Між амбіціями та реальністю: зовнішня політика Франції за президентства Макрона

Тріумфально прийшовши до влади у 2017 році, новий французький президент позиціонував себе не просто як молодого та амбітного керівника країни, а й демонстрував своє бажання реформувати ЄС у різних сферах та стати лідером об’єднаної Європи. Утім,  прорахунки в стратегічній поведінці з певними державами, недостатній на початках авторитет, проблеми всередині країни та міжнародні процеси, що грали проти Франції, не дозволили Макрону реалізувати свої завдання повною мірою протягом першого терміну в Єлисейському палаці. Про особливості зовнішньої політики Макрона в часи першої п’ятирічки, його здобутки та провали на міжнародній арені, а також завдання на новий президентський термін – розповідаємо у цій статті.

Два шляхи зовнішньої політики Франції

Почати треба з невеликого екскурсу. Зовнішня політика Франції завжди визначалася прагненням Парижа до лідерства на європейському континенті. І після Другої світової війни в цьому курсі викристалізувалися два шляхи його реалізації.

Перший, голлістський, має два принципи:

1.    В атлантичній політиці Франція повинна менше кооперуватися з США та Великою Британією, як із країнами, що прагнуть встановити контроль над політикою Парижа. Натомість Франція має зближуватися з опонентами Лондона й Вашингтона, насамперед росією (раніше Совітським Союзом) як рівним союзником;

2.    У конкуренції за лідерство на європейському континенті Париж має домінувати над Німеччиною, оскільки рівна співпраця з Берліном означала б його зростання та розширення впливу, що не було вигідним для Парижа.

Як зрозуміло з назви, основоположником такої політики в сучасних умовах став Шарль де Голль – президент П’ятої республіки в 1959-1969 рр. Він, наприклад, ухвалив рішення про вихід Франції з військового командування НАТО (а фактично тоді це означало відмову від участі в оборонному альянсі), засуджував війну США у В’єтнамі та пішов на хоча й обережне, але зближення з СССР, аби підкреслити незалежність своєї політики від США.

Шарль де Голль – президент Франції (1959-1969). Jean-Jacques Levy/AP

Другий шлях передбачає, що зростання впливу Франції в Європі та світі має здійснюватися за рахунок ініціативності Парижа в зовнішній політиці та подальшого об’єднання країн навколо нього. Серед напрямків, які держава повинна використовувати для збільшення ваги на міжнародній арені, є міжнародні питання в рамках політики Європейського Союзу (зокрема в контексті конфліктів росії з Україною та меншою мірою з Грузією), а також більш активна політика щодо колишніх колоній в Африці. Хоча й цей курс теж не передбачає слабкої позиції Парижа на світовій арені, проте відрізняється він від голлістського більшою мірою інтегрованості Франції в процеси розвитку Європейського Союзу, співпраці з Британією та США, а також більшого втручання у справи колишніх колоній.

Підсумок першої каденції Макрона

Від початку першого терміну Емманюеля Макрона у 2017 році зовнішня політика Парижа поєднала в собі ознаки обох курсів. Новий президент прагнув розширити вплив своєї держави у Європі та зробити її основним актором на континенті, замінивши Німеччину. Утім, прорахунки в стратегічній поведінці з певними державами, недостатній на початках авторитет, внутрішні проблеми та міжнародні процеси, що грали проти Франції, не дозволили Макрону досягти бажаного протягом першого терміну в Єлисейському палаці. Однак про все по порядку.

Почнімо з програми Макрона на виборах 2017 року. У тій кампанії він позиціонував себе не лише як молодого й амбітного лідера Франції, а й першої особи та головного реформатора Євросоюзу. Зокрема політик пропонував збільшити бюджет ЄС та створити спеціальний суббюджет, за який голосуватимуть у спеціальному «парламенті», до якого увійдуть лише члени Єврозони, та за виконання якого мав би відповідати спеціально призначений міністр економіки країн єврозони. Проте далі пропозицій розробка цих програм не зайшла.

Читайте також: Публічна дипломатія Франції – прагнення до автентичності в глобалізованому світі

Набагато більш успішний аспект європолітики Макрона – безпека. Хоча й у передвиборчій програмі президента цей напрям згадувався побіжно на рівні підтримки європейських ініціатив, як-от, наприклад, створення Європейського оборонного фонду, протягом п’яти років одним із пріоритетів діяльності Макрона на міжнародній арені було саме становлення ЄС як самостійної військової потуги. Французький лідер регулярно порушував це питання на міжнародних майданчиках. Так, ще у 2018 році він говорив про те, що Європа не може опиратися на Сполучені Штати в питаннях безпеки, а наступного року заявляв, що Північноатлантичний альянс, основною силою якого є Вашингтон, «переживає смерть мозку». Утім, спроби Парижа перевести проблему європейського суверенітету в площину дій натикалися якщо не на спротив, то принаймні на холодне ставлення з боку частини своїх союзників, зокрема Німеччини. Берлін у цих закликах Макрона вбачав перехоплення французами лідерства на континенті, а тому й пручався закликам до більш самостійної Європи.

Емманюель Макрон та Ангела Меркель. Philippe Wojazer/AFP

Окремо варто наголосити на ФРН, із якою впродовж першої каденції президент Франції розвивав партнерські відносини. При цьому, незважаючи на бажання Макрона стати лідером Європи, розбудовувалися взаємини держав і їхніх очільників уже традиційні: у них Париж залишався на другому місці, а Берлін брав на себе роль старшого та всю відповідальність такої позиції. Імовірно, на цьому відбилися персональні стосунки французького президента і фрау Меркель, яку він під час однієї з останніх зустрічей у вересні 2021 року називав ледве не власною наставницею на міжнародній політичній арені. Також, звісно, велику роль зіграло загальноєвропейське сприйняття Німеччини та її досвідченої канцлерки як неформальної лідерки всього Союзу. Утім, після відставки Ангели Меркель Макрону відкрилося вікно можливостей, яке за часом збіглося з головуванням Франції в Раді Європейського Союзу з січня до червня 2022 року.

Вам варто знати: Україна та ЄС: що змінилося за рік війни?

Великим досягненням цього періоду стало ухвалення в березні 2022 року Стратегічного безпеково-оборонного компасу для ЄС. Країни-члени Союзу погодилися збільшити фінансування (при цьому невідомо, наскільки), проводити спільні регулярні навчання, розвивати спільну політику в галузі кібер-, космічної безпеки, а також посилити роль об’єднання як єдиної сили на морі. Важливим аспектом також є чітке відділення євроспільноти від НАТО та розгляд його лише як одного з партнерів ЄС на рівні з, наприклад, ОБСЄ. І це при тому, що 21 з 27 членів Європейського Союзу входять до Північноатлантичного договору. Причиною, чому Парижу вдалося просунути таку ідею в принципі, є зокрема й війна в Україні, яка показала необхідність укріплення «двадцяти семи» як єдиного цілого, здатного себе захистити.

Загалом же європейську та, як окремий напрям, безпекову політику Макрона в перші п’ять років президентства можна оцінити на умовну тверду четвірку. Ідеї більшої безпекової інтеграції були необхідними для збільшення впливу Франції в Європі та в принципі зростання ЄС як незалежної сили на міжнародній арені. Проте несприйняття таких пропозицій із боку Німеччини, фактичного лідера Європи, дозволило їх реалізувати лише наприкінці першої каденції Макрона.

Менш задовільні результати президент Франції показав у відносинах зі Сполученими Штатами та Великобританією, які можна назвати конфліктними.

Незважаючи на дипломатичні усмішки лідерів США та Франції, відносини між країнами залишалися й залишаються непростими. Thierry Chesnot/Getty Images

Від початку президенту Франції доводилося налагоджувати нелегкі відносини з обраним за пів року до нього Дональдом Трампом. Той бачив європейців, зокрема й Париж, як слабких, залежних від американської «парасольки» в геополітичному плані гравців. Трамп при цьому часто дорікав самим лідерам «старого світу» і його партнерам неініціативністю, серед іншого – і щодо України. Водночас американський очільник вважав тоді Європу за противників в економічному вимірі. Макрон пробував утримати господаря Білого дому від відмови від ядерної угоди з Іраном та виходу з Паризької кліматичної угоди, яка стала одним із символів екологічної політики Франції.

Утім, зробити цього не вдалося, а Макрона американський лідер продовжував розглядати радше як опонента, а не партнера. Хоча й Трамп пішов із посади президента США у 2021 році, Джо Байден не проявив сприйняття Франції як партнера на світовій арені. Це вилилося, зокрема, у конфлікт Вашингтона й Парижа восени 2021 року, коли в рамках новоствореного безпекового пакту AUKUS (абревіатура від Австралія, Сполучене Королівство та Сполучені Штати) США пообіцяли Австралії надати необхідну допомогу в побудові підводних човнів, через що Канберра відмовилася від угоди з французами щодо покупки субмарин на 66 мільярдів доларів.

Більше за темою: Що стоїть за угодою AUKUS між США, Австралією та Британією і як вона вплине на баланс сил у регіоні?

На Макрона також впав тягар побудови нового курсу Парижа щодо Великої Британії, яка за декілька місяців до цього почала вихід із Європейського Союзу. Проте скористатися можливостями вибудувати більш довірливі відносини між Парижем та Лондоном і тим самим вплинути на розв’язання проблем, наприклад, спільного ринку, французький очільник не зміг, чи то просто ними знехтував. Ба більше, конфлікти, що розвивалися у відносинах Євросоюзу й Великої Британії, зокрема щодо статусу Північної Ірландії, впливали на відносини Парижа й Лондона.

Не менш важливим фактором взаємин двох держав був євроскептицизм Бориса Джонсона, який очолював британський уряд протягом більшої частини першої п’ятирічки Макрона. Господар Даунінґ-стріт був одним із прихильників Брекзиту, а відповідно більш прохолодних відносин із континентом, зокрема й Парижем. Крім того, Джонсон і Макрон займали протилежні позиції щодо збереження Британії в єдиному торговельному просторі ЄС. Якщо британський прем’єр виступав за вихід Сполученого Королівства з нього, то французький президент навіть у своїй програмі підтримував збереження цілісності ринку.

Борис Джонсон та Емманюель Макрон під час одного з небагатьох візитів французького лідера на Даунінґ-стріт. Justin Tallis/Pool via AP

Зрештою, відносини Франції і Сполученого Королівства не оминули й кризи: Британія була одним зі співзасновників уже згаданого AUKUS, тож конфлікт навколо субмарин негативно вплинув і на ставлення Парижа до Лондона.

Показовим моментом прохолодності відносин Франції та Сполученого Королівства протягом останніх років (особливо в період із 2019 року) стало число візитів Макрона до Британії: за п’ять років він відвідав королівство лише шість разів, причому здебільшого під час самітів, а не робочих зустрічей із главою уряду. Для порівняння: до Німеччини французький лідер їздив 20 разів переважно заради робочих зустрічей із канцлерами Ангелою Меркель та Олафом Шольцом.

Щодо України, то Макрон продовжував протягом усього першого президентського терміну кволу політику свого попередника Франсуа Олланда. Цей курс полягав у поступках москві й передбачав заморожування війни на Донбасі та подальше підтримання статус-кво. Свого апогею вона досягла в січні-травні 2022 року, коли спочатку у москві Макрон фактично вмовляв владіміра путіна не починати повномасштабне вторгнення проти України, а потім говорив про необхідність поступитися суверенітетом Києва.

Вас може зацікавити: В очікуванні переломного моменту: сценарії розвитку російсько-української війни у 2023 році

Таку відверто дивну поведінку для людини, яка прагне становлення Франції та Європейського Союзу як впливових сил на міжнародній арені, можна пояснити тим, що Макрон розумів загрози для Європи енергетичної і економічної криз, які мали послідувати після початку повномасштабного наступу рф в Україні. Крім того, скептицизм Франції та інших партнерів щодо підтримки Києва в перші місяці війни зумовлений переконанням, що той не зможе витримати натиск російської армії, і, як наслідок, небажанням іти на ризик втрати фінансових і військових ресурсів. Утім, помилка в розрахунках щодо сценарію війни призвела до формування образу Макрона як занадто обережного, певною мірою навіть слабкодухого політика, який не може стати лідером об’єднаної Європи.

Незадовільною є перша каденція французького президента й у контексті відносин Парижа з глобальним Півднем. Так, Франція має значну м’яку силу, яка полягає, зокрема, в спільному мовному просторі, оформленому у Франкофонію, а також все ще значно впливає на порядок денний в африканських справах. Так, Макрон створив у 2017 р. спеціальну Раду з питань Африки, яка б мала розвивати політику Парижа в цьому напрямку. Він назвав цей континент «місцем, де розігруватиметься майбутнє світу». Проте саме за президентства Макрона вага Франції в колишніх африканських колоніях зменшилася.

Загалом у різні періоди в антитерористичній операції «Бархан» брали участь від 2500 до 5500 французьких військових. Philippe de Poulpiquet/LP

Найбільш яскравим доказом тому стане вивід у лютому 2022 року французьких військ із зони проведення операції «Бархан» проти ісламістських терористів у Малі, Мавританії, Буркіна-Фасо, Нігері та Чаді. І саме ці країни все більш негативно ставилися до Парижа та закидали реалізацію нібито неоколоніальної політики під соусом боротьби з терористами.  Що Франція отримала зрештою? Зменшення військової присутності на континенті (наразі в Африці є чотири французькі бази Джибуті, Сенегалі, Кот-д’Івуарі та Габоні), погіршення відносин із країнами (наприклад, з Малі відносини фактично розірвані) та недосягнені цілі (ісламісти продовжують набирати сили після виходу Парижа із Сахелю).

Що Макрон запропонував у зовнішній політиці на другу каденцію?

Перша половина 2022 року стала для Франції часом значних змін. У квітні країна обирала президента (а точніше переобирала Макрона), а в червні – Національні збори, на яких перемогла, хоча й утративши більшість, президентська партія «Відродження» (раніше відома як «Вперед, республіко!»). Незадовго до парламентських виборів оновилася й виконавча гілка влади: главою уряду стала членкиня макронівської партії Елізабет Борн. До її уряду увійшла й амбасадорка Франції в Сполученому Королівстві Катрін Колонна.

Та чи принесли зміни у владі зміни до зовнішньополітичного курсу Франції? Коротка відповідь на це питання – так. Хоча й не можна сказати, що дії і позиція Парижа на міжнародній арені докорінно змінилися, але їх більш жорсткий характер важко не помітити.

Передвиборча програма Макрона 2022 року й безпека Євросоюзу як спосіб розширити вплив у Європі

Зміни помітні вже в офіційній програмі, яку представив Макрон перед виборами. Насамперед помітна зміна акценту з економічної на безпекову складову, що стало формалізацією найбільших досягнень в європейській політиці протягом першої каденції і просування подальших кроків у цьому напрямі.

Макроном пропонується більша самостійність Євросоюзу від інших акторів міжнародних відносин. При цьому він не відділяє Францію, а ставить її радше в авангард, пропонуючи створення єдиної європейської військової доктрини та більшу кооперацію армій Євросоюзу, що можна вважати першими кроками до створення безпекової структури Європейського Союзу, яка могла б скласти конкуренцію НАТО і створити єдину Європу як незалежну військову силу. На подальші плани укріплення французької та загальноєвропейської оборони так само вказують заклики Макрона збільшувати оборонне виробництво та більше інвестувати в армію, щоби зрештою досягнути витрат на оборону у 2% ВВП (хоча й зараз показник не сильно нижчий: у 2021 році становив 1,95% ВВП, і таким він тримається протягом десяти останніх років).

Частка військових витрат у ВВП Франції. Statista.com

Утім, поки що не було зроблено жодних кроків у цьому напрямі за майже рік другої п’ятирічки французького очільника. Протягом шести місяців головування країни в Раді ЄС Макрон міг просувати подібні рішення, але такою можливістю не скористався. Тепер для того, щоб реалізувати викладені вище ідеї, господарю Єлисейського палацу доведеться підвищувати свій авторитет у Європі.

І для цього він міг би скористатися іншим аспектом зокрема й зовнішньої політики Франції – прагненням до енергетичної незалежності, яку цього разу поєднали з традиційною кліматичною політикою. До повномасштабного вторгнення рф в Україну частка московського газу в споживанні Франції становила 17%, а нафти – 9%. Так, це невеликі показники в порівнянні з Німеччиною, яка імпортувала 55%  газу і 42% нафти з росії, проте вони значні.

Також читайте: Чи працюють санкції: що зараз відбувається із російською економікою?

Крім того, економічна криза, яка почалася в ЄС через введені санкції проти енергетичного сектору зокрема, мала зачепити і французів як частину євроспільноти. У Єлисейському палаці це усвідомлювали, тож його господар вирішив запропонувати розбудову зеленої енергетики. Для цього Макрон висуває ідеї продовжувати розвивати ядерну (при тому, що в попередній програмі він пропонував зменшити її частку), а також значно збільшувати виробництво сонячної (у 10 разів до 2050 р.) та вітряної (50 вітрових станцій до того ж 2050 р.) електроенергії.

Крім того, запропоновано ввести загальноєвропейський податок на викиди вуглецю. В офіційній програмі Макрон це пояснив економічною рівністю членів євроспільноти: начебто в умовах відсутності такого податку країни є більш привабливими для виробництв із високим рівнем викидів вуглецю, що не вирішуватиме цієї проблеми, а лише зумовлюватиме перетікання підприємств у такі країни. Та, імовірно, це також черговий крок до створення екологічного виміру Європейського союзу, а ініціативність Франції – те, що допомогло б підтвердити лідерство в ЄС.

Для Парижа важливою залишатиметься атомна енергія: 6 АЕС запропонував побудувати Макрон у своїй передвиборчій програмі, аби зменшити залежність від викопного палива. Jean-Philippe Ksiazek/AFP

Як бачимо, у власній програмі Макрон викладав кроки щодо розширення впливу країни в ЄС через безпековий та енергетичний виміри Союзу. Проте цього може бути недостатньо для того, щоб відновити статус потенційного лідера континенту, шанс на отримання якого було втрачено навесні 2022 року разом із небажанням допомогти Україні. Крім того, у програмі Макрон не запропонував якихось кроків щодо відносин із Києвом, а також з іншими важливими для Парижа акторами міжнародних відносин: Сполученими Штатами, Великою Британією та країнами Африки. Та що ж було зроблено по цих напрямках з часу переобрання – гляньмо детальніше.

Основні партнери по НАТО: зближення з Британією та Німеччиною

Якщо у відносинах із Вашингтоном за майже рік другої каденції Макрона нічого не змінилося, то зближення Парижа з Лондоном і Берліном, і водночас конкуренцію за лідерство, зокрема щодо питання України, не помітити важко.

Щодо Франції з Британією, то тут можна помітити тепліші відносини лідерів держав. Причинами цього можна назвати відставку Бориса Джонсона, який доволі прохолодно ставився до континентальної Європи в принципі, із посади прем’єр-міністра, потепління відносин Лондона із ЄС, зокрема на тлі розв’язання питання Північної Ірландії, а також призначення главою французької дипломатії Катрін Колонни – людини, яка працювала в Сполученому Королівстві і, очевидно, має подібну до британської візію на питання відносин в Європі.

Наразі у відносинах Лондона й Парижа спостерігається більш координоване постачання озброєнь для Києва, але водночас прослідковується конкуренція за передачу нових його типів. І французи в цих перегонах перемагають: хоча й Лондон перший оголосив про постачання основних бойових танків  типу Challenger 2 всередині січня, саме заява Макрона за кілька днів до того про готовність Франції надати Києву так звані колісні танки AMX-10RC фактично дала старт формуванню танкової коаліції.

Емманюель Макрон та Ріші Сунак під час однієї із зустрічей. Kin Cheung/PA

У перегонах із Німеччиною за вплив на перебіг подій у Європі Франція зараз впевнено наздоганяє суперника. Цьому посприяв прихід до влади Олафа Шольца, якого Макрон сприймає не як наставника, але як конкурента за вплив на Європу. Це чітко прослідковується в політиці Парижа й Берліна щодо України. У 2022 році Німеччина надала військової допомоги загальним обсягом близько двох мільярдів євро, і ще стільки ж коштів планують виділити вже цього року.

Дізнавайтеся більше: Трансформація безпекової політики ФРН: як змінювалася позиція Берліна щодо підтримки України і що буде далі?

Французи ж об’єм допомоги не розголошують, але в грудні Себастьян Лекорню заявив про те, що Париж надав 500 мільйонів для Європейського фонду миру, а також створив спеціальний фонд всередині країни, до якого зможе звертатися Київ для замовлень французькому оборонно-промисловому комплексу. Також Париж раніше за Берлін оголосив про постачання танків (як і у випадку з Британією, на декілька днів), а також порушив питання постачання винищувачів Києву. Зрештою, саме в Парижі відбулася зустріч Володимира Зеленського з Макроном та Шольцом.

Трансформація політики щодо України

У цьому напрямі зовнішньої політики можна спостерігати чітку еволюцію позиції Парижа. До літа минулого року Макрон намагався врегулювати конфлікт москви й Києва за допомогою спілкування з обома сторонами та стати одним із посередників у майбутніх «мирних» переговорах. Цим він планував повторити долю Ніколя Саркозі, який у 2008 році теж хотів зіграти роль «голуба миру» і переговірника з росіянами щодо війни в Грузії.

Та з травня 2022 року починається еволюція позиції Парижа у питанні російсько-української війни. Зумовлено це не лише оновленням політичного курсу Франції, але й усвідомленням прорахунків у сценаріях війни та розумінням того, що продовження такої європейської політики, яка була б проявом радше слабкості, а не лідерства, не зіграє на руку для розширення впливу Парижа на континенті.

Того ж місяця з’явилися повідомлення, що французи вже надіслали першу важку зброю – артустановки Caesar. У грудні Київ відвідав міністр оборони Франції Себастьян Лекорню, а незадовго до цього сам Макрон оголосив про передачу Україні систем ППО Crotale. На сьогодні вершиною позиції французького очільника був початок розмов щодо передачі Києву винищувачів. Наприкінці січня, коли Німеччина заперечувала можливість надання такої зброї, Макрон сказав, що нічого не виключено, і цілком імовірно, що, хоча й не найближчими тижнями, але бойові літаки можуть дати Україні.

Міністр оборони Себастьян Лекорню зі своїм українським колегою Олексієм Резніковим у Києві. Efrem Lukatsky/AP

Для Франції така еволюція позиції щодо російської війни в Україні матиме дивіденди. Париж зможе відновити статус потенційного лідера в Європі. При цьому на тлі того, як німці почали збільшувати обсяги допомоги, французам доведеться так само розвивати відповідні програми та розширювати підтримку ще більше, наприклад, надаючи додаткове озброєння або проводячи більше тренувань для українських військовослужбовців. Крім того, варто не забувати, що до боротьби за вплив у Європі з початком війни в Україні включилася й Польща, яка, на відміну від Парижа, проявила ініціативність та знайшла волю надавати більше допомоги Києву, обсяг якої, як і німецької, у 2022 році склав майже два мільярди євро.

Африканський вимір

З остаточним виходом французької армії з Сахелю та завершенням операції «Бархан» у 2022 році Емманюель Макрон вирішив переглянути політику щодо африканських країн. Замість того, щоб намагатися витрачати близько мільярда євро і тримати війська у своїх колишніх колоніях, які все більше бачать в цьому спроби Парижа повернути їх у залежний стан, Макрон вирішив скористатися дипломатичними шляхами та спробувати переконати африканців співпрацювати з Францією, а не протистояти Заходові як колишньому загарбнику.

Символом нової африканської політики стали два турне континентом. Перше відбулося в липні 2022 року, коли Макрон відвідав Камерун, Бенін та Гвінею-Бісау. Другий візит на континент президент зробив у березні 2023, коли побував у Габоні, Анголі, Республіці Конго (колишня французька колонія) та Демократичній Республіці Конго, яка була володінням Бельгії. Головними цілями цих візитів були прояв уваги з боку Парижа до Африки як регіону, який буде одним із ключових у майбутньому з точки зору економіки, що стрімко зростає (середній річний ріст ВВП на континенті становить 3,8%, коли світовий – лише 2,2%) і, як наслідок, спроба зменшити антифранцузький сентимент у країнах, щоб закласти фундамент майбутніх відносин не лише в культурному, а й в економічному вимірі. Швидкий розвиток економіки та населення Африки скоро дозволить вигідно інвестувати в індустріалізацію цих країн, що вже, очевидно, розуміють у Парижі, і що, найімовірніше, почнуть робити.

Висновки

Упродовж двох каденцій Емманюеля Макрона його зовнішня політика зазнавала змін, але ціль, як і в попередників, була одна: досягнення переваги над Німеччиною і становлення Франції як основного гравця в Європі.

Протягом перших п’яти років зовнішньополітичний курс французького президента загалом був радше незадовільним, оскільки мало відповідав ключовій цілі розширення впливу Парижа. Із позитивного можна виділити доволі ефективну безпекову політику, яку, проте, реалізувати вдалося лише наприкінці першого терміну.

Серед негативних аспектів:

·       Невиконання передвиборчих обіцянок щодо розвитку економіки Євросоюзу;

·       Побудова відносин із Німеччиною як зі старшим, а не рівним партнером;

·       Погіршення відносин із Великою Британією та Сполученими Штатами;

·       Продовження відверто слабкої політики поступок москві в питанні України та втрачений момент надання необхідної допомоги на перших етапах вторгнення;

·       Зменшення впливу в Африці та одночасне зростання антифранцузьких настроїв у країнах, де Париж був присутній військово.

Скорегований курс був запропонований для другої п’ятирічки. Його Макрон намагається дотримуватися, зважаючи на помилки попередньої каденції. І прогрес наразі помітний у наступних сферах:

·       Президентська програма зосереджена на ключовому напрямі європолітики – безпеці;

·       Розпочалася політична конкуренція з основним суперником на європейській арені – Німеччиною, та відбулося зближення з Великою Британією;

·       Змінилася позиція щодо протистояння агресивності росії та відбулось нарощування військової допомоги Києву;

·       Попри зменшення військової присутності, було продовжено політику діалогу з країнами Африки для подальшої, зокрема й економічної, співпраці.

Проте для того, щоб Емманюелю Макрону втримати ці позитивні зміни, необхідно продовжувати розвивати здорову політичну конкуренцію з ФРН та Польщею – основними суперниками Франції в Європі, збільшувати обсяги військової допомоги для України, а також закладати не лише політичні, а й економічні підвалини співпраці з Африкою.

Автор – Богдан Коваленко, експерт із Північної та Західної Європи Аналітичного центру ADASTRA

Сподобалася ця стаття? Тоді підтримайте нас на Патреоні, щоб у майбутньому виходило ще більше актуальної аналітики про політичні процеси в усіх куточках світу.