Як Центральноафриканська Республіка виживає в умовах громадянської війни?

Десятиріччя громадянської війни, двадцять шоста річниця перебування миротворців та шості роковини співпраці з росіянами – саме таким буде 2023 рік для Центральноафриканської Республіки – країни, висвітленої у світовому інфопросторі чи не найменше серед решти на материку. Про найдовші місії ООН, операції вагнерівців, які від імені уряду борються з повстанцями за контроль над золотими й діамантовими шахтами, історію державності та витоки сучасної кризи в Центральній Африці читайте в нашому новому дослідженні.

Земля, люди, історія

Центральноафриканська республіка (ЦАР) – це країна розміром з Україну з населенням Словаччини – 622,9 км2 на 5 млн осіб. Територія ЦАР сформована басейнами річок Убанґі (на півдні) та Шарі (на півночі), які протікають у самому центрі континенту, звідки й походить назва країни.

Таку низьку густоту населення спричинили століття работоргівлі й колоніальної експлуатації. До кінця ХІХ століття територію ЦАР ділили між собою два рабовласницькі ринки. Один розташовувався на півдні, де через султанати Вадай та Дарфур рабів перевозили по Нілу на північ. Там вони ставали на службу до арабських емірів. Другий діяв у Гвінейській затоці, де через державу Адамауа (суч. Північний Камерун) рабів продавали європейцям.

Работоргівля вплинула й на етнічний склад населення. Найбільші етноси сучасної ЦАР – гбая (28,8%) та банда (22,9%) – це племена, які втекли від работорговців. Гбая, що оселилися на заході ЦАР, тікали від Адамауа, а банда, що проживають у центрі країни, рятувалися від султанів Півночі. У втікачів було дві тактики виживання. Перша – поринути в глибокі джунглі, де тебе не знайдуть работорговці, проте ти станеш здобиччю для місцевої фауни. Друга – збиратися групою у великі села, які легше обороняти, однак у яких також вищий ризик померти від хвороб, що виникали через антисанітарію. Обидві тактики створили рідконаселені й фактично ізольовані одне від одного мережива племен, які проживали на території ЦАР до приходу європейців.

Фізична мапа Центральноафриканської Республіки. Encyclopaedia Britannica 

Французи вперше з’явились у Центральній Африці наприкінці 19 століття під приводом боротьби з работоргівлею. Закріпивши свою присутність у регіоні в 1880-х, вони вирушили на північний схід континенту. У цей час французькі колоніалісти марили створенням великої африканської колонії від Сенегалу до Джибуті. Територія ЦАР була б важливим логістичним пунктом на цій уявній мапі. До того ж зайнявши ці землі, Франція обмежила б просування бельгійців, британців, німців та інших конкурентів за африканські колонії.

Мрії вийти до узбережжя Червоного моря так і не втілилися в життя. У 1897 році французи на своєму шляху зустріли британців у Судані. У тих був значно більший контингент, через що французам довелося відступити. «Фашодський інцидент» став болючою поразкою для Франції. Територія Центральної Африки з «логістичного центру» перетворилася на «глухий кут імперії».

Читайте також: Малійська криза: чим сьогодні живе одна з найбідніших держав Африки?

На те, щоб збагнути, що Французькому Конго (ЦАР плюс території сучасної Республіки Конго та Габону) потрібна була хоча б мінімальна увага й догляд, у французів пішло без малого 30 років. Після первинного освоєння цих земель у 1880-х Франція, не бажаючи витрачати жодних коштів на їхній розвиток, просто віддала території в концесії приватним компаніям. Цей метод французи запозичили в бельгійців, які встановлювали контроль над сусіднім берегом річки Конго.

Як і у випадку з Бельгійським Конго, цей метод призвів до страшної катастрофи. Комерційні компанії нещадно експлуатували місцеве населення з ціллю виробництва гуми. Для «підтримки ладу» колоніальні війська винищували цілі села за те, що ті не виконували «плани» із видобутку. Історії про злочини в колоніях дійшли до французьких громадян і спровокували величезний скандал, через що в 1910 році приватні компанії було розпущено, а Французьке Конго було переформатоване у Французьку Екваторіальну Африку (ФЕА) контрольовану безпосередньо урядом.

Нова колоніальна адміністрація не поспішала поширювати цивілізацію. ФЕА залишалася найменш розвинутою колонією навіть за африканськими стандартами. Такою вона була й на момент проголошення незалежності 13 серпня 1960 року. Французький уряд відверто казав, що колонія була найменш підготовленою до самостійності. На всю Центральну Африку існувала лише одна лікарня, а перший випуск із ліцею ЦАР відбувся в 1956 р., за чотири роки до незалежності.

Дізнавайтеся більше: Південна Африка: від расистського режиму до лідера континенту

Кадровий голод відчувався на кожному щаблі державної служби. У результаті колонія зрозуміла, що без допомоги Парижа їй не вижити. Французи зі свого боку були тільки раді зберегти вплив на ЦАР. Компанії метрополії зберегли доступ до корисних копалин, а поціновувачі африканської екзотики регулярно відвідували ЦАР для полювання на крокодилів, чорних носорогів, антилоп бонго та інших тварин.

Президента Франції Валері Жискар д'Естена тепло вітає багаторічний диктатор Центральної Африки Жан-Бедель Бокасса в Банґі, 5 березня 1975 року. AFP

Після завершення Холодної війни авторитарні режими Африки сколихнула хвиля демократизації, а Франція поступово перестала регулювати внутрішню політику в колишніх колоніях. У 1993 році на перших після 1960 року демократичних виборах переміг Анже-Фелікс Патассе. Проте новообраний президент тільки поглибив кризу, у якій знаходилася ЦАР після відходу диктаторів.

Слабкі інститути, домінування народності президента в армії, корупція, борги перед МВФ, згодом повстання військових та конфлікти із сусідами – кожна з цих невирішених проблем відкривала для ЦАР нову прірву, куди скочувалася країна. У результаті у 2003 році вже не Франція, а сусіди ЦАР, з якими Патассе пересварився впродовж 10 років свого правління – Чад, ДР Конго, Республіка Конго й Габон – стали спонсорами військового перевороту, під час якого до влади прийшов маріонетковий генерал Франсуа Бозіз.

Раніше ми писали про таке: Демократична Республіка Конго: що відбувається в найбільшій країні Тропічної Африки

Поки на околицях ЦАР бунти військових переростали в організовані повстанські угрупування, Бозіз перетворив управління країною на сімейний бізнес. Армія ЦАР через постійне недофінансування та корупцію невпинно втрачала боєздатність. Для гарантії особистої безпеки Бозіз користувався власною президентською гвардією, а для убезпечення режиму в Банґі, столиці ЦАР, були присутні військові з Чаду. Коли Бозіз поставив свої особисті забаганки вище за вимоги сусідів, які приставили його до влади, режиму прийшов крах. Повстанці на півночі ЦАР за підтримки сусідніх країн, котрі тепер уже хотіли позбутись Бозіза, об’єднались у союз під назвою «Селека», узяли Банґі й вигнали остогидлого генерала.

В умовах перманентної війни

Після вигнання Бозіза країна поринула в хаос, який триває донині. Річ у тім, що повстанці здебільшого походили з північної префектури Вакага, яка є етнічно й релігійно ближчою до мусульманських спільнот Чаду та Судану, ніж до переважно християнської ЦАР. Сам марш на Банґі був не стільки актом громадянського активізму, а радше хвилею бандитизму, об’єднаною ненавистю до Бозіза. Коли диктатора усунули, союз швидко розпався на самостійні угрупування повстанців під назвою «Селека», які взялися розбійничати на підконтрольних їм територіях.

Бандитизм почав набувати етнорелігійних барв – мусульмани-повстанці з півночі грабували переважно християнське населення ЦАР. У відповідь на сплеск насильства місцеве немусульманське населення почало збиратись у групи самооборони зі збірною назвою «Антибалака». Однак згодом і вони приєдналися до грабувань громадян, яких вони спочатку воліли захищати, і вся країна виявилася поділеною між двома угрупованнями.

Після того як хвиля бандитизму вщухла, організації перейшли до більш цивільного адміністрування своїх наділів. По-перше, вони перейняли на себе функції підтримання порядку. По-друге, замість грабування, групи почали збирати «податки», зокрема за перетин підконтрольної їм території.

Боєць «Селека» чекає, поки інші повстанці перетинають річку біля міста Куанго неподалік від кордону з Демократичною Республікою Конго, 9 червня 2014 року. Goran Tomasevic/Reuters

Що ж до центрального уряду, то після падіння режиму Бозіза його спочатку очолили представники з «Селека», проте оскільки сама «Селека» проіснувала недовго, її місце посів транзитний уряд, який разом із парламентом ЦАР евакуювали в Чад. Водночас Франція разом з Африканським союзом у 2013 році отримали мандат в ООН на стабілізацію ситуації в ЦАР (коротка назва місії – MISCA). По факту французи мали зайняти й утримувати Банґі від повстанців (як від «Антибалака», так і від «Селека»). У 2014 цю роль на себе перебирає миротворчий контингент ООН (MINUSCA), який досі перебуває в країні.

Вас може зацікавити: Найвпливовіша держава Африки? Огляд внутрішньої і зовнішньої політики Нігерії

Завдяки втручанню миротворців стало можливим проведення нових виборів. У 2016 році на них переміг Фостен-Аршанж Туадера – колишній прем’єр-міністр в уряді Бозіза. Французи вирішили на цьому закінчити своє дворічне перебування в ЦАР й оголосили про вивід більшості свого контингенту. Вихід французів створював вакуум влади в ЦАР, який збиралися заповнити повстанці, однак Туадера вирішив розіграти незвичну карту й почав нарощувати співпрацю з кремлем. У 2017 році російські найманці прилетіли в ЦАР формально під виглядом «інструкторів» для відновлення армії країни. Крім цього, москва почала постачати зброю в ЦАР (для цього у 2018 році ООН навіть спеціально зняла ембарго на продаж зброї, яке діяло від 2013 року).

Загалом процес відновлення державного контролю над територіями ЦАР фактично стояв на місці. Миротворці перебували в країні суто для попередження насильства, а армія ЦАР тільки починала відновлюватись. У 2019 році в Хартумі за посередництва Африканського союзу уряд разом із 14 групами повстанців домовилися про врегулювання конфлікту через створення «уряду єдності», політичну децентралізацію та включення повстанців до лав Збройних сил ЦАР. Домовленість, що стала вже восьмою від початку конфлікту, виконувалася мляво всіма сторонами. Туадера не хотів ділитися владою з повстанцями, а вони зі свого боку часто поверталися до збройного спротиву, щоби «набити собі ціну», але наступного року ситуація змінилася кардинально.

Карта громадянської війни станом на 17 лютого 2023 року. Червоним позначено територію під контролем уряду, решта – під контролем різноманітних угруповань повстанців, переважно «екс-Селека». Wikimedia Commons.

У грудні 2020 року мали пройти наступні президентські вибори. Але перед тим у країну повернувся Бозіз і оголосив про свої наміри знову балотуватися на посаду президента. Конституційний суд ЦАР заборонив експрезиденту брати участь у виборах. Але це Бозіза не зупинило. Він зібрав «Коаліцію патріотів за свободу» (КПС), яка складалась з угрупувань «Антибалака» та деяких «екс-Селека», щоб узяти Банґі силою, не визнавши перемогу Туадери на виборах.

Варто знати: Протести в Гамбії: чому народ хоче повернення диктатора

Марш КПС на Банґі зупини росіяни й миротворці ООН, які потім разом зі Збройними силами ЦАР перейшли в контрнаступ, що дозволило протягом перших місяців 2021 року відвоювати території на заході та в центрі країни. Наразі уряд завдяки підтримці росіян і миротворців контролює приблизно половину території країни, включно з найбільшими містами.

Економіка по-ЦАРськи

Центральна Африка – одна з найменш розвинутих економік світу. Країна посідає 188 місце (зі 191 країни) за індексом людського розвитку. На початку громадянської війни ВВП ЦАР впав на третину, що свідчить як про збитки, завдані повстанцями, так і про масовий перехід економіки в тінь. Формально цей показник повернувся на довоєнний рівень тільки у 2021 році. Проте внаслідок російського вторгнення в Україну стався стрибок світових цін на продовольство та пальне, що поставило економіку ЦАР під загрозу нового спаду.

Більшість населення залучене у сферу сільського господарства, де займається вирощуванням продуктів для внутрішнього вжитку, що загалом уберігає Центральну Африку від проблеми голоду. У довоєнні часи експортними культурами була кава й бавовна. Золоті часи експортних культур припадали на 1970-1980-ті, після чого через падіння світових цін господарство занепало.

Головним експортним товаром республіки є ліс. Разом оброблена та необроблена деревина становлять приблизно 48% від загального експорту. У такій великій країні, де третина площі вкрита лісами, вирубка є дешевим способом здобуття прибутку.

Промисловість у ЦАР, якщо виключити видобуток корисних копалин, була сконцентрована переважно в столиці, проте вона не пережила численні грабування міста повстанцями й досі перебуває в глибокому занепаді. Щодо корисних копалин, то в Центральній Африці знаходиться велика кількість покладів алмазів та золота, які у 2020 році разом склали 11,5% і 27,3% від загального експорту відповідно (детальніше про них згодом).

У меншій мірі в надрах країни є залізо, мідь, нікель та уран, однак їхній видобуток або так і не розпочався, або грав доволі незначну роль в економіці країни. Через війну проєкти з подальшого дослідження надр припинились, хоча досі існує шанс знайти поклади нафти на півночі.

Читайте також: Прихований клондайк: місце Субсахарської Африки на міжнародному енергетичному ринку

Особливістю економіки ЦАР є те, що більшість підприємницького класу становлять не центральні африканці, а іноземці – бізнесмени з Лівану, Судану, Чаду, Португалії, Греції чи Франції. Річ у тім, що від часів здобуття незалежності держава діє на засадах «концесійної політики», іншими словами – торгує суверенітетом. Урядовці з ЦАР зуміли перетворити абсолютну нікчемність власних державних інститутів на перевагу і, замість того, щоби розвивати власну економіку, просто віддавати в концесії ліси, шахти, поля іноземним компаніям і живуть на відсотки з їхнього прибутку. Компаніям же для того, щоб ефективно працювати на території ЦАР доводиться вкладатись у місцеву інфраструктуру: будувати дороги, привозити обладнання, відкривати лікарні й навіть школи для дітей своїх робітників, однак загалом такі інвестиції окупаються й на виході з’являється неочевидний win-win.

Мапа корисних копалин ЦАР. Червоним позначено поклади діамантів, помаранчевим – золота, блакитним – заліза, трикутником вгору – міді, трикутником донизу – нікелю, хрестом – урану. Wikileaks

Інша причина, яка пояснює відсутність місцевих на чолі власної економіки, пов’язана з неприємним досвідом державного втручання. Результатом «концесійної політики» стало те, що держава постійно намагається викачувати ресурси із місцевих підприємств, що змушує чи не кожного торговця обходити державу боком і продавати свої товари на чорний ринок. Тож джерелом «справжнього» багатства в уявленні центральних африканців стала не успішна підприємницька діяльність, а саме державна служба, доступ до якої відкриває можливості для особистого збагачення через хабарі.

Тож якщо ти держслужбовець із великими статками, то всім ясно, звідки твоє багатство, а от якщо ти великий підприємець, то одразу виникає питання, за кошт чого ти заробив свої статки. І тут найлогічніша відповідь в очах центральних африканців звучить так: за рахунок примусу, експлуатації чи грабування місцевого населення або ж завдяки інтригам проти багатих родичів.

Тож багатство зароблене поза держслужбою вважається вкрай сумнівним досягненням. Однак у мусульман із ЦАР такої проблеми не виникає: іслам прихильно ставиться до багатства, шаріат чітко описав норми наслідування сімейного спадку, тож «задніх думок» у підприємців-мусульман власний достаток не викликає. Європейці ж мають достатньо капіталу, щоб налагодити з урядом плідну співпрацю, тож вони ці «забобони» не розділяють у принципі.

Мрії про «вдалу» кар’єру в держапараті можуть перевершити тільки марення центральних африканців про знаходження великого діаманту. Серед усіх сфер економічної діяльності саме видобуток діамантів став «народним». Загалом прямо чи непрямо з пошуком коштовного каміння пов’язане життя кожного десятого жителя ЦАР.

Дізнавайтеся більше: Африканська історія успіху, або як Замбія майже стала «країною року 2021»

Цьому посприяло дві речі. По-перше, діамантів у ЦАР дійсно дуже багато. За оцінками 2010 року, у ЦАР ще можна знайти вдвічі більше каратів, ніж було викопано за всю історію існування індустрії з 1931 року. А по-друге, їх дуже легко знайти. У середньому на полях видобутку діаманти знаходяться на глибині десяти(!) метрів. Для порівняння: вугільні шахти Донбасу простягаються від кількох сотень метрів до півтора кілометра.

Тобто все, що треба зробити – це викопати порівняно неглибоку яму і промити викопаний гравій водою. Привозити на кар’єри спеціальне обладнання вкрай дорого через відсутність інфраструктури, тож найефективнішим шляхом видобутку стали кустарні шахти, куди сходяться місцеві в пошуках знахідки, яка б змінила їхнє життя. Цією простотою також користуються повстанці, які з нелегального продажу діамантів отримують ресурси для боротьби з урядом. Зараз же діамантовими (і золотими) шахтами на заході країни опікуються вагнерівці.

Зовнішні актори у внутрішній політиці

Зазвичай у подібних оглядових дослідженнях ми аналізуємо зовнішню політику країн. Проте в умовах десятирічної громадянської війни дипломатична діяльність ЦАР стала настільки атрофованою, що наразі більше змісту набуває політика зовнішнього світу щодо Центральної Африки, ніж навпаки. Політики та повстанці більше користуються формувати міжнародний порядок денний. Отже, розглянемо позиції основних закордонних спонсорів врегулювання (чи продовження) конфлікту в країні.

ООН. Для чиновників з ООН Центральна Африка сприймається передусім як країна-рекордсмен за кількістю проведених у ній миротворчих операцій. Перший миротворчий контингент був відправлений у країну ще в 1997 році. Відтоді відновити стабільність у ЦАР намагались спочатку сусіди (в рамках Економічного співтовариства країн Центральної Африки, ЕКОЦАС), потім Африканський союз і, зрештою, ООН та ЄС. Наразі в Африці діє миротворчий контингент ООН (MINUSCA), мандат якого вкотре подовжили в листопаді 2022 року. Контингент критикують за мляве виконання мандату й за перебування винятково у великих містах. Також періодично випливають скандали зі звинувачуванням миротворців у ґвалтуванні місцевого населення. Разом усе це призвело до розчарування в місії і сподівання на допомогу інших сторін.

Раніше ми писали про таке: Туреччина, Росія чи ООН: хто зайвий у лівійському трикутнику

Франція. Французький контингент задовольняв не всіх. Йому закидували непропорційну підтримку християнського населення (тоді як підрозділам ООН з африканських країн приписують підтримку мусульман). Після завершення операції «Санґаріс» (2014-2016) у Центральній Африці залишався символічний підрозділ французьких військових, який допомагав миротворцям із логістикою. Після того, як Туадера взяв курс на співпрацю з москвою, стосунки з Парижем відчутно похололи. Уряд Франції оголосив про повне виведення свого контингенту й наприкінці 2022 року всі французькі військові полишили країну. Наразі, поки Туадера покладається на росіян, Франція вважає військову співпрацю з ЦАР недоречною.

Руандійські (ООН) та російські (ПВК «Вагнер») військові патрулюють територію навколо місця проведення виборів у Банґі, 25 грудня 2020 р. Nacer Talel/Anadolu

росія. Після вдалого контрнаступу на початку 2021 року росія стала основним союзником Туадери в боротьбі з повстанцями. У середині 2021 року згідно зі звітами ЗМІ в ЦАР нараховувалось близько 2300 військових із рф. У грудні 2021 росіяни потіснили ЄС у питанні тренування солдатів ЦАР (Євросоюз, як і Франція, припинив співпрацю через втручання москви). Крім безпосередньої охорони уряду, росіяни борються з повстанцями за контроль за золоті й діамантові копальні на заході та сході країни. До успіху вагнерівців ООН і Захід ставиться дуже скептично, бо наступ російських найманців супроводжувався військовими злочинами, зокрема розстрілом цивільних, тортурами та викраденням людей. Ці звинувачення росіяни відкидають, а Туадера просто закриває на них очі. Після наступу повстанців на столицю у 2020 році він остаточно розчарувався в можливості дипломатичного розв’язання війни, а, крім кремля, йому вже немає на кого покладатись. 

Своєю недбалістю вагнерівці в довгостроковій перспективі створюють ризики для затягування конфлікту. По-перше, злочини проти цивільних не створюють відчуття безпеки. Уряд ризикує отримати престиж чергового бандита, на що місцеві спільноти можуть відреагувати традиційним збройним спротивом. По-друге, недостатня координованість вагнерівців з іншими контингентами може ізолювати уряд ЦАР. Туадера не може забути про Захід, бо Захід, а не росія – єдине джерело інвестицій в економіку країни. І, по-третє, сконцентрованість росіян на копальнях (тут проглядається спроба наповнити бюджет самої рф, яка потерпає від міжнародної ізоляції після вторгнення), активізує повстанські рухи, які тепер об’єднані спільною метою – не допустити приходу росіян, які хочуть відібрати їхні прибутки.

На завершення

Ситуація в Центральній Африці має багато паралелей із конфліктом у ДР Конго, про який ми детально писали тут. В обох країнах діють численні угрупування повстанців, країни також постраждали від деструктивного впливу сусідів і мають слабкі державні інститути. От тільки в Конго конфлікт має локальну природу, уряд у Кіншасі відчуває себе в безпеці, а Збройні сили ДРК більш-менш стримують повстанців. У Центральній Африці натомість повстанці становлять екзистенційну загрозу для уряду, через що Туадера, розчарований у Франції, сусідах та ООН ладен віддати суверенітет москві, аби тільки вона розтрощила повстанців, і не важливо, якою ціною.

Рекомендуємо до прочитання: Республіка Мадагаскар: суспільство на лезі ножа

Із таким всепокладанням на росію Туадера перестав відчувати себе зобов’язаним реформувати державні інститути й почав провадити відверто проросійську зовнішню політику. У травні 2022 року він пропонував скасувати ліміти на перебування на посаді президента, щоби балотуватися на виборах 2025 року втретє. Пропозиція, однак, була відкинута Конституційним судом країни. А від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну ЦАР жодного разу не підтримала українські резолюції в ООН, остерігаючись гніву свого союзника.

У спробах якнайшвидше перемогти повстанців Туадера також почав відходити від плану розбудови збройних сил 2017 року. За планом нові Збройні сили ЦАР мали налічувати 9800 осіб, які пройшли перевірку ООН (чи є солдат у реєстрі злочинців) та 6-місячну програму тренування від ЄС. Зараз же в ЗС ЦАР налічується 14-15 тисяч військових, при чому останні 5 тисяч були набрані після наступу повстанців 2020 року без перевірок. А замість 6 місяців тренування за програмою ЄС, новобранців навчали російські інструктори, при чому тренування спочатку тривало 3 місяці, а потім було скорочене до 3-5 тижнів. Усе це створює ілюзію великої армії, яка натомість лише поверхнево пов’язана з державою і може швидко втратити свій пафос через дезертирство новобранців.

Наразі весь фокус уряду ЦАР сконцентрований на перемозі над повстанцями. Своїми діями Туадера явно показує, що досягненнями, здобутими на початку 2021 року, він обмежуватися не збирається, однак у результаті стратегія президента починає страждати від усе більшої короткозорості. Громадянська війна в ЦАР стала можливою завдяки слабким, проте вкрай хижацьким державним інститутам, які викликали незадоволення у всіх, хто не був пов’язаний із держслужбою. Так що навіть повний контроль урядом над територією країни навряд принесе відчуття безпеки центральним африканцям. Поки Туадера ігнорує глибинні реформи, покликані змінити грабіжницький характер держави, загроза нової спіралі конфлікту залишиться висіти як Дамоклів меч над головами центральноафриканських урядовців.

Автор – Ілля Нестеренко, експерт з Африки Аналітичного центру ADASTRA

Щодня наші експерти працюють над унікальними матеріалами, щоб відкривати українцям великий світ міжнародних відносин. Підтримайте наш центр через Патреон! Із вами українська аналітика буде рости як Всесвіт: поступово розширюючись і наповнюючи змістом хаотичні події світової політики.