в країні не було. Яким чином таджицькому президенту вдається стільки років залишатися на своїй посаді, як влаштована система влади в державі та чому в Таджикистані не буває протестів – про все це розповідаємо далі.

2020 рік запам’ятається нам, окрім пандемії, численними протестними рухами по всьому світу. Пострадянський простір не став винятком: у середині літа почалися мітинги в російському Хабаровську через незаконний арешт губернатора Сергія Фургала; за місяць, після перемоги Лукашенка на сфабрикованих виборах, спалахнув білоруський протест. У Таджикистані ж президентські вибори відбувалися 11 жовтня на фоні революції в Киргизстані, яка тривала з 5 до 16 жовтня (день відставки президента Жеенбекова). Мабуть, саме через загострення революційних настроїв на пострадянському просторі на ці вибори звернули особливу увагу: здавалося, є реальна можливість того, що чергове переобрання Рахмона викличе обурення та змусить хоча б невелику кількість людей вийти на вулицю.

Детальніше про проблему: Експрес-революція, або Що відбувається в Киргизстані?

Утім, очікування таджицької опозиції, більша частина якої давно виїхала за кордон, не справдились: режим Емомалі Рахмона міцно тримається при владі. Політик навіть приписав собі неймовірну кількість голосів на виборах – 90,92%, при тому що на попередньому голосуванні назбиралося «всього» 83,9%. Очевидно, Рахмон таким чином вирішив продемонструвати свою впевненість і непохитність усім, хто сподівається, що його владі підходить кінець. Разом з тим, вік таджицького лідера бере своє (йому вже 68), а тому він готує сина Рустама до передачі йому своїх повноважень. Нам же варто розібратися, яким чином Рахмон сконцентрував у своїх руках усю повноту влади в країні, як влаштована таджицька система автократії та що на неї чекає у майбутньому.

Емомалі Рахмон та Олександр Лукашенко під час зустрічі в Мінську, 2019 рік. Sputnik

Від голови Кулябської області до Лідера нації

У Таджикистані зберігається клановий розподіл влади, характерний для Центральної Азії. Рахмон походить з Кулябської області, клан якої займав найвищі партійні посади в Таджицькій РСР, починаючи з 70-х років разом із Ленінабадським кланом. Після розпаду Радянського Союзу вихідці з регіонів, що не мали доступу до влади (переважно ісламістські сили), об’єдналися, ставши загрозою для панівних еліт. На противагу опозиції, керівні клани утворили політсилу Народний фронт, що підтримувався Росією та Узбекистаном. Серед лідерів Народного фронту був і Рахмон, який до цього займав посаду голови Кулябської області. Із 1992 по 1997 р. у країні тривала громадянська війна, у якій виграв Народний фронт на чолі з Емомалі Рахмоном.

Перший президент незалежного Таджикистану та соратник Емомалі Рахмона, Рахмон Набієв, у кінці 1992 року через складну політичну ситуацію був змушений піти у відставку, а пізніше помер за дивних обставин. Наступні два роки в державі не було президента, а фактичним керівником став Емомалі. За першої ж можливості, у 1994 році, він провів референдум за нову конституцію та президентські вибори, на яких і виграв. Цікаво, що тоді опозиція повністю проігнорувала і вибори, і референдум, висловивши таким чином свою незгоду з політикою Рахмона. Цей інструмент протесту таджицька опозиція буде використовувати протягом усіх наступних 26 років.

Цікаво знати: Автократія 2.0: як змінився Узбекистан після смерті Карімова?

Ставши президентом, Рахмон почав зачищати політичне поле від незгідних та створювати для себе якнайкращі умови правління. У 1999 році він збільшив президентський термін з 5 до 7 років, у 2003 році – «обнулився», тобто відкрив собі можливість балотуватися ще раз, незважаючи на конституційне обмеження у два терміни – те ж саме влітку 2020 року зробить Путін. Рахмон, до речі, на цьому не зупинився й у 2016 році зняв обмеження на кількість президентських термінів конкретно для себе. У 2015 році, натхненний, очевидно, своїми колегами з Туркменістану та Казахстану, він закріпив за собою титул «Засновник миру та національної єдності – Лідер нації». У Таджикистані є все, що характерне для таких режимів: непотизм, порушення прав людини, переслідування політичних опонентів, відсутність свободи слова та вкрай низький рівень життя.

Доля таджицької опозиції

На виборах 1994 року в Рахмона був єдиний суперник – Абдумалік Абдулладжанов, колишній прем’єр-міністр та посол Таджикистану в Росії. Після програшу Абдулладжанов заявив про фальсифікацію результатів, а згодом створив «Блок національної єдності», оскільки прагнув залишатися в політичному житті країни. Тим не менш, небезпека переслідувань змусила його емігрувати: протягом багатьох років він переховувався за кордоном, продовжуючи при цьому опозиційну діяльність (Абдулладжанов був лідером Руху за національне відродження, популярного на півночі країни, що, зрозуміло, дратувало Рахмона). У 2013 році, під час президенства Януковича, його затримали в Борисполі за запитом таджицької влади. Через кілька місяців таджицького опозиціонера все ж відпустили, і тепер він, імовірно, живе в США.

Схожим чином Рахмон розібрався з опозиційними Партією ісламського відродження Таджикистану та «Групою 24». У 2015 році ПІВТ звинуватили в підготовці державного перевороту та оголосили терористичною організацією, коли ніде за межами Центральної Азії політсила не вважається такою. «Група 24» – опозиційна організація, створена в Москві у 2012 році. У Таджикистані її також вважають екстремістською, а засновника Умаралі Кувватова у 2015-му вбили в Стамбулі. Більшість лідерів опозиційних рухів знаходиться за кордоном, а ті, що залишились в Таджикистані, діють підпільно.

Вибори 2020: без шансів для суперників

На президентських виборах 2020 року було 5 кандидатів, жоден із яких не становив загрозу для Емомалі Рахмона, бо реальних опозиціонерів або не допустили до виборів, або залякали. Так, про тиск із боку правоохоронних органів заявив Кувваталі Муродов, колишній член провладного Народного фронту, який хотів взяти участь в виборах. Він зізнався: «Своїм самовисуванням я хотів зламати страх простого населення перед політикою, але тепер “політика страху” зламала мене».

Ще одним суперником міг стати 30-річний адвокат та безпартійний депутат місцевого Меджлісу Фаромуз Іргашев. Відповідно до закону, щоб стати кандидатом у президенти, потрібно зібрати підписи 5% населення. Звісно, без адміністративного ресурсу зробити це неможливо, тому ЦВК має легальну причину відмовляти в реєстрації усім незручним політикам. Іргашев, як і білоруський Сергій Тихановський, оголосив про збір підписів у YouTube, після чого до нього приходили співробітники правоохоронних органів, а з потрібних 245 тисяч підписів вдалося зібрати лише 83 000. Ураховуючи те, що доступ до інформації в Таджикистані суттєво обмежений, така кількість усе одно здається дуже великою. У країні працюють тільки державні телеканали, а доступ до інтернету мають 22% населення. Для порівняння: у Білорусі цей показник становить 79%, а в Україні – 58%.

Фаромуз Іргашев. Радио Азаттык

Єдина зареєстрована реально опозиційна Соціал-демократична партія також намагалася висунути свого кандидата. Наприкінці вересня було здійснено напад на Рахматилло Зоїрова – лідера цієї політсили, яка дозволяла собі відкрито критикувати владу. Унаслідок побиття він отримав серйозні травми, а МВС навіть не визнало факт злочину. Після цього випадку партія оголосила про бойкот виборів, до чого закликала й опозиція в екзилі.

Цей вид політичного протесту був популярним в СРСР: у тогочасному тоталітарному режимі, де в бюлетені стояло одне-єдине прізвище, це було помітним способом вираження своєї позиції. Тоді за бойкот виборів могли викликати «на килим», виключити з партії або звільнити з роботи, оскільки це показувало, що ти проти режиму. Керівники підприємств боялись, що серед працівників будуть опозиціонери, бо тоді їх звільнять за погану «політичну роботу», очільники міст побоювались, що серед жителів будуть опозиціонери з тих самих причин – і так далі за ієрархією. Однак у нинішній таджицькій автократії така стратегія не працює: якщо тоталітаризм боїться будь-якої непокори, то такому режиму, як в Таджикистані якраз і потрібно, щоб опозиціонери не брали участь у виборах, а ще краще, щоб виїхали за кордон та не з’являлися в інформаційному полі взагалі.

Раніше ми писали про таке: Що буде з Казахстаном після Назарбаєва?

Таджицька опозиція практично не має засобів для просування своєї позиції та популяризації. Населення живе вкрай бідно: середня зарплата в країні становить $40 на місяць, а у 2019 році Таджикистан увійшов до двадцятки найменш розвинених країн світу. За таких обставин пріоритетом для громадян є власна безпека та виживання, а не політична активність. Влада повністю контролює медіапростір та зв’язок: наприклад, коли лідер ПІВТ виступав із лекцією в Університеті Джорджа Вашингтона, у країні відключили інтернет. Після оголошення результатів виборів «Група 24» в соціальних мережах закликала прийти на мітинг у Душанбе, але влада швидко унеможливила такий сценарій: інтернет знову відімкнули, до того ж мобільні оператори обмежили можливість відправляти текстові повідомлення. Система міцно тримається, і поки що сподівання опозиціонерів на зміни видаються далекими від втілення.

Місце Рахмона у світовій політиці

До складу Народного фронту, який виграв громадянську війну в 1997 році, входили етнічні узбеки та колишні радянські партійні чиновники. Через це організація, яка донині утримує владу в країні, мала всебічну підтримку з боку Москви й Ташкента (Узбекистан досі залишається головним партнером Таджикистану в регіоні). Рік тому Рахмон відправив свого сина Рустама Емомалі, мера Душанбе на той час, з офіційним візитом до Ташкента. Зараз Рустам обіймає посаду спікера верхньої палати парламенту. Очевидно, підтримка з боку регіональних держав відіграє важливу роль для Рахмона, і в тому, що сусідні держави будуть підтримувати його надалі, поки немає сумнівів.

Рустам Емомалі та президент Узбекистану Шавкат Мірзійоєв. Sputnik

Російська Федерація теж повністю на стороні режиму Рахмона. На території Таджикистану, неподалік від кордону з Афганістаном, знаходиться російська військова база з близько 7 тис. військовослужбовців. Розташування бази дозволяє контролювати основну дорогу з Афганістану, тому це стратегічний об’єкт для Росії. Таджикистан – член ОДКБ, тож Рахмон у разі народного повстання може претендувати на таку ж підтримку, яку зараз отримує Лукашенко.

Останнім часом, як і в інших центральноазійських країнах, свою присутність тут прагне збільшити Китай. У вересні 2020 року Пентагон заявив про наміри КНР розмістити на території Таджикистану військовий контингент. Також, за даними Washington Post, китайська військова база біля кордону з Афганістаном існує вже три роки, а китайські солдати патрулюють таджицько-афганський кордон з метою недопущення проникнення терористів у Таджикистан та західні регіони КНР. Ця інформація поки не була офіційно підтверджена ні Таджикистаном, ні Китаєм, але розподіл сил в такому разі може дещо змінитися. Зараз Пекін – головний інвестор в економіку Таджикистану, зовнішній борг якого на 2020 рік становить $1,13 млрд. У 2019 році Китай профінансував створення Центру з боротьби проти тероризму, екстремізму та сепаратизму в Душанбе.

Дізнавайтеся більше: «Один пояс, один шлях»: Центральна Азія під китайським фокусом

Режим Рахмона зручний для усіх ключових партнерів Таджикистану. Звісно, Путіну може не подобатися поглиблення впливу Китаю, але на фоні конфронтації із Заходом це невдоволення не відобразиться на політиці Кремля. Заходу вигідніше співпрацювати з режимом Рахмона, тому що єдина альтернатива – не співпрацювати з Таджикистаном взагалі. Зміна влади на демократичну, яку могли б підтримати США та Європа навряд чи можлива в сучасних умовах.

Яке майбутнє в режиму Емомалі Рахмона?

«Лідер нації» має всі шанси керувати державою довічно, і, як усі пристойні автократи, розробив план транзиту влади: якщо Рахмон раптом захворіє чи з інших причин не зможе обіймати посаду сам, його місце посяде старший син Рустам Емомалі. У 2016 році спеціально для цього внесли зміни до конституції: мінімальний вік кандидата в президенти знизили з 35 до 30 років. Зараз, у 2021 році, Рустаму Емомалі 33, тож таким чином батько готував план «Б» на минулорічні президентські вибори. Але, очевидно, 68-річний президент поки що добре себе почуває, тож вирішив балотуватися сам. Тим не менш, якщо  впродовж наступних семи років з Рахмоном щось станеться, місце виконувача обов’язків президента за законом займе Рустам – очільник верхньої палати парламенту.

У будь-якому разі Таджикистан знаходиться на 159 місці у світі за рівнем демократії, нижче серед країн регіону в рейтингу – тільки Туркменістан. Також лише в Туркменістані гірший доступ до інтернету серед країн Центральної Азії: вихід у мережу мають на 2% менше населення, ніж у Таджикистані. Рахмон, як і туркменський лідер, сформував певний культ особистості навколо себе: він видає книги власного авторства та володіє численними державними нагородами. До того ж, у країні процвітає системна корупція, і за даними Transparency International, Таджикистан на 150-му місці із 180-ти за цим показником.

Читайте також: Чому Центральній Азії потрібна демократія?

Як демонструють приклади подібних режимів, єдиний спосіб для громадян домогтися справедливості або допомоги – це звернення напряму до президента. За місяць до виборів ЗМІ поширювали історію школярки, яка вибігла на дорогу до президентського кортежу, щоб передати Рахмону листа з проханням про допомогу. У дівчинки нещодавно помер батько, і вони з мамою опинилися в скруті. Президент надав сім’ї матеріальну підтримку та доручив виділити житло. Такі історії посилюють уявлення народу про доброго президента-батька, який нікого не залишить в біді. Наприклад, Путін із цією ж метою проводить телемости, під час яких громадяни скаржаться, а президент сварить місцеву владу та доручає «розібратися в питанні». Звісно, життя народу в цілому ніяк не змінюється, зате відповідальність за погане життя успішно перекладається на чиновників нижчого рангу, які погано виконують доручення президента.

За класифікацією Гурієва та Трейсмана, режим Рахмона належить до інформаційних автократій. Це означає, що боротьбу із незгодними влада веде не за допомогою репресій (у ХХІ столітті, коли толерантність до насилля значно знизилась, це як мінімум неефективно), а через формування потрібного образу влади та опозиції в очах суспільства. Слабкі місця таких режимів – це збільшення доступу до інформації та підвищення зацікавленості політичним життям серед громадян. Складно сказати, наскільки підвищиться рівень доступу до інтернету найближчим часом, але якщо це станеться, опонентам Рахмона стане простіше доносити свою позицію та набирати популярність. Як показав білоруський досвід, відключити інтернет повністю не вийде – особливо якщо від нього залежить бізнес та державний сектор.

Наостанок, нам відомо, що найімовірніше наступним очільником Таджикистану стане старший син Рахмона. Він не має таких ораторських здібностей, як батько, а в ефірі телебачення його завжди озвучує диктор (через що в нього з’явилось прізвисько «Великий німий»). Ніщо не вказує на те, що Рустам Емомалі захоче провести ліберальні реформи (наприклад, як Мірзійоєв в Узбекистані у 2016), проте його влада може бути слабшою, ніж в батька – а це відкриє можливості поборотися за владу не тільки для опозиції, але й для нинішніх соратників Рахмона.

Авторка – Еріка Бортнік, експертка з Центральної Азії Аналітичного центру ADASTRA