Чому Центральній Азії потрібна демократія?

Після розпаду Радянського Союзу перед усіма його колишніми республіками постало питання вибору подальшої політичної моделі розвитку. Не стали винятком і держави Центральної Азії, які пішли автократичним шляхом. Чому саме цей політичний режим так міцно закріпився в регіоні та як впровадження демократії зможе виправити стагнацію центральноазійських країн – розбираємося у цій статті. 

Центральна Азія є одним із найбільш авторитарних регіонів у світі, про що свідчать одразу декілька факторів. Для початку варто згадати численні придушення мітингів, які є прямим доказом відсутності демократії. Наприклад, протест в Жанаозені (Казахстан) у 2011 році, спровокований мізерними зарплатами та жахливими умовами праці в найбільшій нафтовій корпорації республіки, завершився жорстоким розгоном, унаслідок якого загинуло 15 осіб, а ще сотні було поранено. Подібна, але більш масштабна подія трапилась і в Андижані (Узбекистан) в 2005 році, коли люди вийшли на вулицю на знак протесту проти затримання 23 місцевих підприємців. Ці підприємці користувались популярністю серед місцевої громадськості, оскільки проводили велику соціальну роботу, займались доброчинністю, робили грошові пожертви на потреби шкіл, сирітських притулків та малозабезпечених сімей свого району. Андижанська мирна демонстрація завершилась розстрілом протестувальників правоохоронними органами. Лише за офіційними даними узбецької влади загинуло 187 людей. Продовжуючи, можна згадати також протести в Оші (Киргизстан) у 2005 році, в Хорозі (Узбекистан) 2012-го року та інші.

Протести в Андижані

Відсутність опозиції та рівноправних виборів також свідчить про авторитарний режим в країнах Центральної Азії. Наприклад, в Казахстані колишній президент Нурсултан Назарбаєв за час свого майже тридцятилітнього правління поступово знищив усю опозицію. Кажегельдін Акежан, який з 1994 до 1997 року був прем’єр-міністром держави та мав велику підтримку населення, був змушений покинути країну в 1999 році через політичне переслідування. Галимжан Жакіянов, який обіймав посаду губернатора Семипалатинської губернії, створив конкурентну партію «Демократичний вибір Казахстану», через що був ув’язнений на 7 років. Міжнародні правозахисні організації визнали Жакіянова політичним в’язнем. Мухтар Аблязов,  колишній міністр енергетики, який критикував методи управління режиму, також був засуджений на 7 років. Назарбаєв змусив втекти з країни навіть свого зятя, який ніс загрозу його беззаперечній лідерській позиції в країні. Навіть зараз, після того, як в 2019 році до влади прийшов другий президент Касим-Жомарт Токаєв, Назарбаєв де-факто залишається найвпливовішою людиною Казахстану та утримує всю владу у своїх руках.

Більше за темою: Що буде з Казахстаном після Назарбаєва?

У Туркменістані Гурбангули Бердимухамедов не стикнувся з опозицією, оскільки успадкував структуру повністю авторитарного режиму від попереднього президента Сапармурата Ніязова після його смерті. Єдиними, кого Бердимухамедов прибрав з політичного життя країни, були спікер Овезгельді Атаєв та голова Служби безпеки президента Акмурад Реджепов. Овезгельді Атаєв після смерті Ніязова повинен був стати виконувачем обов’язків президента Туркменістану, але проти нього відкрили кримінальну справу за звинуваченням у зловживанні службовим становищем і прояві родоплемінної ворожнечі. Після цього його призначення скасували. Акмурад Реджепов входив до найближчого оточення Ніязова та був другою за впливовістю людиною в Туркменістані, проте після смерті першого президента Реджепов був засуджений до 20 років позбавлення волі та помер у в’язниці.

У Таджикистані владу з 1994 року впевнено зберігає за собою Емомалі Рахмон. Головних своїх опонентів, таких як Гаффор Мірзоєв, Мірзоходжі Німозов, Махмадрузі Іскандаров та Якуб Салімов він також усунув різними методами. Емомалі Рахмон неодноразово міняв конституцію та анульовував свої президентські терміни. 6 листопада 2013 його вкотре переобрали іще на 7 років. Ця каденція стане для нього уже четвертою. За офіційними даними, за чинного президента проголосувало 83,6 % виборців. У Рахмона було п’ятеро суперників, але всі вони утримувались від критики президента. Реальну опозицію на вибори не допустили.

Вам варто знати: Чому в Таджикистані не буває протестів?

В Узбекистані у 2016 році до влади прийшов лише другий президент за її історію, проте політика нового лідера хоч і не є демократичною, але точно намагається такою виглядати. Шавкат Мірзійоєв відпустив з ув’язнення декілька старих опонентів режиму, а преса почала м’яко критикувати владу та ситуацію в країні.

Єдиною державою регіону, де існує регулярна змінюваність влади, є Киргизстан: із 1991 року там змінилося вже чотири президенти. Зараз лідером Киргизстану є Сооронбай Жеенбеков, який переміг на виборах 2017 року з підтримкою 54,76 %.

Дізнавайтеся про нещодавні події в країні за посиланням: Експрес-революція, або Що відбувається в Киргизстані?

Те, що в державах Центральної Азії немає демократії, підтверджує також велика кількість міжнародних рейтингів. Наприклад, за рейтингом Freedom House, який оцінює доступ людей до політичних прав та громадянських свобод у 210 країнах та деяких невизнаних територіях, країни ЦА мають наступні місця: Киргизстан – 145, Казахстан – 171, Узбекистан – 197, Таджикистан – 198, Туркменістан – 206. Ці держави – не тільки аутсайдери у сфері забезпечення громадянських прав, але й страждають від корупції. Рейтинг Transparency International, який вимірює індекс сприйняття корупції, поставив центральноазійські республіки на такі місця: Казахстан – 113 зі 180, Киргизстан – 126, Узбекистан і Таджикистан – 153, Туркменістан – 165. У рейтингу свободи преси центральноазійські країни також не можуть пишатися своїми позиціями. Згідно з цим показником, Казахстан посідає 157 місце з 180, Киргизстан – 82, Узбекистан – 156, Таджикистан – 161, а Туркменістан – 179.

Причини відсутності демократії в Центральній Азії

Як зрозуміло з наведених вище прикладів, у державах Центральної Азії переважає авторитарний режим. Причиною цьому виступає одразу декілька факторів. 

По-перше, Центральна Азія ще з часів Російської імперії фактично перебувала в статусі колонії Москви. Російська експансія продовжувалась аж до розпаду СРСР, а в певних своїх проявах триває й досі. Як відомо, у Росії місця демократичним традиціям ніколи не було: від деспотії до самодержавства та диктатури, уся її історія – це перелік одноосібних правителів. Зовнішня політика Москви полягала в максимальній експлуатації ресурсів та робочої сили підкорених країн чи територій. Звичайно, вона не була зацікавлена в насадженні інклюзивних інститутів  та розвитку будь-якого різновиду демократії на території регіону, адже це не дозволило б їй впровадити тут політику колонізаторського підходу. Російській державі не був вигідний також і економічний ріст та покращення рівня життя народів Центральної Азії, оскільки ті ресурси, які збагачують суспільство, потенційно можуть бути експлуатовані – зокрема, центром.

Читайте також: Зовнішня політика Російської Федерації: вірити не можна зрозуміти

Фінансово забезпечене населення також становить загрозу підконтрольній політичній верхівці, оскільки люди вже не просто стараються вижити та заробити на життя, а цікавляться ситуацією в державі та можливостями подальшого росту. Прикладом цієї політики безкінечного виснаження ресурсів може служити осушення Аральського моря, яка розпочалась іще в 1960-х роках. Для зрошення полів на території Узбекистану, Туркменістану та Казахстану було відведено потоки річок, які раніше наповнювали це озеро водою. У результаті ми спостерігаємо знищення майже всієї фауни Аралу через значне підвищення солоності води та розширення пустелі Аралкум. На цій території з’явилися постійні пилові шторми. Вони розносять пісок і отрутохімікати з дна висохлого моря на десятки кілометрів.

Наслідки осушення Аральського моря

Іще одна річ, яку Росія використовувала для контролю політичних еліт, – це фінансова мотивація. Одним із найбільш яскравих прикладів є «бавовняна справа» –  збірне поняття низки кримінальних розслідувань щодо економічних та корупційних зловживань, виявлених в Узбекистані. Усього було порушено 800 кримінальних справ, за якими було засуджено на різні терміни позбавлення волі понад чотири тисячі осіб. Уже після розвалу СРСР центральноазійські владні еліти перенесли подібну політику корупційного управління суспільством у свої незалежні держави, де вона розрослась до неймовірних масштабів.

Тож, авторитарна політична традиція Москви з корупційними зв’язками замість інститутів передалася в спадок і міцно закріпилася в її колишніх колоніях – нинішніх центральноазійських республіках.

По-друге, Центральній Азії дуже не поталанило з географічним розташуванням, адже держави цього регіону віддалені від «центрів демократії». Для більш західних країн постсоціалістичного табору вектором розвитку та стимулом демократизації став Європейський Союз, що ми можемо побачити на прикладі Грузії, України, Естонії та Литви. Що стосується держав Центральної Азії, то близькість до РФ та КНР сприяла поширенню авторитаризму. Додатковим географічним чинником є сусідство центральноазійських країн з Афганістаном, Пакистаном та Іраном, сумно відомими терористичною активністю на своїх територіях. Ця постійна загроза нападу з боку ісламських радикалів часто ставала виправданням та способом легітимізації авторитаризму, оскільки вважається, що диктатури краще справляються з терористичними загрозами, а будь-яке послаблення позицій влади призведе до дестабілізації всередині країн та до військових конфліктів.

По-третє, у підтримці авторитарних режимів у країнах регіону дуже важливою є роль КНР. Своєю ініціативою «Один пояс – один шлях» Китай поширює власну модель політичного життя в десятках держав, в тому числі і Центральної Азії. Суть ОПОШ полягає в розбудові мережі інфраструктурних об’єктів уздовж лінії міжнародних торговельних шляхів та полегшенні умов здійснення торгівлі, покращення комунікацій та валютного співробітництва, але фактично Пекін шляхом вливання мільярдних інвестицій просто робить уряди центральноазійських країн залежними від свого фінансування.

Більше про масштабну китайську ініціативу читайте в матеріалі: «Один пояс, один шлях»: Центральна Азія під китайським фокусом

Сукупні інвестиції оцінюються в межах від 2 до 3,5 трильйонів доларів. Усі вони були спрямовані переважно на реалізацію сировинних та інфраструктурних проєктів, у яких зацікавлений саме Китай. Вони здебільшого пов’язані зі створенням інфраструктури між Центральною Азією та КНР, а також покращенням відносин між Пекіном та лідерами нафтогазової галузі в регіоні. КНР виступає найбільшим покупцем газу та нафти в центральноазійських країнах. Великий акцент робиться на об’єктах комунікації з Центральною Азією, таких як автомагістралі та залізниці, які сприяють нарощуванню економічної активності з регіоном, оскільки під час існування СРСР, Центральна Азія була фактично від’єднана від транспортного комплексу Китаю.  

Що стосується фінансування промисловості, то серед напрямків економічної взаємодії Китай є лідером у кредитуванні Центральної Азії. Тільки в Казахстані обсяг китайських інвестицій становить 20 млрд доларів. Більше 25% нафти, яку видобувають у Казахстані, освоюють китайці, а трубопровід, яким нафту експортують до КНР, зведено за китайські кошти. Подібні вливання також можна побачити і в Таджикистані, де Китай вкладається в алюмінієву промисловість. Також Пекін вклав гроші у будівництво лінії електропередач «Південь – Північ» у Киргизстані й Таджикистані. Китай взагалі є головним торговельним партнером для Киргизстану: за динамікою росту китайсько-киргизький товарообіг перевершує навіть російсько-киргизький.

Не варто забувати й про Туркменістан, головна стаття експорту якого – постачання до КНР природного газу. Що стосується Узбекистану, то там за участю китайського капіталу діє аж 1652 підприємства, а за 2019 рік обсяг інвестицій Пекіна в економіку Узбекистану становив приблизно 705 млн  доларів США. Проте такі величезні фінансові вливання та масштабні проєкти не покращують рівень життя звичайного населення й не сприяють зникненню бідності в цих державах. Усі прибутки йдуть на збагачення місцевої еліти та перетворення її в підконтрольну Китаю структуру. Фактично, КНР наслідує колонізаторську політику, яку раніше використовувала Росія. Це вигідно не тільки Пекіну, але й лідерам центральноазійських республік, оскільки вони отримують як фінансування, так і союзника, який зможе допомогти їм втримати владу в разі заворушень.

Вас може зацікавити: Навіщо Узбекистану нові торговельні шляхи в Центральній Азії?

По-четверте, демократичні країни не стали засуджувати диктаторів та їхні політичні режими. Західні держави  почали зближуватись з країнами Центральної Азії після теракту 11 вересня 2001 року. Для них було надважливо запобігти подальшим терористичним атакам та розширенню терористичних мереж, які активно діяли в Центральній Азії та сусідніх регіонах. Після цього активізувалась побудова американських військових баз на території центральноазійського регіону, яка була б неможлива, якби демократичні країни засуджували чи критикували авторитарних лідерів, а то й гірше – накладали санкції на їхні режими. Найбільш важливі військові об’єкти досі знаходяться в казахстанських портах Актау і Курик на Каспійському морі та в узбекистанському аеропорту Ханабад. Уряди центральноазійських республік, проводячи багатовекторну політику, радо пішли на зближення із західними елітами та стали союзниками, розуміючи, що ті не ставитимуть під сумнів їхні політичні інститути доти, доки американські бази будуть гарантувати безпеку від тероризму та знаходитись на території країн Центральної Азії .

Зустріч Барака Обами та Нурсултана Назарбаєва

Наостанок варто згадати про доволі розвинуте в регіоні сімейно-кланове правління та непотизм. Здавна правителі країн Центральної Азії розглядали лише близьких родичів на найбільш статусні посади в уряді. Це було зумовлено тим, що лідери держав часто ставали жертвами таємних змов і не могли повністю довіряти нікому, окрім сім’ї та рідних. За часів СРСР цю клановість замінили накази з Москви, проте після його розпаду все повернулось на свої місця. Навіть зараз, оглянувши найближче оточення лідерів центральноазійських країн, можна впевнитись, що нічого не змінилось.

У Киргизстані, наприклад, один брат голови держави є послом Киргизстану в Україні, а інший – депутат. 

У Казахстані син нового президента – співвласник нафтової компанії, а його зять – посол у Болгарії. 

У Таджикистані старший син президента – мер Душанбе, а старша дочка – голова Адміністрації президента. 

Емомалі Рахмон з сім'єю, 2011 рік

Президент Туркменістану також не відстає від своїх центральноазійських колег. Доньки президента живуть за кордоном. Одна з них одружилася із представником Державного агентства з питань управління і використання вуглеводних ресурсів, а чоловік іншої працює в посольстві Туркменістану у Франції. Його племінники контролюють весь імпорт алкоголю та цигарок у країні. 

Щодо президента Узбекистану, то його сват – начальник Служби безпеки країни, а зять – заступник начальника Адміністрації президента. 

Це й близько не всі члени родин центральноазійських лідерів, які мають такі високі чини у своїх державах. Звичайно, там, де плекають традиції непотизму, – про демократію навіть не може йтися. Окрім родичів вищого керівництва, за владу в республіках Центральної Азії змагаються і різні центри впливу – клани. До п’ятірки найсильніших у цьому регіоні можна віднести клан Тімура Кулібаєва, клан «Євразійська трійка», клан «Корейська група», клан Салімбекових та клан Лангарієвих. Клан Тімура Кулібаєва є альянсом фінансово-промислових структур, що сформувався в результаті приватизації за «сімейним» типом та володіє досить значними статками. Також клан Кулібаєва тісно пов'язаний із групою Нуржана Субханбердіна, яка співпрацює з основою керівництва ліберальної партії «Ак Жол». Відомо, що Субханбердін має хороші зв'язки з Булатом Абіловим, відомим політичним діячем і меценатом, колишнім головою Національного банку й міністром економіки Казахстану Оразом Жандосовим і ексміністром праці та соціального захисту Аліханом Байменовим.

Клан «Євразійська трійка» – бізнесмени, які мають сильний вплив не тільки в Казахстані, але й далеко за його межами. Під контролем «тріо» знаходяться дві стратегічні експортні галузі Казахстану – алюмінієва та хромова промисловість. За різними оцінками, «тріо» контролює від 20 до 30% ВВП Казахстану. Клан «Корейська група» – це Володимир Кім, В'ячеслав Кім і Нуртай Абикаєв, якого називають найкращим другом Нурсултана Назарбаєва. За даними Forbes, Володимир Кім є найбагатшим громадянином Казахстану, а його статки оцінюються в $4,5 млрд.

Найбагатша людина Казахстану Володимир Кім

Клан Салімбекових починав своє формування в Киргизстані ще в кінці 1980-х років, коли на північній околиці столиці республіки з'явилися перші торгові ряди речового ринку «Дордой». Зараз це найбільший центр оптово-роздрібної торгівлі у всій Центральній Азії. Щодо клану Лангарієвих, то його засновник Лангар – один з ініціаторів народного повстання, що поклало початок формуванню загонів Народного фронту Таджикистану. Разом з творцем клану до лав Народного фронту Таджикистану увійшли його молодші брати Бахтієр і Файзали, а також батько Салман Лангар. Усі вони стали командирами загонів ополчення, а після перемоги отримали високі посади в силових структурах. Це далеко не всі клани, але переважна більшість з них змагається за владу в країнах регіону, лобіює своїх людей на ключові посади та перешкоджає становленню демократії, що є головною загрозою їхньому впливу.

Чому Центральній Азії потрібна демократія?

Демократія є шляхом до побудови інклюзивних та незалежних економічних і політичних інститутів. Інклюзивні інститути – це такі інститути (органи влади), які заохочують великі маси людей до участі в житті держави. Щоб бути інклюзивними, економічні інститути мають шанувати приватну власність та неупереджену систему права; мають надаватися публічні послуги для створення конкурентного середовища, у якому люди можуть здійснювати обмін і домовлятися. Також має бути гарантія можливості відкривати новий бізнес та обирати свій кар'єрний шлях. Інклюзивні політичні інститути забезпечують широкий розподіл політичної влади та не дають концентрувати владу в руках еліти. Владні кола за таких обставин не зможуть експлуатувати решту населення. Це все сприяє розвитку суспільно-політичного та економічного життя суспільства та змушує керівні еліти відповідати за забезпечення високого рівня життя у своїй країні. Ось чому демократія так важлива для людей – вона забезпечує розвиток та народовладдя. 

Існує міф, що авторитарна політична система та акумулювання влади в руках одного лідера при правильному підході також може призвести до швидкого економічного розвитку. Справді, такий варіант можливий  і одним із яскравих прикладів тому є КНР. Китай, хоча і є авторитарною державою, стабільно демонстрував економічний ріст вище 10%. Хоча зараз він впав до 6% за рік, ніхто не має сумнівів щодо китайських економічної та промислової потуги. Зростання економіки, зокрема промисловості, є способом легітимізації тоталітарної китайської влади, проте центральноазійські лідери не можуть використовувати цю тактику. Це зумовлено тим, що в Центральній Азії всі блага розподіляються між елітами, які не зацікавлені в реформуванні економіки, оскільки не хочуть ділитися із населенням. Реформування економіки за китайським зразком зруйнувало б систему кланових та корупційних зв’язків, яка приносить елітам доходи. Зрозуміло, що на такі жертви влада в центральноазійських республіках не піде.

Також читайте: Автократія 2.0: як змінився Узбекистан після смерті Карімова?

Варто лише поглянути на конкретні показники цих держав. Наприклад, ВВП на душу населення в 2019 році становив: у Казахстані – 27 444$, Туркменістані  – 19 527$, Узбекистані  – 7289$, Киргизстані – 5471$, Таджикистані – 3520$.  Якщо ж порівнювати ці дані з відповідними в країнах зі схожими політичною системою та географічним розташуванням, то  варто виокремити Росію, у якої ВВП на душу населення за 2019 рік становить 29 181$, та Китай із 16 785$. Узявши до уваги різницю в кількості населення, зрозуміло, що держави Центральної Азії відстають від Китаю та Росії, не кажучи вже про розвинені та демократичні країни, такі як Німеччина, Франція чи США. Навіть Казахстан та Туркменістан, які ще можуть конкурувати з їхніми більш економічно розвинутими сусідами, повинні дякувати не розвиненим інститутам, а природним ресурсам.

Так, Казахстан займає 13 місце за видобутком нафти у світі, а Туркменістан — 11 місце за розробкою газу. Здавалося б, що жителі таких багатих на ресурси країн повинні бути доволі забезпеченими, проте це не так. Блага, які країна отримує від реалізації свого ресурсного потенціалу, не доходять до населення, а розподіляються між владними елітами. Про це свідчить коефіцієнт Джині –показник нерівності розподілу  доходів домогосподарств певної країни чи регіону, що приймає значення між 0% і 100%, де 0% означає абсолютну рівність, а 100% позначає повну нерівність.  Цей коефіцієнт у країнах Центральної Азії в 2018 році мав такі значення: Туркменістан – 41%, Узбекистан – 32,8% , Казахстан – 28,8% , Киргизстан – 34,1%, Таджикистан – 44,7%.

Порівняно з іншими країнами,  представники центральноазійського регіону дуже відстають. Причиною відставання є екстрактивні (такі, до яких залучена лише вузька група осіб, а не різні верстви суспільства) політичні та економічні інститути, які можливі лише при відсутності демократії. Звичайно, що авторитарні лідери не зацікавлені у розвитку демократії. Їхня головна мета полягає в тому, щоб максимально прибрати весь контроль над країною у свої руки і втримати його якомога довше. Метою ж населення має бути побудова демократичних систем, що допоможуть їм отримати вищий рівень життя та соціальну справедливість. Як би там не було, потенційно демократична Центральна Азія, як сильний економічний регіон та логістичний центр, є більш привабливою, ніж авторитарна територія застою, корупції та непотизму

Автор – Олександр Бідник, для Аналітичного центру ADASTRA