Демократична Республіка Конго: що відбувається в найбільшій країні тропічної Африки?

Африка в сучасному українському інфопросторі дуже нагадує мапи європейських мандрівників середини ХІХ століття: точно відомо, що відбувається на півночі континенту, після деяких розвідок можна дослідити й загальні риси материка, а от те, що знаходиться всередині, десь там за Сахарою – загадка для найвідважніших.

Не стала тут винятком і Демократична Республіка Конго. Хоча українські миротворці тривалий час допомагали їй, беручи участь у бойових операціях проти місцевих повстанців чи рятуючи населення від наслідків виверження вулкана, на рівні глав держав Україна познайомилась із ДРК зовсім нещодавно – 9 серпня 2022, коли президенти обох країн уперше в історії мали телефонну розмову. Про те, що собою являє ця африканська республіка, її політичні традиції та особливості розвитку – читайте в нашому новому матеріалі.

Географія «серця Африки»

Демократична Республіка Конго – одна з небагатьох африканських країн, чиї кордони збігаються з географічними та етнографічними характеристиками місцевості. Площа держави майже повністю покриває басейн річки Конго, на чиї відгалуження можна натрапити в будь-якій частині ДРК.

Кліматично країна поділяється на дві зони: в центрі та на півночі територія покрита тропічними джунглями, на півдні – саванами. Державі пощастило мати вихід до моря. На заході, де Конго впадає в Атлантичний океан, розташоване портове місто Матаді. Вище за течією річки знаходиться столиця ДРК – 17-мільйонна Кіншаса. На сході країна впирається в гірську місцевість, де є виходи до регіону Великих Озер.

Мапа ДРК. Le Monde diplomatique

За своєю площею (2,3 млн км2) Конго – найбільша за розміром країна тропічної Африки, друга на континенті (після Алжиру) та одинадцята у світі. Через жахливий стан інфраструктури подорож великими відстанями можлива тільки на літаку. Наявні залізничні шляхи здебільшого будували колонізатори, тому, як і в решти африканських держав, вони спрямовані з центру до морського узбережжя для якнайшвидшого викачування ресурсів, а не для «зшивання» країни.

Щодо корисних копалин, то Конго можна вважати справжньою криницею скарбів. На півдні в Катанзі залягає 3% світових покладів міді, у центральному регіоні Касаї – 8% алмазів, на заході країни – 9% олова. І найголовніше – у Конго знаходяться 60% світових запасів колтану – руди, яка використовується у виготовленні батарей для мобільних телефонів, електроніки та літальних апаратів. Прогнозують, що завдяки цьому ресурсу держава може стати «Саудівською Аравією ери електронних автомобілів».

Карта регіональних мов ДРК. Wikimedia Commons

Більшість населення Конго становлять народи Банту. І хоча їх понад 200, різниця між ними не настільки велика, як вважала європейська колоніальна етнографія. Це можна помітити, розглянувши мови, якими користується населення. Незважаючи на те що в кожної народності зазвичай є свій діалект чи мова, на регіональному рівні популярними є лише чотири: кіконго, лінґала, суахілі та чілуба. Кіконго використовують на заході, лінґала – на півночі, а також у столиці і збройних силах, суахілі – на півдні та сході країни, чілуба – мова центрального регіону Касаї. Уряд спілкується французькою, успадкованою від бельгійських колонізаторів.

Коротка політична історія Конго

ДРК – єдина африканська територія, яка належала Бельгії. Як остання свого часу була буферною зоною між великими державами в Європі, так і Конго вирішили перетворити на нейтральну територію під час колоніальної лихоманки, що охопила Європу в 1880-х. Після передчасного оголошення незалежності в 1960 країну охопив хаос громадянської війни, яка затягнулася на цілих п’ять років. У 1965 «національно-визвольні перегони» були завершені військовим переворотом генерала Жозефа-Дезіре Мобуту. Користуючись підтримкою ЦРУ, диктатор панував у Конго впродовж усієї холодної війни. Коли ж вона почала добігати кінця, президент зрозумів, що жити «по-старому» більше не вийде, й у 1990 р. оголосив про початок демократизації в країні.

Перехід до Третьої республіки (Перша була в 1960-65 рр.) затягнеться на цілих 16 років. Спочатку Мобуту передумає залишати політику та буде саботувати будь-які спроби опозиції здобути реальну владу, потім, у 1996 році, збройна опозиція за підтримки Руанди та Уганди піде маршем на Кіншасу зі сходу. Диктатора скинуть у 1997. Тоді ж країна й отримає свою сучасну назву – Демократична Республіка Конго (за часів Мобуту держава називалася Заїр).

Солдат армії Мобуту здається в полон повстанцям, Кіншаса, 1997 рік. Gilles Peress/Magnum Photos

На цьому історія не закінчиться. Прийшовши до влади, повстанці звинуватять колишніх союзників у воєнних злочинах (переслідування та геноцид біженців із Руанди, масові вбивства цивільного населення, ґвалтування, мародерство), за що тепер Уганда та Руанда піде війною на повстанців. Друга конголезька війна триватиме з 1998 до 2003 та забере життя 4 мільйонів людей, через що стане найбільш смертоносним конфліктом у світі з часів Другої світової. У ній прямо чи опосередковано візьмуть участь 14 країн Африки, підтримуючи ту чи іншу сторону.

Офіційно війна закінчиться у 2003 році з набуттям чинності глобального та інклюзивного договору, за яким усі іноземні війська мали залишити територію Конго, а проксі Руанди та Уганди входили до складу перехідного уряду та Збройних сил ДРК. «Офіційно», бо відголоски конфлікту відчуваються на сході країни і досі. У 2006 році вперше з часів незалежності в країні відбулись вибори, на яких переміг син ватажка повстанців Жозеф Кабіла. Третя республіка нарешті стала дійсністю.

Політичний устрій Третьої республіки

За конституцією в ДРК змішана форма правління. Президент очолює країну та обирається в один тур строком на 5 років із правом переобрання ще на один термін. Прем’єр-міністр, якого призначає глава держави з-поміж представників парламентської більшості, очолює уряд, водночас поділяючи цей обов’язок з останнім. Решту його членів схвалює президент за поданням очільника виконавчого органу влади. Уряд відповідальний перед парламентом, який також може відправити главу держави у відставку через вотум недовіри.

Законодавчий орган обирається на 5-річний термін і складається із двох палат: нижньої – Національна асамблея (500 осіб), і верхньої – Сенат (108 осіб). Депутатів Національної асамблеї обирають за змішаною системою: 61 депутат – в одномандатному окрузі в один тур, 439 – за пропорційним принципом із відкритими списками. Депутати Сенату призначаються непрямим голосуванням у провінційних асамблеях.

Читайте також: Континент надії чи нова ціль неоколоніалізму: як Африку бачать США та Китай?

ДРК – унітарна, проте доволі децентралізована держава. Адміністративно вона складається зі столичного міста Кіншаси та 25 провінцій. У кожної з них є свій парламент та уряд. За структурою провінційний законодавчий орган повністю відповідає загальнонаціональному аналогу. Губернатора та віцегубернатора провінції обирає місцевий парламент, а потім їхню кандидатуру затверджує президент. Після призначення очільник регіону формує провінційний уряд, який потім має затвердити й може розпустити провінційний парламент.

Окрім, власне, структури влади, у конституції також прописані «інститути на підтримку демократії». Вони включають Незалежну національну виборчу комісію (ННВК), яка має гарантувати регулярність та прозорість процесу волевиявлення, та Верховну раду з питань аудіовізуальних ЗМІ та комунікацій, яка має забезпечувати свободу преси.

Як усе працює насправді?

За даними 2021-2022 рр., ДРК перебуває на 164 місці (зі 167 країн) за індексом демократії, має 19 балів (зі 100 можливих) у звіті Freedom in the World та посідає 179 сходинку (зі 191 держави) за індексом людського розвитку. Така статистика наштовхує на думку, що політичні процеси в Конго виглядають далеко не так «цивілізовано», як прописано в конституції.

Людиною, яка задала такий тренд у розвитку новоствореної республіки, був Жозеф Кабіла – перший президент, а тепер довічний сенатор ДРК. Він офіційно керував країною з 2001 до 2019 р., проте неформально його мережа лояльних політиків продовжувала діяти ще два роки після полишення керування країною, а економічно вплив сім’ї колишнього глави Конго відчувається й досі.

За стилем державного управління Кабіла дечим нагадує другого президента України Леоніда Кучму. Обоє починали свою кар’єру як перспективні реформатори й закінчили як жорсткі автократи. До досягнень Жозефа приписують закінчення кровопролитної війни, формування перехідного уряду, запуск Третьої республіки, початок економічного відновлення, демобілізації та реінтеграції комбатантів у лави Збройних сил ДРК. Проблема полягала в тому, що далі формальної організації інститутів та первинного відновлення економіки Кабіла йти не збирався. Це була ширма для міжнародних донорів, зокрема ООН та МВФ, за якою ховались амбіції із захоплення та утримання влади.

Колишній президент ДРК Жозеф Кабіла. Jerome Delay/AP

Справа в тому, що в багатьох африканських країнах, як і в Конго, доступ до влади передусім асоціюється зі здобуттям економічного багатства. Державні інститути діють не як інструменти покращення життя всього населення, а як можливість здобути ресурси для спонсорування особистої мережі клієнтів. Корупція в цьому контексті розглядається не як помилка в системі, а як форма управління країною.

Для більшості громадян, що й так проживають у злиднях (за даними Global Finance ДРК – 4-та найбідніша держава у світі, де три чверті 90-мільйонного населення живуть на менш ніж 2 дол. США на день), хабарі перестають бути моральною дилемою, вони – шанс на виживання для тебе та твоєї спільноти. Це корелюється з даними Transparency International: там Конго посідає почесне 169 місце зі 180 в рейтингу країн за сприйняттям корупції.

Тож система діє і для хабарника, і для його патронів, а страждають тільки ті, хто в ній не взяв участь, себто більшість населення, яке регулярно або виходить на вулиці із закликом до демократичних реформ, або (особливо на сході країни) приєднується до банд місцевих «отаманів», котрі, використовуючи силу замість державних інститутів, розгортають фактично таку саму схему.

Раніше ми писали про таке: Занзібар: історія одного султанату

Отже, Кабіла вирішив зробити як і решта диктаторів до нього – гарантувати собі довгі роки правління та розкішне життя. Це в нього вийшло. Сім’я Кабіли перетворилась із політичних біженців, що ховались у Танзанії, на одну з найвпливовіших груп у Конго. Наразі президенту та його родичам належить понад 80 компаній та бізнесів, 71 тис. гектарів фермерських угідь (приблизно територія Сінгапуру), дозволи на видобуток діамантів на ділянці довжиною 725 км вздовж кордону з Анголою та 4,8% акцій найбільших у країні компаній мобільних операторів. Сім’я Кабіли отримувала також доходи від співпраці зі Світовим банком, місією ООН у ДРК та міжнародними інвесторами.

Президент використовував Республіканську гвардію для охорони об’єктів сімейного бізнесу. Компанії, що належали його родині, отримували численні дозволи на видобуток мінеральних ресурсів. У 2021 було злито дані деяких транзакцій сім’ї Кабіли. Згідно з дослідженням Congo Research Group, сім’я використовувала приватний банк для виведення 92,3 млн дол. США з державних установ. Не заважала процвітанню Кабіли навіть війна на сході, про яку зараз варто поговорити окремо.

Зачароване коло насильства

Основним двигуном сучасного конфлікту в Конго є військова буржуазія. Дослідник Джейсон Стернс описує її так: «Це не промислові чи фінансові капіталісти, а радше військові капіталісти. Вони використовують насильство для того, щоб отримати вигоду як від держави, так і від населення». Цей клас викристалізувався у війнах, що тягнулися з другої половини 1990-х, і продовжує діяти на східних теренах ДРК.

Закінчення Другої конголезької війни передбачало створення механізмів, які б «нейтралізували» військову буржуазію через залучення або до армії, або політичних інститутів ДРК. Ідея була проста: як тільки колишні ватажки повстанців відчують на собі престиж генеральських погонів чи депутатських мандатів (які приносять із собою високі зарплати або принаймні великі хабарі), то й повстання на тому закінчиться. Однак цього не сталося. Заколотники були відомі своєю жорстокістю проти цивільного населення, тому не мали шансів на виборах, а Збройні сили ДРК уже були мережею генеральських клік, де кожен тягнув ковдру на себе. Нових конкурентів на посади там бачити не хотіли.

Як тільки військова буржуазія погодилася на запропонований у 2002 році мир, вона почала втрачали всю свою міць. У 2002 вона контролювала третину Конго. З окупованих територій «військові капіталісти» вивозили контрабандою корисні копалини до сусідніх Руанди та Уганди, збирали «податки» з населення й узагалі чудово себе почували. У 2006 вони здобули 3% місць на парламентських виборах. Незадоволені таким результатом колишні повстанці повернулись у Ківу та підняли нове повстання, щоби перезапустити машину війни, яка годувала їх до того. Очільником нового повстання був конголезький тутсі Лоран Нкунда.

Читайте також: Економічний успіх Танзанії: секрети зростання та перспективи регіонального лідерства

Парадоксально, але від цього в Конго виграли майже всі. Уряд дістав змогу відправити армію в далекі східні регіони, тримаючи їх подалі від столиці та військового перевороту. Армія отримала змогу нажитися на фінансованих виконавчою владою військових кампаніях. Повстанці, окрім, власне, доволі стабільного заробітку на війні, одержали також шанс на кращу угоду з державою (наприклад, більші привілеї в лавах армії ДРК). У свою чергу, місцевим проурядовим бойовикам (далі – май-май) не потрібно було доєднуватися до корумпованих збройних сил, бо можна було й далі захищати рідні села від повстанців (і так само жити за кошт контрабанди та податків із місцевого населення замість дешевої солдатської зарплатні, яку пропонувала держава).

Ціною такого розвитку подій стало життя місцевого населення Ківу, яке потерпало від зловживань від усіх сторін конфлікту (як повстанців, так і урядової армії). Напади на цивільне населення, зокрема вбивства, ґвалтування, незаконне оподаткування, набір дітей у солдати, руйнування осель, знищення бізнесу – усе це стало наслідками продовження війни.

Узагальнена мапа активних збройних угрупувань на території Конго станом на червень 2022. Зверху вниз: провінції Ітурі, Північне Ківу, Південне Ківу. Wikimedia Commons

Коли військова буржуазія збагнула, що війна так і залишалася прибутковим бізнесом, почалася фрагментація в лавах повстанців – кожен хотів отримати свій куш. У 2008 р. було не більше 20 груп повстанців, у 2018 – близько 120 (повний перелік тут). Фрагментація мала два основні наслідки. По-перше, ризик для національного уряду зменшувався, адже малі банди повстанців не представляли загрози для столиці. По-друге, процес переговорів видавався неможливим. Посадити за один стіл і домовитись із лідерами 120 груп було непосильним завдання.

Вас може зацікавити: «Вигнати не можна залишити», або Проблема африканських біженців

Наразі найбільш небезпечними є чотири групи:

1.    КОДЕКО (CODECO), активні в провінції Ітурі. КОДЕКО був створений в 1970-х рр. як земельний кооператив для допомоги місцевому етносу ленду. У 1990-х його учасники взялися за зброю та брали участь у чистках проти сусідньої народності гема, із яким у ленду був тривалий конфлікт за контроль над землею. КОДЕКО досі позиціонує себе організацією, що покликана захищати інтереси останніх, хоча як ленду, так і гема вже втомилися від війни й жадають якнайскорішого миру.

2.     Об’єднані демократичні сили (ОДС, англ. Allied Democratic Forces, ADF), діють у провінції Ітурі та Північному Ківу. ОДС насправді не мають жодного стосунку до Конго. Організацію було створено в Уганді в 1995 році, а в ДРК вона перебазувалася наприкінці 1990-х та початку 2000-х під час хаосу спричиненою Другою конголезькою війною. ОДС – це угандійські ісламісти, які хочуть створити на батьківщині ісламську державу. Пізніше вони присягнули на вірність ІДІЛ, за що потрапили в список терористичних організацій США.

3.    Рух 23 березня (М23) – активний у провінції Північне Ківу. 23 березня 2009 року уряд домовився з Нкундою про мир. Частина його офіцерів засудила виконавчий орган, вважаючи, що він порушив договір, і продовжила повстання. Після кампанії 2012-2013 рр. рух притих, але нагадав про себе знов у листопаді 2021р. У заяві від 10 червня 2022 уряд Північного Ківу стверджує, що фінансує М23 Руанда.

4.    Май-май, діють у провінціях Ітурі, Північне та Південне Ківу. Угруповання май-май – це збройні групи з місцевого населення, які вирізняються передусім вірою в магію. Зазвичай у групи є свій священник, знахар або цілитель. Він виготовляє магічний предмет (амулет чи пов’язку), який у випадку «правильного використання» «обороняє» носія від куль. Групи май-май з’явились у 1990-х для захисту місцевого населення. Зараз це здебільшого розбійники, яких урядова армія часом використовує для боротьби з іншими групами.

Піти, щоби повернутися знову

Після вдалої військової кампанії проти М23 у 2012-2013 роках Кабіла захотів усупереч конституції балотуватися на третій строк або принаймні якнайбільше продовжити своє перебування при владі. Коли глава держави таки наважився йти на вибори 2016 р., люди вийшли на вулиці. Після масових протестів, завдяки медіації католицької церкви, Кабіла поступився та підписав разом з опозицією Сан-Сильвестрський договір, де зобов’язався провести чесне голосування та не висувати свою кандидатуру на третій строк.

Організація виборів затягувалась аж до кінця 2018 р.. За цей час опозиція вирішила виставити єдиного кандидата, яким виявився Мартін Фаюлу. Однак була одна партія, яка виступила проти – Союз за демократію та соціальний прогрес (СДСП). Партійне керівництво не довіряло Фаюлу та вирішило разом із ним представити свого кандидата – Фелікса Чісекеді.

Дізнавайтеся більше: Африканська історія успіху, або як Замбія майже стала «країною року 2021»

Далі почалася закулісна політика, тому переходимо до гіпотез. Кабіла, найімовірніше, усвідомлюючи примарні шанси на перемогу свого ставленика Еманюеля Шараді, вирішив скористатися розколом опозиції. Він запропонував Чісекеді посаду президента за умови, що той увійде в коаліцію до блоку Кабіли. Кандидат погодився. У день виборів комісія переписала результати на користь Чісекеді, а через те, що Конституційний Суд був під контролем Кабіли, звернення опозиції щодо перегляду результатів завершилося нічим. Міжнародна спільнота зайняла очікувальну позицію, а коли стало ясно, що в ДРК змирилися з перемогою Чісекеді, привітала нового президента з першим мирним переходом влади в країні.

Жозеф Кабіла (ліворуч) та новообраний президент Фелікс Чісекеді. J.Delay/AP

Імовірність такого ходу подій підтверджують злиті католицькоою церквою дані, яка здійснювала спостереження під час виборів. За ними Фаюлу здобув близько 60%, Чісекеді – 15%, Шараді – 17%. ННВК, у свою чергу, прозвітувала, що Фаюлу отримав 34,8%, Чісекеді – 38,6%, Шараді – 23,8%.

Далі все пішло за наперед підготовленим сценарієм. У січні 2019 р. Чісекеді офіційно береться за виконання обов’язків президента. Блок Кабіли на виборах отримав парламентську більшість. Чісекеді оголосив про створення коаліції. У його уряді дві третини посадовців – ставленики Кабіли. Через довгих чотири місяці переговорів у травні 2019 в результаті компромісу було врешті обрано прем’єр-міністра.

Новий президент, старі проблеми?

Усе йшло за планом Кабіли. Через вимушене співіснування Чісекеді не міг проводити глибинних реформ. За весь перший рік перебування при владі йому вдалося не стільки реформувати державні установи, скільки обмежити їхній вплив на громадян. Поліція перестала розганяти демонстрантів, лідери опозиції повернулись із вигнання. Чісекеді почав новий наступ на повстанців на сході та проводив активну зовнішню політику, намагаючись вивести країну з ізоляції, у якій вона опинилася після скандалу з виборами.

Чого Кабіла не очікував, то це того, що вже за два роки після обрання Чісекеді залишить його без жодного впливу на уряд, парламент та Конституційний суд. У грудні 2020 р. Чісекеді заявив про вихід із коаліції. Він переманив партії з блоку Кабіли на свою сторону та утворив уже лояльну до себе парламентську більшість. Із покірним парламентом за спиною Чісекеді взявся за уряд.

Варто знати: Країна року 2020: нова сторінка африканської демократії

Прем’єр-міністра парламент змусив піти у відставку, а разом із ним і весь склад виконавчого органу. Після переговорів із коаліцією у квітні 2021 р. Чісекеді призначив новий уряд без ставлеників Кабіли. Тепер, контролюючи виконавчий та законодавчий органи, Чісекеді мав вплив на призначення більшості суддів Конституційного суду, що остаточно закріпило перехід влади в нові руки.

Хоча Чісекеді й позбувся впливу Кабіли, у парламенті сиділи ті самі люди, які блокували процес ухвалення реформ. Тож ніхто з депутатів не почав працювати в «турборежимі». У червні 2021 р. парламент проголосував за реформу ННВК. Комісія тепер складається з 15 осіб: по 5 від уряду, опозиції та громадянського суспільства. Опозиція за реформу не голосувала, вимагаючи надати громадянському суспільству повний контроль над ННВК, бо виконавчий орган може й далі керувати комісією, набираючи до її складу фіктивних опозиціонерів.

У 2022 р. парламент не відзначився працелюбністю. На сесії, що почалась у березні та тривала до початку червня, ухвалили лише один законопроєкт щодо внесення змін до виборчого законодавства, який обмежував можливість уряду впливати на процес волевиявлення. Наразі, у вересні, почалася нова сесія. На розгляд чекають понад сорок законопроєктів, зокрема про боротьбу з корупцією та про реформу армії, які чекають на ухвалення ще з 2020 року.

Танзанійські миротворці ООН супроводжують будівельників доріг з Уганди, Ерінгеті, ДРК. The Guardian

Зате з глибоким ентузіазмом Чісекеді взявся за вирішення конфлікту на сході. У листопаді 2021р. він домовився з президентом Уганди Йовері Мусевені розпочати спільні бойові дії проти ОДС на території Конго. Схожих домовленостей він також досяг із Бурунді. Окрім спецоперацій проти бойовиків, ДРК також домовилася з Угандою про побудову доріг, які сполучали б обидві країни. До цього, у 2019р., було підписано тристоронній договір між Конго, Танзанією та Бурунді, за яким шлях танзанійської залізниці подовжувався до ДРК через територію останньої. Він відкриває для ДРК доступ до узбережжя Індійського океану прямо через порт Дар-ес-Салам.

Більше про політику в Уганді: Демократія по-угандійськи: чи зможе «президент гето» Бобі Вайн замінити «вічного» Мусевені?

Поряд із тим, у березні 2022р. було проголошено нову програму демобілізації, роззброєння, відновлення та стабілізації громад. Процес налагодження миру було перезапущено (востаннє таку програму мали запустити у 2015, проте через нові спалахи насильства про неї швидко всі забули). Деякі повстанці, зокрема КОДЕКО в Ітурі, уже погодилися співпрацювати з урядом.

На додачу до цього, в тому ж березні, ДРК офіційно приєдналася до Східноафриканського співтовариства (САС). Чісекеді одразу подав до організації запит на допомогу для вирішення конфлікту на сході. У травні в східних провінціях Конго були розпочаті переговори з 23 об’єднаннями повстанців, проте вони зайшли в глухий кут через активізацію групи М23 в цій місцевості (яких до переговорів не запросили). У червні 2022 р. організація вирішила надіслати мультинаціональний контингент для «підтримки безпеки та стабільності в регіоні». 9 вересня САС підписало з ДРК відповідний договір. Бойові підрозділи САС будуть розгорнуті в червні 2023 р.

Наразі головна перепона для вирішення конфлікту в міжнародній площині полягає в стосунках між ДРК та Руандою. Уряд останньої поставився з пересторогою до того, що Чісекеді вирішив піти на співпрацю з Угандою. Справа в тому, що ще з часів конголезьких воєн обидві країни конкурують за вплив на сході ДРК. Застосування угандійської армії на території Конго Руанда сприйняла як посягання на зону її «особливих інтересів» і відповіла давно відомим для всіх держав регіону методом – підтримкою лояльних до себе повстанців.

У квітні 2022 ООН опублікувала звіт, у якому представила «вагомі докази» на користь того, що саме Руанда стоїть за відродженням М23, яке відбулося за останні кілька місяців. Цей факт для Чісекеді не був новим, і в промові на Генеральні Асамблеї ООН 20 вересня він укотре засудив агресію Руанди й закликав світову спільноту підтримати місію САС у ДРК.

Висновки

Демократична Республіка Конго – класичний приклад транзитної політичної системи із зародками демократії. У ДРК наявні активне громадянське суспільство та справжня опозиція, яка регулярно тисне на уряд задля подальшої демократизації країни. У Конго вже з’явився досвід консенсусного управління, завдяки чому став можливим ненасильницький перехід влади, яким би суперечливим він не видавався.

Поряд із тим, у країні досі переважає закулісна політика, що робить політичний процес вкрай непрозорим. Корупція продовжує роз’їдати державні інститути та армію. Внутрішня слабкість Конго зробила країну ціллю експансії сусідів. Руанда та Уганда, попри свої мініатюрні розміри в порівнянні з ДРК, сміливо заявляють про Конго як про свою сферу інтересів і продовжують відіграти вирішальну роль у конфлікті на сході держави.

Завдяки активним зусиллям Чісекеді країна може отримати шанс на врегулювання принаймні зовнішньополітичної складової конфлікту. У Конго вже є досвід успішного розгрому повстанців за сприяння міжнародних організацій. Водночас держава потроху починає входити в новий електоральний цикл. На порозі загальні вибори, які відбудуться у 2023 році.

Через інертний парламент Чісекеді навряд зможе провести низку глибинних реформ, тож успішна військова кампанія – це наразі все, що йому залишається записати у своє портфоліо. Чи буде сил САС достатньо для припинення насильства, та чи завершиться успіхом переговорний процес у Найробі – питання відкрите.

Автор – Ілля Нестеренко, стажер Аналітичного центру ADASTRA

Робіть більше добра, закидуючи пару гривень нам на Патреон. Кожен донат перетворює непрохідні інформаційні джунглі в оазу простоти і всерозуміння