Загублені в транзиті: політичне життя Чаду до та після Ідріса Дебі

У квітні 2021 року Ідріс Дебі, диктатор Чаду із 30-річним стажем, помер від поранень на полі бою з повстанцями. Попри шалену нестабільність у Центральній та Північно-Східній Африці, Чад не піддався регіональним тенденціям і зберіг апарат управління державою. Захопивши владу, військові пообіцяли країні якнайскоріший перехід до цивільного врядування, однак вже третій рік державою керує син Ідріса – Магамат Дебі. Чи справді в Чаду такі міцні інститути, і які шанси в Магамата перетворити демократичний транзит у династичне престолонаступництво – читайте в нашому матеріалі.

Велика імперія

Чад – країна розміром із дві України (1,2 млн км2) та населенням Румунії (18,2 млн осіб). Географічно держава розташована на перетині Центральної і Північної Африки. На півночі територія країни охоплює сахарську пустелю, на півдні – тропічну саванну. Ці два поліси об’єднує перехідний степовий напівпустельний регіон Сахель. Населення держави сконцентроване навколо великого озера Чад на південному заході країни.

Саме навколо цієї водойми формується одна з найперших африканських цивілізацій – Сао. Проіснувавши приблизно два тисячоліття (від VI (IV) ст. до н. е. аж до кінця XVI ст. н. е.), вона стала пластом, на які накладались наступні прошарки культури Чаду. Сьогодні представники найчисельнішої етнічної групи країни, сара (30,5%), вважають себе нащадками Сао.

Приблизно в середині ІХ ст. н. е. в регіоні починають домінувати племена канембу, які утворюють разом із конфедерацією племен тубу імперію Канем із центром на півночі від озера Чад. Державне утворення проіснувало до кінця XIV ст., а потім під натиском інших племен канембу мігрували на захід від озера й заснували імперію Борну, яка проіснувала як незалежна держава аж до 1900. Нині це адміністративна провінція Чаду, а етноси канембу та тубу становлять приблизно 10% і 6% населення відповідно.

Політична мапа Чаду. Nations Online Project

У Х ст. регіон починає відчувати на собі ісламський вплив із боку північної Африки (нині близько половини населення Чаду сповідує іслам). Деякі араби осідали на шляхах транссахарської торгівлі (за контроль над якою, власне, і боролись на території Чаду) і приносили із собою свою культуру та релігію. У XVI-XVII століттях поряд із Борну на території країни оформлюються султанати Багірмі (на південному сході від озера Чад вздовж річки Шарі) й Вадай (на схід від водойми). Після здобуття незалежності території султанатів також стали окремими провінціями, а однойменні племена багірмі та вадай нині сановлять 1,2% і 7% населення.

Разом ці три держави існували переважно за кошт транссахарської торгівлі, основними товарами якої були камінна сіль (яка видобувалась на півночі), раби й слонова кістка (котру привозили з півдня). Борну, Багірмі та Вадай регулярно організовували рейди на південь, у ході яких захоплювали рабів. Їх потім продавали або на місцевому ринку, або відправляли на північ чи схід арабам. Цей «мікрокосм» проіснував до кінця ХІХ століття, поки до регіону не завітали французи.

Занедбана колонія

Побоюючись експансії Британії, Німеччини та Бельгії в Чад, Франція намагалася будь-якою ціною захопити регіон «поки ще був час». На захоплення країни у французів пішло приблизно 20 років, а остаточну «пацифікацію» було завершено в 1920 році.

Як тільки французи закріпились у Чаді, будь-який інтерес Парижа в регіоні зник. Це була порівняно бідна територія, яку Франція не збиралася розвивати. Колоніальна адміністрація існувала радше «на зло» іншим європейським імперіям, і нічого собою не являла. У пустельних районах північного Чаду французьке панування було суто номінальним, а керування територіями часто віддавалось місцевим вождям (що розбиває стереотип про «класичне» централізоване управління колоніями з Парижа).

Читайте також: Між амбіціями та реальністю: зовнішня політика Франції за президентства Макрона

Під час Другої світової війни французький Чад, очолений Феліксом Ебуе (першим африканцем на керівній посаді колонії), став першою залежною територією, яка підтримала Вільну Францію Шарля де Голля, а не колабораціоністський уряд Віші. Країна стала плацдармом для наступу на Лівію, а солдати з Чаду брали участь у численних військових кампаніях на Півночі Африки.

Після війни країну, як й інші колонії Африки, сколихнула хвиля протестів проти колоніалізму, кульмінація яких припала на проголошення незалежності 12 липня 1960 року. Як й інші французькі колонії Центральної Африки, Чад не був готовий до незалежності: там майже не було прокладених доріг, на всю країну діяди три(!) старших школи, серед 3,5 млн населення лише кілька тисяч були освіченими, а про підготовку держслужбовців-африканців ніхто не думав аж до 1955 року.

Нестабільна  республіка

Першим президентом став Франсуа Томбалбає (1960-1975), представник народності сара з півдня. Він недолюблював демократію, так що вже через півтора року після незалежності заборонив усі політичні партії, крім своєї, і почав формувати авторитарний режим, який покладався на дотації від Франції.

Не маючи можливості протистояти режиму легально, у сусідньому Судані сформувалася збройна опозиція Чаду, яка в 1965 році перейшла кордон і розв’язала війну. Країна поринула в громадянську війну, яка з перемінною інтенсивністю триває донині. На різних етапах чадську опозицію підтримували Лівія та Судан. Революційні уряди Каддафі й Німейрі по певного моменту вбачали в продемократичних режимах в Африці «маріонеток західних неоколоніалістів» та можливість, у випадку зміни влади, створити маріонеткові уряди вже для себе.

Якщо опозиція таки скидала уряд, але відмовлялась підкорюватися своїм спонсорам, країни найчастіше створювали «нову» опозицію, яка вже боролась проти старої. Сили, які опинялися при владі в Чаді, але мали боротись із новою хвилею повстанців, віддячували спонсорам взаємною дестабілізацією. Так, наприклад, Чад регулярно підтримував суданських повстанців у Дарфурі та Південному Судані, а також демократичну опозицію, тоді як Судан надав чадським повстанцям свою територію як плацдарм для наступу на Нджамену. Розірвати це порочне коло вдалося Ідрісу Дебі.

Ідріс Дебі у 2018. Ammar Awad/Reuters

Дебі був повстанцем, який «за звичною схемою» почав свій наступ на Нджамену з Судану й у 1990 році зміг захопити владу. Скинувши набридлого диктатора Гіссена Габре (який сам прийшов до влади через повстання, і в лавах якого раніше служив Дебі), Ідріс пообіцяв демократичні реформи, які у 2005 році закінчилися скасуванням обмежень на переобрання президента (себто Дебі, який тоді вже двічі переміг на виборах) і створенням чергового авторитарного режиму, вразливого до внутрішніх та зовнішніх потрясінь.

Важлива особливість Дебі полягала в тому, що він зміг звузити це коло потрясінь. У 1994 році за рішенням Міжнародного Суду був вирішений територіальний спір із Лівією. Дебі нормалізував стосунки з Каддафі, який переставав підтримувати чадських повстанців. У 2010 році Дебі примирився з суданським диктатором Омаром аль-Баширом. Із 2003 року Чад почав видобувати нафту, що збільшило бюджет і надало режиму більшої гнучкості. Однак у результаті все закінчилося загибеллю Дебі під час поїздки на фронт із повстанцями. У квітні 2021 року у ході візиту на передову президент потрапив під обстріл і отримав летальні поранення, так і не доживши до своєї шостої перемоги на виборах.

 «Великі сподівання»

Після смерті диктатора Чад постав перед загрозою конфлікту через невизначене престолонаступництво. Дебі явно не збирався покидати цей світ і був готовий керувати країною ще один президентський термін, тож питання наступника не видавалося нагальним.

На щастя, насильства, пов’язаного зі зміною влади, вдалось уникнути. Довідавшись про кінець 31-річної епохи Дебі, військові одразу взяли владу у свої руки. Вони розпустили уряд та парламент, запровадили комендантську годину й закрили кордони. Військових очолив син загиблого диктатора – 37-річний Магамат Дебі. Він створив військову раду, яка складається ще з 14 генералів, і оголосив про початок транзитного періоду, який мав би закінчитись проведенням «вільних і демократичних» виборів через 18 місяців.

У серпні 2022 року, за два місяці до кінця транзиту, Дебі-молодший домовився про припинення вогню з понад 30 ватажками повстанських рухів та ініціював проведення «національного інклюзивного діалогу» – конференції, де в теорії мали б зібратись представники різних політичних кіл (очільники повстанських рухів, політичних партій, недержавних організацій) для обговорення майбутнього країни. Дебі-молодший позичив цей трюк у свого батька, який у 1993 році зробив те саме.

Церемонія відкриття національного інклюзивного діалогу Чаду в Нджамені 20 серпня. Aurelie Bazzara-Kibangula/AFP

Проблеми з інклюзивністю почалися ще до відкриття конференції. Найбільша група повстанців, «Фронт змін і злагоди в Чаді» (FACT, Front pour l’alternance et la concorde au Tchad), які, власне, і підстрелили Дебі-старшого, виступили проти участі в конференції, очікуючи «сюрпризів» з боку уряду. Так само конференцію вирішила проігнорувати коаліція Вакіт Тама – «об’єднана опозиція» Чаду, що нараховує більш ніж 30 політичних партій та НДО. Не взявши участі в діалозі, коаліція все одно намагалась отримати гарантії від військової ради про заборону участі військових на прийдешніх виборах. Рада відмовила і скоро стало ясно, чому.

Конференція закінчилась у жовтні 2022 року – у час, коли військові мали передати владу новообраному уряду. Рішення конференції шокувало всіх, хто сподівався на демократичний транзит у Чаді. Проголошувалося, що хунта перебуватиме при владі ще два роки, після чого пройдуть вибори, на яких військові, зокрема Дебі-молодший, зможуть брати участь в ролі кандидатів у президенти. Сам Дебі-молодший ставав «транзитним главою держави» із правом призначати прем’єр-міністра. Тож, замість завершення й так неконституційного режиму військових, конференція стала дешевою формою легітимізації та продовження повноважень хунти.

Читайте також: Громадянська війна в М’янмі: що відбувається в країні після перевороту?

Наприкінці жовтня у відповідь на рішення конференції Чад сколихнула хвиля протестів, підбурюваних опозицією. Реакція хунти була жорсткою: протести почали придушувати силою. У результаті 20 жовтня загинули 50 демонстрантів та ще 300 були поранені. У країні на декілька днів вимкнули доступ до інтернету. Після придушення повстань Дебі-молодший, знявши військову уніформу, продовжив керувати державою.

Транзит виявився династичним. Для остаточного закріплення при владі Магамату необхідні вибори, які мають пройти у 2024 році. Через те, що суспільство очікує підтасувань голосів на користь президента, «волеявлення» має ризик закінчитись черговою хвилею протестів. Наразі малоймовірно, що протестувальники зможуть пересилити силові структури Чаду. Попри це, менше насильства і «тихий» перехід влади, найімовірніше, залишаються основною метою Дебі, тож новий уряд намагатиметься, якщо не збільшити підтримку, то принаймні зменшити незадоволення населення. Як? Спробуймо дати відповіді на виклики, що стоять перед Чадом.

Виклики зсередини

Трьома найбільшими проблеми внутрішньої політики залишаються слабка економіка, масова еміграція молоді до Північної Африки і традиційний для країн Сахелю конфлікт скотарів та фермерів. Розберемо їх почергово.

Економіка

За даними Світового банку 2021 року, Чад входить у десятку найбідніших держав Субсахарської Африки. Статус експортера нафти не допоміг утримати економіку  країни на плаву. Державний борг Чаду сягнув 3 млрд доларів. Це вкрай мала сума для більш розвинутих економік, однак у випадку Африки накопичені відсотки означали дефолт. У 2019 році економіка держави була підбита коронакризою та падінням цін на нафту, тож у січні 2021 року Чад звернувся до МВФ із запитом про реструктуризацію боргу. Перемовини проходили два роки, і нарешті на початку 2023 року уряд зміг переконати кредиторів оновити план повернення позик. На місцевому рівні уряд намагається створити умови для розвитку малого бізнесу, особливо для молодих підприємців.

Еміграція молоді на Північ

Проблема відсутності в молоді можливостей для подальшого розвитку – одна з фундаментальних проблем Чаду. Найбільше вона проявляється в депресивних районах центру та півдня. Як за колоніальних часів, уряд підтримував порядок у регіоні, покладаючись на традиційні еліти і їхні етнічні групи, що фактично перетворило решту народностей регіону в другосортних членів суспільства. Нерівне застосування правосуддя, відверта безкарність «улюбленців» режиму та крайня бідність стали причинами широкомасштабної міграції з центру країни на північ, де чадці обирали професію найманця. Ці військові могли вступати або до лав збройної опозиції, або до якоїсь зі сторін громадянської війни в Лівії чи Судані.

 Центральні провінції Чаду: Канем, Бахр Ель-Газель та Батха. International Crisis Group

Політики в Чаді давно знайомі із цією проблемою і пропонують залучити молодь до держслужби чи армії. Однак на заваді цьому стоїть етнізація апарату президента: кожен новоприбулий керманич формував свій апарат управління з представників власного етносу. Унаслідок цього, наприклад, президентська гвардія Дебі-старшого була майже моноетнічною. Водночас цьому підрозділу як еліті війська надавалось краще тренування та зарплатня. Тож на практиці ці пропозиції тільки залишають на папері, а наплив молоді в лави найманців продовжується.

Конфлікт скотарів і фермерів

Цю проблему підживлюють три фактори: зміни клімату, демографічний вибух та історія регіональних конфліктів. Через глобальне потепління відбувається опустелювання Сахелю. Африканські степи перестають бути придатними для випасу худоби, тож кочовики-араби мігрують з півночі Чаду на південь, де опиняються в уже перенаселених районах. На арабів місцеві дивляться скоса, як на «прибульців», котрі прийшли поширювати сюди «арабський світ».

Масла у вогонь підливає історія відносин із сусіднім арабським Суданом під час конфлікту в Дарфурі (неарабська західна провінція Судану, яка боролася проти дискримінації з боку арабського центрального уряду). Річ у тім, що для боротьби з повстанцями в Дарфурі суданський уряд вирішив покладатись на збройні угрупування арабів, які самі почали боротись із протестувальниками. Збірна назва цієї групи арабських ополченців – Джанджавід, нині – це Сили швидкого реагування, які воюють проти армії Судану в суданській громадянській війні.

Більше про країну читайте в нашому матеріалі: Між переворотами і російським впливом: особливості внутрішньої та зовнішньої політики Республіки Судан

Так от, джанджавіди часто набирали до своїх лав арабів із сусідніх провінцій Чаду. Дехто погоджувався, дехто ні, але сама кампанія набору створила арабам на сході Чаду образ радикальних панарабістів, які намагаються знищити все неарабське. Це тавро «зрадників» додавало фарб у конфлікт, який, хоча й не переріс в окреме збройне протистояння, проте регулярно призводить до сутичок між арабськими та неарабськими спільнотами східного Чаду.

«Війна – це мир»

Окремим викликом для країни є розв’язання проблеми політичного насильства, яка стоїть на порядку денному як самого Чаду, так і без перебільшення всіх його сусідів. Через «пористість» державних кордонів у Центральній Африці повстанці та ісламісти регулярно перетинають кордони сусідніх країн, швидко перетворюючи локальну проблему на регіональну.

Ось короткий список проблем сусідів, які стали проблемами Чаду:

1.    «Боко харам»

Центр діяльності ісламістського руху «Боко харам» розташований якраз на південному заході від озера Чад. Терористи звідти проводять операції на півночі Камеруну, Нігерії та на сході Нігеру. Через географічну близькість рух нерідко проводив набір членів на території Чаду.

2.    Громадянська війна в Лівії

Від початку війни у 2014 році, чадські найманці брали участь у конфлікті як на стороні міжнародно визнаного уряду, так і на боці Халіфи Хафтара. Повстанці з Чаду часто використовували Лівійську пустелю як базу для тренувань. Напад на Дебі-старшого вони здійснили, якраз висуваючись із території Лівії (мапа нападу тут).

Повстанці з «Фронту змін і злагоди в Чаді» (FACT), захоплені під час бойових дій на півночі країни, зібрані в штабі армії в Нджамені, 9 травня 2021 року. Oredje Narcisse/Reuters

3.    Громадянська війна в Судані

Окрім набору чадських арабів до підрозділів «Джанджавід», Судан ще є джерелом біженців. Після початку війни між Силами швидкого реагування та армією Судану 250 тисяч біженців перетнули судансько-чадський кордон. Також Чад зустрічав на кордоні групи комбатантів.

4.    Громадянська війна в ЦАР

Війна уряду ЦАР з повстанцями не припинялась з 2012 року. Протистояння відбувалось, зокрема, на прикордонних територіях, і тут конфлікт міг заходити за межі країни. Так, війська ЦАР нападали на прикордонні пункти на півдні Чаду, пояснюючи це переслідуванням повстанців, мовляв «напали не на тих».

Як можна зрозуміти, цим поясом нестабільності користуються повстанці з самого Чаду, які намагаються захопити владу силоміць. Повстанці приходили до влади в 1982 (коли країну очолив Габре) та в 1990 (коли країну очолив Дебі-старший) – і це тільки успішні випадки. Ідріс Дебі сам пережив кілька нападів на столицю – у 2006 та у 2008 роках.

З іншого боку, Дебі-старший вирішив використати хаос, що його оточував, задля збільшення впливу Чаду в регіоні. Результатом цієї стратегії стала «військова дипломатія». У майже кожен конфлікт у сусідів Дебі-старший надсилав контингент своїх співгромадян. Це дало країні престиж завзятого борця з тероризмом у регіоні. Чад брав участь у миротворчих місіях ООН та антитерористичних місіях Франції в Сахелі й Центральній Африці. Зокрема, до 2022 року в Нджамені розташовувалася штаб-квартира французького контингенту. Через таку активність Захід закривав очі на авторитарний режим Ідріса Дебі, а президент Франції Емманюель Макрон відвідав похорони диктатора та відкрито підтримав нову хунту.

На завершення

Дивовижного зсуву в бік демократії від транзитного уряду годі й очікувати. Найімовірніше, новий режим Дебі-молодшого буде м’якшим за режим батька. Уже наприкінці свого панування Ідріс Дебі розумів необхідність у поверхневій лібералізації режиму й почав зменшувати тиск цензури на суспільство.

Перебування в стані перманентної кризи – звична ситуація для політичного життя в Чаді. Нові домовленості з кредиторами відсунули нагальність проблеми виплати чадського боргу, а внутрішні конфлікти надто малоінтенсивні, щоби перетворюватись на проблему національного масштабу. Більшу проблему для режиму становлять, радше, боротьба за владу в     Судані, відголос якої уряд Чаду відчуває у вигляді все нових потоків біженців.

Найважливішою подією для країни стануть вибори 2024 року. З огляду на те, що в цей час Магамат Дебі буде при владі вже неповних чотири роки, він, найімовірніше, зможе «підігнати» старий режим батька «під себе». Це може надати йому необхідний «адміністративний ресурс» для перемоги на виборах. Однак чи будуть такі вибори легітимними в очах чадців, і чи захочуть вони проживати новий цикл авторитаризму – питання відкрите.

Автор – Ілля Нестеренко, експерт з Африки Аналітичного центру ADASTRA

Сподобалася стаття? Тоді підтримайте вихід нових матеріалів, ставши патроном ADASTRA. Цим ви робите свій внесок у розвиток української аналітики!