PER ASPERA – AD ASTRA I THINK TANK

Ranked Best New Think Tank by 2020 Global Go To Think Tank Index

Естонія: битва лібералів і консерваторів у «космополітичному раю»

Естонія: битва лібералів і консерваторів у «космополітичному раю»

Попри те, що серед балтійських держав Естонія є найменш населеною, вона цілком виправдано вважається найпрогресивнішою. Високий розвиток новітніх технологій, широке застосування їхніх здобутків у повсякденному житті в поєднанні з низькими податками – чим не благодатний ґрунт для життя й трудової діяльності?

До того ж Естонія доволі мультикультурна та переважно атеїстична. Однак останнім часом у цьому «космополітичному раю» на політичному фронті почали доволі виразно проявлятися консервативні тенденції. Про зміни в електоральних симпатіях естонців, їхні причини та актуальні політичні розклади в країні – розповідаємо далі.

Естонія справді є багато в чому цікавою державою. Почати хоча б із того, що її населення становить усього близько 1,3 млн осіб (у Києві лише за офіційними оцінками мешкають 2,9 млн), з яких приблизно 440 тис. живуть у столиці – місті Таллінні. А ще Естонія є найменш релігійною державою ЄС: станом на 2017 р. лише близько 14% населення зазначали про «вагому роль віри» у своєму житті. Водночас у країні існують мусульманська й буддійська спільноти, а частина естонців взагалі є прихильниками традиційних дохристиянських вірувань.

Також держава є одним зі світових лідерів в інформаційних та новітніх технологіях. Останні тут є звичними й повсякденними: з 2002 р. використовуються електронні паспорти, бізнес можна відкрити в додатку, сидячи вдома на канапі, а вулицями міст снують роботи-кур’єри. Врешті, 2007 р. саме тут було проведено перші у світі загальнодержавні вибори з можливістю онлайн-голосування.

Складається враження, що Естонія – це такий собі «космополітичний рай» для стереотипного програміста з модною борідкою, горнятком матчі в руці й ноутбуком під пахвою. Ніяких тобі клерикалів, популістів, націоналістів…Чи не зовсім так? Погляньмо ближче на актуальну партійну розстановку в країні.

Теплі кольори

Естонський парламент має цікаву назву – Рійгікогу. Він складається зі 101 депутата, з яких наразі 59 перебувають у коаліції та 42 – в опозиції.

За результатами виборів 2019 р. найбільше місць (34) здобула Партія реформ. Її очільниця Кая Каллас є главою уряду держави. Політсила стоїть на ліберальних позиціях як з погляду економіки, так і соціальних питань, виступаючи за зниження податкового навантаження, світську державу та гарні стосунки з ЄС. Цікаво, що одним із засновників партії був батько нинішньої прем’єрки Сіім Каллас – ветеран естонської політики, єврокомісар із десятирічним стажем, а також глава уряду у 2002-2003 рр. Спирається рух переважно на виборців-містян із вищою освітою – представників вищого середнього класу.

Прем’єр-міністерка Кая Каллас із батьком Сіімом Калласом. Priit Simson/Kroonika25

25 мандатів має коаліційний партнер реформістів – Центристська партія. Її позиції як із соціальних, так і з економічних питань дещо відрізняються від тих, що має Партія реформ, однак загалом ідеологія руху настільки невизначена й у дечому опортуністська, що навіть один із його депутатів не зміг сформулювати погляди, зупинившись на тому, що назвав політсилу «просто центристською». З економічних питань партія стоїть на менш ринкових позиціях, ніж реформісти, схиляючись до соціальної ринкової економіки. У соціальній царині вона симпатизує провінції та (особливо) російськомовним естонцям, але з багатьох питань (до прикладу, одностатевих шлюбів) не має чіткої точки зору.

Коаліцію реформістів та центристів називають «коаліцією теплих кольорів» з огляду на те, що фірмові барви в політсил дійсно теплі та спокійні: у першої – жовта, у другої – зелена.

Кульки з символікою Партії реформ (ліворуч) та Центристської партії. ERR

Політичні позиції Центристської партії багато в чому визначається особистими преференціями її засновника та екслідера (до 2016 р) Едгара Савісаара – першого прем’єра пострадянської Естонії та мера Таллінна у 2001-2004 і 2007-2015 рр. Він відомий як один із найбільш проросійських політиків держави, що постійно підкреслює у своїх промовах симпатію до російськомовного населення й засуджує практику негромадянства.

Як відомо, в Естонії необхідно складати спеціальні іспити для набуття громадянства, що перевіряють знання кандидатом державної мови, історії та культури. Особи, що їх не складають (найчастіше це російськомовні), отримують статус негромадян і  відповідний документ із характерною сірою обкладинкою. Вони користуються безвізовим режимом в межах ЄС, але не можуть розраховувати на обійняття посад нотаріусів, адвокатів, патентних повірених, поліцейських, лоцманів тощо.

Більше за темою: Російський слід у державах Балтії: як Москва намагається контролювати балтійський регіон

Негромадянам заборонено обирати депутатів до Рійгікогу й бути туди обраними, брати участь у приватизації державних підприємств; для роботи в органах місцевого самоврядування їм необхідно відповідати 5-річному цензові осілості. І хоча з часом кількість негромадян активно знижується, багато російськомовних громадян Естонії засуджують таку практику й виступають за її скасування, підтримуючи центристів.

Утім, повернімося до поглядів ексглави центристів та партії загалом. Яскравий приклад стався у 2007 р.: під час суспільної дискусії щодо перенесення останків загиблих у Другій Світовій війні радянських солдат із захоронення в центрі Таллінна на військовий цвинтар, що спровокувала значний резонанс на пострадянському просторі й украй негативну реакцію Росії, Савісаар висловився за недоторканність могил.

У 2010 р. він активно долучився до реалізації проєкту побудови православного храму в переважно російськомовному столичному районі Ласнамяє, кошти на який виділив президент ВАТ «Російські залізниці» Владімір Якунін; тоді естонські спецслужби присвоїли мерові статус «особи, що загрожує національній безпеці». У 2015 р. Савісаар втрапив у корупційний скандал зі швейцарським фондом Arsai, унаслідок якого суд відсторонив його від посади. Мер Талліна намагався оскаржити те рішення в ЄСПЛ, проте безуспішно. Крім того, Савісаар, за даними Reuters, називав окупацію Криму законною.

Отож, наразі в Естонії зберігається така доволі строката коаліція із ліберально-прогресивної Партії реформ та «невизначеної», проте очевидно російськофільної Центристської партії. А що ж там в опозиції?

19 місць у Рійгікогу займає Консервативна народна партія. Як і Партія реформ, вона є такою собі «родинною»: у 2020 р. її засновник Март Гельме передав керівництво своєму синові Мартіну. Як і випливає з назви, рух є класично консервативним, відстоює традиційні родинні цінності, виступає за захист ринку праці від трудових мігрантів (зокрема українського походження) та приділяє велику увагу забезпеченню обороноздатності.

Партія підтримує членство держави в НАТО (але не в ЄС) і помірковано ставиться до небезпеки з боку Росії, зокрема з огляду на те, що вважає несправедливим передання в 1944 р. міста Печори та деяких інших територій Естонської РСР до складу Російської РФСР. При цьому Март Гельме свого часу назвав президента Путіна «прагматиком, нейтральним до Естонії» та зауважив, що «самі санкції Росію не демократизують», а нові економічні обмеження у зв’язку з бойовими діями на Донбасі призведуть до того, що «буде війна».

Март Гельме намагається зняти маску. Mihkel Maripuu/Postimees

Гельме-старший – колишній посол у Росії та міністр внутрішніх справ – неодноразово відзначався не надто дипломатичними заявами: він, зокрема відгукувався про ЛГБТ+ як про «збоченців», запевняв, що в Таллінні «забагато пустоголових чорношкірих», а також назвав прем’єр-міністерку сусідньої Фінляндії Санну Марін «продавчинею на чолі уряду», натякаючи на те, ким вона змушена була працювати під час здобуття вищої освіти. За цей вислів навіть довелося вибачатися президентці Керсті Кальюлайд.

12 мандатів у парламенті має опозиційна нині партія «Ісамаа» (буквально перекладається як «Батьківщина»). Це – класична християнсько-демократична політсила, що підтримує членство Естонії в ЄС та НАТО. Вона була заснована у 2006 р. правоцентристськими політиками – членами партій із красивими латинськими назвами Pro Patria й Res Publica, що, однак, почали втрачати підтримку електорату. Загалом політсила є помірною й непопулістською.

Дізнавайтеся більше: «Ахіллесова п'ята» НАТО: питання захисту Сувалкського коридору

Один із її засновників, Март Лаар, є визначним фінансистом та дослідником злочинів комуністів у Європі, відзначений численними нагородами, зокрема відомого серед ліберальних економістів Інституту Катона, був свого часу членом впливового товариства інтелектуалів «Мон Пелерін» і радником президента Грузії Міхеїла Саакашвілі.

Врешті, 10 місць займає Соціал-демократична партія. Це одна з перших політсил пострадянської Естонії, заснована ще в 1990 р. прихильниками горбачовської перебудови та незалежності держави від СРСР. Вона підтримує соціальну ринкову економіку, ідеї солідаризму та держави загального добробуту. Представником політсили був президент держави у 2006-2016 рр. Тоомас Гендрік Ільвес, відомий підтримкою України з часів Помаранчевої революції та пристрастю до краваток-«метеликів». У 1999-2002 рр. Ільвес був міністром закордонних справ Естонії; вступ держави до ЄС 2004 р. є багато в чому саме його здобутком.

Перестановки на політичному олімпі та український контекст

Три позиції має олімпійський п’єдестал, три медалі передбачено для переможців більшості змагань та поєдинків. Це найсильніші, найвитриваліші, найуспішніші гравці, показники яких мотивують інших.

Результати виборів в Естонії з 1999 до 2011 р. були більш-менш однаковими: за їхніми підсумками до парламенту з перших трьох місць незмінно проходили центристи, реформісти та представники якоїсь правоцентристської політсили (спочатку Pro Patria, згодом «Ісамаа»). Лише у 2015 р. до трійки увійшла Соціал-демократична партія, однак уже у 2019 р. картина змінилася майже на звичну – «майже» тому, що третьою найсильнішою стала не правоцентристська, а відверто права Консервативна народна партія. І статус-кво у вигляді третього місця їй замало.

Як показують рейтинги, сприятлива для родини Гельме та її послідовників висхідна тенденція продовжує розвиток. За даними Europe Elects, у жовтні 2021 р. рейтинг цієї консервативної сили вперше перевищив підтримку Реформістської партії (23% проти 22%), яка, здавалося б, була беззаперечним електоральним лідером. І це при тому, що ще влітку розрив становив 15% на користь останньої. Але в чому полягає причина такої зміни політичних симпатій естонців?

Насамперед можна припустити цілком очевидне пояснення: значна частина громадян втомилася від «старих облич» та «класичних» ідеологій. Як і у всьому світі, запит на «позасистемних» зростає на фоні невдоволення помірною риторикою, дипломатичними діями та, певною мірою, глобалізацією. Останнім часом багато громадян нарікають і на пов’язані з COVID-19 карантинні обмеження, тему яких також експлуатують консерватори (традиційно оскаржуючи їхню конституційність). Також можна додати, що 51% населення Естонії виступає проти загальнообов’язкових щеплень, а це непоганий ґрунт для політичних «обжинків»!

Читайте також: Зовнішня політика Литви: євроатлантизм і східний вектор

Певної популярності додає правим така «родзинка» естонського державного ладу, як непрямі вибори президента. За встановленим конституцією порядком, глава держави обирається депутатами Рійгікогу більшістю у дві третини (тобто 68) голосів. У випадку, якщо з третьої спроби парламент не обирає президента, це робить колегія з 208 виборців (101 депутат Рійгікогу та 107 місцевих депутатів, обраних до колегії за спеціальними квотами). І хоча цього 2021 р. президента вдалося обрати без такої марудної процедури, консерватори спробували «проштовхнути» пропозицію всенародним референдумом внести поправки до конституції щодо прямих виборів глави держави.

Парламент, однак, не схвалив проведення референдуму, назвавши суперечним основному законові формулювання пропонованого питання. І хоча пропозиція Консервативної народної партії не пройшла, в медійному просторі вона висвітлювалася досить активно, що додало їй бонусів серед громадян, які також виступають за оновлення процедури виборів президента.

Депутати голосують у першому турі виборів президента Естонії 2021 р. Пресслужба Рійгікогу

Врешті, політичних очок консерваторам може додати привернення уваги до звичної для кожної держави пошесті – корупції. На диво, тут не обійшлося без…України. Йдеться про скандально відомого підприємця, найбагатшу свого часу людину Естонії Гіллара Тедера – засновника товариства нерухомості Arricano Real Estate, колишнього власника кількох українських ТРЦ (зокрема, київського Sky Mall, що був предметом тривалих судових «розборок» – нині, однак, не зовсім про нього).

Тедер, за даними естонських журналістів, має за собою цілий шлейф корупційних скандалів, пов’язаних переважно з Центристською партією. Йому закидали, зокрема, спробу підкупити вже знайомого нам мера Таллінна Савісаара, а також таємно профінансувати партію на суму 275 тис. євро в обмін на надання земельних ділянок у місті (останнє звинувачення сам Тедер підтвердив у суді).

Гіллар Тедер. Tiit Blaat/Delfi

Щобільше, Тедер є фігурантом сумнозвісних Pandora Papers, зі змісту яких випливає, що він давав вказівки своїм юристам знайти шляхи обходу «кримських» санкцій ЄС задля збереження можливості контролювати ТРЦ у Сімферополі; донедавна факт володіння підприємцем цим майном навіть висвітлювався на вебсайті Лондонської фондової біржі.

При цьому президентка Естонії Керсті Кальюлайд заперечувала, що їй відомо щось про бізнес Тедера на окупованому півострові. Зате у вересні вона заявила, що Україну від членства в ЄС відділяють «світлові роки». Імовірно, це була її реакція на вищезгадані процеси щодо київського ТРЦ естонського бізнесмена, котрий йому все ж не вдалося зберегти у своїй власності.   

Вас може зацікавити: Асоційоване тріо: гуртом і в ЄС легше йти

Навряд чи діяльність впливового олігарха, та ще й із серйозними зв’язками з як мінімум однією владною партією, є ідеалом більшості виборців. А от для опозиції – це серйозний козир у боротьбі з «істеблішментом» і «корумпованою верхівкою», про які традиційно люблять згадувати більш популістські діячі. Ймовірно, що Тедер та підозріло теплі (або ж підкреслено нейтральні)  коментарі щодо нього з боку високопоставлених центристів та реформістів зможуть у майбутньому послугувати добрим приводом для «розбірок» зміцнілих опозиціонерів із поки владними партіями.

Тим більше інструменти в перших є: до прикладу вони можуть сформувати в парламенті Тимчасову слідчу комісію для «розслідування злочинного впливу олігарха» на державні інститути. При цьому незалежно від того, чи вдасться такій комісії щось «відшукати», електорат буде задоволений тим, що нібито «ведеться боротьба»; невдачі ж у розслідуванні завжди можна буде списати на «істеблішмент, що встромляє палиці в колеса».

Не єдині ліберали

Утім, небезпеку для реформістів та центристів становлять не лише консерватори. Останнім часом значно міцніють позиції дещо меншої ліберальної політсили з цікавою назвою «Естонія 200».

«Естонія 200» загалом сповідує ті самі ліберальні цінності, що й, до прикладу, реформісти, однак, на відміну від них, значно більш орієнтована на молодь та аполітичних людей. На своєму вебсайті вона обіцяє потенційним виборцям «найкраще у світі життєве середовище для молодих людей» та «всі можливості для здобуття освіти, роботи й самореалізації». Крім того, партія робить акцент на збереженні довкілля, наголошуючи на важливості досягнення з цією метою скорочення викидів вуглекислого газу й збереження традиційного естонського стилю життя («розкиданих сіл та невеликих міст із добре розвиненою інфраструктурою»). Разом з тим «Естонія 200» називає важливими естонську мову й культуру (при одночасній відданості мультикультуралізму та повазі до прав меншин), а також підтримує членство держави в ЄС та НАТО.

Дізнавайтеся більше: Поняття європейської ідентичності та її значення для політики ЄС

І попри те, що таке позиціонування видається дещо нечітким («за все добре, проти всього поганого» плюс популярні нині в усьому світі тези про ІТ та збереження довкілля), останні опитування дають «Естонії 200» від 13 до 15% симпатій виборців. Політсила непогано показала себе на місцевих виборах 17 жовтня, сформувавши, зокрема, більшість із міжпартійним «Списком Катрі Райк» у міській раді Нарви – третього за чисельністю населення й переважно російськомовного міста Естонії, яким традиційно керували центристи. І хоча у двох найбільших містах, Таллінні й Тарту, «естонці» таки не досягли більшості, їхні перспективи нині виглядають більш як втішно.

Політична еволюція і «природний відбір»

Цілком можливо, що викладені вище політичні перипетії можуть дещо заплутати уважного читача. Логічним видається запитання: «Якщо Естонія – справді «космополітичний рай», то чому ж консерватори мають такі серйозні успіхи? А якщо значна частина населення дійсно підтримує останніх, то чим пояснити просування нової ліберальної сили (що, старих їм уже замало)?»

Насправді найбільш вдалим поясненням того, що відбувається в маленькій балтійській державі, є банальна втома. Нещодавно політолог Тиніс Саартс доволі вичерпно охарактеризував Консервативну народну партію й «Естонію 200» як «протестні партії», цінність яких полягає в тому, що вони яскраво репрезентують полюси політичного екстремуму; іншими словами, перша є відверто консервативною, друга – відверто ліберальною. Саме ця відвертість, на думку Саартса, привертає увагу багатьох виборців, відданих відповідним ідеям та не схильних до ідеологічних компромісів.

В Естонії зараз можна спостерігати фактично «природний відбір» серед партій. Ті гравці, яким пощасливилося проявити силу й наполегливість, привернути увагу електорату або стійкістю й безкомпромісністю, або ж універсальністю й гнучкістю, на наших очах, по суті, нищать двох політичних «старожилів»: «Ісмаа» та Соціал-демократичну партію. Рейтинги останньої вже кілька років коливаються на рівні 6-8%, а електорат перетікає до консерваторів і реформістів (у першому випадку) та центристів (у другому).

«Естонці й росіяни: разом в одній школі, на одній вечірці» – передвиборча агітація «Естонії 200» до парламентських виборів 2019 р. Sputnik

Тому й нинішнім урядовим партіям також час непокоїтися. Хоча їм і вдалося вивести Естонію в рейтинг найпрогресивніших держав світу, однак відсутність принципової позиції з певних питань, «замітання під килимок» скандалів та самовпевненість загалом можуть вартувати дорогого.

Найбільшою мірою це стосується Центристської партії, для якої цілком реалістичним варіантом видається навіть не «перетікання симпатій», а взагалі розкол чи «відбруньковування» виразно популістської й проросійської течії. З огляду на те, що етнічні росіяни становлять в Естонії приблизно 24-25% населення, така політична сила може здобути певний вплив. При цьому центристи ризикують втратити й значну частину сільського естонськомовного електорату, якого все більше приваблюватимуть консерватори.

Партія реформ же поки залишатиметься однією з чільних політсил держави; принаймні, станом на зараз немає жодних підстав прогнозувати, що вона скоро покине «трійку найсильніших». На її користь грає, крім очевидних економічних успіхів, і певний рівень престижу (більшість виборців – містяни, заможний середній клас), а також негативне ставлення до ідеї впровадження нових податків. При цьому дотримання курсу на збереження негромадянства й  відданість національним цінностям може відтягти певний відсоток виборців-«космополітів» («електоральне болото») на користь, до прикладу, «Естонії 200», що не має чіткої позиції в таких питаннях.

Врешті, консерватори можуть зберігати приблизно ту ж саму риторику й бути певними в привабленні нових виборців. Вакцинація від COVID-19, переосмислення взаємин держав-членів ЄС із Брюсселем, новітні міграційні кризи – чим не чудові теми для перспективної ідеологічної роботи? Однак для реалізації цих цілей кожній із партій варто спершу виконати таку собі програму-мінімум: вижити в такому конкурентному як для маленької балтійської держави середовищі.

Автор – Богдан Мироненко, експерт із Центральної Європи Аналітичного центру ADASTRA

Якщо наші матеріали приносять вам користь, ставайте патроном центру, щоб розвивати українську аналітику разом. Спільно зможемо більше!