Заморські володіння росії, Або чим займається група «вагнера» в Африці

Наприкінці березня 2023 року євгєній прігожин заявив, що «вагнерівцям» краще полишити Україну і сконцентруватись на «операціях в Африці». Дуже довго африканські афери москви залишались у тіні, тоді як аналітики та журналісти губились у здогадках, намагаючись оцінити реальний вплив «вагнера» на політичні процеси континенту. У цьому матеріалі ми розкажемо, як російські найманці опинились в Африці, який вплив вони мають у різних країнах регіону та чого можна очікувати від активізації їхньої діяльності на континенті.

Від «зелених чоловічків» до «героїв вітчизни»: коротка історія псевдо-ПВК «вагнер»

Розпочнімо з ремарки: «вагнер» – це не(!)приватна військова компанія. Від задуму до реалізації організація є проєктом Головного розвідувального управління (ГРУ) рф. Історія бере свій початок у 2010 році на полях форуму в Санкт-Петербурзі, де колишній офіцер армії ПАР часів апартеїду Ебен Барлоу проводив закриту презентацію для представників Генштабу рф на тему взаємодії армії з приватним сектором. У далекому 1989 році в Південній Африці на тлі падіння режиму апартеїду та скорочення Збройних сил ПАР Барлоу зібрав колишніх військовослужбовців і створив одну з найвідоміших ПВК у світі – Executive Outcomes.

Executive Outcomes упродовж 15 років була однією з найголовніших сил в Африці й надавала найрізноманітніші послуги: від охорони урядів до супроводу гуманітарних вантажів у конфліктних зонах. Росіяни були щиро вражені концептом приватної армії, про який розповідав Барлоу, однак російські генерали вирішили додати один штрих, який назавжди відокремить «вагнерів» від інших найманців – російська приватна армія, думали вони, буде таємно підпорядковуватись уряду. Ця особливість перевертала ідею ПВК з ніг на голову і перетворювала приватну компанію в інструмент гібридної війни. Саме такий інструмент і знадобився росії на початку 2014 року.

владімір путін у ресторані свого кухаря євгєнія прігожина під москвою, росія, 11 листопада 2011 р. Misha Japaridze/AP

Доручили створення псевдо-ПВК євгєнію прігожину, її першим командиром став відставний офіцер, ветеран обох чеченських війн Дмітрій Уткін. Обидвоє отримували вказівки від ГРУ й підпорядковувались російському Генштабу. Сам Уткін фанатів від Третього Райху й нацистів, за що отримав позивний «Вагнер» на честь улюбленого композитора Гітлера. Пізніше цей позивний прижився вже як назва псевдо-ПВК.

Першою операцією «вагнера» стала анексія Криму, однак найманці грали там доволі пересічну роль, так що з більшістю роботи могли впоратись безпосередньо російські військові. Воювати «вагнерівці» почали на Сході України, однак і там головна роль була за регулярною армією рф. У 2015 році для тренувань «вагнерівцям» виділили секретну установу ГРУ неподалік села Молкіно в Краснодарі.

З осені 2015 року псевдо-ПВК перекидають з України в Сирію, де і викристалізувалась у майбутньому традиційна схема «надання послуг»: захист ізольованого диктатора в обмін на доступ до ресурсів. Власне, у Сирії «вагнерівці» мали захищати режим Башара Асада (як від ІДІЛ, так і від опозиції) в обмін на доступ до розробки викопних ресурсів, якими займалися компанії-прокладки прігожина. Саме в Сирії проявилась друга особливість «вагнерівців» – злочинні методи ведення війни: «вагнерівці» вчиняли тортури над полоненими, розстрілювали цивільних, використовували заборонені боєприпаси, цілили в міста, громадські об’єкти, лікарні, місця археологічних розкопок.

У 2016 році «вагнер» виділилась взяттям Пальміри, за що путін особисто нагородив Уткіна золотою медаллю. На урочистостях, присвячених російським «гєроям отчізни», були присутні журналісти, на кадрах яких Уткін випадково засвітився. З огляду на те, що рф систематично заперечує існування «вагнера», потрапляння командира найманців у камеру, навіть випадкове, здобуло широкий розголос.

«Роздирання Африки»

Після сирійської кампанії «вагнерівці» почали активно розширюватися на африканський континент. Після похолодання в стосунках із Заходом унаслідок анексії Криму та війни проти України кремль спробував компенсувати свої втрати за рахунок нових «друзів» – автократичних лідерів таких само ізольованих країн.

Судан

У листопаді 2017 року суданський диктатор Омар аль-Башир, який очолював державу 24 роки, відчув, що земля виходить з-під його ніг. Перебуваючи під санкціями Заходу та маючи ордер на арешт від Міжнародного кримінального суду (МКС) за воєнні злочини, Башир побачив, що США готові співпрацювати з урядовцями Судану в обхід свого лідера в обмін на послаблення санкцій. Для протидії «загрозі з боку Сполучених Штатів» Башир вирушив до москви й запропонував путіну свою країну як «ключ до Африки» в обмін на порятунок режиму. Він погодився й надіслав «вагнерівців» для тренування суданських військових. Водночас у Судані російські геологи почали розвідувати поклади золота. Геологи представляли компанію Menroe Gold, кінцевим бенефіціаром якої був прігожин. Пізніше в країну привезли спорядження для будівництва шахт, а російські військові активно просували ідею створення російської бази в Порт-Судані (на реалізацію якої в Судані дивились неохоче).

Про останні події в африканській державі ми писали тут: Між переворотами і російським впливом: особливості внутрішньої та зовнішньої політики Республіки Судан

Новий союзник, однак, не зміг уберегли аль-Башира проти самих суданців. У 2018 році країну сколихнула хвиля протестів, спрямованих проти диктатора. Хоча «вагнерівці» і допомагали придушувати протести та організовували кампанії з дезінформації, у 2019 році на тлі масових демонстрацій Башира скинули військові, які передали владу змішаному військово-цивільному уряду. У 2021 році, побоюючись, що демократизація негативно вплине на їхній особистий стан, головнокомандувач суданської армії Абдель Фаттах аль-Бурхан та очільник Сил швидкого реагування (СШР, парамілітарне угрупування менше за армію, але з кращою підготовкою) Мохамед Гамдан об’єднались і здійснили черговий військовий переворот. Обидвоє мали великі статки, зібрані завдяки доступу до суданських мінеральних ресурсів, а також ордери на арешт від МКС.

Абдель Фаттах аль-Бурхан, один із організаторів перевороту в Судані у 2021 році. Ashraf Shazly/AFP

росіяни тримали руку на пульсі. Одразу після перевороту російський військовий високопосадовець завітав до Хартума на літаку, що належить компанії прігожина. Співпрацю вдалось продовжити: «вагнерівці» тренували суданські СШР і продовжували вивозити золото. Бізнес прігожина заграв новими фарбами після початку широкомасштабного вторгнення росії в Україну. Вивезення цінного металу виявилось простим шляхом для обходу західних санкцій і фінансування війни. Золото доставляють із північно-східного Судану або із сусідньої Центральноафриканської Республіки (ЦАР) на завод прігожина неподалік суданського міста Атбара, після чого, переплавлене в злитки, його контрабандою перевозять до росії через аеропорт в Хартумі чи Порт-Судані.

У середині квітня 2023 року почалась боротьба між колишніми заколотниками. Після невдалої спроби перевороту Гамдан перейшов до збройного наступу на армію аль-Бурхана. Спалахнули сутички між СШР та суданськими військовими. За весь свій час у Судані «вагнерівці» мали справу з обома генералами, тож, найімовірніше, такі внутрішні сутички не зачеплять їхній бізнес.

ЦАР

У грудні 2017 року на зустріч до путіна в Сочі приїхав президент Центральної Африки Фостен-Аршанж Туадера. Від 2012 року в країні точилося протистояння між урядом і повстанцями з півночі. Коаліція невдоволених скинула керманича республіки Франсуа Бозіза, який перебував при владі останнє десятиріччя, але після того сама коаліція розпалась, а лідери повстанців почали розділяти республіку між собою. Країну заполонив хаос, так що центральний уряд міг розраховувати лише на контроль столі ЦАР – Банґі – та й те лиш з допомогою миротворців ООН і французьких військ.

За кілька місяців до зустрічі з путіним із ЦАР вийшли французьки підрозділи, а Париж заявив, що його операція зі стабілізації країни завершена. Армія ЦАР розпалася упродовж 2012-2013 років, тож Туадера залишився лише з підрозділами миротворців, які хіба що створювали ілюзію порядку у великих містах. Однак ООН разом із Європейським Союзом створили механізм для відновлення армії ЦАР і надавали послуги з тренування нових підрозділів, що мало стати підґрунтям для нових збройних сил, більш-менш убезпечених від фрагментації та корупції. Проте Туадера не хотів чекати: йому потрібні були війська для відвоювання території ЦАР уже зараз. Саме за цим він і приїхав до росії.

«вагнерівці» стоять на варті у 2019 році під час параду в Банґі, Центральноафриканська Республіка. Ashley Gilbertson for The New York Times

путін погодився і спеціально домовився в Раді безпеки ООН про зняття для москви ембарго на постачання зброї, яке діяло від початку конфлікту. У ЦАР хлинула дешева російська стрілецька зброя, а самі «вагнерівці» взялись за поспішну підготовку новобранців – російська програма не передбачала перевірок на минулу участь у повстанських рухах чи причетність до вчинення кримінальних злочинів, тож на виході Туадера отримував професійних військових хіба що на папері, коли в реальності це були мало злагоджені підрозділи з високим ризиком дезертирства. А втім, це не зупиняло президента від спроби відвоювати ЦАР у повстанців.

Докладніше про Центральну Африку читайте в нашому матеріалі: Як Центральноафриканська Республіка виживає в умовах громадянської війни?

У грудні 2020 року на тлі президентських виборів Франсуа Бозіз вирішив «повернутись у політику» й балотуватись на посаду президента ЦАР. Коли конституційний суд йому це заборонив, він зібрав коаліцію з лояльних повстанців і вирішив піти маршем на Банґі. «вагнерівці» зупинили їх і використали момент для контрнаступу, в результаті якого відвоювали значну частину півдня ЦАР. Окрім тренувань військових та участі в бойових діях, функції псевдо-ПВК включали ще й особисту охорону Туадери та важливої інфраструктури, а для розрахунку за всі ці послуги «вагнерівцям» віддали в концесії золоті та діамантові шахти (які якраз знаходились на відвойованих територіях). Видобуті багатства контрабандою переправляли в Судан, де вже діяла бізнес-імперія прігожина, або ж у Камерун, звідки вони транспортувались морем до росії через порт у Дуалі.

Лівія

Від листопада 2018 року «вагнерівці» перебувають у Лівії, де після скидання Муаммара Каддафі почалась війна між міжнародно визнаним Урядом національної єдності, що перебував у Триполі, і колишнім офіцером армії Каддафі Халіфою Хафтаром, який хотів підкорити країну собі. «вагнер» зробив ставку на Хафтара, який був готовий розплатитися нафтовими вишками. Лівійський конфлікт вилився в боротьбу за вплив між різними країнами Близького Сходу, тож, крім росії, Хафтару надсилали допомогу ще й Об’єднані Арабські Емірати та Єгипет.

У 2019 році Хафтар розпочав наступ на столицю Уряду в Триполі. На допомогу «вагнерівці» надіслали своїх снайперів, а для штурму столиці росіяни додатково надсилали російських бойовиків із Сирії. За оцінками експертів у травні 2020 року в Лівії перебувало від 800 до 1200 «вагнерівців», яким росія надсилала зброю та припаси в обхід ембарго ООН. Штурм Триполі провалився, коли в конфлікт втрутилась Туреччина, чиї війська відбили напад Хафтара. За повідомленнями лівійських джерел Хафтара вкрай розлютила поразка, тому він думав не повертати обіцяні  «вагнерівцям» 150 млн доларів. Незадоволення генерала привернув той факт, що в складі псевдо-ПВК воювали колишні сирійські солдати без жодної мотивації.

Восени 2020 року Хафтар погодився на припинення вогню, а на початку 2021 року було обрано єдиний тимчасовий уряд. Проте заплановані на грудень 2021 року вибори було скасовано через сутички щодо того, хто має право балотуватись на виборах. Відтоді Лівія застрягла в лімбо, однак є шанс, що транзит закінчиться цьогоріч.

Про цю історію ми більше писали тут: На шляху до стабільності та єднання: що загрожує проведенню виборів у Лівії

У цей час країну мали полишити найманці та іноземні війська, проте «вагнерівці» і не думали виходити. Ба більше, до підписання перемир’я вони встигли захопити найбільше родовище нафти в Сахарі й перекривають до нього доступ для уряду в Триполі. Це чинить тиск на Європу, яка після запровадження санкцій на російське паливо планувала переорієнтовуватися на альтернативних постачальників енергоносіїв, зокрема Північну Африку.

Мозамбік

У серпні 2019 року за допомогою до путіна звернувся президент Мозамбіку Філіпе Н’юсі. Починаючи з 2017 року на півночі країни розпочалося повстання в провінції Кабу-Дельгаду. Місцеве населення було обурене тим, що розвиток місцевих покладів природного газу приносив казкові прибутки елітам у столиці, тоді як сама провінція залишалась найбіднішою в державі. На соціально-економічний конфлікт накладалися етнічні та релігійні розбіжності – більшість еліти була представлена християнами-одноплемінниками президента, тоді як серед населення Кабу-Дельгаду переважали мусульмани. У результаті повстання набрало форму джихаду, до якого приєдналися ісламісти із сусідньої Танзанії.

Армія Мозамбіку була системно ослаблена ще від початку 1990-х через домовленості з озброєною опозицією, із якою уряд воював на завершальному етапі Холодної війни, тож задля перемоги над повстанцями довелось кликати традиційну для Південної Африки форму допомоги, а саме приватні військові компанії. Тут і заявив про себе «вагнер».

Провінція Кабу-Дельгаду. CNN World

На тлі інших ПВК «вагнерівці» перемогли завдяки заниженням ціни на свої послуги, проте «кістяк» співпраці виглядав звично: перед відправкою найманців «роснєфть» підписала договір про розширення співпраці з Мозамбіком у сфері дослідження та розробки покладів нафти. 

У далеку південноафриканську країну російські найманці прибули в жовтні 2019 року, проте, на відміну від інших операцій, тут вони не затримались надовго. Річ у тім, що крім звичайно охорони високопосадовців, «вагнерівцям» доручили наступ на повстанців, під час якого вони з тріском провалились. Найімовірніша причина такої поразки – відсутність досвіду боротьби «в кущах». Найчастіше «вагнерівці» воювали з так чи інакше організованою групою військових або повстанців, а тут їх зустрів чітко налагоджений партизанський рух, так що вже через два місяці блукання невідомими джунглями «вагнерівці» вийшли з Мозамбіку й поки туди не повертались.

Малі

У другій половині 2021 року із москвою почали налагоджувати відносини представники військової хунти в Малі. Починаючи з 2012, країна потерпає від системної кризи. Уряд намагається втримати територіальну цілісність країни, воюючи із туарезькими сепаратистами, які хотіли створити власну державу Азавад або ж принаймні здобути автономію в складі Малі. До того ж у регіон завітали радикальні ісламісті, лояльні Ісламській Державі. Коли за вісім років цивільний уряд так і не зміг подолати кризу, його у 2020 скинули військові, які, на диво, тільки-но повернулись із навчань на росії. Нова перехідна влада була паралізована військовими, які намагались закріпитись при кермі держави. У зовнішній політиці був продовжений курс на співпрацю з ООН та Францією, чиї війська допомагали Малі боротись з ісламістами та сепаратистами. Однак провину за незакінчену війну також покладали й на французів разом із міжнародною спільнотою, тож дружити із «колишніми імперіалістами» ставало все менш популярним рішенням.

Про військовий переворот 2020 року ми писали тут: Малійська криза: чим сьогодні живе одна з найбідніших держав Африки?

У травні 2021 року на тлі незадоволення відсутністю реформ і звинувачень у бік уряду в «саботажі» демократичного транзиту військові на чолі з Ассімі Ґоітою провели контрпереворот. Цього разу військові розвернули свій зовнішньополітичний курс на 180 градусів. Хунта почала дистанціюватись від Заходу, через що військова співпраця призупинилась. Як і у випадку з ЦАР, малійські лідери хотіли якнайшвидше розгромити повстанців, і саме для цього запросили «вагнер». Обурені співпрацею з москвою, західні союзники полишили країну влітку 2022 року.

Недатована французька військова фотографія російських найманців на півночі Малі. AP

російські найманці з’явились у країні в другій половині 2021 року. Поки французький контингент із 4500 солдатів із майже десятирічним досвідом війни в Сахелі полишав Малі, його місце зайняли близько 1000 новоприбулих «вагнерівців». Підтримана «вагнером» малійська армія перейшла в наступ у центрі країни і почала чинити тиск на ісламістів. Це, зокрема, продемонструвало здатність малійців проводити комплексні операції без західної підтримки, проте про контроль над сільською місцевістю досі не йдеться.

На відміну від кампанії в Центральній Африці, великого контрнаступу росіяни провести не змогли, а от що точно їм вдалось, так це воювати з цивільним населенням. В операціях, де був задіяний «вагнер», саме цивільні становили основну кількість жертв. Аналітики вважають, що така нещадність може сприяти «пацифікації» місцевого населення, що на деякий час може призупинити потік новобранців у лави повстанців, проте вкрай малоймовірно, що така тактика дозволить завоювати симпатії пересічних малійців.

Єдиного штриха, якого не вистачає – це концесії на видобуток мінеральних ресурсів. Його «вагнерівці» якраз і не отримали через особливість експлуатації місцевих копалин. Контроль над видобувною діяльністю в Малі набагато суворіший, ніж у ЦАР чи Судані, тому просто так компаніями-прокладками його не обійти, а кустарне шахтарство на півночі країни знаходиться під контролем сепаратистів, які не підтримали приходу «вагнера», і, відповідно, доступу до шахт не надали. Натомість за своє перебування найманці отримують приблизно 10 млн доларів на місяць.

На завершення: обмеженість і загрози «вагнера»

Окрім формального володіння псевдо-ПВК та ресторанним бізнесом, євгєній прігожин запам’ятався це одним підприємством – «фабрикою тролів», яка в промислових масштабах поширювала фейки на підтримку Дональда Трампа на американських президентських виборах у 2016 році. Пізніше «фабрика» зайнялась підтримкою брекзиту у Великобританії. Досягнення прігожина не залишились поза увагою і влились в арсенал послуг, що їх надає «вагнер». Військові операції псевдо-ПВК супроводжувалися хвилями дезінформації на підтримку найманців і критикою Заходу. Такі кампанії також відбуваються у країнах, де «вагнера» ще не було. Найзгубнішим є те, що такі наративи підхоплюють африканські блогери з інших країн, через що дезінформація починає поширюватись самостійно.

На додачу прігожин фінансував «гуманітарні» акції, де надсилав печиво суданцям, підтримував зйомки пропагандистського кіно про «геройства» найманців у ЦАР та Мозамбіку. І все це на тлі регулярних звітів та розслідувань про військові злочини «вагнерівців» у Малі, ЦАР та Лівії.

Своїм безпосереднім впливом у країнах, розглянутих вище, «вагнер» зупинятися не думає. Уже є підозри, що найманці можуть знайти собі роботу в Буркіна-Фасо та Чаді. У першому якраз у 2022 році відбувся військовий переворот, який став наслідком неспроможності уряду перемогти ісламістів, що діють у країні з 2015 року (згадуємо Малі). Для збільшення наступального потенціалу хунта вже оголосила загальну мобілізацію. У Чаді натомість при владі стоїть прозахідний президент Магамет Дебі Ітно, який також воює з повстанцями. Тут росіяни вже планували підтримати заколотників, щоби прибрати Магамета (згадуємо Лівію). Це дозволило б об’єднати свої «домени» від Лівії до Судану в єдину «кремлівську вісь».

Найманець «вагнера» на службі безпеки президента ЦАР чекає на нього разом із солдатом і миротворцем ООН. AFP/Getty Images

При цьому російське вторгнення в Україну не сильно вплинуло на африканські авантюри москви. Річ у тім, що загалом на кожну країну припадає приблизно 1-1,5 тисяч найманців, так що разом контингент «вагнерівців» в Африці складає не більше 10 тис., що в рази менше за ті 50 тис. членів псевдо-ПВК, які за оцінками Білого дому воювали в Україні. Унаслідок поразок в Україні росіяни, звісно, перекидували найманців з африканських баз (наприклад, з Лівії), але залишати Африку в кремлі не думають.  

Водночас варто розуміти, що система, яку застосовують «вагнерівці», і росія загалом, для поширення свого впливу в Африці має природні обмеження. По-перше, очевидно, ця система базується на персональних угодах між лідерами країн-вигнанців та псевдо-ПВК, якою керує ГРУ (офіційно постійних баз росії в Африці немає). Такого роду взаємодія не сприяє налагодженню офіційних, постійних і довгострокових зв’язків, а натомість означає, що ріст впливу «вагнера» в Африці – це спекуляція росіян на нестабільності в регіоні, яка з високою ймовірністю вщухне у випадку нормалізації та започаткуванні мирного процесу, який у деяких країнах (Лівія, Чад) вже триває.

Вас може зацікавити: Нова нормалізація на Близькому Сході: що криється за розрядкою між саудівським та іранським блоками?

По-друге, така система шкодить місцевому населенню. Головна мета, задля якої «вагнер» запрошували в ЦАР та Малі – це «навести лад» у країні після «провальних» операцій Франції та «незадовільних» миротворчих місій ООН. І, мабуть, найприємніше для місцевих лідерів було те, що вони змогли знайти альтернативу колишній метрополії. Однак «вагнерівці» підходять до конфліктів в Африці поверхово, як до суміші прибутку та військових кампаній. Проте природа сутичок у регіоні значно глибша й пов’язана із відсутністю можливостей для молоді, корупцією в уряді та постійною загрозою життю (як від повстанців, так і від власних військових). «вагнер» ці фактори ігнорує, а це означає високий шанс розчарування в найманцях, якими би компліментами їх не поливали пропагандисти прігожина.

По-третє, у лідерів африканських країн є суб’єктність. Шкоду від «вагнера» чудово усвідомлюють як африканські регіональні організації на чолі із Африканським Союзом, так і демократичні уряди, як, наприклад, у Гані. Ані росія, ані «вагнер» не користуються там високою популярністю, а радше потерпають від засуджень та критики за втручання в справи сусідніх країн.

Разом усі ці фактори хоча й не скидають із порядку денного проблемний вплив росії в Африці, проте вказують на те, що «вагнерівців» не варто переоцінювати. Вони пропонують короткострокові вигоди країнам-вигнанцям, не створюючи при цьому основ для постійного геополітичного впливу рф у регіоні.

Автор – Ілля Нестеренко, експерт з Африки Аналітичного центру ADASTRA

Сподобалася стаття і ви хочете бачити більше матеріалів про актуальні події міжнародних відносин? Тоді ставайте патронами центру! Ми розкриємо для вас усі таємниці світової арени.