Зовнішня політика Литви: євроатлантизм і східний вектор

Литва – маленька країна площею як дві Одеські області (65 300 км²) та з населенням майже як Київ (2,8 млн осіб). Та незважаючи на свої розміри, ця балтійська держава має досить активну та принципову зовнішню політику, не боїться виступати в ролі лідера та здатна демонструвати світу справжні «дива». У чому ж секрет зовнішньої політики Литви – розбираємось у цій статті.

Історичний огляд

Формування литовської державності розпочалось на початку 13 століття, коли східно-балтські племена почали об'єднуватися під проводом князя Міндовга (Міндаугаса) задля протистояння загрозі зі сторони німецьких хрестоносців. Досить швидко об'єднане утворення перетворилось з об’єкта іноземної експансії на одну з провідних сил регіону, котра не лише успішно захищалась від лицарів, але й конкурувала з Польщею, Золотою Ордою та її сателітами за спадок Русі. У другій половині 14 століття до Литви було приєднано більшу частину сучасних українських та білоруських земель, а держава стала називатися Велике князівство Литовське, Руське й Жемайтійське.

Розширення території Литви в 13-15 ст. Pinterest

У 1569 році через низку зовнішніх і внутрішніх обставин Литва пішла на об'єднання з Королівством Польським у єдину федеративну державу – Річ Посполиту. І хоча слов’янсько-балтське об’єднання утворювалось під гаслом союзу «вільних із вільними, рівних із рівними», досить швидко роль провідної сили в новому державному утворені почала відігравати саме польська частина аристократії – шляхта. Литовська автономія поступово обмежувалась, а її населення, включно з українським, полонізувалось та окатоличувалось. Річ Посполита проіснувала до кінця XVIII ст., після чого була розділена між Австрією, Пруссією та Росією, унаслідок чого більшість литовських земель опинилась під владою царя.

У складі Російської імперії Литва не мала жодної автономії, балтійські народи піддавались русифікації, а будь які спроби відновити державність придушувались. Утім, саме в цей період починається литовське національне пробудження – доба активного розвитку національної культури й формування ідентичності.

Перше відновлення незалежності Литви відбулось у 1918 році на тлі розпаду Російської імперії. Більшовики, як нове керівництво Російської імперії (котра продовжила своє існування під новим брендом – СРСР), спершу були змушені визнати незалежність держави. Але вже в 1940 році, Литовська Республіка була окупована Червоною армією відповідно до положень таємного протоколу Пакту Молотова-Ріббентропа.

Друге відновлення незалежності відбулось уже в 1990 році. Литва стала першою із союзних республік, що проголосила незалежність і при цьому зробила це до спроби ДКНС здійснити державний переворот у серпні 1991 року.

Цивілізаційний вибір Литви

Після визнання незалежності міжнародною спільнотою, Вільнюс, уникнувши пастки позаблокової невизначеності та балансування між Сходом та Заходом, відразу взяв курс на зближення з ЄС та НАТО. Варто зазначити, що в країні майже не було опозиції західному курсу, а внутрішньополітична дискусія точилась скоріше навколо питання «що зробити, щоб інтегруватись із євроатлантичною спільнотою», а не «чи потрібно інтегруватись».

До чого призводить цивілізаційна невизначеність читайте в матеріалі: Між Сходом і Заходом: зовнішньополітичні орієнтири Республіки Молдова

Уже з 1991 року Литва почала активно зближуватись із ЄС та НАТО: приєдналась до Ради північноатлантичної співпраці, стала бенефіціаром програм підтримки ЄС (PHARE, ISPA, SAPARD) та разом із Латвією й Естонією заснувала Балтійську асамблею – міжпарламентський орган співробітництва, однією з цілей котрого було здійснення спільних кроків на шляху до членства в Євросоюзі та Північноатлантичному альянсі. У 1994 році Литва офіційно заявила про своє бажання приєднатись до НАТО, а в 1995 році подала заявку на членство в ЄС та підписала Європейську угоду про налагодження асоціації (аналог української Угоди про асоціацію).

Утім, заявки та угоди були лиш атрибутами європейської та євроатлантичної інтеграції, котру насправді рухали не переговори з Брюсселем та Вашингтоном, а імплементація критично важливих політичних та економічних реформ. Як і Україна, Литва 90-х мала типовий букет пострадянських хвороб: занадто великий державний сектор в економіці, відсутність поділу влади між трьома незалежними гілками, високий рівень централізації, невідповідність законодавства європейським нормам тощо.

Безперечно, такий багаж унеможливлював інтеграцію з ЄС та НАТО, а тому литовське керівництво мало здійснювати значну «домашню роботу» відповідно до Угоди про налагодження асоціації, з чим Вільнюс впорався майже на відмінно. Згідно з Регулярним звітом Європейської комісії щодо прогресу в євроінтеграції Литви станом на 1999 рік ця балтійська країна вже повністю відповідала політичним критеріям членства в ЄС та досягла «значного прогресу в створенні функціональної ринкової економіки».

Про значний прогрес литовських економічних реформ у цей період говорять і міжнародні індекси. Так, згідно з індексом економічної свободи від Fraser Institute саме за період з 1990 до 2000 року Вільнюс досяг найбільших успіхів у лібералізації економіки, покращивши свій індекс із 5,43 до 7,14 (максимум 10). Схожу картину демонструє нам і аналогічний рейтинг від Heritage Foundation, відповідно до якого за період із 1996 до 2000 року економіка країни перетворилась із «репресованої» (тобто адміністративно-командної) на «помірно вільну». Неможливо оминути й той факт, що важливим наслідком успішних демократичних та ринкових реформ стало литовське економічне диво 2000-2008 рр. – період стрімкого економічного зростання, під час якого номінальний ВВП держави зріс у 4 рази, ВВП за паритетом купівельної спроможності на душу населення – у 2,5 рази, а експорт – у 6 разів.

Ріст ВВП (за ПКС на душу населення) Литви в період «економічного дива» в порівнянні з Україною. World Bank

Рішучість у здійснені реформ стала причиною того, що у 2004 році на хвилі чергового розширення Литва приєдналась до ЄС та НАТО. Упродовж усього часу підготовки до членства зберігалась і висока підтримка даного курсу серед населення. Згідно з результатами референдуму, проведеного напередодні приєднання Литви до ЄС «за» проголосувало близько 90% громадян. Водночас, за даними соціологічних досліджень, станом на 2001-2003 рр. входження до Північноатлантичного альянсу підтримували від 65% до 75% литовців.

Вас може зацікавити: «Ахіллесова п’ята» НАТО: питання захисту Сувалкського коридору

Наразі підтримка членства Литви в ЄС та НАТО також залишається на досить високому рівні. Так, згідно з даними Євробарометра, станом на 2019 членство в ЄС вважають позитивним для своєї держави 71% громадян, що є вищим за загальноєвропейський рівень (61%). Щодо Північноатлантичного альянсу, то відповідно до дослідженням, проведеного компанією «Spinter Tyrimai» на замовлення Міністерства національної оборони Литви в грудні 2018 року, 86% опитаних литовців виступають за членство в НАТО.

Зростання впливу Литви

Після вступу до ЄС та НАТО в державі почала формуватися нова логіка зовнішньої політики, котру вперше офіційно представив голова Сейму Артурас Паулаускас у травні 2004 року. Так, за словами спікера, Литва має прагнути до лідерства, відігравати активну роль на міжнародній арені та всіляко використовувати для цього можливості, які створює членство країни в євроатлантичних структурах. Саме це твердження дало початок так званій «новій зовнішній політиці», котру Вільнюс здійснює й сьогодні.

Згідно з програмою вісімнадцятого уряду Республіки Литва (від грудня 2020 р.) головною місією зовнішньої політики Вільнюса є «зростання впливу держави». Для цього, відповідно до того ж документу, основні сили литовської дипломатії мають бути зосередженні на підтримці демократії (переважно в країнах Східного Партнерства), збільшенні ролі Литви в ЄС та НАТО, а також покращенні міжнародного іміджу республіки. Розберемо ж кожен із цих аспектів окремо.

І. Експорт демократії

Довгий час діяльність Вільнюса щодо підтримки демократичних перетворень у країнах Східної Європи та Кавказу хоч і була помітною, але кардинально нічим не відрізнялася від загальноєвропейських зусиль у цьому напрямі. Балтійська держава підтримувала опозицію під час Помаранчевої революції (Президент Литви В. Адамкус навіть був одним із міжнародних посередників у переговорах між Ющенком та Януковичем) та Революції Гідності, час від часу закликала владу Азербайджану покращити ситуацію з правами людини, заявляла про свою готовність допомогти у впровадженні демократичних реформ у посткомуністичних країнах та фінансувала різні проєкти, націлені на просування демократії.

Справжнє лідерство в питанні підтримки демократії Вільнюс продемонстрував після початку кризи в Білорусі, спричиненої фальсифікаціями результатів президентських виборів 2020 року та жорстокими розгонами мирних демонстрацій. Саме Литва стала першою державою, котра заявила про невизнання легітимності Лукашенка, ввела обмеження проти самопроголошеного президента та його поплічників, а також стала найактивнішим лобістом запровадження та поглиблення санкцій у ЄС.

Більше про ситуацію в Білорусі в матеріалах:

·       Протести на паузі: чим завершиться білоруська політична криза?

·       Супермаркет пропаганди: білоруський режим Лукашенка

Крім того, саме Вільнюс став головним центром білоруської опозиції за кордоном, адже тут розташувався офіс Світлани Тихановської, котрий нещодавно навіть був акредитований як Представництво білоруської демократії при МЗС Литви. Для полегшення переїзду до сусідньої країни були внесені зміни до постанови уряду Литовської Республіки «Про оголошення надзвичайного стану» щодо в’їзду іноземців з особливих гуманітарних причин. За даними опозиції, із серпня 2020 року Вільнюс видав білорусам більше 5000 гуманітарних віз та дозволив в'їзд з особливих гуманітарних причин 834 особам.

Лідерка білоруської опозиції Світлана Тихановська та Президент Литви Ґітанас Науседа. Twitter/Tsihanouskaya

ІІ. Проактивне членство в ЄС та НАТО

Лейтмотивом усієї «нової зовнішньої політики» Литви є проактивне членство. Розуміючи обмеженість своїх ресурсів, Вільнюс намагається використовувати інструменти ЄС та НАТО для того, щоб просувати власні зовнішньополітичні ініціативи й у такий спосіб впливати на регіон.

Для прикладу, Литва намагається позиціонувати себе, як активний архітектор східної політики ЄС, використовуючи при цьому механізми Східного партнерства та інститут головування в Раді Європейського Союзу. Однією з найцікавіших ініціатив Вільнюса наразі є програма «Україна 2027», котра полягає в активізації підтримки реформ у нашій державі та просуванні ідеї євроінтеграції Києва на загальноєвропейському, субрегіональному та двосторонньому рівнях. Головною ж ціллю ініціативи є офіційне визнання України кандидаткою на вступ до ЄС під час другого головування Литви в Раді Європейського Союзу, яке відбудеться у 2027 році.

Таким чином, Вільнюс намагається грати роль головного європейського експерта з питань реформ в Україні, і водночас – відданого адвоката нашої держави в ЄС. Така позиція, безперечно, підвищує статус республіки, роблячи її важливим партнером і для Брюсселя, і для Києва.

ІІІ. М’яка сила Литви

В епоху інформаційних технологій важливість такого ресурсу як «бренд держави» важко переоцінити. Країна з розрекламованим іміджем є більш привабливою для інвесторів та туристів, а її експорт є більш конкурентоспроможним на іноземних ринках лиш завдяки одному «made in …». Для оцінки ефективності національного бренду зазвичай використовують міжнародні індекси, при розрахунках яких враховується ціла низка показників: від рівня імміграції та обсягу експорту, до культурної спадщини та ефективності врядування. Серед таких рейтингів найбільш вагомими є Anholt-GfK Nation Brands Index, Global Soft Power Index та FutureBrand Country Index.

Дізнавайтесь більше про важливість м’якої сили на прикладі Південної Кореї: «Секретна зброя Південної Кореї»: k-pop як політичний інструмент

Наразі Литва розглядалась лише в Global Soft Power Index, згідно з яким її національний бренд посідає лише 79 місце зі 100. Така невисока оцінка, а також відсутність країни в інших індексах, свідчить про недостатню пропрацьованість цього напряму, навіть попри те, що його цілеспрямовано намагаються розвивати ще з 2009 року. Саме тому, враховуючи місію зі «зростання впливу Литви», Вільнюс має приділити більше уваги розвитку власної м’якої сили та побудови національного бренду.

Добросусідство без кордонів

Українсько-литовські відносини є чи не взірцевим прикладом міждержавної співпраці. Згідно зі спільною декларацією, підписаною Президентом України В. Зеленським та Президентом Республіки Литва Ґ. Науседа у 2019 р., відносини між Києвом та Вільнюсом мають стратегічний характер. Ми вже говорили про підтримку євроінтеграційних прагнень нашої держави з боку Вільнюса, утім, цим напрямом двосторонні відносини не обмежуються:

·                литовські дипломати та високопосадовці регулярно беруть участь у дипломатичних заходах, спрямованих на підтримку української територіальної цілісності (держава є учасницею Кримської платформи на рівні президентів), а також активно підтримують зближення України з НАТО, у тому числі й у питаннях надання Києву плану дій щодо членства;

·                Литва приєдналась до всіх пакетів санкцій проти Росії, а також періодично закликає до їх зміцнення та розширення;

·                двостороння співпраця розвивається й у межах багатосторонніх форматів, таких як польсько-литовсько-українське об’єднання – Люблінський трикутник.

Детальніше за темою: Люблінський трикутник: що передбачає новий формат тристоронньої співпраці?

Утім, попри розвинені політичні відносини, рівень торговельно економічного співробітництва є досить низьким. За результатами 2020 року обсяги двосторонньої торгівлі товарами та послугами між Україною та Литвою становили 1,3 млрд дол. (лише 1,2% від загального об’єму), при цьому негативне сальдо для України складало 364 млн дол. США. Незначним є й рівень литовських інвестицій: у 2020 країна інвестувала в економіку нашої держави близько 150 млн дол. (менше 0,4% від усього обсягу прямих іноземних інвестицій).

У контексті розвитку двосторонніх відносин цікаво відмітити ставлення українських громадян до Литви та навпаки. Так, згідно з опитуванням, проведеним Фондом «Демократичні ініціативи» та Центром політичної соціології протягом лютого 2021 року, ця балтійська держава має здебільшого позитивний образ в очах українців. Близько 14% наших громадян вважають Литву найбільшим союзником, що закріплює за нею 5 місце в рейтингу після США, Польщі, Німеччини та Білорусі. Водночас, за даними дослідження, проведеного «Українською призмою» в грудні 2020 року, Литва отримала статус найбільш дружньої до України держави. Ставлення литовців до нашої країни також є надзвичайно позитивним. Згідно з опитуванням Eastern Europe Studies Centre, проведеним у липні 2020 року, 81% респондентів визначили Україну як державу, дружню до їхньої батьківщини.

Отже, Литва та Україна – це стратегічні партнери, котрі мають досить розвинені політичні відносини, підкріплені позитивним ставленням литовців та українців один до одного. Тим не менш, економічний потенціал співпраці реалізований не на повну.

Замість висновків: у чому секрет Литви?

Литва – маленька прибалтійська країна, котра, попри свій розмір, є активним гравцем регіону. Це держава, котра визначила стратегічні цілі та цінності, змогла здійснити необхідні структурні реформи та знайшла своє місце в архітектурі НАТО та ЄС. Вона виступає прихильником демократичних перетворень у регіоні та партнером, котрий здатний прийти на допомогу навіть у скрутний період. Мабуть, кожна з цих тез тією чи іншою мірою відповідає на питання, у чому секрет цієї держави. Утім, справжній секрет Литви знають, мабуть, лише самі литовці.

Автор – Станіслав Ковальчук, експерт із Центрально-Східної Європи Аналітичного центру ADASTRA