PER ASPERA – AD ASTRA I THINK TANK

Ranked Best New Think Tank by 2020 Global Go To Think Tank Index

Дуалізм астрополітики, або Хочеш мирного космосу – готуйся до війни

Дуалізм астрополітики, або Хочеш мирного космосу – готуйся до війни

У цій статті ми не розбиратимемо астрополітику окремої держави, а зупинимося на цікавій темі взаємозв’язку між цивільною та військовою складовими космічної політики. Цей матеріал про те, як країни використовують один і той же інструмент для військового стримування ворогів та пізнання Всесвіту.

Отже, ми розглянемо:

·         Як так сталося, що перші космічні держави починали з формування ядерних арсеналів, а опинилися на навколоземній орбіті;

·         Чому мирне використання космічного простору є утопічним;

·         Як Північній Кореї вдалося обійти Південну в космічних здобутках;

·         Навіщо Іран запускає мавп у космос;

·         І як вийшло, що ракетні системи Ірану та КНДР мають спільні корені.

Витоки проблеми

Майже усі космічні технології мають подвійне призначення. Держави витрачають гроші на ракети та супутники для дослідження космосу та здобуття нових знань і водночас можуть використовувати ті ж технології для не настільки благородних цілей – наприклад, ракетних ударів по території ворожої держави.

Космічна галузь починалася з бажання держав мати найефективніші засоби постачання зброї масового знищення. Після краху Третього Рейху держави-переможниці отримали доступ до ракетних технологій Німеччини та перевезли науковців ракетобудівної галузі до своїх дослідницьких центрів. Це створило технологічну базу для ракетних програм США, Радянського Союзу, Великобританії та Франції.

Читайте також: «Місячна хода» Америки: зміна пріоритетів

Основне завдання було таким: якомога швидше та дешевше доставити ядерний заряд до території потенційного ворога. Така ціль і визначила доречність розвитку ракетних технологій на противагу стратегічним бомбардувальникам. Коли держава запускає ракету, вона не просто може швидше доставити боєзаряд до бажаного місця на мапі, а також нівелює ризик втрати пілотів чи стратегічного бомбардувальника. Вони, на відміну від ракети, можуть послужити на благо вітчизни неодноразово, а тому їх використання для камікадзе-місій ядерних бомбардувань не є доречним. Саме тому й почали використовувати ракети.

Батько американської космічної програми Вернер фон Браун позує разом з американською балістичною ракетою Redstone. Life Magazine

Дослідники розуміли, що ті ж ракети-носії були єдиним шляхом вивести людину в космос, оскільки мали необхідні параметри для цього, відповідаючи трьом умовам:

а)достатньо потужні, аби подолати першу астрономічну швидкість (її потрібно досягнути, аби апарат вийшов на навколоземну орбіту);

б)достатньо великі, аби вивести на орбіту людину, обладнання чи космічний апарат;

в)достатньо міцні, аби не розвалитися при виході з атмосфери.

Саме ракети стали основним елементом емпіричних космічних досліджень, без яких сучасна наука оперувала би значно меншим масивом інформації про світ, що нас оточує. Водночас без ракетних технологій були б значно обмежені можливості постачання зброї масового ураження. Це й визначає дуалізм сучасних ракетних технологій, які є основою для двох вимірів діяльності держав й інших суб’єктів – ведення війни та дослідження космосу.

Тому питання космосу й мілітаризації є взаємопов'язаними. Держава може вкладати гроші в розробку ракетних технологій з метою, скажімо, запуску метеосупутника, аби отримувати інформацію про зміну погоди. Ту ж саму ракету-носій можна згодом модернізувати й перетворити на балістичну ракету з метою, наприклад, удару по військовій базі регіонального конкурента.

Дізнавайтеся більше: Піднебесна виходить у космос: як пов’язані космічна та зовнішня політики Китаю?

Так, космічні програми виникли завдяки розвитку ракетних систем військового призначення. Постійні випробування дозволяли в 1950-1970-х роках збільшувати відсоток успішних запусків та робити ракети дедалі потужнішими й ефективнішими. У міру того як міжнародні договори жорсткіше обмежували використання ядерної зброї, ракетні технології стали частіше застосовуватися і в цивільному вимірі – для дослідження космосу.

Можна виділити два етапи в еволюції космічних програм. На першому держава зберігає монополію на вектор розвитку космічної програми, керуючись тим, що власна космічна програма – це престижно та символічно. Згодом космічна програма розвивається у трьох вимірах: військовому, науковому та комерційному. Так розвивалися програми Китаю, Індії, Франції.

Це лише один можливий шлях розвитку космічної політики. Космічні програми Японії або ОАЕ демонструють те, що сучасні космічні програми можуть оминати перший етап. А ось програми Ірану та Північної Кореї демонструють зворотний процес та є цікавими прикладами в контексті дуалізму астрополітики. Ці дві держави особливо ефективно використовують подвійну природу ракетних технологій у своїй політиці.

Іранський кейс

Іранська космічна програма чудовому демонструє, як держава може використовувати подвійне призначення ракетних технологій. Офіційна ліні уряду така: Тегеран розробляє власні космічні можливості для розвитку науки, супутникових комунікацій та дослідження біосфери. Звісно, для запуску космічних апаратів держава розробила власні можливості. Іранська космічна програма почалася у 2003 році та поступово розвивалася: від використання російських ракет до випробувань власних розвідувальних супутників та запуску трьохступеневих ракет, що конвертуються у міжконтинентальні балістичні.

Іранська космічна програма пройшла три стадії. У дев'яностих роках почалося становлення космічної індустрії. Тоді Іран отримував значну допомогу від Росії у формі радянських ракетних технологій, на основі яких згодом були побудовані власні ракети. Росія також допомагала в процесі підготовки іранських дослідників, в обслуговуванні інфраструктури та надавала свої космічні порти в користування іранським ракетам. У 2007 році вдалося запустити зонд на першій власній ракеті, що була побудована на основі балістичної Shahab-3.

У 2008 році під тиском позиції ООН щодо розвитку ядерних можливостей Ірану Росія припинила трансфер технологій. На основі тієї бази, що Тегерану вдалося здобути, національна космічна програма перейшла до другого етапу – науково-дослідних місій.

У часи президентства Махмуда Ахмадінежада (2005-2013) цивільна космічна програма Ірану розвивалася особливо активно. Акцент, який робив Ахмадінежад на присутності Ірану в космосі, можна пояснити символізмом космічної діяльності для держав. Це формує бренд потужного гравця на міжнародній арені та сприяє частковій легітимізації діяльності уряду. З боку президента лунали заяви, що країні вдасться відправити астронавта на орбіту до 2020 року, а на Місяць – до 2025 року. Він навіть сам виявляв згоду стати першим іранським космонавтом.

Так, іранське космічне агентство проводило випробування систем підтримки життя у капсулах, які виводилися у космос та одразу поверталися на Землю. Тільки іранськими космонавтами були різні представники фауни – від черв’яків до мавп, а ось із запуском людини виникали труднощі.

Президент Махмуд Ахмадінеджад разом з першим іранським приматом-космонавтом на ім’я «Піонер», 2013. IRNA

Попри затримки у пілотованих місіях у період з 2009 до 2019 року, Іран також вивів на орбіту три супутники на ракеті-носії «Safir». У наступні роки іранська космічна програма сконцентрується саме на ракетних технологіях. Однак, коли у 2013 до влади прийшов Хасан Рухані, що робив акцент на нормалізації відносин із Заходом, космічна програма була обмежена. Після підписання ядерної угоди 2015 року Тегеран згорнув свою програму пілотованих космічних операцій.

Читайте також: Місце Індії на астрополітичній шахівниці

Замість цього іранська космічна програма зосередилася на розвитку технологій запуску, що сприяло як розвитку ракет-носіїв, так і балістичних ракет. У 2016 була запущена ракета Simorgh, яка вперше вивела іранський супутник з іранського космопорту на орбіту. Згодом програма ракет-носіїв почала розвиватися, що також створювало можливості для розвитку балістичних технологій. Після отримання інформації про це у вересні 2019 року адміністрація Трампа ініціювала санкції проти Іранського космічного агентства та дослідницьких інститутів. Дежавний секретар Помпео назвав саму програму прикриттям для розробки програми балістичних ракет. Така реакція США вказувала на новий вимір космічної програми Ірану – використання здобутків у побудові ракет-носіїв задля посилення свого військового потенціалу.

У 2020 році на фоні погіршення відносин з США та загострення суперечностей із американськими союзниками на Близькому Сході Іран вирішив перейти до третього етапу – розгортання військового сегменту космічної політики. Тому у квітні того ж року з космопорту імені Імама Хомейні була запущена ракета Qased-1 із супутником Noor-1 для збору даних про переміщення суден у Перській затоці для Корпусу вартових ісламської революції. Це був перший успішний запуск триступеневої ракети-носія та перший запуск військового супутника з боку Ірану. Американські дослідники висловили занепокоєння, що іранський кейс використання ракети може сприяти створенню подібного прецеденту в інших державах, таких як КНДР.

Дуалізм іранської космічної політики виявляється саме у такому позиціонуванні космічної програми. У світі постправди інформацію можна подавати навіть не з двох, а з безлічі боків. Проте Іран вибудовує доволі логічне судження:

1)кожна держава має право на дослідження космічного простору;

2)невіддільною частиною космічної програми є ракети-носії;

3)кожна держава може розвивати ракетні технології.

Тому Тегеран постійно наголошує на мирному використанні космосу. Однак американські та ізраїльські дослідники вказують на те, що Іран поступово перетворює свою космічну програму на систему процесів, у яких є місце як для цивільних та наукових досліджень, так і для військової програми, що є дотичною до балістичних можливостей цієї держави. Системний підхід та поступальний розвиток уможливив розвиток національної космічної програми навіть під тиском санкцій, а сама космічна політика надала зручний стимул для розвитку ракет-носіїв, які можуть конвертуватися у балістичні ракети.

Мирне використання космосу?

У преамбулі Договору про космос зазначається, що «використання  космічного  простору здійснюється на благо і в інтересах усіх країн і є надбанням всього людства».  Таким чином дотримується принцип суспільного блага  та робиться акцент на міжнародній співпраці «як у науковому, так і в правовому аспектах дослідження та використання космічного простору в мирних цілях».

Більшість країн сходиться на думці, що мирне  використання враховує різні види «неагресивної діяльності»: наукові дослідження, розвідку, спостереження, а також передачу навігаційних та комунікаційних сигналів. Національна космічна політика США 2010 р. пояснює, що мирне використання «дозволяє діяльність у космосі для цілей національної безпеки». Нова оборонна космічна стратегія США 2020 року наголошує на необхідності співпраці з союзниками та партнерами для забезпечення космічної стабільності. Це означає «підтримувати стійку присутність у космосі, щоб стримувати тут можливу агресію, забезпечити безпечний транзит у космос та крізь нього, підтримувати міжнародно визнані стандарти відповідальної поведінки й лідерство США в дослідженні космосу».

З іншого боку, у 60-х роках менш потужні держави, такі як Японія, Австрія, Індія, Монголія та, що цікаво, Іран, інтерпретували Договір про космічний простір більш скрупульозно, стверджуючи, що він сприяє демілітаризації космосу. У 1966 році, ще коли Тегеран був союзником США, іранська делегація заявляла, що «проєкт договору про космічний простір також повинен передбачати винятково мирне дослідження та використання космічного простору». 

Перше зібрання Комітету ООН з питань мирного використання космічного простору, 1959 р.United Nations

Попри двозначність терміну «мирні цілі» (peaceful purposes), Договір про космічний простір діє в рамках звичаєвого міжнародного права – загальновизнані практики діяльності стають обов'язковим для виконання всіма державами. Таким чином, із 110 держав-учасниць Договору про космічний простір навіть держави, які не ратифікували його, такі як Іран, юридично зобов'язані не діяти всупереч договору та не використовувати космічну програму для прикриття балістичної. Однак практика демонструє, що взаємозв'язок між військовим та космічним сегментом ракетної програми є настільки великим, що навіть держава з низьким рівнем економічного розвитку може розбудувати свої космічні можливості.

Північнокорейський кейс

Якщо ми чуємо фрази «Північна Корея» та «ракета» в одному реченні, то на думку спадає балістична програма, яка є найважливішим компонентом жорсткої сили КНДР. Астрополітичний поступ КНДР є менш відомим навіть у порівнянні з Іраном, який має багато перепон на своєму шляху до перетворення на велику космічну державу. Північнокорейські досягнення у сфері астрополітики майже повністю базуються на символізмі та сакральному значенні космосу для державного апарату.

Вам варто знати: Астрополітичний феномен Японії

Варто лише почитати назви:

·         ракета-носій Paektusan (Біла гора) – на честь гори, біля якої народився перший корейський король;

·         супутникова програма Kwangmyŏngsŏng (Ясна зоря) отримала таку назву завдяки віршу Кім Ір Сена;

·         ракета-носій Unha (Галактика)

Відсутність трансферу технологій також змушувала північнокорейських інженерів формувати космічну програму винятково всередині держави (це стосується як ракет-носіїв, так й супутників). Тому, програвши Південній Кореї у перегонах за перший супутник, КНДР  хоча б стала першою з двох Корей, якій вдалося здійснити успішний запуск з території Корейського півострова. Перші спроби вивести супутник були здійснені у 1998 за допомогою ракети-носія Paektusan-1, переробленого із балістичної ракети із двигунами. Невдача запуску призвела до затримки процесу запуску ракети, який затягнувся на 10 років.

Американський репортер разом із співробітниками північнокороейського космічного агентства, 2015 р. CNN

Ідея започаткувати власну супутникову програму виникла після запуску південнокорейського супутника французькою ракетою на початку 1990-х. Однак 2006 року Рада Безпеки ООН ухвалила Резолюцію 1718, яка забороняла Північній Кореї проводити випробування балістичних ракет. Та попри це, у 2009 році КНДР зробила спробу вивести нову ракету-носій під назвою Unha-2. Після двох неуспішних спроб, у 2012 році вдалося запустити модернізовану версію ракети із супутником Kwangmyŏngsŏng-3, а через чотири роки – Kwangmyŏngsŏng-4.

Які висновки?

Іранська та північнокорейська програми значним чином відрізняються одна від одної за масштабами та розгалуженістю напрямів дослідження. Обидві вони, однак, мають декілька спільних особливостей. 

Космічні програми цих країн є ізольованими від міжнародних проєктів та трансферу технологій. Навіть існують непрямі докази того, що існує певна лінія співпраці у розробці ракет-носіїв. Хоча немає прямих доказів спільного розвитку, похідні факти є досить переконливими: в обох країнах використовуються схожі ракетні системи на основі двигуна від радянської Р-17 та північнокорейські двигуни подібної архітектури Nodong. Ракета-носій Simorgh та його північнокорейський еквівалент Unha мають діаметр 2,4 метра й використовують двигуни, подібні до Nodong для першого ступеня.

Так, програми Ірану та КНДР виконують у цих державах дві основні цілі:

1.      символізація державної політики;

2.      реалізація проєктів, що можуть бути корисними для розвитку міжконтинентальних балістичних ракет.

Дійсно, дуальність космічної діяльності полягає у тому, що корейські та іранські вчені можуть обходити обмеження у дослідженнях можливостей балістичних ракет через розвиток дотичних технологій: ракети, які використовуються для космічної діяльності, є модифікованими моделями міжконтинентальних балістичних ракет.

Однак врахуємо, що запуски супутників не можуть замінити випробування справжніх балістичних ракет. Північна Корея не може розробити робочу ракету з боєголовкою, не здійснивши попередньо серію випробувальних польотів зразків балістичних ракет, не модифікованих під балістичні. Те ж стосується Ірану.

Так, ці два кейси чудово демонструють явище взаємозалежності космічних та військових технологій. Космічна діяльність є зручним прикриттям для випробування балістичних ракет, оскільки є похідною від цієї технології.  Як приємний бонус, досягнення у космічній сфері можна подати як подвиг держави, що стала в одну лінію з іншими космічними гравцями. Мирне використання космосу є радше утопічним, адже створює вкрай багато обмежень у космічній діяльності, яка заснована на запуску апаратів подвійного призначення на носіях з можливістю дуального використання.

Саме тому дуалізм космічної політики є тим явищем, яке не можна оминути в дослідженні астрополітики. А приклади Ірану та КНДР слугуватимуть нагадуванням про те, що перетворення космічної діяльності на військову є справою лиш декількох модифікацій.

Автор – Дмитро Борзенко, експерт з астрополітики Аналітичного центру ADASTRA