Піднебесна виходить у космос: як пов’язані космічна та зовнішня політики Китаю?

За статистичними показниками, китайська космічна програма є другою за розміром та потужністю після американської. Її характерні риси – це далекоглядність та послідовність, що приносять свої результати. Централізована й командна державницька система, протилежна  американській за стилем менеджменту, допомагає досягати цілей, поставлених ще 30-40 років тому. І це чітко демонструють успіхи Китаю в місячній програмі, а тому, попри часткову ізоляцію та закритість, «китайський космос» продовжує свій поступ. У цій статті ADASTRA розповідає, як Китай використовує космос у військово-політичних цілях, як інші великі держави реагують на такий виклик, і чи чекають на людство справжні зоряні війни.

Космічні амбіції

У першій частині статті ми дізналися про те, що китайський поступ у космічній справі був революційним – і не тільки з погляду комуністичної ідеології. Попри це, у 2013 році розвиток «китайського космосу» був переведений у турборежим у рамках саме ідеологічної програми «Китайська мрія» за авторством керманича Сі. Як і НАТО, Китай нещодавно оголосив, що космос є оперативним простором. Це дозволяє державі поширити на нього свою військову доктрину, щоб досягти «космічної переваги» в оборонних та наступальних озброєннях.

У 2000-х КНР вдалося внести якісні зміни у свою космічну галузь. Економічне зростання гіганта дозволило Пекіну збільшити фінансування космічної програми. У цей період Китай витратив на космос $11 млрд. Так, ця цифра менша, ніж у російської космічної програми, не кажучи вже про США. Проте, космічна міць визначається не лише бюджетом, але й такими показниками як рівень розвитку космічного сектору, кількість діючих супутників та запусків, рівень пілотованої програми та стратегічні завдання космічної програми. Якщо брати до уваги це, то в період 2000-х Китаю вдалося стати другою космічною державою, що випереджає РФ за всіма показниками, окрім пілотованих місій та запуску ракет. Наприклад, наразі КНР оперує 323 супутниками, що майже вдвічі більше, ніж у Росії. І навіть у ракетних технологіях Китай зменшує розрив.

Розвиваючи пускові можливості, Китай може доставити балістичні ракети для розміщення розвідувальних супутників. Аналогічно, прагнення Китаю до розширення супутникових можливостей збільшує його шанси здобути перемогу в інформаційних війнах у різних регіонах світу, від Латинської Америки до Африки. Аналогічно завдяки китайській навігаційній супутниковій системі BeiDou (китайський GPS) ракети можуть підвищити точність і летальність. До того ж стали приносити результат проєкти з технологізації КНР, ініційовані ще в 1990-х. Програма «863» з розвитку високих технологій та проєкт «921» (вихід тайкунавтів у космос) заклали фундамент для пілотованої програми Китаю, що була першим із двох основоположних проєктів Пекіна. Другою такою віхою стало дослідження Місяця — програма «Чан’е», яку назвали на честь богині Місяця в китайській міфології.

Місячний аванпост

Наразі місячний напрямок є трендом у космічних програмах різних держав і компаній. До прикладу, «Blue Origin» Джефа Безоса запропонувала для місячної місії NASA свій посадковий модуль «Blue Moon», тоді як в адміністрації Трампа ностальгують за лозунгами “We choose to go to the Moon” часів Кеннеді. Місяцем займаються всі, від індійського космічного агентства до ізраїльських стартапів. Проте найбільш послідовно та продуктивно це робить саме КНР. У 2013-му  Китай став третьою державою, якій вдалося здійснити м’яке примісячення під час третьої місії «Chang’e». А рік тому четверта місія – посадка місяцехода на зворотний бік Місяця – відкрила, за словами китайського агентства, «нову сторінку в історії дослідження космосу». Чи справді це так?

Більше за темою: Космічна політика Ізраїлю: велика місячна потуга маленької країни

До певної міри це є правдою, оскільки КНР вдалося провести надскладну місію із супутником-ретранслятором (налагоджує зв’язок із Землею), що дозволяє їй проводити безпрецедентні випробування на terra incognita. До того ж із погляду астрополітики, це надає китайським науковцям можливість аналізувати ландшафт та стратегічно важливі місця, на яких у майбутньому можна побудувати місячну базу. Південний полюс Місяця, де здійснив посадку модуль місії, є важливим аванпостом, на який через доступ до ресурсів претендують й інші космічні держави. Тому те, що Китаю першому вдалося дослідити цей регіон, дозволяє йому висувати претензії на нього в майбутньому.

Окрім дослідження історії Сонячної системи, висадження картоплі та дослідження можливостей для видобутку ресурсів, місія «Chang’e 4» дозволяє КНР визначити свої комунікаційні супутникові можливості. Це важливо, оскільки надає Пекіну можливість проєктувати військові та комунікаційні можливості далеко за межі низької навколоземної орбіти. Отже, диверсифікація вузлів супутникового зв’язку робить КНР більш гнучкою у військовому плані. Це викликає питання та навіть побоювання з боку Заходу, а разом із цим – бажання протистояти такій активізації Пекіна.

Космічні перегони 2.0

Важливо розуміти, що китайська космічна програма в будь-якому її прояві розглядається західними державами як потенційна загроза. Це пояснюється її прив’язкою до військового сектору. Департамент космічних систем Народно-визвольної армії КНР є частиною сил стратегічної підтримки. Дійсно, у 2014-му уряд простимулював супутникові стартапи та комерційний космічний сектор, що почав швидко зростати. Проте саме держава контролює китайських «астропренерів» (приватні компанії, що працюють у космічній галузі й отримують прибуток), а тому політичний курс та амбіції уряду залишаються основними драйверами космічної (читай – військової) політики. Із цієї причини вже багато років космос є політичною темою в зовнішній політиці країни.

Важливою подією в цьому контексті стало випробування КНР антисупутникової зброї у 2007 році. Тоді вона запустила ракету з кінетичною зброєю, що знищила китайський метеорологічний супутник. Однією з проблем було те, що такий вибух збільшив кількість уламків, які стали космічним сміттям на орбіті, проте в міжнародних відносинах наслідки були куди більш серйозними. Така демонстрація викликала дипломатичний резонанс, оскільки це було перше використання антисупутникової зброї за більш ніж двадцять років. Занепокоєння, що випробування призведе до мілітаризації космічного простору, частково виправдалося. Наступного року Сполучені Штати знищили за допомогою антисупутникової зброї власний апарат, що у 2008 продемонструвало початок технологічних перегонів у космосі між США та КНР. Такі дії призвели до бойкоту вже з боку Китаю та Росії, які за декілька тижнів до випробування американцями свого озброєння розробили новий договір про заборону космічної зброї.

Вас може зацікавити: Рer-aspera-ad-astropolitik

Отже, китайські випробування викликали занепокоєння в США та виявили вразливість американських космічних можливостей. У свою чергу, зустрічні кроки Вашингтона змусили Пекін критично поставитися до космічної мілітаризації. Наразі між двома державами відсутня будь-яка військова співпраця в космічному секторі. Китай та Росія висунули ініціативу «відмови від розміщення зброї в космосі першими», що не отримала підтримки від Сполучених Штатів. Частково це можна пояснити думкою Вашингтона про те, що Китай та Росія не можуть конкурувати з американськими космічними технологіями та можливостями, тому вони просувають дипломатичні ініціативи для обмеження військового космічного прогресу США.

Ізоляція «дракона»

Утім, ця прірва в можливостях швидко скорочується. За словами генерала Повітряних сил США Стіва Кваста, Китай розвиває свою космічну потугу в п’ять разів швидше за США. Він стверджує, що для перетворення космосу на оперативний простір Сполученим Штатам потрібно буде півсторіччя, тоді як Китаю лише 10 років. Подібні заяви можна порівняти з риторикою США після запуску СРСР першого штучного супутника Землі в 1957 році. Така напруженість у відносинах дуже швидко призвела до конкретних кроків з боку Вашингтона, який включився в космічну гонку. У випадку з КНР історія розвивається за схожим сценарієм.

Так, ще в 1990-х роках, коли йшла підготовка до запуску Міжнародної космічної станції, Китай був виведений за рамки цього проєкту. Через рік після пропозиції техаського конгресмена Калберсона заборонити будь-яку співпрацю між космічними агентствами двох країн, у 2011 в Конгресі проголосували за такий закон. Згідно з ним, НАСА та Управлінню з питань науки й техніки заборонялося будь-яким чином співпрацювати з громадянами КНР, пов’язаними з урядом Китаю з метою не допустити трансферу технологій.

Тобто, попри свою важливість як інструмента обміну знаннями в космічній галузі та двигуном прогресу, обмін технологічними досягненнями між космічними агенціями США та КНР – двома найбільшими агенціями у світі – фактично відсутній. Така ізоляція викликає багато питань, адже з одного боку вона відтерміновує момент, коли США втратять технологічну перевагу в космосі, а з іншого – уповільнює рівень розвитку космічних технологій та змушує Китай витрачати більше ресурсів саме на військовий сектор. А тому це викликає питання: така ізоляція відтерміновує «космічний Перл-Харбор», тобто превентивний удар по американських супутниках, чи скоріше збільшує можливість такого сценарію?

Вам може сподобатися: «Місячна хода» Америки: зміна пріоритетів

За таких умов, китайський акцент у сфері обміну космічними технологіями був переміщений на Європу. Пекін продовжив своє співробітництво за програмою «Dragon» разом із Європейським космічним агентством, а також із Німеччиною в рамках програми пілотованих польотів «Шеньчжоу». З африканськими та азійськими державами, у яких Китаю завдяки щедрим інвестиціям та кредитам вдається просувати свій порядок денний, космічне співробітництво використовується як ще один важіль впливу. Так, за зразком СРСР та США, КНР планує залучати потенційних тайкунавтів із Нігерії чи Шрі-Ланки для участі в пілотованих місіях.

Азійська трилема

Космічні перегони двох наддержав сучасності впливають на астрополітику інших світових гравців. Особливо це помітно в Південній Азії, регіоні з двома ядерними державами. Так само, як змінювався баланс сил унаслідок виникнення ядерних держав, наразі будуються альянси між країнами, що прагнуть космічної переваги або просто хочуть, щоб Сполучені Штати перестали бути домінантною космічною силою.

Загроза війни в космосі не викликає в пересічної людини такої паніки, як у випадку ядерної війни, але варто враховувати, що саме космічні апарати дозволяють керувати ракетами, літаками та субмаринами з ядерними носіями. Ось чому в контексті космічного протистояння з Китаєм американська політика зміни балансу сил в Азії, яка передбачає послаблення впливу КНР, орієнтується на співробітництво з Індією, яка поступово перетворюється на третю космічну силу в регіоні після Китаю та Японії.

Дізнавайтеся більше: Місце Індії на астрополітичній шахівниці

Трилема полягає в тому, що основний чинник розвитку космічного потенціалу Індії частково пояснюється побоюванням щодо розширення космічної програми та військової потужності Китаю, а основна турбота Пекіна полягає в жорсткій позиції США та нав’язуванні ними перегонів, які погано відіб’ються на економіці Китаю. У цей трикутник вписується також і Пакистан, який є геополітичним партнером КНР та ядерною державою. На фоні того, як США поступово поглиблюють своє космічне та стратегічне співробітництво з Індією, космічні перегони між Китаєм та Сполученими Штатами погіршують і без того нестабільний безпековий статус-кво в Південній Азії.

Разом до зірок?

Азійська трилема є яскравим, але не єдиним прикладом того, як Китай проєктує свою космічну політику на зовнішньополітичну. Так, Океанія також є важливим регіоном для реалізації астрополітичних амбіцій КНР. По-перше, через свою близькість до екватора та низьку щільність популяції, цей регіон ідеально підходить для запуску ракет. По-друге, за допомогою «дипломатії чекової книжки» (фінансових вливань у країну) Китаю легко впливати на внутрішню політику маленьких острівних держав. Наприклад, на одному з островів Вануату Китай побудував власний центр для моніторингу космічних апаратів, що викликало супротив сусідньої Австралії. Така база для контролю за пілотованими місіями може бути невіддільним елементом у реалізації ключової мети КНР – висадки людини на супутник Землі у 2030-х.

Узагалі, зараз основна «зоряна» ціль Китаю полягає в перетворенні на найпотужнішу космічну державу до 2045 року. Для імплементації цієї мети КНР  докладає значних зусиль, комбінуючи свою військово-політичну міць із дипломатичними кроками та використанням засобів «м’якої сили». І якщо, з одного боку, космічна гонка наддержав наближає людство до великих відкриттів, розвитку та прогресу, то з іншого – вона стає для суперників символом їхньої військово-політичної потуги, що впливає на зовнішньополітичну риторику та подається під соусом «месіанства». Якщо динаміка відносин у цьому просторі не зміниться, існує вірогідність того, що колонізувати Сонячну систему, як і Місяць, не вдасться нікому.

Автор – Дмитро Борзенко, експерт з астрополітики Аналітичного центру ADASTRA