Історія спроб та поразок врегулювання лівійського конфлікту
Арабська весна, що у 2011 році охопила весь Великий Близький Схід, дала надію жителям країн регіону на демократизацію та лібералізацію їхніх авторитарних режимів. Та попри великі сподівання, усі революції зазнали поразки. Держави Близького Сходу не демократизувалися й або продовжили авторитарне керування, або стали неспроможними й поринули в багаторічні війни. Лівія, раніше одна з найбагатших та найрозвинутіших країн арабського світу, після революційних подій, міжнародної інтервенції та повалення режиму Муаммара Каддафі поринула в громадянську війну та фактично перестала існувати як єдина держава.
У цій статті досліджуємо історію спроб створити загальнонаціональний уряд, аналізуємо перешкоди, що стоять на заваді врегулюванню та розбираємося, хто зараз контролює країну.
2012: перший демократично обраний парламент
7 липня 2012 року в Лівії пройшли перші з 1952 року вільні парламентські вибори, на яких громадяни обирали представників до законодавчого органу – Загального національного конгресу. Перехідна національна рада Лівії, сформована під час революції, передала владу новообраному парламенту. Загальний національний конгрес був тимчасовим органом, головними завданнями якого були призначення першого демократичного загальнонаціонального уряду та створення нової конституції. На це парламенту відводилося 18 місяців, після яких повинні були пройти вибори до нового повноцінного законодавчого органу.
Разом із цим сама ідея якомога скорішого проведення парламентських виборів, усього лише через 8,5 місяців після вбивства Каддафі (20 жовтня 2011) та падіння його останнього оплоту, міста Сірт (23 жовтня 2011), повинна була змусити сторони, що після зникнення єдиного ворога (Каддафі) стали боротися одне з одним, сісти за стіл перемовин і вирішувати свої конфлікти на парламентській трибуні, тим самим зупинивши відцентрові сили, що почали охоплювати державу. Ісламісти та націоналісти, федералісти та унітаристи, ватажки племен і прихильники централізованого урядування, колишні військові Каддафі та ополченці – усі вони занурювали країну у важкий та багатосторонній конфлікт, борючись за можливість здобути владу та перебудувати Лівію за власним баченням.
Більше за темою: Туреччина, Росія чи ООН: хто зайвий у лівійському трикутнику
Але така ідея виявилася провальною. Прагнення якомога швидше провести вибори та виставити це як маркер позитивного результату без прогресу в припиненні вогню та без залучення міжнародних акторів для допомоги у встановленні стабільності призвели лише до ще більшої активізації конфлікту.
Тож не дивно, що новоствореному законодавчому органу не вдалося досягнути того, що на нього покладалося. Двома основними політичними силами в парламенті стали ліберально-націоналістичний Альянс національних сил (48,14% за партійними списками) та пов’язана з «Братами мусульманами» ісламістська Партія справедливості та будівництва (10,3% за партійними списками). І хоча, на перший погляд, може здатися, що АНС та союзники повинні були мати повноцінний контроль над парламентом, але пропорційно-мажоритарна система виборів дала можливість пройти до парламенту 120 незалежним кандидатам (усього обиралися 200 парламентарів).
Спочатку в парламенті та уряді превалювали помірковані сили, але з часом завдяки внутрішньопарламентським чварам, переходу депутатів з одного табору до іншого та продовженню збройного протистояння в провінціях ісламісти почали набирати все більшу вагу.
Так, у 2013 році головою конгресу було обрано афілійованого з ПСБ Нурі Абу Сахмейна, а вже в грудні парламент проголосував за ведення права, заснованого на нормах шаріату. 10 жовтня групою невідомих озброєних бойовиків було на короткий час викрадено ліберального прем’єр-міністра Алі Зейдана. До того роздроблена країна все більше занурювалася в хаос.
Головні політичні табори не змогли досягти згоди між собою. Прагнення скликати парламент щонайшвидше призвели лише до ще більшої фрагментації держави та політичної кризи в її центрі. Непереборні ідеологічні розбіжності разом із нарощуванням сили різними мілітаризованими угрупованнями (зокрема радикальними ісламістами, із якими центральна влада не проводила суттєвої боротьби) невідворотно повинні були призвести до падіння тогочасного державного устрою країни.
2014: друга громадянська війна, утворення двовладдя
Криза в Загальному національному конгресі досягла свого апогею в лютому 2014 року, коли парламент продовжив свої повноваження та відмовився призначати вибори, що повинні були пройти в липні того року.
Такі дії стали останньою крапкою в низці подій, що підтверджували неефективність ЗНА й підвищували недовіру до нього з боку населення. Цим скористався генерал Халіфа Хафтар і зі своєю армією захопив Бенгазі (друге за величиною місто країни, адміністративний центр провінції Кіренаїка), а потім і почати рейд на Триполі під гаслами боротьби з ісламістами за продовження революції.
Вас може зацікавити: Лівійська криза: хто стоїть за військовою потугою генерала Хафтара
Халіфа Хафтар був високопоставленим офіцером в армії Муаммара Каддафі та проводив таємні операції в Чаді, але після завершення війни й потрапляння в полон опинився в опалі з боку Каддафі. Тоді Хафтар залишився за кордоном і переїхав до США, де отримав американське громадянство й почав співпрацювати із ЦРУ, яке бачило в ньому потенційного лідера майбутнього повстання проти режиму Каддафі. Після початку революції він повернувся в країну та створив одні з найбоєздатніших збройних угруповань.
Халіфа Хафтар Esam Omran Al-Fetori/Reuters
Успіхи армії Хафтара стали однією з головних причин, чому Загальний національний конгрес все-таки погодився призначити на 25 червня 2014 року вибори до нового законодавчого органу – Палати представників, а велика кількість внутрішніх та зовнішніх сил, що протистояли Хафтару, не дали йому дійти до Триполі.
Явка на виборах до Палати представників склала всього приблизно 18,5%, що точно не може бути названим усенародним волевиявленням та дуже сильно контрастує з виборами 2012 року, у яких взяли участь близько 65% населення. Такий великий спад можна пояснити значним погіршенням безпекової ситуації в Лівії за 2 роки, а також розчаруванням населення в новому постреволюційному устрої, який виявився абсолютно неспроможним.
На виборах націоналістичні та ліберальні фракції здобули більшість місць, а представництво ісламістів скоротилося лише до 30 (із 200). Ісламістські сили, не бажаючи миритися зі своїм провалом, створили коаліцію «Розквіт Лівії» для наступу на столицю держави.
Процес захоплення Триполі розпочався в липні 2014 року, коли бойовики ісламістських груп, зокрема міліції з різних регіонів Лівії, розпочали наступ на столицю і вступили в бої з урядовими силами, які контролювали місто.
У результаті жорстоких бойових дій повстанці змогли захопити ключові державні інститути та контрольні пункти в Триполі. Серед них були будівлі уряду, аеропорт та інші стратегічні об'єкти. Легітимні органи влади втратили контроль над столицею, та були вимушені евакуюватися до міста Тобрук на сході країни.
Відтоді в Лівії утворилися декілька урядів, які претендували на владу над усією державою. У столиці Триполі були сформовані Новий загальний національний конгрес та Уряд національної єдності на чолі з прем’єр-міністром Халіфою аль-Гавілем, контрольовані ісламістами. У місті Тобрук були сформовані міжнародно визнані Палата представників та уряд із прем’єр-міністром ат-Тані, контрольовані ліберально-націоналістичними та центристськими партіями.
Поділ Лівії після захоплення Триполі ісламістами у 2014 р. BBC
Уряд у Тобруці почав активно співпрацювати із Халіфою Хафтаром та його армією, і в лютому 2015 року Палата представників офіційно призначила тепер уже фельдмаршала Хафтара головнокомандувачем Лівійської національної армії (армія, підконтрольна уряду в Триполі стала називатися Лівійською армією). Таку співпрацю можна пояснити наступними причинами:
1. Остаточний розрив між ісламістськими й ліберально-центристськими силами та розуміння того, що домовитися мирним шляхом вже не вийде;
2. Існування спільного головного ворога в тобруцького уряду та Хафтара у вигляді ісламістів;
3. Необхідність в ефективному захисті виконавчого органу, який не зміг оборонятися від ісламістів у Триполі. Халіфа Хафтар був одним із найефективніших лівійських воєначальників, коли служив у Каддафі та залишився таким після Арабської весни;
4. Розташування баз угруповань Хафтара на сході країни, у Кіренаїці, де й знаходиться місто Тобрук, куди евакуювалася Палата представників із Триполі.
Посилення політичної нестабільності та утворення двовладдя спричинили не тільки активізацію бойових дій між двома головними протиборчими блоками, а й появу нових. Уже в жовтні в країні був сформований осередок терористичної організації Ісламська держава, яка на той час активно та успішно просувалася в інших роздроблених війною країнах: Іраку та Сирії.
Міжнародна спільнота, вбачаючи глобальну небезпеку з боку нової терористичної організації (а також і всіх інших факторів гуманітарної кризи, які тягне за собою війна), розпочала активну роботу з примирення двох протиборчих урядів, для того, щоби перешкодити розростанню ІД в Африці й новому витку в лівійському конфлікті.
2015: угода в Схіраті, крок до об’єднання, що провалився
17 грудня 2015 року після довгих перемовин за посередництва ООН між двома протиборчими сторонами було підписано Лівійську політичну угоду, більш відому як Схіратська угода (на честь марокканського міста, в якому вона була укладена). Документ передбачав такі зміни в державному устрої Лівії на перехідний період:
1. Формування Уряду національної згоди, який об’єднував різні політичні сили та фракції Лівії, що протистояли одна одній. УНЗ став визнаним міжнародною спільнотою та ООН єдиним законним урядом Лівії.
2. Створення Президентської ради, що стала найвищим органом виконавчої влади в країні (фактично центральний орган кабінету міністрів). Президентська рада складається з 9 членів, які є представниками різних регіонів і політичних сил, та очолюється прем’єр-міністром.
3. Створення Вищої державної ради, яка стала консультативним органом для новоствореного Уряду національної згоди та Палати представників у Тобруці. Вища державна рада фактично замінювала собою Новий загальний національний конгрес і була сформована з представників ісламістських партій, які зазнали поразки на виборах 2014 року. Такий хід у бік легітимізації міжнародною спільнотою ісламістських сил і надання їм «церемоніальних» консультативних повноважень можна пояснити необхідністю побудови каналів та механізмів зв’язку між протиборчими сторонами для подальшого вирішення суперечностей між ними без визнання в міжнародно-правовому полі владних повноважень тих, хто у 2014 р. незаконно захопив владу.
Схема державного устрої Лівії згідно з Лівійською політичною угодою 2015 р. ECFR
Такий тимчасовий державний устрій мав підготувати ґрунт для майбутніх парламентських та президентських виборів. Однак замість цього він лише перетворив двовладдя в країні на тривладдя.
Президентська рада, стала третім центром сили в країні, хоча так повноцінно і не запрацювала. 7/9 її членів поступово фактично самоусунулися від виконання своїх обов’язків у зв’язку з постійними ідеологічними конфліктами та неможливістю прийти до консенсусу. Так, єдиними активними її членами залишилися голова (та за сумісництвом прем’єр-міністр УНЗ) ас-Сарадж та його заступник (за сумісництвом віцепрем’єр УНЗ) Ахмед Майтек.
Також виникли проблеми з визнанням Уряду національної згоди сторонами конфлікту. І хоча у квітні 2016 року після довгих перемовин та тиску міжнародної спільноти Уряд національної єдності в Триполі склав повноваження на користь Уряду національної згоди (для того, щоби набрати легітимної влади в очах міжнародної спільноти), Палата представників у Тобруці проголосувала проти визнання УНЗ.
Для цього можна виділити декілька причин:
1. Небажання віддавати легітимну владу. Частина членів парламенту в Тобруці не підтримувала УНЗ, оскільки бачила в консенсусі з ісламістами (які здобули владу шляхом силового перевороту) втрату своєї легітимної політичної влади.
2. Розбіжності щодо розподілу влади та ролі в новому уряді. Деякі малі фракції вимагали більшого представництва або впливу, що ускладнило досягнення згоди.
3. Вплив військових. Оскільки навіть попри досягання угод про врегулювання збройний конфлікт не припинився, і обидві сторони потребували підтримки з боку мілітарних сил, вплив військових на політику країни був (і залишається) на критично високому рівні. Так, фельдмаршал Халіфа Хафтар хоч і спочатку був одним із підписантів Схіратської угоди, згодом, маючи власні амбіції стати в майбутньому главою держави, почав активно їх критикувати, що не могло не вплинути на рішення Палати представників, яка покладалася на його військові сили.
4. Зовнішнє втручання. Зважаючи на те, що війна в Лівії із самого початку перетворилася на посередницький конфлікт, рішення обох сторін сильно залежать від позиції зовнішніх акторів, що надають їм підтримку (про те, хто яку сторону підтримує в лівійському конфлікті, трохи нижче).
У такий спосіб склалася нетипова ситуація, коли (визнаний міжнародною спільнотою легітимним) лівійський парламент не визнав (визнаний міжнародною спільнотою легітимним) лівійський уряд.
Тож, тепер центральна влада опинилася розділеною між майже недієздатною Президентською радою (і трохи більш дієвим підконтрольним їй Урядом національної згоди), контрольованою ісламістами Вищою державною радою (без відносної підтримки якої ПР та УНЗ повністю втратили б будь-яку легітимність) та Палатою представників й урядом ат-Тані у Тобруці, просоченими впливом фельдмаршала Халіфи Хафтара,.
Оскільки запланованого об’єднання так і не відбулося, за посередництва третіх акторів сторони знову розпочали перемовини. Цікавим моментом у цих переговорах є те, що через них можна простежити, наскільки виріс політичний вплив фельдмаршала Хафтара. Якщо раніше (наприклад, при підписанні Схіратської угоди) він виступав просто як один із представників східного уряду, то тепер уже почав презентувати його як головне обличчя.
Вас може зацікавити: Крізь терни до зірок: зовнішня політика України в Африці
Так, наприклад, у лютому 2017 р. Хафтар за посередництва Єгипту декілька разів зустрічався з прем’єр-міністром УНЗ Фаїзом ас-Сараджем. На подібних перемовинах сторону повинен би був представляти голова уряду, або принаймні віцепрем’єр, але аж ніяк не головнокомандувач збройними силами. Це демонструє, наскільки великий вплив здобув фельдмаршал Хафтар на східний уряд, поступово формуючи свій власний центр сили в ньому.
Попри довготривалі перемовини та періодичний прогрес (сторони навіть домовилися в Парижі про дату проведення наступних президентських та парламентських виборів), тодішньому проєкту об’єднанню двох сторін так і не судилося завершитися успіхом. А Халіфа Хафтар, здобувши достатньо впливу, зробив спробу остаточно затвердити свою владу в країні.
2019-2020: похід фельдмаршала Хафтара на Триполі
4 квітня 2019 року головнокомандувач Лівійської національної армії Халіфа Хафтар проголосив військову операцію під назвою «Лівійський національний наступ», головною ціллю якої, за його словами, було «звільнення столиці від терористів».
Однак, дійшовши лише до околиць Триполі, трохи більше ніж через рік він був вимушений згорнути операцію. Провалу походу Хафтара сприяли декілька причин:
1. Спротив опонентів. Уряд національної згоди продовжував до останнього утримувати контроль над Триполі і отримав значну підтримку від різних місцевих ісламістських груп, котрі перед обличчям серйозного ворога виявили готовність захищати свою територію від ворожого наступу. У великих містах, підконтрольних УНЗ, відбувалися численні акції протесту проти агресивних дій Хафтара.
2. Зовнішня підтримка. УНЗ здобув значну підтримку від зовнішніх сил (зокрема Туреччини, Італії та Катару) які надавали фінансову, військову та логістичну допомогу.
3. Розкол у лавах Хафтарової коаліції. Оскільки в ході лівійської війни сторонам доводиться заручатися підтримкою племінних груп та інших менших збройних формувань, чим довше йдуть активні бойові дії, тим менше можливості залишити їх під своїм контролем. Під час походу деякі племінні групи та збройні формування, які початково підтримували Хафтара, усунулися від ведення бойових дій або перейшли на бік противників.
4. Громадянське невдоволення в тилу. Довготривалі активні бойові дії викликали невдоволення населення, стомленого від багатьох років війни, і спровокували акти громадянської непокори в тилу.
5. Міжнародні спроби мирного врегулювання. На міжнародному рівні не припинялися спроби організувати перемир’я та мирні переговори між сторонами конфлікту, а також чинити тиск на Хафтара з вимогою зупинити агресію (міжнародна спільнота у своїй більшості підтримала УНЗ та засудила дії військового).
У такий спосіб фельдмаршал Хафтар не досягнув своєї головної цілі, та навіть попри це значно укріпив свої позиції. Так, у квітні 2020 року військовий оголосив про денонсацію Схіратської угоди, одним із підписантів якої він був, та заявив: «Ми будемо працювати над створенням умов для того, щоб побудувати постійні цивільні інституції», – фактично публічно проголосивши про свої амбіції стати головою країни.
Карта поділу Лівії під кінець походу Хафтара 2019-2020 рр. Al-Jazeera
Іншим здобутком Хафтара стало закріплення власного контролю (наамперед у південно-східній частині Лівії) та розширення його на південний захід. Силам Хафтара вдалося захопити значну частину нафтових родовищ та іншої інфраструктури паливного сектору. У такий спосіб командир здобув надійне джерело доходу, а також отримав важіль тиску, маючи змогу перекрити потоки нафти за власним бажанням.
Підтримка з-за кордону
Оскільки лівійський конфлікт ще з початку революції в країні перетворився на опосередковане змагання третіх сторін, потрібно розібратися в тому, які актори поза Лівією зацікавлені в остаточній перемозі тієї чи іншої сторони, та в чому полягають причини такої позиції.
Підтримка керівництва в Триполі
Найбільше сприяння та допомогу сили, що знаходяться в Триполі, отримують від наступних країн:
1. Туреччина. Туреччина надає підтримку ісламістській Партії справедливості та будівництва (що пов’язана з «Братами мусульманами»). Анкара розглядає Лівію як ворота для розширення свого впливу на Східне Середземномор’я (чому б точно завадив прихід до влади сил, підтримуваних Єгиптом). Так, у листопаді 2019 р. країни підписали низку домовленостей, серед яких Угода про розмежування зон юрисдикції в акваторії Середземного моря. А вже в січні 2020 р. Туреччина розпочала військову інтервенцію в Лівію з метою допомогти УНЗ у боротьбі проти Хафтара. Вважається, що турецька допомога стала однією з головних причин, що дали уряду в Триполі змогу вистояти.
2. Катар. Катар роками використовує у своїй зовнішній політиці концепцію м’якої сили, заснованої на підтримці ісламістських угруповань (серед яких і «Брати мусульмани»). Ставши фактично країною-провідником Арабської весни, підтримуючи повстанців фінансово та медійно (насамперед через підконтрольне медіа Al-Jazeera), Катар експлуатує її наслідки для розповсюдження свого впливу в регіоні.
3. Італія. Хоча Італію не можна назвати таким самим одностороннім гравцем у лівійському проксі-конфлікті, варто зазначити, що вона найбільш активно з усіх європейських країн бере в ньому участь та на першому етапі активно підтримувала Уряд національної згоди. Це пов’язано з інтересами Рима в безпеці в Середземноморському регіоні і географічним розташуванням прямо на північ від Лівії, через що Італія стала буфером для біженців з зони конфлікту. Також Рим зацікавлений у безперебійному постачанні лівійських вуглеводнів, які покривають більшу частину енергетичних затрат країни. Так, Італійська нафтогазова компанія Eni у 2019 р. видобула близько 39 млн барелів нафти та 10,6 млрд кубічних метрів газу. Оскільки під час наступу на Триполі сили Хафтара взяли під контроль ключові родовища нафти та потім проголосили нафтову блокаду, то з другої половини 2020 р. підтримка Італією УНЗ почала зменшуватися, і Рим почав активніше шукати шляхів порозуміння з Хафтаром.
Підтримка керівництва в Тобруці
Найбільшу підтримку сили, що перебувають у Тобруці, отримують від наступних країн:
1. Єгипет. Єгипет під керівництвом Абделя Фаттаха ас-Сісі бачить у контролі тобруцького уряду та Халіфа Хафтара над східною Лівією буфер між ним та ісламістами із заходу Лівії. Ас-Сісі, який прийшов до влади шляхом військового перевороту у 2013 р., скинувши представника «Братів мусульман» Мухаммеда Мурсі та заборонивши їхню організацію як терористичну, занепокоєний можливістю появи на західному кордоні Єгипту країни, що контролюється його ворогами, і бачить у постаті Хафтара типового для арабського світу військового націоналістичного керманича, яким є і сам ас-Сісі.
2. ОАЕ та Саудівська Аравія. Країни розглядають лівійський конфлікт, як протистояння ворожим ісламістським угрупованням, часто підтримуваним їхнім противником – Катаром. Так, наприклад, під час походу Хафтара на Триполі, ОАЕ нанесли понад 100 ударів БПЛА проти супротивників Хафтара, а також допомагали його силам озброєнням та авіапальним.
3. росія. рф підтримує Хафтара, сприймаючи лівійський конфлікт, як один з осередків глобального конфлікту між москвою та Заходом, що перейшов до активної фази після нападу росії на Україну у 2014 році. Кім того, одним з основних інтересів рф є контроль над видобутком корисних копалин у країні, для чого москва використовує найманців ПВК «Вагнер», відправляючи їх охороняти нафтові родовища. Контроль над лівійською нафтою може розглядатися російським керівництвом як можливість тиску на європейські країни, які після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну намагаються зайти нові шляхи постачання енергоносіїв.
Присутність ПВК «Вагнер» у країнах Африки, 4 березня 2021. Adil Girey/Daily Sabah
4. Франція. П’ята республіка стала, напевно, єдиною західною країною, яка підтримала (хоча й негласно) наступ Хафтара на Триполі, тож в Уряді національної згоди навіть заявляли про розрив відносин із Францією. Інтереси Парижа в Лівії полягають не тільки в енергетиці чи безпеці в Середземному морі, а й безпеці кордону між Лівією та колишніми французькими колоніями, а тепер членами зони франка: Нігером та Чадом. Вважаючи, що сили Хафтара мають найбільше шансів на перемогу, Франція очікувано підтримала їх. Також, оскільки Франція проводить у регіоні боротьбу з ісламським тероризмом (наприклад, операція «Бархан» (2014-2022 рр.), що охопила і Чад, і Нігер), логічно, що вона підтримала сторону, яку найменше можна пов’язати з радикальним ісламізмом.
Ситуація зараз
Після завершення походу Халіфи Хафтара ситуація певною мірою стабілізувалася. Знову запрацював Форум політичного діалогу Лівії, де в лютому 2021 р., після довгих перемовин були обрані: голова Президентської ради Моххамед Юніс аль-Манфі (що користувався підтримкою на сході країни), та сформований Уряд національної єдності під керівництвом прем’єр-міністра Абделя Хаміда ад-Дбейби (що користувався підтримкою на заході країни). Уряд національної згоди Фаїза ас-Сараджа та уряд Абдалли ат-Тані в Тобруці передали йому свої повноваження (ат-Тані подав у відставку ще у вересні 2020 р. після початку заворушень в Бенгазі, проте де-факто залишився виконувати обов’язки прем’єр-міністра до березня 2021 р.). Президентські та парламентські вибори були призначені на 24 грудня 2021 р.
Читайте також: Заморські володіння росії, Або чим займається група «вагнера» в Африці
Проте об’єднання не трапилося й до сьогодні. Спочатку за кілька днів до виборів у Триполі ледь не стався військовий переворот під керівництвом командира Салаха Баді, пов’язаного з «Братами мусульманами» та Туреччиною. Потім, 23 грудня (усього лише за день до дати волевиявлення), вибори були відкладені на 2022 рік, із формулюванням про неможливість формування списку кандидатів у президенти, що фактично означає неможливість узгодження, між головними акторами, кандидатів, які в разі перемоги були б прийнятні для всіх та дійсно змогли б об’єднати країну.
За цей час невизначеності, консенсус двох центрів влади про єдиний уряд знову дав тріщину. Так, ще у вересні 2022 р. Палата представників у Тобруці винесла вотум недовіри Уряду національної єдності (що не прийняли ані УНЄ, ані Вища державна рада), і 10 лютого сформувала Уряд національної стабільності на чолі з Фатхі Башагхом (якого 16 травня 2023 р. замінив в.о. прем’єр-міністра Усама Хамада).
Лівія й досі залишається в ситуації розколу на два великі центри влади, кожен із яких претендує на свою легітимність щодо контролю над усією державою. Після кількох перенесень вибори наразі очікуються у 2023 р., однак із таким розколом і без стійкого компромісу немає нічого, що завадить знову їх перенести.
Основні проблеми в розв’язанні лівійського конфлікту
1. Відсутність наступництва інституцій. На відміну від Єгипту та Тунісу, де теж перемогла Арабська весна, лівійська дореволюційна влада обрала шлях придушення замість мирної передачі влади, що призвело до падіння держави та початку війни (як у Сирії та Ємені). Ба більше, свою роль зіграв дореволюційний устрій Лівії – джамахірія, де були відсутні класичні державні інституції, які після перемоги революція могли б зайняти представники нової влади.
2. Велика кількість сторін та ідеологій. Конфлікт у Лівії не обмежується лише найбільшим протистоянням (між ісламістами, ліберальними націоналістами та військовим керманичем), описаним у цій статті. Окрім них існують автономні міста-держави (особливо на південному сході країни), що керуються власними угрупованнями, племена (особливо на південному сході), польові командири та міжнародні терористичні угруповання (такі як Ісламська держава). За часів свого правління Каддафі, як і будь-який автократичний лідер, нацьковував одне на одного різні клани та племена, аби вони не могли здобути достатньо сили, щоби створювати небезпеку його владі. Це призвело до надзвичайно високого рівня антагонізації між різними політичними групами в країні.
3. Вплив зовнішніх сторін. Оскільки основні сторони в Лівії залежать від економічних та політичних інтересів їхніх зовнішніх партнерів, то вирішення конфлікту ускладнене через суперечності та конфлікти між зовнішніми акторами.
4. Колізійна ситуація з міжнародною легітимністю. Труднощі створює те, що міжнародна спільнота визнає легітимними гілками влади в країні сили, які є опонентами одне одного. Так, наприклад, західні країни визнають легітимним виконавчим органом Уряд національної єдності, законодавчим – Палату представників (яка винесла УНЗ вотум недовіри), а Халіфа Хафтара (чиї збройні сили співпрацюють із Палатою представників) вважають військовим злочинцем (у США навіть винесено заочне судове рішення проти нього за воєнні злочини)
5. Нафтогазові родовища. Контроль над видобутком вуглеводнів, є важливим аспектом лівійського протистояння. Можливість отримати доступний та стабільний шлях доходу як для внутрішніх, так і для зовнішніх учасників конфлікту, є важливим аспектом, що мотивує їх продовжувати ведення бойових дій.
Висновки
Військово-політичний конфлікт у Лівії продовжується й дотепер. Хоча зараз активні бойові дії не ведуться, і відбуваються лише короткострокові точкові сутички, країна залишається розділеною. Та кожна сторона з підтримкою своїх іноземних союзників готується до того, щоби знову перейти до великомасштабної збройної конфронтації з ціллю остаточно захопити владу у свої руки.
За 12 років після перемоги Арабської весни всі спроби об’єднати країну під владою єдиного уряду зазнали поразки, і проєкту для врегулювання лівійського конфлікту в обачній перспективі не існує.
Автор – Олександр Булін, експерт з Близького Сходу Аналітичного центру ADASTRA
Якщо вам подобаються наші матеріали, підтримайте роботу центру на Патреоні! Цим ви зробите свій внесок у розвиток української аналітики