Зірка африканської демократії: огляд політичного життя Гани

Серед африканських держав Україна має небагато близьких партнерів. Хоча частина країн континенту симпатизує українцям після початку широкомасштабного вторгнення, мало хто з них наважується відверто критикувати росію. Сьогоднішній матеріал буде якраз про таку державу, яка щиро підтримує демократичні цінності вдома й за кордоном, про державу, яка стала зіркою свободи в Західній Африці – Гану.

Географія, демографія, історія

Гана – це західноафриканська країна, площею трохи меншою за Сполучене Королівство. На сході держави річки Оті, Чорна, Біла та Червона Вольта зливаються і виходять в Атлантичний океан. На заході ж землю пронизують річки Тано і Пра. На півдні починається вічнозелений тропічний ліс, який із наближенням до півночі рідшає і змінюється африканською саванною.

Державу населяє близько сотні народностей, які часто об’єднують у групи, а найбільша з них – акан (46% популяції). Аканці живуть на території Гани та Кот-д'Івуару, найчисельнішу їхню частину в республіці становлять асанте (або ашанті), зосереджені в центрі країни. Серед інших народів – нзіма та фанте, які проживають на узбережжі Гвінейської затоки, а далі вздовж краю на схід – ґа-адангме (7%). Зрештою, ліворуч від Вольти знаходиться еве (13%) – народ, друга частина якого населяє сусіднє Того.

Від узбережжя вглиб континенту, за озером Вольта, проживають групи ґуан (3%), ґурма (6%) та моле-даґбані (19%). Коли аканці та населення морського узбережжя зазнали європейського впливу й наприкінці 19 століття почали християнізуватись, ці народи ще задовго до приходу західної цивілізації відчули на собі вплив мусульманської культури й досі сповідують іслам. Наразі близько 70% населення країни – це християни, майже 20% – мусульмани. Решта або вірить у місцевих богів, або належить до інших релігійних традицій (юдейство, буддизм тощо).

Гана на мапі Африки. World Atlas

Походження найбільшого етносу Гани – аканців – досі вважається загадкою. Найбільш популярною є версія, що ці люди мігрували на узбережжя Гвінейської затоки з території імперії Гана (там, де зараз сучасне Малі). На нових землях асанте створили могутню державу Ашанті із центром у Кумасі, яка існувала протягом 1701–1901 років, а її кордони загалом збігались із межами сучасної республіки.

Перший контакт із європейцями, а саме португальцями, відбувся наприкінці 15 століття. Основним їхнім інтересом тоді було місцеве золото: за тамтешні шахти узбережжя країни прозвали Золотим Берегом. Для встановлення постійних економічних зв’язків португальці з дозволу місцевих вождів заклали біля затоки замок, який паралельно функціонував як торговий порт. За 150 років домінування європейців у західноафриканській торгівлі найважливішим товаром замість золота стали раби. Золотий Берег перетворився на один з основних невільницьких ринків.

Читайте також: Мартіну Лютеру Кінгу не вдалося: рабство в Мавританії у ХХІ столітті

У 17 столітті португальцям не було конкурентів серед інших європейців. Історично серед 110 замків, збудованих ними на узбережжі Західної Африки, 100 знаходились саме на Золотому Березі. Зрештою португальців спочатку на невеликий час витіснили голландці, яких потім відповідно британці.

Після освоєння берега, британці почали повільно просуватися на північ і після століття англо-ашантійських війн у 1901 році нарешті повністю підкорили Золотий Берег. У 1919 до колонії приєднали Західний Тоголанд, частину колишнього німецького протекторату, іншу ж собі забрали французи. Так сформувалася територія сучасної Гани.

Найбільші етнічні спільноти Гани. Stephen Nkansah Morgan/Research Gate

Суміш політичної стабільності та бурхливого економічного розвитку, який концентрувався на експорті какао та золота, зробив Золотий Берег в очах британців «зразковою колонією». Протягом пів століття там сформувався власний клас підприємців, держслужбовців та фермерів, що дозволило Британії порівняно швидко піти, коли розгорівся процес деколонізації материка. У 1957 році Гана стала першою країною, що здобула незалежність у Субсахарській Африці. Велику роль тоді відіграв один із найвидатніших політичних лідерів в Африці Кваме Нкрума та його «Партія народного конвенту» (ПНК).

Варто знати: Прихований клондайк: місце Субсахарської Африки на світовому енергетичному ринку

Нкрума був панафриканістом, тобто вважав, що майбутнє материка – континентальна федерація. Для помірних місцевих політиків, які планували зберегти зв’язки із Заходом для розвитку своїх держав, його ідея була занадто різкою. У результаті помірковане крило африканських країн на чолі з Нігерією перемогло в панафриканських дебатах радикалів, так що континентальна федерація залишилась у мріях Нкруми, а в 1963 році було засновано Організацію африканської єдності, яка більше сприяла деколонізації континенту, аніж інтеграції африканських держав між собою.

Водночас у Гані було створено однопартійну політичну систему, де всі процеси проходили через ПНК. Самому Нкрумі почав симпатизувати СРСР, що все більше непокоїло консервативних політиків. Врешті-решт у 1966 році його режим скинули військові, поки політик перебував із візитом у Китаї, а однопартійність було скасовано, адже авторитаризм втратив народну підтримку. Після відсторонення батька ганійської незалежності у країні почалась епоха військових диктатур, яка закінчилась у 1993 році, коли проголосили Четверту республіку.

Політичний устрій Четвертої республіки

Від проголошення незалежності Гана проекспериментувала із різними формами правління. У 1957–1960 країна була багатопартійною парламентською республікою, в 1960–1966 де-факто однопартійною президентською. У часи військових диктатур, держава двічі намагалась повернутись до цивільного уряду: спочатку у формі парламентської республіки (1969–1972), а потім знову у вигляді президентської (1979–1981). За Конституцією 1992 року країна є президентською республікою, яка поєднує елементи американської та британської моделі разом із місцевою специфікою.

Президент належить до виконавчої гілки влади: є головою держави й уряду та верховним головнокомандувачем. Очільник держави призначає міністрів за згоди парламенту, але більшість кабінету має обиратися з-поміж парламентарів. Також навколо президента існує мережа дорадчих інституцій для підтримки безпеки (Рада національної безпеки), розвитку економіки (Комісія планування національного розвитку) та належного виконання президентом своїх функцій (Державна рада).

Дізнавайтеся більше: Африканська історія успіху, або як Замбія майже стала «країною року 2021»

На виборах претендент на президентське крісло обирає кандидатуру віцепрезидента та балотується з ним у парі. Для перемоги необхідно здобути понад 50% голосів. Якщо цього не стається, два кандидати із найбільшими результатами виходять у другий тур. За традицією в Гані підтримують «етнічний баланс» під час визначення пари на балотування. Найчастіше це аканець із Центру чи Півдня та представник неаканської народності зі Сходу або Півночі. У 2017 на президентських виборах переміг аканець Нана Акуфо-Аддо в парі з Махамуду Бавумія, родом із північного міста Тамале.

Чинний президент Гани Нана Акуфо-Аддо. Ghana Presidency

Законодавча гілка влади представлена однопалатним парламентом, де засідають 275 депутатів. Парламентарі обираються за принципом відносної більшості (first-past-the-post) в одномандатних округах. Такі виборчі системи за законом Дюверже тяжіють до двопартійності –  Гана не стала винятком. Більшість політичного простору між собою ділять два великі об’єднання: «Національно-демократичний конгрес» (НДК) та «Нова патріотична партія» (НПП).

«Національно-демократичний конгрес» довгий час був партією влади. Під час транзиту до цивільного уряду в 1990-х НДК була створена як політична платформа для колишніх військових, які вирішили залишитись при владі. Протягом наступних 30 років позиціонування змінилося, і зараз це звичайна лівоцентристська партія. НПП своєю чергою була творінням демократичної опозиції, чиє коріння походить від минулих цивільних урядів з 1970-х. Це партія підприємців, економістів та адвокатів («професіоналів та господарників», якщо користуватись українськими кліше).

У середньому НДК більш популярний у сільській місцевості та вважається партією, що «ближча до людей», натомість НПП зазвичай підтримує урбанізований середній клас. Ще однією відмінністю між ними є етнічна складова. НДК зазвичай здобуває голоси прибережних аканців (нзіма, фанте), ґа-адангме, еве та північних народів, тоді як електоральна база підтримки НПП – асанте. Секрет перемоги однієї з партій зазвичай полягає в успішній кампанії на електорат узбережжя та Півночі. Так, у 2017 на загальних виборах НПП здобула перемогу завдяки вдалому перетягуванню фанте на Півдні, а голоси на Півночі вона отримала за рахунок кандидата у віцепрезиденти Бавумія, за якого голосували його земляки. Разом із традиційною підтримкою асанте НПП вдалось зібрати якраз трохи більше половини голосів і перемогти на виборах. У 2020 році цю тактику повторили, і НПП перемогла знову.

Вас може зацікавити: Економічний успіх Танзанії: секрети зростання та перспективи регіонального лідерства

У Гані особливу увагу також приділяють незалежності судової влади. Найвищий рівень системи складається з верховного, апеляційного та вищого судів. Аби зменшити вплив інших гілок влади на суди, процес вибору суддів максимально збалансований. Голову Верховного суду призначає президент після консультації із Державною радою, а потім кандидатуру повинен схвалити парламент. Суддів цієї установи головнокомандувач обирає вже за порадою Ради суддів, яку очолює голова Верховного суду, обов’язково після консультацій із Державною радою та затвердження парламенту. Верховний Суд є судом останньої інстанції і підпорядковується тільки нормам конституції.

Місцева влада представлена у формі окружних асамблей, які по факту є модифікованими регіональними парламентами. До їхнього складу входять: (1) виборні депутати з місцевих одномандатних округів; (2) депутати парламенту Гани, обрані в цьому окрузі (без права голосу); (3) голова округу (District Chief Executive, аналог губернатора); (4) представники місцевих груп інтересів, призначені президентом та узгоджені з традиційною владою чи локальними організаціями (повинні становити не більше третини асамблеї).

Голову округу призначає президент і затверджує асамблея двома третинами голосів. Вона створена як представницький, але позапартійний орган, тому кандидати на місцевих виборах балотуються як незалежні. Отримувати фінансову чи будь-яку іншу підтримку від політичних партій заборонено. Після змагань асамблея формує виконавчий комітет, який втілює її рішення і функціонує як виконавча гілка влади, очолює його голова округу.

Конституція також гарантує збереження інституту вождів та традиційних рад, які діють на основі звичаю. На державному рівні традиційна влада представлена Національною палатою вождів. Орган займається кодифікацією, модернізацією та застосуванням звичаєвого права в Гані, зокрема вирішує питання, пов’язані з функціонуванням інституту вождя (номінація, призначення, інтронізація, детронізація тощо). Президент палати також представлений у Державні раді, що консультує головнокомандувача держави. Ця конституційна норма є не просто даниною традиції: вожді грають вагому роль у визначенні права власності на землю в традиційних спільнотах.

Осередок демократії та миру? Досягнення й виклики у сфері політики та безпеки

Права і свободи, що прописані в конституції Гани, працюють: у країні є широкий спектр незалежних медіа, відкриті політичні дебати давно замінили «культуру тиші», яка переважала в часи військових диктатур. Вибори, хоча й супроводжуються сутичками між активістами, проходять чисто та прозоро за мірками місцевих і міжнародних спостерігачів. Дві великі партії змінюють одна одну без ексцесів. Політики та електорат віддані демократичним цінностям.

Це яскраво виділяє Гану серед сусідів, країн регіону та держав Африки загалом. У сусідньому Буркіна-Фасо, наприклад, у вересні 2022 року відбувся другий за 9 місяців військовий переворот. У Того династія військових Ґнассінґбе перебуває при владі з 1967 року, а Код-Д’Івуар досі оговтується після двох раундів громадянської війни.

Раніше ми писали про таке: Протести в Гамбії: чому народ хоче повернення диктатора

За показниками дотримання основних прав і свобод Freedom House у 2021 році Гана посідає друге місце в Африці після Кабо-Верде і вважається вільною країною. Водночас більш консервативний у своїх оцінках індекс демократії від Economist Intelligence Unit класифікує Гану як недосконалу демократію (що доволі добре, адже в цій групі також знаходиться, наприклад, Бельгія, Південна Африка та Іспанія). Також держава є другою після Маврикію за глобальним індексом миру: 40 зі 163 країн, між Кувейтом та Албанією. Хоча привид авторитаризму вже не літає над Ганою, серед порядку денного ганійських політиків є проблеми країн, що розвиваються. За індексом сприйняття корупції республіка посідає 73 місце зі 180, ділячи його із Кувейтом, Сенегалом та Угорщиною.

Утім, що цікаво, позитивне враження міжнародної спільноти про Гану різко контрастує з думками самих громадян. Найкраще цей парадокс проілюструвала ситуація із поліцією країни, чиї підрозділи у складі миротворчих місій ООН вважають одними з найкращих. Проте місцеві описують орган як один із найбільш корумпованих інститутів. Створений у колоніальні часи з метою захисту експлуататорів і придушення заворушень, він досі залишається політизованим і потребує реформування.

Корупційні скандали також не обходять уряд. У листопаді 2022 році президент Гани Акуфо-Аддо звільнив міністра фінансів після того, як у мережі з’явилися записи, де міністр брав хабар у 200 млн доларів від кустарних шахтарів (докладніше про самих шахтарів далі).

Питання миру в республіці також доволі неоднозначне. По-перше, на півночі часом відбуваються внутрішньоетнічні сутички – найчастіше конфлікти за престолонаступництво після смерті вождя. Наприклад, боротьба між двома аристократичним родами за престол королівства Даґбон, що на півночі Гани, велася із перервами протягом 1948–2019 років. За цей час уряд вжив різноманітних заходів – від військового втручання до миротворчих місій недержавних організацій.

Розв’язати цей конфлікт допоміг Комітет видатних вождів. Після невдалого втручання уряд вирішив зібрати найбільш авторитетних вождів Гани й надати їм повноваження для арбітражу. Користуючись звичаєвим правом, вони представили аристократичним родинам план врегулювання. Через їхній поважний статус пропозицію схвалили, а після реалізації цієї дорожньої карти 50-річний конфлікт нарешті вщух.

Комітет видатних вождів складався з трьох осіб (зліва направо): Бохогу Абдулай Махамі Шеріга, Наїрі (Король Мампрусі), Осея Туту II, Асантехене (Король Асанте, голова комітету); Тунтумба Бореса Сулемана Джакпа I, Яґбонвура (Король Гонджа). Ghana Presidency

По-друге, на півночі також відбуваються  міжетнічні сутички. Щоб зрозуміти їхній зміст та коріння, варто розібратись у ганійському звичаєвому праві. Річ у тім, що у традиційних спільнотах республіки не визнається індивідуальне право власності на землю. Натомість територія належить вождю, який розподіляє частини між представниками своєї громади.

Недолік такої системи в тому, що вона зовсім не бере до уваги міграцію населення. Процес натуралізації в цьому випадку зазвичай відсутній, тому переселенці протягом цілих поколінь проживання на одній і тій же місцевості досі вважаються «зайдами» чи народами без вождя, що відповідно позбавляє їх права на землю.

Читайте також: Енвайронменталізм в дії: як Африка бореться за чисте майбутнє

Ситуацію погіршують кочові народи, які під час випасу худоби так чи інакше опиняються на «не своїх» землях. Якщо взяти до уваги вплив зміни клімату, ситуація загострюється так, що інколи спричиняє хвилі етнічного насильства. Так у 2019 році 5000 людей стали біженцями через протистояння осілих народностей конкомба й чокосі (представники ґуанської та аканської спільноти відповідно), а сутички між не мандрівними етносами та кочовиками відбуваються регулярно з кінця 1980-х.

По-третє, на сході Гани з 2019 року діє сепаратистський рух «Фронт відновлення Західного Того». Це парамілітарна організація, до якої входять частина еве, загалом їхня чисельність налічує від 500 до 7 тис осіб. Для порівняння – населення Західного Тоголенду складає приблизно 11 млн осіб, тому, очевидно, вплив сепаратистів вкрай обмежений.

Протести на підтримку Західного Тоголенду. Elvis Waashington

Сепаратизм у Західному Того має свою історію. Після здобуття незалежності Ганою Кваме Нкрума запропонував сусідній країні – Того – увійти до складу Гани, ставши 17-ю провінцією. Натомість тодішній президент Того Сильванус Олімпіо навпаки бажав  приєднати територію Британського Того (тобто Західного Того у складі Гани) до власної держави. Через це стосунки між лідерами не склались, а напруга у відносинах між країнами не вщухала до смерті другого в 1963 році. Потім у 1970-х було започатковано Національно-визвольний рух Західного Тоголенду, однак ганійські військові придушили сепаратистські настрої.

Більше про сепаратистські рухи в Африці: Біафра: там, де сходить сонце

Рух заграв новими барвами відносно нещодавно. У 2017 році Західний Тоголенд увійшов до складу Організації непредставлених націй та народів. Після того як уряд на протести сепаратистів відповів арештами, рух радикалізувався. У 2020 році його учасники проголосили незалежність Західного Тоголенду. Повстання не набуло формату широкомасштабної війни, натомість час від часу відбуваються точкові напади на уряд, які, однак, не можна назвати успішними.

По-четверте, на півдні Гани, у водах Гвінейської затоки, вирують пірати. Протягом останніх 15 років цей регіон обійшов Африканський Ріг та Аденську протоку як найбільш небезпечне місце для мореплавства. За повідомленням GIS Report у 2020 році, з-поміж 135 захоплень моряків 130 відбулись саме у Гвінейській затоці. Проблема піратства в цій області в порівнянні зі Східною Африкою не викликана наслідками державного розпаду (випадок Сомалі), пірати є частиною організованої злочинності та найчастіше працюють із дозволу корумпованих правоохоронних органів.

Разом ці чотири безпекові виклики розхитують стабільність республіки, але жоден із них не створює екзистенційної загрози ані для уряду, ані для більшості населення. Пересічний ганієць, який проживає в урбанізованій місцевості й не заробляє з моря, скоріш за все, ніколи не побачить піратів, не потрапить в етнічну сутичку та не зустріне сепаратистів із Західного Того. Натомість його хвилюватиме шалений ріст цін, інфляція та загалом примарний стан економіки країни, про який далі говоритимемо детальніше.

У пошуках економічної стабільності

Економіка Гани переважно складається з виробництва трьох товарів: какао, золота й нафти. Традиційно добробут більшості громадян залежав від доволі волатильних світових цін на плоди шоколадного дерева. Зазвичай цей продукт скуповують європейські кондитерські фабрики та використовують його для виробництва шоколаду, однак прибуток в індустрії розподіляється вкрай нерівномірно, так що в результаті фермери отримують лише 6 % від загального доходу. У протест проти таких умов Гана разом із Код-д’Івуаром – обидві країни є світовими лідерами на ринку вирощування какао – у жовні 2022 року бойкотували зустріч World Cocoa Foundation у Брюсселі (організація, де представлені 80% світового ринку шоколадних виробів).

Вивезення мінералів становить приблизно третину прибутку від експорту, 95% викопних мінералів припадає на золото, а решта – манган, боксити та діаманти. Донедавна доволі популярним у Гані був кустарний видобуток золота (місцева назва цього промислу – ґаламсей, що означає «збери та продай»). Мешканці районів із покладами золота часто самостійно добували руду та використовували її як додатковий прибуток.

Варто знати: Континент надії чи нова ціль неоколоніалізму: як Африку бачать США і Китай?

Проблема незаконного видобутку полягає в тому, що його результати вкрай шкідливі для екології, тому у 2017 році уряд Акуфо-Аддо почав «війну» проти кустарів. Віднині роботи дозволені тільки за ліцензіями, які видають середнім та великим корпораціям. Хоча населення загалом підтримує боротьбу з ґаламсей, деякі аспекти урядової політики, а саме залучення військових для вигнання нелегальних шахтарів, ігнорування шкоди екології, яку завдають видобувні корпорації та відсутність альтернативних джерел прибутку для місцевого населення, критикують громадські активісти та академічна спільнота.

Осередок кустарного видобутку золота. Wikimedia Commons/Flickr

Нафта як експортний товар з’явилася відносно нещодавно. У 2007 році дослідники ганійського шельфу знайшли поклади палива, а в 2010 році республіка вже почала продавати його на світовому ринку. Наразі чорне золото відповідає за 40% загального експорту, потіснивши какао та золото. Однак якраз із нафтою пов’язана нинішня економічна криза. Адже держава очікувала, що поклади вуглеводнів одразу привернуть увагу міжнародних інвесторів, а дохід від видобутку із часом збільшиться. Отож на фоні позитивних прогнозів уряд почав збільшувати бюджетний дефіцит, підвищуючи видатки зокрема на соціальні програми та індустріалізацію. Проте росту цін на нафту не сталось і владі довелося закривати дірки в бюджеті запозиченнями та друкуванням грошей, що спровокувало інфляцію.

Спочатку Гана позичала кошти на внутрішньому ринку, через це зросла вартість кредиту, що негативно впливає на економічну активність. Потім республіка почала брати гроші на міжнародних майданчиках, а епідемія COVID-19 тільки погіршила ситуацію. Втративши довіру іноземних кредиторів, держава залишилася і без доступу до міжнародних фінансів. Фінальним ударом стало російське вторгнення, через яке подорожчали світові ціни на продовольство та енергоносії. Влітку 2022 року уряд Акуфо-Адди погодився на співпрацю із МВФ і розпочав переговори про реструктуризацію боргу. У грудні уряду вдалося забезпечити транш від МВФ на 3 млрд доларів, що має втримати економіку країни на плаву і вгамувати досі високу інфляцію.

Міжнародні відносини: боротьба з тероризмом і розвиток міжрегіональної співпраці

Завдяки відносному миру та престижу демократичної країни Гана має повагу в регіональних та континентальних міжнародних відносинах. У Західній Африці республіка конкурує за вплив із Нігерією – найбільшою країною в регіоні. Поки друга поглинута розв’язанням внутрішніх проблем, від боротьби з ісламістським тероризмом на півночі до протидії диверсіям на нафтових вишках на півдні, Гана активно вливається в африканську та світову політику.

По-перше, Гана робить свій внесок у боротьбу з тероризмом у Сахелі, проблема якого бере свій початок з 2012 року, коли злочинні угрупування – філії Аль-Каїди, а пізніше й Ісламської Держави – з’явились у Малі на фоні політичної нестабільності, спричиненої військовим переворотом. Пізніше осередки екстремістів поширювалися у сусідніх країнах, зокрема в Буркіна-Фасо, яка межує з Ганою. Уже звідти відбувалися напади на території близьких франкомовних держав – Кот-д’Івуару, Того, Беніну. Республіка на поширення злочинності в регіоні відреагувала створенням у 2017 році Аккрської ініціативи. У ній Буркіна-Фасо, Кот-д'Івуар, Того, Бенін та Гана об’єдналися для співпраці проти регіонального тероризму. Після саміту в Аккрі в листопаді 2022 року сторони домовилися мобілізувати 10-тисячний мультинаціональний підрозділ для боротьби з тероризмом у Буркіна-Фасо.

Детальніше про проблему: Малійська криза: чим сьогодні живе одна з найбідніших держав Африки?

По-друге, Гана сприяє континентальній африканській інтеграції: у 2020 році уряд домовився з Африканським союзом про відкриття в Аккрі секретаріату Організації африканської континентальної зони вільної торгівлі (AfCFTA). Організація є другим етапом інтеграції на материку, зміст якого полягає в об’єднанні регіональних економічних блоків у єдиний континентальний. Восени 2022 року республіка взяла участь в Ініціативі керованої торгівлі, де разом із 7 іншими країнами розпочала торгівлю певними товарами за нормами організації.

Кенійська компанія Ketepa Ltd надсилає партію чаю в Гану в рамках Ініціативи керованої торгівлі. AfCFTA

По-третє, протягом 2022–2023 років Гана засідає в Раді Безпеки ООН як непостійний член, що робить голос республіки важливим у міжнародній політиці. Окремо варто відзначити засудження нею російського вторгнення в Україну. Річ у тім, що країна має свої причини боротись із росіянами. Після того, як терористи активізувалися в Сахелі, військові режими Малі та Центральноафриканської Республіки (ЦАР) вирішили скористатися послугами ПВК «Вагнер» для «наведення ладу» у своїх державах. Однак найманці принесли в ЦАР та Малі  воєнні злочини та ще більшу дестабілізацію. Усвідомлюючи небезпеку російського впливу в Африці, Гана остерігається приходу росії в сусіднє Буркіна-Фасо і сподівається на щонайшвидший вихід росії з регіону.

Відданість демократичним цінностям та протидія російському експансіонізму робить Гану важливим партером для української дипломатії в Африці. Від початку повномасштабного вторгнення держави почали активно розвивати двосторонні відносини. Спочатку на рівні МЗС, потім глав держав, зрештою восени 2022 року Дмитро Кулеба особисто відвідав Гану, де сторони домовилися відкрити українське посольство. Уже в січні 2023 року африканську партнерку відвідав міністр аграрної політики та продовольства України Микола Сольський, де під час зустрічі із міністром транспорту Гани Фредеріком Обенг Адомом обговорили можливості розширення торгівлі та створення в республіці логістичного хабу для зберігання українського зерна.

На завершення. Вирішальний час настав?

На початку січня 2023 року було представлено звіт Офісу ООН про ситуацію у Західній Африці та Сахелі, де ішлось про діяльність ісламських терористів на півночі країни: і можна сказати, що страхи уряду щодо поширення радикальних рухів небезпідставні. Створений у рамках Аккрської ініціативи багатонаціональний контингент ще має проявити себе в Буркіна-Фасо, а результати операції відчує на собі без перебільшення вся Західна Африка.

Не менш важливим для Гани є владнання економічної кризи. За прогнозами центрального банку країни, пік інфляції має припасти на перший квартал 2023 року, після чого почнеться стабілізація ганійського седі. Разом із траншем МВФ, макроекономічна ситуація повинна тимчасово стабілізуватися, проте фінальний крок зробить уряд, якому слід пройти політично неприємний процес скорочення бюджетного дефіциту.

Розв’язання безпекових та економічних проблем буде визначальним для долі «Нової патріотичної партії» на наступних виборах у грудні 2024 року. Уже минула середина другої каденції уряду Акуфо-Адди, якого хвалять за проактивний підхід до боротьби з тероризмом, розвиток континентальної економічної співпраці та створення нових соціальних програм для ганійців. Проте його слабкі місця – макроекономічна політика та подолання корупції – не зникають із поля зору опозиції.

Той факт, що це другий термін перебування Акуфо-Адди на посаді, означає, що на НПП чекає зміна лідерства. Поки його наступником вважають чинного віцепрезидента Бавумію, якому протистоятиме не менш досвідчений ганійський політик від «Національно-демократичного конгресу» Джон Магама, котрий тричі зустрічався на виборах з Акуфо-Аддою (переміг у 2012, програв у 2016 та 2020). Два роки при владі означає, що ініціатива поки належить НПП, однак час покаже, чи зможе вона її втримати.

Автор – Ілля Нестеренко, експерт з Африки Аналітичного центру ADASTRA

Сподобались дослідження про Африку? Тоді підписуйтесь на наш Патреон! Ваша підтримка дозволяє розкрити українському читачеві найбільш заплутані історії із життя континенту.