Що насправді стоїть за протестами в Чилі?

У п’ятницю 26 грудня президент Чилі Себастьян Піньєра підписав указ, відповідно до якого 26 квітня 2020 року в країні буде проведено референдум, на якому чилійці зможуть вирішити, «який шлях розвитку варто обрати їхній державі». Цей указ став кульмінацією наймасштабнішого в історії країни протестного руху, що триває від жовтня й уже призвів до зміни складу уряду. Які справжні причини народного невдоволення, що вимагають протестувальники, та чи принесе Чилі спокій обіцяний референдум? – про це розповідаємо далі.

Що ми знаємо про Чилі?

Республіка Чилі – президентська республіка в Південній Америці, колишня іспанська колонія, столиця – Сантьяго. Географічне розташування країни вельми неординарне – вона простягається вздовж західного узбережжя материка, зі сходу оточена гірським масивом Андських Кордильєр, із заходу – Тихим океаном. Протяжність берегової лінії складає 6435 км (друге місце на материку після Бразилії). Через Магелланову протоку Чилі має вихід до Атлантичного океану. Володіє декількома невеликими островами в Тихому океані (Пасхи, Амбросіо, Сан-Фелікс, Дієго-Рамірес, група островів Хуан-Фернандес). Крім того, країна претендує на сектор в Антарктиці.

Чилі – найбільший у світі експортер міді, видобування та обробка якої перебуває в руках національного підприємства CODELCO. Китай, США, Японія та Бразилія є головними торговельними партнерами Чилі. Загалом політична вага Сантьяго в міжнародних відносинах перебуває в тісній залежності від економічного потенціалу, який в окремих випадках (спад цін на мідь на світовому ринку) нівелює будь-які можливості для Чилі набути цілком реальної структурної сили задля здійснення впливу на світові міжнародно-політичні процеси.

Шторм в оазисі: що стало приводом для масових протестів?

 У жовтні в Чилі спалахнула хвиля народних протестів. Приводом для маніфестацій стало підвищення плати за проїзд у метро в столиці країни Сантьяго. Відтоді демонстрації переросли у свавілля та охопили інші міста. Влада скасувала підвищення ціни на транспорт, однак протести продовжились, що свідчить про те, що корінь проблеми лежить значно глибше: у соціальній та майновій нерівності, бюрократичній системі, порушенні демократичних свобод. Головною ж вимогою демонстрантів стало проведення конституційної реформи.

Читайте також: Протести в Таїланді: чи вдасться тайцям змусити владу стати на шлях демократизації?

З оголошенням надзвичайного стану в Сантьяго та інших містах урядом було прийнято рішення ввести війська для придушення протестів.  Відповідно до даних, наданих місцевими правозахисниками, близько 585 людей отримали поранення, а 2840 – були заарештовані. Нещодавно Управління Верховного комісара ООН із питань захисту прав людини оприлюднило звіт, який ґрунтується на даних, зібраних під час тритижневого перебування в Чилі місії зі встановлення фактів, у якому зроблено висновок щодо неприйнятних правоохоронних органів та збройних сил, які вчинили «серйозні порушення прав людини» щодо демонстрантів.

Volvamos a lo básico: навряд чи можна винести історичні уроки, однак з’ясувати причини – ciertamente!

Чинна конституція від 1980 року була затверджена ще в роки правління диктатора Августо Піночета (1974-1990). Насправді явище каудилізму (латиноамериканський варіант вождизму) було досить поширеним. Від цієї своєрідної хвороби страждав чи не увесь регіон. Насамперед це було пов’язано зі слабким механізмом економічного розвитку: чилійська економіка у ХХ ст. залишалась сировинною, а побудова демократичних інституцій, як відомо, річ не з дешевих. Бідні країни зі слабкими демократичними інституціями або їхньою повною відсутністю приречені залишатися такими ще довго, поки не ввійдуть у фазу економічного розвитку, здійснюючи реформи.

Незважаючи на те, що під час перебування військової хунти при владі ВВП Чилі зріс удвічі, чилійська економіка все ж таки не була переведена з переважно сировинних рейок. У країні зростання та падіння ВВП корелює з коливанням цін на мідь на світових ринках, які починаючи з 1973 року до 1990-х зросли майже удвічі. Варто підкреслити, що на сьогодні Чилі володіє приблизно 25% глобального ринку в секторі добування міді та мідної руди, що становить 45% чилійського експорту, тоді як лише 2% добутої міді використовуються для вироблення продукції з доданою вартістю всередині держави.

Вам може сподобатись: Латинська Америка під прицілом Китаю

Більше того, ринкова політика Піночета спровокувала досить відчутне майнове розшарування суспільства. Близько 50% сімей жили поза межею бідності в останні роки перебування генерала при владі. Коефіцієнт Джині (індикатор економічної нерівності, що передбачає аналіз значення окремої величини від 0 до 1, де 0 - абсолютна рівність, а 1 - повна нерівність) для доходів домогосподарств перевищує індикатори майже всіх держав ОЕСР (Організації економічної співпраці та розвитку) - об‘єднання понад 35 найбільш економічно розвинених держав. Окремо варто згадати й про відносну стабілізацію держави, яка перебувала на межі громадянської війни після декількох років правління лівого президента Сальвадора Альєнде (1970-1973). Особливістю Чилі стала наявність традиційно сильних інститутів, які відрізняють Сантьяго від інших латиноамериканських держав. Тому, попри те, що в 1973 р. військовий переворот став явним свідченням краху демократичного режиму, у 1980-х рр. оздоровлення країни відбувалось уже цілком у дусі традиційного чилійського інституціоналізму.

Від диктатури до демократії

Восьма Конституція Чилі, прийнята 11 вересня 1980 року, заклала фундамент для переходу до демократичного режиму. У розробленні документу взяли участь особисто обрані Піночетом експерти та науковці, які були надзвичайно лояльними до влади, а от представники різних прошарків чилійського суспільства залишились «за бортом». Основний закон містив положення про гарантію особливих прав, привілеїв для чилійських силовиків та для генерала-диктатора зокрема. Наріжним каменем Конституції Піночета стала ієрархія пріоритетів, яка вибудовувалася за принципом «більшої важливості державності стосовно демократії». Однак варто віддати належне Основному закону хоча б у тому, що саме він дозволив провести референдум у червні 1989 року, вільні вибори в грудні та передачу влади цивільним у 1990-х.

До конституції вже пізніше вносились певні зміни та доповнення (дванадцять разів), які повинні були гарантувати урізання владних повноважень військових та збільшення ваги демократичних прав і свобод. Під час конституційної реформи 2005 року чилійцям вдалося взагалі знищити останні «диктаторські зони впливу», основне завдання яких полягало в збереженні політичного впливу силовиків навіть за умов «демократії». Всенародно обраний президент відтепер отримав право звільняти вищий керівний склад Збройних сил у той час, як статус раніше надзвичайно впливової Національної ради безпеки було зведено до дорадчого. Сенатори, призначені з числа колишніх силовиків, стали останніми членами верхньої палати парламенту, не володіючи представницьким мандатом, адже їх не було обрано шляхом голосування.

Цікаво знати: Венесуельська криза: внутрішні причини та інтереси зовнішніх акторів

На перший погляд здавалось, що з законодавчими змінами назавжди покінчено й тепер можна було зосередитись на практичному втіленні конституційних норм, перейти до соціально-економічних перетворень. Проте у 2015 році Мішель Бачелет (президентка Чилі у 2006-2010; 2014-2018 рр) знову ініціювала розроблення нової конституції, адже це було однією з її основних виборчих обіцянок. Уже з початком своєї другої каденції у 2014 році Бачелет вдалась до реальних дій. У цей час вибухнув і 100-тисячний марш, так званий «Протест усіх протестів» із вимогою запуску конституційного процесу та скликання конституційної асамблеї.

Бачелет обґрунтовувала необхідність створення нового основного закону зовсім не наявністю суттєвих вад у чинного, а його легітимністю, адже до процесу розроблення Конституції 1980 були залучені лише індивіди, лояльні до колишнього диктаторського режиму.

Забуті привиди минулого: навіщо знову змінювати конституцію?

Стратегія чилійського уряду полягала не в негайному написанні проєкту конституції, а в навчальній кампанії. У 2015 році було запущено масштабний урядовий проєкт, покликаний донести різним верствам населення необхідну інформацію щодо засад конституціоналізму, важливості прийняття конституційної реформи та окреслення майбутньої конституції. З цією метою уряд ініціював навіть громадські зібрання по всій країні, які тривали до серпня 2016 року. Для моніторингу самого процесу Мішель Бачелет створила спеціальний комітет громадян, до якого увійшли представники різних політичних партій та різних прошарків чилійського суспільства. На місцевих зібраннях виносились питання щодо прав та обов’язків, основних принципів та цінностей, інституцій. Вищим рівнем обговорень вважались громадянські асамблеї, проведення яких забезпечувалось урядом. Громадські обговорення, звичайно, не передбачали особливої інноваційності, однак стали чудовим механізмом залучення науковців та експертів до конституційного дискурсу. Унаслідок таких обговорень Мішель Бачелет вдалось підготувати окремий документ, який мав назву «Громадянські засади нової конституції». Водночас парламент повинен був схвалити зміни до розділу 15 чинного Основного закону, щоб закласти підвалини для формування «чилійської Magna Carta». Проєкт було внесено до Конгресу, однак до кінця каденції Бачелет його так і не було ухвалено, а її наступник Себастьян Піньєра (відвертий правоцентрист), ipso facto, став опонентом таких радикальних конституційних змін.

Народний вибух

 Розроблення нової Конcтитуції стало ключовою вимогою демонстрантів, але не єдиною. Антиурядові протести були спрямовані й на отримання доступу до задовільної системи охорони здоров’я та освіти; окремо згадувалось і про відхід від неоліберальної економічної системи, яка лише посилює майнову диференціацію суспільства. Цей момент необхідно прояснити.

Справа в тому, що після падіння Піночета державу було переведено на рейки неоліберальної економіки, яка передбачала «зростання в умовах рівності» (growth with equity). Сантьяго продовжував робити акцент на фіскальній відповідальності (стимулювання відповідного рівня державних витрат і раціонального оподаткування), на стабілізації інфляції, забезпечуючи розширення експорту та вільної торгівлі. Поглиблення процесів приватизації зумовило зростання економіки приблизно на 4% щорічно. У Чилі на сьогодні найбільший ВВП на душу населення серед усіх держав Латинської Америки. Відповідно до показників, зазначених у доповіді Світового економічного форуму від 2019 року, Чилі є однією з найбільш конкурентоспроможних країн.

Вам варто знати: Протести на паузі: чим завершиться білоруська політична криза?

Варто окремо наголосити на тому, що стабільне економічне зростання поряд із впровадженням соціальних програм зменшило бідність більш, ніж на 30% порівняно з 8,6% у 2017 році. Однак такі показники становлять лише частину історії. Абсолютна приватизація сфери охорони здоров’я та освіти передбачає, безумовно, більший вибір та доступ, проте бідний та середній класи залишаються обтяженими зростаючими боргами. Приватизація пенсійної системи позбавить соціального забезпечення багатьох чилійців у старості, враховуючи, що середні пенсії наразі нижчі мінімальної щорічної заробітної плати в 301 000 песо (близько 400$). Близько 50% чилійців заробляють менше 400 000 песо на місяць (еквівалентно 500$), а розподіл доходів домогосподарств у Чилі свідчить про те, що тільки 20% з них заробляють щомісяця суму, більшу за ту, яку вони витрачають на проживання, транспорт, харчування та інші базові послуги.

Висновки

З огляду на вищезазначені показники економічного розвитку, Чилі цілком справедливо буде вважатися найбільш конкурентоспроможною країною Латинської Америки з досить сильною базою для побудови ефективної інституційної системи та достатньою політичною волею для забезпечення її функціонування. Врешті-решт, проєкт реформування країни за подібним сценарієм більше не міг залишатись лише в абстрактній площині, наразі необхідність реальних змін постала надзвичайно гостро. Плата за проїзд у метро стала лише своєрідним «тригером», покликаним виявити глибокі законодавчі та соціально-економічні проблеми, які потребують негайного вирішення.

Насправді такі явища варто розглядати як один з елементів кризових процесів, якими просякнута канва сучасної мультиполярної системи міжнародних відносин. Хвилю протестів в Ірані, Франції, Болівії, Еквадорі, Чилі та Гонконзі варто розглядати як цілком закономірне явище, яке виникає в разі прискореного поглиблення межі нерівності. Схожу ситуацію можна було спостерігати після економічної кризи 2008 року в Греції, Іспанії, Ісландії; рух «Захопи Уолл-стріт» (Occupy Wall Street) у США тощо. Протести такого штибу мають на меті звернути увагу еліт на економічний розвиток держав у соціальному вимірі.

Авторка – Анастасія Возович, експертка з політики держав Латинської Америки Аналітичного центру ADASTRA