Скандинавська модель: секрет успіху країн Північної Європи чи система, позбавлена майбутнього?

Знаменита скандинавська модель соціально-економічного розвитку, у якій громадяни віддають левову частку своїх доходів державі в обмін на безкоштовні соціальні блага, почала формуватися в північноєвропейських країнах ще в 30-х роках минулого століття і з певними модифікаціями успішно функціонує до наших днів, довівши свою життєздатність. Попри це, такі проблеми, як зростання вартості життя, старіння нації та імміграція чинять тиск на усталену систему, змушуючи уряди шукати шляхи її реформування. Чи означає це, що скандинавська модель вичерпала свій запас стійкості? І в такому разі які зміни на неї очікують? Про її сильні та слабкі сторони, а також про те, чи можна її застосувати в інших державах, зокрема Україні, говоримо в цьому матеріалі.

Починаючи з 2012 року, Інститут Землі при Колумбійському університеті в межах глобальної ініціативи ООН «Мережа рішень сталого розвитку» щорічно проводить дослідження й публікує рейтинг країн світу за рівнем щастя населення (World Happiness Report). Цікавим є те, що п’ять країн Північної Європи (Данія, Швеція, Норвегія, Фінляндія та Ісландія) рік за роком входять до десятки світових щасливчиків, залишаючи далеко позаду передові держави світу, як-от США, Китай, Францію, Німеччину чи Велику Британію. Данію оголосили найщасливішою у 2012 році, перемога в цій номінації залишилася за нею у 2013 та 2016 роках. У 2017 р. перше місце посіла Норвегія, а вже три роки поспіль, з 2018 по 2020, Фінляндія є найщасливішою країною світу, обганяючи в першій десятці рейтингу сусідні північні держави.

Це все точно невипадково, і неодмінно мусить бути певний секрет такого успіху – таємниця, яка робить нордичні країни винятковими, а їхніх жителів найщасливішими. Певно, уся справа в тому, що знаменита скандинавська модель соціально-економічного розвитку працює бездоганно? Що вона собою являє, з чого складається і чи можна її перенести на досвід інших держав (зокрема України) – розбиратимемося в цьому матеріалі.

Рейтинг десяти найщасливіших країн світу. World Happiness Report 2020

Стратегія соціальної політики

Так, розпочати наш лонгрід варто саме з поняття «соціальна держава» або «держава соціального добробуту». Зі сторінок інтернет-видань, тревел-блогів чи екранів телевізорів ми вже багато чули про властиву північним народам простоту в одязі, скромність в облаштуванні власних осель, рівність у доходах та, як наслідок, не надто помітний розрив між багатими й бідними. (Гарно розкрив цю тему, зокрема, український блогер Антон Птушкін). Ця приземленість є характерною рисою для Nordic welfare state (північної соціальної держави), де загальне благополуччя вимірюється співвідношенням: що більше «здорової», справедливої рівності серед населення, то менше соціальних проблем, пов’язаних зі злочинністю, наркотиками та смертністю від психічних хвороб. Для жителів країн Півночі такі речі – важлива цінність; разом з урівнянням вони почувають себе соціально захищеними та впевненими в завтрашньому дні.

Читайте також: 150 років прямої демократії у Швейцарії, або Навіщо збирати 50 000 підписів за сто днів?

Отож, соціальна держава – це насамперед про високий рівень безпеки та соціального життя громадян, розвиток їхнього економічного добробуту. Основні зобов’язання зі здійснення соціальної політики покладаються на органи влади, місцеве самоврядування, недержавні організації та громадські об’єднання. При цьому головними показниками ефективності такої політики будуть загальний добробут громадян, високий рівень їхньої соціальної стабільності, здоров’я, освіти. Соціальна політика за за своєю суттю є досить багатовекторною, й ігнорування чи недостатнє фінансування якогось із напрямів відразу накладає відбиток на загальні досягнення. Зважаючи на територіальний чинник, чисельність населення та його охоплення, перерозподіл доходів у системах соцзабезпечення, підтримку процесів державною владою, політичних партій і рухів данський соціолог Ґьоста Еспінг-Андерсен у своїй книзі 1990 року «Три світи капіталізму благоденства» виділив три моделі соціальної держави:

o   Ліберальна (або англосаксонська). Сюди передусім відносять країни з домінуванням приватної власності, розвитком ринкових відносин паралельно з ліберальною трудовою етикою. Соціальні програми тут призначені для найбільш нужденних, вразливих груп населення. До таких держав належать Сполучені Штати Америки, Канада, Швейцарія, Австралія, Нова Зеландія, Великобританія та Японія.

o   Корпоративно-консервативна (або континентальна). Ця модель передбачає соціальний захист на робочому місці для того, аби підвищити рівень захищеності зайнятого населення; соціальні видатки фінансуються завдяки регульованому страхуванню на роботі. До таких належать  Німеччина, Австрія, Франція, Італія, Нідерланди.

o   Соціально-демократична держава загального добробуту (або скандинавська). Ця модель ліквідовує соціальну нерівність і захищає ВСІХ, бо всі люди мають однакову цінність. Держава проводить соціальну політику з метою вирівнювання доходів населення, підтримки загальної зайнятості. Виплати здійснюються з податків, якими наповнені державний і місцевий бюджети. І тут уже ясно, що йдеться саме про країни Північної Європи: Данію, Швецію, Норвегію, Фінляндію та Ісландію, а також Швейцарію та Нідерланди, де ця модель також практикується.

Зрозуміло, що кожна країна адаптує вищезазначені моделі в різних формах, відповідно до своїх можливостей, однак загальні характеристики, притаманні кожній державі окремо, усе ж можна простежити. Отже, дати відповідь на те, чим же є «скандинавська модель», стає вже простіше.

 «Скандинавська модель» (Scandinavian model або Nordic model), «північноєвропейська модель», «північноєвропейська соціал-демократія» – все це назви для позначення низки історично сформованих ключових характеристик в економічному та соціальному розвитку п’яти країн Північної Європи: Данії, Швеції, Норвегії, Фінляндії та Ісландії. З 30-х років минулого століття ці терміни почали позначати так званий «третій» шлях розвитку – унікальну комбінацію капіталізму вільного ринку й соціальних благ, які використовує суспільство.

Скандинавська модель: характеристика та основні елементи

Рейтинг країн світу за рівнем щастя населення ґрунтується на оцінці шести чинників: ВВП на душу населення, соціальна підтримка, тривалість життя, свобода життєвого вибору, щедрість населення, сприйняття корупції. Незважаючи на те, що між нордичними країнами все ж існують  відмінності, усі вищезазначені фактори в сукупності там працюють на висоті. Це відбувається через ефективне поєднання в економіці капіталістичної (демократичної форми правління, вільного ринку, відкритості до глобалізаційних процесів, аутсорсингу) й соціалістичної системи (соціальних благ, високої ставки податку, участі в профспілках). Саме тому скандинавська модель соціально-економічного розвитку вважають «третьою» моделлю, її політичну систему визначають як соціальну демократію, а економічною структурою є вільний ринок соціальної держави.

o   Вільний ринок та глобалізація. У сучасному світі глобалізація вже відображається на стійкості багатьох, здавалося б, сталих світових процесів. Не забуваймо про те, що певні зміни можуть відбутися й у розглянутій тут моделі соціального добробуту, однак зараз північні народи цілком відкриті до глобалізаційних процесів і лише підтверджують свою ефективну адаптивність. Данія, Швеція, Норвегія, Фінляндія та Ісландія успішно використовують блага вільного ринку й сприяють здоровій конкуренції. Звернувшись до Індексу економічної свободи 2020, який розраховується щорічно відомим американським виданням The Wall Street Journal і стратегічним дослідницьким інститутом США The Heritage Foundation, можемо в цьому переконатися: усі нордичні країни входять до тридцятки лідерів, тож мають змогу хизуватися свободою своїх громадян в економічному вимірі. Для прикладу, за даними Світового банку, 2018 року експорт йта імпорт товарів у Данії становив 105% її ВВП, у Швеції – 89% ВВП, а в Норвегії, станом на 2019 рік, зовнішньоторгівельний оборот склав 71% ВВП.

o   Економічна рівність. Індекс Джині (вимірює різницю між реальним розподілом доходів і витрат в економіці) для країн Північної Європи є найнижчим, що говорить про найменшу відмінність в доходах. Станом на 2018 рік, цей коефіцієнт для них становив у середньому близько  25% (Ісландія – 24,4%, Норвегія – 24,9%, Данія – 25,3%, Фінляндія – 25,6%, Швеція – 25,7 %). У порівнянні з Китаєм, де індекс сягає 51%, та США  (37,8%), різниця є помітною.

o   Оподаткування. Окрім того, що високі податки в країнах Північної Європи сприяють економічній рівності в суспільстві, вони є основою державної політики, оскільки саме з цих коштів Scandinavian Welfare States фінансують славнозвісні програми соціального забезпечення для своїх громадян. У той час коли базова ставка податку на прибуток в Україні становить 18%, середній її показник у світі – 23,85%, у країнах ЄС – 21,47%, в ОЕСР – 23,51%, а в державах Великої сімки – 24%, то в нордичних країнах ці показники значно вищі: Фінляндія – 48%, Данія – 51,7%, Швеція – 57%. У такий спосіб за рахунок отриманих коштів від перерозділеного оподаткування фінансується освіта, охорона здоров’я, надаються інші соціальні виплати. При цьому кожен громадянин має рівний доступ до послуг, які надаються. Уважається, що північні країни на освіту виділяють найбільший бюджет розміром 7-8% ВВП (Ісландія витрачає 7,4% ВВП на освіту, Швеція – 7,3%. Данія –  7,9% ВВП), у той час коли коли середній показник фінансування освіти у світі зберігається на рівні 4,9%.

Отже, універсалізм як ідеологія є ключовим аспектом для держав соціального добробуту, у яких кожна людина та сім’я, незважаючи на статус, мають універсальні права на соціальне забезпечення, пов’язане з хворобами, інвалідністю, безробіттям, пенсією за віком чи допомогою при народженні дитини. У поєднанні з іншими компонентами моделі, які є показниками добробуту населення, а саме безкоштовною і якісною освітою та медициною, зайнятістю, безпекою життя, соціальною інтеграцією та відкритістю ринків з мінімальними бар'єрами та низькими тарифами, ця система націлена на забезпечення високого рівня життя громадянам країн Північної Європи. Усе це  змушує нас шукати відповідь на запитання: «Як же їм вдалося досягти такого рівня?».

Тенденція розвитку моделі: історичні чинники

Скадинавська модель у сучасному вигляді, з усіма її здобутками й показниками високого рівня життя для 26 мільйонів населення п’яти країн, є наслідком низки історичних процесів. Уся справа в тому, що феномен системи добробуту саме в скандинавських країнах (Данії, Швеції, Норвегії) ще з доіндустріальної ери працює стабільно та безперервно. І весь процес переходу економік країн Північної Європи від напівфеодальних аграрних суспільств до заможних держав соціального забезпечення відбувався мирно та цілеспрямовано.

Швеція, Данія і Норвегія стали на шлях індустріалізації ще в середині XVIII ст, а вже до початку XIX ст. вони встигли стати потужними гравцями на світовому ринку. Цьому сприяло кілька факторів: по-перше, якщо взяти до уваги, наприклад, Швецію, то можна побачити, що її маленький внутрішній ринок вимагав переорієнтування виробництва переважно на експорт; по-друге, принциповий нейтралітет країни дозволяв уникнути витрат на армію і використати кошти ефективніше; по-третє, потреба в технічному переобладнанні задля більшої продуктивності дали поштовх до швидшого налагодження власного машинобудування, появи нових винаходів та розвитку науки загалом. Удосконалення судноплавства та будіництво ширшої мережі залізничного сполучення були вже необхідністю.

Дізнавайтеся більше: Арктична політика Швеції: чесне посередництво та інновації заради майбутнього

В економіці активізувався процес акціонування, який призвів до централізації капіталу й появи великих промислових груп. Буржуазія почала укріплювати свої позиції, їй переважно й належала влада. Отже, на початку ХХ ст., попри свою віддаленість від Європи, скандинавські країни налагодили розвиток промисловості, завоювавши передові позиції на світовому ринку. Разом з промисловістю зріс і робочий клас – фундамент рівноправного суспільства без класової боротьби було закладено.

Прихід до влади соціал-демократичної партії з підконрольними їй профспілками ознаменував собою нову сторінку в історії Швеції та Данії. У період 1920-50 рр. тут спостерілося активне формування профспілок, кооперативів, надання ширших соціальних прав населенню – це й стало тими кроками, котрі уряд почав робити в межах нової ініціативи – «третього» шляху між соціалізмом і капіталізмом.

Марш робітників у м. Одален, Швеція, 1931 р. Scanplix Sweden

Не дивно, якщо тепер постануть питання: «Чому саме «третій» шлях, а не власне соціалізм чи капіталізм?». Цікавим є те, що саме шведські соціал-демократи першими, а за ними ті ж сили в інших країнах Північної Європи зробили висновок про те, що ефективне досягнення соціально-економічних цілей у перспективі буде можливим за умов, коли не всі капіталістичні принципи запозичені, а тільки їхні певні ключові прояви, що не будуть суперечити нормам соціальної політики, а стануть продуктивними в поєднанні з нею. Наприклад, вони вважали, що розвиток капіталізму призведе до того, що цінність індивідуального підприємця зникне, бо це передусім про збільшення виробничих одиниць (фабрик, заводів). Так званий «золотий період» охопив 1950-1980 рр., коли модель добробуту поширилася на освіту, медицину, пенсійні виплати та інші соціальні забезпечення. У такий спосіб «скандинавська модель» у 50-х роках ХХ ст. набула того сенсу, який зараз для нас є предметом досліджень.

Ложка дьогтю в бочці меду

Реалізація скандинавської моделі соціал-демократичним урядом свого часу стала можливою з кількох причин. По-перше, це толерантні відносини між партіями, а отже й ефективне досягнення консенсусу в ключових питаннях. По-друге, важливу роль зіграло менше протистояння між класами в країнах Північної Європи, аніж це спостерігалося загалом у цій частині світу. По-третє, це однорідність населення зі спільною історією та однакомими вимогами до майбутньої політики; до того ж, важлива чисельність: регіон достатньо малозаселений. Усе це в сукупності означало, що уряди нордичних країн могли проводити потрібні реформи, не наражаючись на значний опір суспільства.

Успіхи скандинавської моделі змушують деяких бачити в ній привабливу альтернативу капіталізму, який практикується в Європі та Америці, де нібито освітні процеси організовано інакше, існують проблеми на фінансових ринках та, попри певне соцзабезпечення, панує нерівність у доходах. Інші ж переконані, що в скандинавській моделі багато прогалин, які домінуюють над позитивними здобутками нордичних країн, обмежуючи їхнє економічне зростання.

Цікаво знати: Острів розбрату: чому наддержави змагаються за Ґренландію?

Із 90-х років минулого століття скандинавська модель у традиційному її розумінні почала зіштовхуватись зі значними викликами та занепадати. Наряду з комфортним життям та уселенською рівністю можна було побачити й інший бік медалі, де не все так ідеально. Очевидно, що в системі були свої ризики, які в довгостроковій перспективі з огляду на ті чи інші обставини почали переростати в проблеми і чинять тиск на її подальше існування. Отже, що ми маємо сьогодні?

o   Високі податки й зростання попиту на соціальні послуги. Віддаючи якщо не половину, то третину свого доходу державі, громадяни знають: усе це – для їхнього ж блага, і вони можуть розраховувати на якісні послуги й підримку від держави. Однак податки не завжди зможуть бути дієвим інструментом, оскільки існує ризик того, що з часом вони можуть стати просто нестерпними. Уся справа у взаємозв’язку між кількома важливими чинниками: попитом на якісні соціальні послуги, вартістю послуг і їхньою трудомісткістю та продуктивністю персоналу, який вимагає за свою працю відповідну заробітню плату. Звідси маємо таке: коли всі ці показники в економіці збільшуються, зростає і матеріальний рівень життя в країні, ціна на соціальні послуги підвищується, а витрати відповідно будуть відображатися на цінах для окремого клієнта чи податках для всього населення.

o   Зловживання соціальними виплатами. Рівність в доходах робить життя для народів Півночі спокійнішим, і всі нібито задоволені, але як щодо довготривалого утримання безробітніх? У 2019-2020 роках відсоток непрацевлаштованих у Швеції становив 6,5%, і тенденція до їхнього зменшення не помічається, особливо зараз, у період поширення пандемії. Влада Швеції зобов’язується зберегти високий рівень допомоги з безробіття на 2021 і 2022 роки, зафіксувавши базовий рівень виплат у сумі 510 крон на день (49 євро) (до пандемії допомога становила 365 крон). Для порівняння: станом на 2020 рік, середня зарплата у Швеції перебувала на рівні 2000 тисячі євро до вирахування податку. Отже, може скластися й так, що людина, яка існує за рахунок державних виплат, може отримувати значно більше грошей, ніж працевлаштована особа. Та й працює така система проти загального стимулювання усіх громадян до більшої зайнятості та досягнення особистого успіху, створюючи додатковий тягар для платників податків.

o   Імміграція та демографічні зміни. Саме через щедрі допомоги з безробіття країни Північної Європи страждають від постійного притоку іммігрантів, які шукають собі притулок. Цим вони створюють додатковий тиск на систему соціального забезпечення. Старіння нації – інша проблема скандинавської моделі, не менш важлива. Основним платником податків у країнах соціального добробуту є населення, яке працює. Відповідно, зі збільшенням чисельності людей похилого віку зменшується кількість працевлаштованих; як наслідок, помітною є нестача робочої сили. Уряди країн Північної Європи стимулюють народжуваність. Для прикладу, 2020 року природній приріст населення Данії становив 4 394 осіб, Фінляндії – 5 758 осіб, Швеції – 26 177 осіб (що в порівнянні із загальними показниками чисельності всіх північних країн є достатньо непоганим). Проте теперішніх цифр усе одно недостатньо для компенсації процесу старіння нації.

Чи потрібна північним народам нова модель розвитку?

Підхід скандинавських країн почав давати тріщини ще в кінці ХХ століття, тому всі вищеперелічені проблеми, які з кожним роком лише поглиблюються, є наслідками закономірного зменшення її ефективності після досягнення піку. Проте населенням країн Північної Європи, модель продовжує підтримуватись не менш активно, аніж багато років тому.

Під час світової фінансової кризи 2008 року економіки Півночі виявилися значно стійкішими, ніж інших європейських держав, тому й відновилися швидше. Значних зрушень у їхньому загальному добробуті не очікувалося і з початком коронакризи. Швеція взагалі стала єдиною серед країн Європейського Союзу, яка вирішила не вдаватися до локдауну, і в розпал першої хвилі пандемії там працювало все. Влада пояснила це так: держава покладається на свідомість своїх громадян, не створюючи ілюзію того, що використання медичних масок врятує від зараження. І тут уже можна говорити про високий рівень взаємодовіри як у повсякденних стосунках між жителями країн Північної Європи, так і довіри між громадянами та урядом. Це теж один з факторів того, як цю модель вдалося втілити в життя й чому вона досі працює.

Читайте також: Парламентські вибори у Фінляндії: ліві сили набирають обертів

Довіра, відповідальність і законослухняність, притаманні північним народам, пояснюють те, чому вони так добросовісно платять податки. Так, ухилитися від їхньої сплати достатньо важко, оскільки вся інформація про особисті доходи кожного суворо контролюється податковими інспекціями. Від фіскальних служб у Швеції може бути приховано лише близько 5% інформації про доходи. Також систематичній сплаті податків сприяють безготівкові розрахунки, які вже дуже давно практикують у країнах Півночі, і розплата готівкою там вважається асоціальним діянням (її рідко де приймають). Але кожен свідомий платник податків знає, для чого все потрібно: віддаючи значну суму доходу державі, люди отримують якісні послуги, хороші школи й лікарні. Громадяни почувають себе соціально захищеними. Працевлаштовані захищаються профспілками, тому вдатися до звільнення когось із персоналу не так просто, на це мають бути вагомі причини.

Ліберальний підхід шведів до встановлення карантинних обмежень. Стокгольм, квітень 2020. Forbes

Якщо не зважати на урівняння в оплаті праці, високі ставки податку, бюрократію та холодну дощову погоду (можливо, хтось для себе знайде це надто проблематичним), норди – щасливі люди, задоволені власним життям. А якщо громадяни задоволені, то це значить, що держава робить правильні кроки – назустріч тому, аби північні народи продовжували дотримуватися балансу в усьому: між домом і роботою, роботою і відпочинком (вони проводять за працею значно менше часу, аніж європейці) – та підтримувати цю «золоту середину» без надмірностей, керуючись «lagom» та «hugge» як основними принципами в стилі життя.

Однак усе це лише вершина айсберга, бо ж рано чи пізно скандинавська модель остаточно здасть свої позиції. Проблеми продовжують нашаровуватися сніговою кулею: ринкова економіка набула такого ж вигляду, як і в будь-якій іншій країні Європейського Союзу, локально існує надлишок робочої сили й, навпаки, його нестача, політика соціал-демократичної партії ослаблюється, її тісна кооперація з профспілками теж. В останні роки, до речі, рівень членства в профспілках знизився в усіх північних країнах. Станом на 2015 рік, у Данії цей показник упав з 74% до 66,8%, у Фінляндії – з 76,3% до 68,6%, а у Швеції – з 80% до 67,7%. Зараз уряди нордичних країн всіляко намагаються пристосувати поточний стан моделі до внутрішніх і зовнішніх чинників, які можуть впливати на її ефективність: лібералізовують послуги соціальної сфери, приватизовують державний сектор, заохочують до збільшення народжуваності, поліпшення якості послуг, підвищують соціальні виплати в період розповсюдження COVID-19. Проте зменшення навантаження на бюджет досягти не вдається: більшість реформ задля трансформації моделі лише поглиблюють витрати через вже помітні прогалини на ринку. Отже, пошуку альтертативної моделі в довгостоковій перспективі не уникнути.

Скандинавська модель для інших народів

Вище ми вже розглянули чинники, через які імплементація скандинавської моделі в життя стала можливою, і переконалися в тому, що це не одна сторінка в історії країн Північної Європи, а довгий, затяжний процес. Тож звідси легше зробити висновок про те, що уся скандинавська модель – це складна система заходів, яка довгі роки адаптувалася під індивідуальний розвиток кожної окремої країни Північної Європи, а тому навряд чи можна просто взяти основні її механізми, які саме й роблять скандинавську модель скандинавською, і перемістити їх як шаблон для реформування в інші частини світу, особливо де соціально-політичний устрій істотно відрізняється. Можливо, країни, у яких демократія реально працює, а не існує тільки на словах, де вся повнота влади належить народу, а не еліті та олігархам й де населення є більш-менш однорідним у своїх поглядах та думках, могли б перейняти певний досвід і реалізувати певні механізми нордичної політики, аби заповнити потрібні прогалини, пов’язані з, наприклад, неконтрольованим капіталом чи економічною нерівністю серед населення.

Що стосується доцільності впровадження цієї моделі в Україні, то тут теж питання досить спірне. Наразі все, що ми маємо, – це розбіжності в діях керівної верхівки, відсутність чіткого стратегічного бачення й політичних традицій, протиріччя в поглядах серед населення та його надмірна заполітизованість, корупція, безробіття, низький рівень демократії, освіти та медицини, правова незахищеність. Зовсім протилежне тому, що ми розглядали вище, чи не так? Запровадження соціальної політики, а згодом і те, наскільки вдало вона буде функціонувати, вимагатиме порядку в усіх сферах суспільства, а також економіки, яка справно функціонує та готова фінансувати всі соціальні програми.

Дізнавайтеся більше: Сепаратистські настрої в серці Європи: чи існує загроза існуванню єдиної Бельгії?

Однак уявімо, що всі неспрятливі обставини в Україні подолані. І тут на передній план виступає найголовніший фактор – наша ментальність та історичний досвід. Перш за все, варто згадати про рівень довіри. Коли у Швеції, згідно з даними World Values Survey, понад 60% населення звикло вірити один одному й покладатися на дії влади, то, станом на 2020 рік, в Україні лише 30,1% можуть довіритися суспільству, серед якого існують, не говорячи вже про довіру до керівної верхівки. Те ж саме маємо зі спільними цінностями, командністю та відповідальністю, яку покладено на кожного члена суспільства у виплаті високої ставки податку, зокрема. Навряд чи пересічний українець захоче віддавати половину свого доходу державі, навіть для якісних безкоштовних соціальних послуг. Історично звикнувши до переваги матеріальних благ над якістю життя й до високої конкуренції, українці не потерплять такого податку й урівнювання в заробітній платні, так само як і в загальному повернення до «соціалізму», хоч він практично нічого не має спільного з радянськими пережитками.

Висновки:

o   Соціальна держава або «welfare state» – основа чинної моделі розвитку в п’яти країнах Північної Європи: Даній, Швеції, Норвегії, Фінляндії та Ісландії, де держава відіграє ключову роль у забезпеченні соціального та економічного доброботу для своїх громадян.

o   Окрім скандинавської моделі розвитку, згідно з дослідженнями данського соціолога Ґьости Еспінга-Андерсена, існують також ліберальна (або англосаксонська) та корпоративно-консервативна (або континентальна).

o   Поява нового шляху розвитку для нордичних країн стала можливою через кілька факторів: високий рівень довіри громадян до держави, відсутність недовіри між партіями та помітних класових протистоянь, однорідність населення.

o   Скандинавська модель вважається «третім шляхом» розвитку, який поєднує в собі елементи харектерні капіталізму та соціалізму, а саме: вільний ринок, економічна рівність серед населення, високі ставки податку, універсалізм у підході до створення добробуту для всіх громадян.

o   Високі податки й зростання попиту на соціальні послуги, зловживання соціальними виплатами, імміграція та демографічні зміни стали тими факторами, які чинять тиск на подальше існування моделі.

o   Наразі скандинавська модель соціально-економічного розвитку хоч і не є наскільки ефективною, як 30-40 років тому, проте все ж продовжує демонструвати гарні результати, забезпечуюючи північним народам високий рівень життя.

o   Реалізовуючи скандинавську модель в інших країнах, варто враховувати стан економіки та особливості національної культури й менталітету: від цього залежатиме загальна ефективність нововведень. З урахуванням особливостей вищезазначених факторів, в Україні таку модель запровадити буде вкрай важко.

Авторка – Вероніка Коваленко, стажерка Аналітичного центру ADASTRA