Найвпливовіша держава Африки? Огляд внутрішньої і зовнішньої політики Нігерії

За пів століття своєї незалежності Нігерія встигла пройти неймовірний шлях від країни, керованої генералами, до цивільної демократії – від британської колонії до лідера африканської деколонізації та одного з центрів інтеграції на континенті. Будучи демографічним гігантом Африки, чи не найбільшою економікою на континенті, держава водночас все ще потерпає від проблем, пов’язаних із бідністю й залежністю від світових цін на нафту, а Дамоклів меч радикального ісламізму досі розбурхує спокій нігерійських політиків. Про те, що собою являє Нігерія, та які проблеми постають перед країною сьогодні – читайте в нашому новому матеріалі!

Трошки історії (та географії)

Нігерія – західноафриканська держава, що розташована на узбережжі Гвінейської затоки. На півночі кордони країни торкаються озера Чад, а в центрі дві великі річки Нігер та Бенуе зливаються в одну і впадають в Атлантичний океан. Кліматично територія поділена на зону тропічного лісу на півдні, який плавно переходить у савану на півночі.

До приходу європейців на території сучасної Нігерії знаходилось мереживо політичних спільнот, які ми можемо узагальнено поділити на три категорії. На півночі, на територіях заселеними осілою народністю хауса й кочовиками фулані, розташовувалися мусульманські емірати. Найбільш впливовою та розвинутою державою був халіфат Сокото, який домінував у цьому регіоні впродовж усього ХІХ століття. На південному заході, де найбільшим за чисельністю був народ йоруба, переважали вже королівства з розвинутою системою стримувань і противаг (аж до можливого «імпічменту» суверена, щоправда, через ритуальне самогубство, але все ж таки). І врешті-решт на південному сході, осередку народу ігбо, королів просто не було. Замість них діяла «полісна демократія». Центром політичного життя вважалося поселення, яке, хоч і мало свої унікальні міфи та легенди, вважало себе частиною культурного простору ігбо, а до політичного життя було залучене все доросле чоловіче населення.

Фізична мапа Нігерії. World Atlas

Ці три народи – хауса-фулані (у Нігерії їх часто класифікують як одну групу), йоруба та ігбо – і донині є найбільшими спільнотами в країні, тоді як решту племен (а їх понад 250) зазвичай класифікують як меншини. Хоча всі ці етноси мають багату історію міжкультурного діалогу, співпраці, а також воєн і конфліктів, разом у єдиному політичному утворені вони вперше опинились завдяки британському колоніальному адміністратору Фредеріку Лугарду.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., проникаючи вглиб континенту через річкові шляхи, британці на місці захоплених королівств та еміратів створили два протекторати: Північний і Південний, а також заснували колонію довкола міста Лагос. Крім того, англійці привезли із собою нову релігію – християнство, яке швидко здобуло популярність на півдні, тоді як північ так і залишилася мусульманською. У 1914 році, за кілька місяців до початку Першої світової війни, Лугарду дозволили об’єднати всі ці землі в єдину Нігерію (назву вигадала дружина Лугарда, утворивши фемінітив від назви річки Нігер). Ця подія і стала точкою відліку країни як політичного утворення.

Читайте також: Проблема двомовності в Камеруні: забутий конфлікт, сепаратизм і нова спроба врегулювання

Після здобуття незалежності в 1960 році держава пережила громадянську війну, десяток військових переворотів і три спроби повернення до демократичного ладу. Остання спроба відбулась у 1999 році й завершилася створенням Четвертої республіки, яка існує й донині. У 2015 році сталася не менш важлива для закріплення демократичного ладу подія – передача влади від уряду до опозиції, яка потім знову перемогла на виборах у 2019 році й досі керує країною.

Політична система Нігерії. Американська модель із місцевою специфікою

Попри більш ніж 60-річну історію незалежності, Нігерія майже не сформувала якоїсь сталої форми політичного управління. У 1960 році країна починала як домініон Великої Британії з типовою для колишніх колоній копією парламентської системи метрополії. Упродовж 1979-1983 років у державі діяла президентська система. У перервах між цими цивільними адміністраціями протягом 1966-1979 та 1983-1999 років, при владі були військові, чия диктатура за означенням хибувала на нестабільність і нестачу легітимності. Починаючи з 1999 року, країна вирішила зупинитись на федеральній президентській моделі (36 штатів), яка нагадує політичний устрій США.

Головою виконавчої гілки влади є президент, який обирається на 4-річний термін із правом переобрання (хоча у 2000-х в уряду була спокуса збільшити кількість каденцій до трьох, пропозицію в останній момент було відкинуто під шаленим тиском громадянського суспільства). Щоб уникнути домінування одного народу, президент для перемоги на волевиявленні повинен здобути підтримку не менше чверті виборців у 24 із 36 штатів і мати більше голосів, ніж решта опонентів.  

Глава держави на голосуванні балотується в парі з віцепрезидентом. За час існування Четвертої республіки «класичною» стала практика обрання партнера по команді з іншої релігійної конфесії (напр. президент-мусульманин, віцепрезидент-християнин або навпаки). Коли політичні сили представляє пара з однієї конфесійної спільноти, це зазвичай сприймається як претензія на домінування цієї релігії в політиці й відповідно вважається програшною тактикою на виборах.

Адміністративний поділ Нігерії. Wikimedia Commons

Законодавчу владу представляє Національна асамблея, яка складається з Палати представників та Сенату. Нижня палата обирається відносною більшістю (first-past-the-post) і складається з 360 депутатів. Сенат – у такий же спосіб і містить 109 сенаторів: по 3 від кожного штату плюс один депутат від федеральної столичної території (Абуджа та її околиці).

За добре відомим для політологів правилом, виборчі системи із відносною більшістю тяжіють до двопартійних систем. Нігерія врешті-решт не стала винятком, але становлення двопартійної системи пройшло свій довгий і дуже звивистий шлях. На початку партії в країні формувались не стільки навколо ідеологій, скільки навколо народностей. Держава вбачалася великим тортом, яким, однак, ніхто не хотів ділитись. Етнічна карта, яку так часто розігрували партії, врешті-решт призвела до міжетнічних конфліктів. Покласти цьому край вирішили військові, але потім виявилося, що етнічна політика просто поступилася місцем мережі офіцерських клік.

Дізнавайтеся більше: Малійська криза: чим сьогодні живе одна з найбідніших держав Африки?

Щоби обійти ці дві ями, в основу Четвертої республіки була закладена двопартійна система. Перед загальними виборами в 1998 році були створені дві партії – Народно-демократична партія (НДП, Peoples Democratic Party), яка представляла ліво-центричні еліти, що виступали за демократичний транзит, та Всенародна партія (All People's Party), яка представляла право-центричні еліти, що отримували підтримку від військових. НДП перемогла на виборах 1999 року й залишалася при владі аж до 2015 року. А от Всенародна партія втратила підтримку і її місце зайняла Всенігерійська народна партія (All Nigeria Peoples Party), яка після третьої провальної спроби таки перевершила на виборах НДП і після злиття з іншими опозиційними партіями настала називатися «Загальний прогресивний конгрес» (ЗПК, All Progressive Congress).

Прихильники ЗПК збираються на мітинг під час святкування переобрання президента Мухаммаду Бухарі, лютий 2019. Luis Tato/AFP

Судову владу представляє Верховний суд. Його голову призначає президент за поданням Національної ради суддів, а кількість суддів Верховного суду визначає законом Палата представників. Через колоніальний досвід та велике етноконфесійне різноманіття в Нігерії склався своєрідний юридичний плюралізм, так що в країні одночасно діють три системи права – англійське, звичаєве, яке склалося на основі місцевих традицій, і мусульманське (закони шаріату). У кожної системи є свій федеральний апеляційний суд у столиці. Закони шаріату діють у 12 північних штатах та у федеральний столичній території. Немусульмани під його юрисдикцію не підпадають, однак вони можуть попросити, щоб їхню справу розглянули шаріатські суди. Деякі немусульмани навіть надають перевагу саме їм, вважаючи ці установи менш корумпованими за світські.

Вас може зацікавити: Крізь терни до зірок: зовнішня політика України в Африці

Федеральний устрій Нігерії формують 36 штатів. На початку незалежності їх було всього три: Північний, Південно-Східний і Південно-Західний. У кожному домінували хауса-фулані, йоруба й ігбо відповідно (голоси меншин втрачалися в натовпі «великих народів»). Політика тоді формувалася за етнічними лініями й призвела до громадянської війни (ігбо не бачили для себе майбутнього в державі, якою керував альянс еліт хауса-фулані та йоруба).

Досвід міжусобиць, що тривали впродовж 1967-1970 рр., дав зрозуміти, що відчуження етносів від політичного управління має фатальні наслідки, і поставив на порядок денний створення нових штатів, щоби, по-перше, послабити вплив великих народів, а по-друге, дати решті етнічних груп можливість брати участь в управлінні державою. І хоча привид етнічного сепаратизму досі тяжіє над Нігерією, федеральний устрій дозволяє його вгамовувати.

Внутрішня політика в Нігерії

На загальних виборах 2019 року вдруге переміг Мухаммаду Бухарі та його «Загальний прогресивний конгрес». Бухарі вперше прийшов до влади у 2015 році на, мабуть, найбільш прозорих виборах в історії Нігерії. Керівна Народно-демократична партія з часом втратила підтримку більшості населення через низку корупційних скандалів і неможливість впоратися з ісламістськими терористами на півночі країни.

Чинний президент є колишнім військовим. Під час громадянської війни 1967-1970 років він служив солдатом у Збройних силах Нігерії. У 1983 році Мухаммаду Бухарі організував переворот, який поклав край Другій республіці. Тоді він став головою чергового військового уряду, а в 1985 році його скинула група офіцерів. Ситуація, коли колишніх армійців обирають у президенти, для Нігерії не нова. Протягом 1999-2007 років Четверту республіку очолював Олусегун Обасанджо, який був головою військового уряду з 1976 до 1979 року. У контексті становлення нового демократичного ладу й боротьби з тероризмом досвід управління державою та служби в збройних силах представлявся радше як плюс, ніж мінус.

Президент Нігерії Мухаммаду Бухарі на параді до Дня демократії в Абуджі. Nigerian Presidency

Бухарі в передвиборчій кампанії робив акцент на боротьбі з корупцією та терористами. У 2015 році це дало йому перемогу на виборах. Однак протягом наступних чотирьох років відчуття остаточної перемоги над корупцією чи тероризмом не з’явилось (деталі нижче). Ба більше, проблеми в економіці країни вийшли на перший план, а з ними адміністрація Бухарі ледве-ледве поралась.

Це створило ризики для президента програти вибори у 2019 році. Його опонентом виступав відомий колишній бізнесмен і політик Атіку Абубакар, який пропонував витягти країну з економічної діри та скоротити бідність. Вибори у 2019 році пройшли доволі брудно. Громадські організації фіксували випадки підкупу електорату, маніпуляції з виборчими дільницями та інші правопорушення, які радше нагадували використання Бухарі «адмінресурсу» для перемоги. Наприкінці лютого 2019 року виборча комісія оголосила переможцем чинного президента, курс якого після перемоги у 2015 році принципово не змінився й залишається сталим донині. Отже, що зараз коїться в країні та як уряд реагує на нагальні проблеми?

Проблеми безпеки. Тероризм, земля та нафта

Згідно з опитуванням, що відбулось у травні 2022 року 68% нігерійців не вважають свою країну безпечною, 29% визнають її «дещо безпечною» і лише 3% «дуже безпечною». Попри мирні відносини з усіма сусідами, Нігерія потерпає від внутрішніх конфліктів. Маю попередити – їх багато. За даними Nigeria Security Tracker у Нігерії з травня 2011 року до листопада 2022 року більше ніж 90 тисяч людей (переважно цивільне населення) померло насильницькою смертю.

На північному сході основною проблемою залишається ісламський тероризм. Він представлений передусім такими організаціями радикальних ісламістів, як «Боко харам» (БХ) та «Ісламська держава – Західноафриканська провінція» (ІД-ЗАП). Найпершою в країні з’явилася «Боко харам» (2002 рік). За різними дослідженнями рух неформально бере свій початок або з середини 1990-х, або, як частина консервативної ісламської традиції в Нігерії, аж із кінця ХІХ століття.

«Боко харам» (у перекладі з мови хауса «західна освіта заборонена») починалась як ультраконсервативна релігійна секта. У 2009 конфлікт з урядом переріс у збройне протистояння. БХ проводили теракти не тільки проти іновірців, а й проти мусульман. Такий вид суцільної боротьби розділяли не всі. Так, через небажання вбивати одновірців у 2014 від БХ відкололась група, яка потім присягнула «Ісламській державі». Упродовж 2011-2022 років від дій БХ загинули понад 40 тисяч людей, близько 2,4 млн людей стали біженцями. Піком конфлікту стали 2014-2015 роки, тобто якраз період зміни влади. Новоприбула адміністрація Бухарі одразу взялась розвивати армію, а сам президент зібрав із сусідами та державами Заходу коаліцію для боротьби з терористами. Протягом військових кампаній 2015-2017 «Боко харам» фактично перестало існувати як політичне утворення, але як організація продовжує діяти донині.

Більше про рух у матеріалі: Коли західне – це харам!

Наразі найбільш проблемою є регіональне угруповання «Ісламської держави». За останні 8 років стосунки із БХ у неї були доволі нестабільні: від періодичних спільних нападів на позиції уряду до перестрілок між собою. У 2021 році ІД-ЗАП напала на позиції «Боко харам» у Самбіському лісі, у результаті чого загинув їхній лідер Абубакар Шекау. Для БХ це було серйозним ударом. Після смерті Шекау багато бойовиків здалися уряду, а ІД-ЗАП захопила більшість територій, що раніше контролювалися БХ, і продовжила розширювати свій вплив у сільській місцевості. На здобутих просторах ІД-ЗАП знову створили квазідержавні інститути.

Території під контролем БХ та ІД-ЗАП станом на 2022 рік. Wikimedia Commons

На північному заході та в центрі країни вирує конфлікт між фермерами й кочовими скотарями. Природа конфлікту соціально-економічна: через глобальне потепління північ Нігерії перетворюється на пустелю, що зменшує площі пасовищ. Через це скотарі заходять на сільськогосподарські угіддя, а це шкодить врожайності. Ще сюди нашаровується етноконфесійне різноманіття: на північному заході конфлікт пролягає між осілим народом хауса та кочовиками фулані, у центрі Нігерії – між скотарями-мусульманами й осілими християнами. Суперечки за землю часто переростають у криваві сутички, де сторони організовуються в банди для захисту «своїх». У 2019 уряд Бухарі запустив програму, яка б допомогла кочовикам перейти до осілого скотарства, що могло б розв’язати проблему, однак через пандемію, нестачу кваліфікованих спеціалістів та супротив обох сторін конфлікту її реалізація затримується донині.

Раніше ми писали про таке: Демократична Республіка Конго: що відбувається в найбільшій країні тропічної Африки?

На півдні країни, у дельті річки Нігер, періодично вибухають криваві сутички між урядом та місцевим населенням через видобуток нафти (більше про роль чорного золота в економіці поговоримо далі). Нафтодобувні потужності Нігерії зосереджені в дев’яти південних штатах. Якість роботи цих підприємств завжди була проблемною, оскільки часті витоки нафти у води річки спричинили екологічну катастрофу в регіоні. Місцеві народи, зокрема огоні й іджов, які віддавна жили за кошт рибальства, постраждали від розвитку нафтової галузі найбільше.

Упродовж другої половини минулого століття народи намагались отримати компенсацію від уряду та обмежити присутність нафтовидобувних компаній. У середині 1990-х огоні організували міжнародну кампанію, у якій звинуватили уряд у геноциді й вимагали надання місцевому населенню прав самостійно розпоряджатися ресурсами на території своїх штатів. Влада ці заклики сприймала вороже й відмовлялася йти на компроміс. Через це місцеві активісти стали радикалізуватися. Коли вони почали влаштовувати диверсії на підприємствах, які гальмували видобуток нафти, уряд звинуватив їх у тероризмі й почав військову кампанію. Збройні сутички тривають і досі.

У середині 2000-х із місцевими бандами було досягнуто угоди, за якою, за умови здачі в полон уряду, передбачалась амністія та включення в склад охорони тих самих вишок, які вони намагалися зруйнувати. Ця угода загалом розв’язала питання насильства, але досі не враховує три проблеми, через які сутички з урядом постійно поновлюються: (1) повстанці регулярно повертаються до розбоїв, щоб «набити собі ціну»; (2) повстанці – лише вершина айсберга, оскільки для вирішення конфлікту необхідно боротися з наслідками забруднення довкілля, чого уряд досі не зробив; (3) повстанці – сухопутна частина проблеми, паралельно у Гвінейській затоці, особливо вздовж південно-східного узбережжя Нігерії, продовжують свою активність нігерійські пірати.

І врешті-решт на північному сході джерелом нестабільності виступає сепаратистський рух «Корінні народи Біафри» (ІПОБ). Як далекий відголосок громадянської війни, рух було створено у 2012 році. Його мета – відокремлення південно-східних штатів Нігерії в окрему державу Біафра. Учасниками руху є здебільшого представники народу ігбо, які після поразки в громадянській війні бути фактично усунуті від управління федерацією аж до кінця 1990-х.

Детальніше про проблему: Біафра: там, де сходить сонце

Рух демонстративно ігнорує інститути федерації та закликає не брати участь у виборах, які мають відбутись у лютому 2023, його воєнізоване крило нападає на урядові сили. Однак через політику утримування від голосування рух може опинитись у неприємному становищі. Річ у тім, що на президентських перегонах серед лідерів опитувань громадської думки опинився саме представник ігбо – Пітер Обі. Виходить, що прихильники емансипації ігбо, а саме так себе позиціонує ІПОБ, закликають не голосувати за представника свого ж народу, який має шанс стати президентом. Це все кидає глибоку тінь на діяльність організації і може значно підірвати її популярність серед місцевого населення. На початку жовтня ІПОБ заявила, що не буде заважати виборам, а тих, хто збирається це робити, назвала розкольниками.

Мітинг членів «Корінних народів Біафри». IPOB

Усі ці безпекові проблеми не обмежуються злочинами суто з боку антиурядових сил. Нігерійські силові структури славляться своєю корумпованістю та жорстокістю. У війні з тероризмом на північному сході часто арештовували, допитувати, ґвалтували і вчиняли тортури над цивільним населенням. Військові операції, особливо авіаудари по позиціях терористів, супроводжувались вбивством із необережності місцевих, які ніяк не були пов’язані з повстанцями.

Поліція Нігерії теж відома своїми перевищеннями повноважень. Так, у 2020 році країну сколихнула хвиля протестів #EndSARS (SARS – це не коронавірус, а назва поліцейського спецпідрозділу – Special Anti-Robbery Squad – із довгою історією порушення прав людини). Бухарі закрив спецпідрозділ, одночасно наказавши поліції розігнати демонстрації. У жовтні 2020 по протестувальниках відкрили вогонь. Правоохоронні організації назвали цю подію «різаниною», однак жодного покарання за надмірну жорстокість поліцейські не отримали.

Економіка. Після нас – хоч потоп

Економічний потенціал Нігерії неймовірний. Людність країни у 219 млн осіб за прогнозами має подвоїтись до 2050, і, крім того, держава може обійти США, ставши третьою після Індії та Китаю за кількістю населення. 60% громадян мають вік до 30 років, що означає, що в найближчому майбутньому в Нігерії не буде проблем із наявністю працездатного населення. Однак водночас, за оцінками Світового банку, 100 млн людей живуть у крайній бідності, 30% населення не має доступу до чистої води, а 70% – можливості підтримувати базову гігієну.

Нігерія – це моноекономіка. Хоч у країні є свій вагомий агросектор та сектор послуг, приблизно 40% ВВП, 80% федеральних прибутків і 95% експорту – це видобуток і продаж нафти й газу. Починаючи з 1970-х, коли статистика, згадана вище, стала нормою, економічна історія Нігерії – це цикли шаленого росту та глибоких криз, викликаних коливанням світових цін на енергоносії. Уряд обіцяв і досі обіцяє диверсифікувати господарство, однак жодна адміністрація так і не позбулася нафтової залежності.

Рекомендуємо до прочитання: Прихований клондайк: місце Субсахарської Африки на світовому енергетичному ринку

Наразі перспективи нігерійської економіки вкрай примарні здебільшого через кризи на світовому ринку. У 2019 році через рецесію, спричинену карантинними обмеженнями, впав попит на нафту. Ситуація погіршилася після російського вторгнення в Україну. З одного боку, ціни на нафту вискочили через відновлення попиту після коронакризи й ембарго на російську нафту, але, з іншого боку, значно подорожчала агропродукція та паливо. Наразі Нігерія не змогла вийти в плюс після цих змін: наявні обсяги виробництва нафти не покривають втрат від подорожчання інших товарів.

Попри статус світового експортера нафти, Абуджа досі не займалась нафтопереробкою та змушена імпортувати паливо. Населення Нігерії вважає, що у країни-експортера нафти не може бути дороге пальне, тому щоб уберегти громадян від небажаних витрат, уряд створив програму субсидій, де держава сама виплачує частину ціни на паливо з бюджету, зменшуючи ціну для кінцевого споживача. У часи недорого палива ця схема не створювала значного тиску на бюджетний баланс, однак після стрибка цін унаслідок російського вторгнення уряд витрачає в 10 разів більше грошей на субсидії, ніж це планувалося на початку фіскального року.

Водій дивиться чергу з автомобілів, які намагаються заправитися на станції в Абуджі. Afolabi Sotunde

Нігерія почала швидкими темпами накопичувати зовнішні борги. Світовий банк прогнозує, що якщо ситуація із запозиченнями не зміниться, державі доведеться витрачати 100% свого доходу на обслуговування боргів вже у 2026 році. Уряд опинився між двома поганими виборами: або він згортає програму субсидій, що вирівняє баланс бюджету, але призведе до масових заворушень по всій країні, або він удає, що проблеми не існує, поки держборг не досягне астрономічної суми. У цій ситуації Бухарі обрав другий варіант. На наступних виборах він балотуватись не буде, а закінчувати роки свого правління черговою сутичкою з невдоволеними громадянами він не хоче, тому передає страшенні проблеми з економікою наступній адміністрації. Єдине позитивне – це нещодавні реформи, які провела його адміністрація: введення нових банкнот, стримування інфляції та боротьба з відмиванням грошей.

Зовнішня політика. У боротьбі за самостійну Африку

Хоч би якою проблемною не була її внутрішня політика й економіка, Нігерія посідає центральне місце в Західній Африці та є одним із лідерів африканських країн на континенті. Держава була найбільшим африканським спонсором деколонізації континенту і двигуном регіональної і континентальної інтеграції.

Завдяки підтримці національно-визвольних рухів Нігерія зіграла велику роль у боротьбі за незалежність Анголи, Мозамбіку, Кабо-Верде, Сан Томе і Принсіпі, Гвінеї-Бісау, Зімбабве, Намібії та Південної Африки. Через це країна часто сварилася із Заходом. Піком активізму на цьому напрямку були 1970-і. У середині 1970-х Нігерія відкрито підтримувала «Народний рух за визволення Анголи» (МПЛА), що вкрай дратувало американців, які вважали його комуністичним і намагались ліквідувати. У 1978 році у відповідь на недотримання Великобританією ембарго на поставку нігерійської нафти до расистського уряду ПАР, режим військових націоналізував нафтові вишки компанії British Petroleum у Нігерії. Врешті-решт держава невтомно підтримувала Африканський національний конгрес і сприяла завершенню епохи апартеїду в Південній Африці. Протягом усієї епохи холодної війни Лагос (столиця з 1960 до 1991 року) був хабом для африканських антиколоніальних рухів.

На рівні континенту Нігерія наразі бореться з ПАР за звання найбільш впливової країни Африки. У 1963 році Абуджа в коаліції з іншими поміркованими урядами виступила за створення Організації африканської єдності (ОАЄ) – організації, яка б підтримувала мир між новими країнами  материка та сприяла деколонізації. У 2002 році президент Нігерії Олусегун Обасанджо сприяв перетворенню ОАЄ в інтеграційну ініціативу по типу Європейського Союзу. Так виникне Африканський союз (АС), який, на відміну від своєї попередниці, що опікувалась переважно деколонізацією, спрямований на створення економічно розвинутої всеафриканської демократичної спільноти.

Варто знати: Південна Африка: від расистського режиму до лідера континенту

У рамках ОАЄ виникне ідея західноафриканської інтеграції. У 1975 на конференції в Лагосі було створене Економічне співтовариство країн Західної Африки (ЕКОВАС, Economic Community of West African States). Наразі, крім економіки, на порядку денному організації також є підтримування політичної стабільності й розвиток демократії. Задля цього ЕКОВАС організовувала низку миротворчих місій: упродовж 2003-2017 років миротворці були надіслані до Кот-д’Івуару, Ліберії, Гвінеї-Бісау, Малі та Гамбії. Часто більшість персоналу місій складали саме нігерійські військові.

Президент Нігерії Мухаммаду Бухарі виступає на 33 саміті Африканського союзу, 9 лютого 2020. Bayo Omoboriowo

Зовнішньополітична логіка адміністрації Бухарі була менш глобальною, ніж у його колег із 2000-х. За словами голови президентської адміністрації Ібрагіма Гамбарі, в уяві чинного президента основний фокус знаходиться на внутрішніх проблемах Нігерії, потім увага переходить на сусідів, на ЕКОВАС і потім на решту міжнародних проблем. Перше, що зробив президент після обрання у 2015 році – це зібрав коаліцію з сусідів для спільних військових операцій проти «Боко харам» (про що йшлось вище). Наступним його великим зовнішньополітичним рішенням було закриття у 2019 році кордонів із сусідами через порушення правил перетину кордону. Заборона протрималась до грудня 2020 року й викликала особливе обурення в Гани та Камеруну. Із відкриттям кордонів відносини поступово нормалізувались.

Сам Бухарі схильний до недипломатичних випадів через що неодноразово страждала його репутація в Нігерії й репутація держави у світі. У 2016 році в інтерв’ю для лондонської газети The Telegraph Бухарі сказав, що всі емігранти з Нігерії – злочинці. У 2018 році на бізнес-форумі членів Британської співдружності він засуджував молодь країни, називаючи її лінивою та безграмотною. Не менше за слова репутацію Нігерії роз’їдає млява антикорупційна політика президента. Вибіркове застосування правосуддя як інструменту боротьби з опозицією та політика «амністія в обмін на лояльність» (коли корупціонерам «пробачають всі гріхи», якщо вони переходять до лав правлячої практики) всі 7 років критикується світовою спільнотою. Тож загалом чинного президента критикують за відсутність змістовного зовнішньополітичного курсу та погіршення іміджу на міжнародній арені.

Коротко про українсько-нігерійські відносини

Хоча в Абуджі з 2001 року функціонує дипломатичне посольство України, якихось гучних спільних проєктів держави не реалізовували. На початку російського вторгнення відносини між країнами навіть пройшли через кілька скандалів. Спочатку Абуджа звинуватила Україну в расизмі через проблеми, з якими стикнулися нігерійські студенти під час спроби виїхати за кордон. Потім уряд Бухарі заборонив волонтерам брати участь в іноземному легіоні, про створення якого Володимир Зеленський заявив у лютому (хоча деякі охочі все одно приїхали в Україну для боротьби з російськими окупантами).

Дізнавайтеся більше: Континент надії чи нова ціль неоколоніалізму: як Африку бачать США і Китай?

Розуміння важливості відносин із Нігерію (як і з Африкою загалом) прийшло в ході реалізації стратегії з ізоляції росії на міжнародній арені й усвідомлення Україною необхідності виходити за кордони Глобальної Півночі й налагоджувати відносини з Африкою, Азією та Латинською Америкою. Нове бачення реалізовувалось у двох дипломатичних візитах з боку Києва. У липні 2022 року представники української торгово-промислової палати зустрілись із колегами з Нігерії і представили в Абуджі платформу «Назовні» (сервіс глобалізації українського бізнесу, створений для просування товарів і послуг за кордоном за сприяння дипломатичних установ). А в жовтні країну відвідав спецпредставник України з питань Близького Сходу та Африки Максим Субх щоби переконати Нігерію підтримувати Київ на міжнародних майданчиках, як-от ГА ООН.

Спецпредставник України з питань Близького Сходу та Африки Максим Субх на зустрічі із міністром закордонних справ Нігерії Джеффрі Оньєамою, 18-19 жовтня, 2022 р. Maxim Subh/Facebook

Ситуація з підтримкою України виходить двозначна. З одного боку, Нігерія засудила російське вторгнення й не визнала окуповані території російськими. З іншого – Абуджа досі позиціонує себе як нейтральну сторону в конфлікті. Ми цей нейтралітет критикуємо як «пособництво кремлю», нігерійці своїм нейтралітетом вихваляються, мовляв, росіяни погрожували, що на всі країни, які підтримають чи утримуються на проукраїнських резолюціях в ООН, чекатимуть «суворі наслідки», а хоробрі нігерійці на це не повелися й утримались. З торговельно-економічної точки зору, Нігерія закуповує збіжжя і в України, і в рф. Високопосадовці цілком задоволені таким станом справ і не планували якось обмежувати торгівлю з росією.

Наприкінці листопада Бухарі виступив із промовою, де натякнув на те, що зброю, надану Україні партнерами, розкрадають і надсилають африканським терористам. Хоча українська сторона на це ще не відреагувала, однак така заява має шанси вбити ще один клин у відносини з Києвом.

На завершення. Нігерія на межі?

Після такої панорами проблем, із якими зараз стикається країна, створюється спокуса продовжити опис апокаліптичним наративом про «кінець нігерійської державності» (такі сценарії «розвалу» Нігерії навіть можна зустріти на сторінках поважних аналітичних центрів).

На країну точно чекає зміна уряду. Населення (більшість якого складає молодь) втомилося від «старої гвардії» нігерійських політиків. Це дає шанс проявити себе новим політикам, які не заплямували репутацію участю в «традиційних» великих партіях. Таким кандидатом на президентських виборах, що відбудуться в лютому 2023 року, є, зокрема, Пітер Обі, якого через відмову виступати від імені НДП чи ЗНК часто порівнюють з Еманнюелем Макроном, який у 2017 році обійшов кандидатів від провідних французьких партій.

Зміни уряду в Нігерії часто супроводжуються конфліктами. Великі партії не цураються підтасовувати результати виборів, а у відповідь починаються масові протести проти свавілля влади, а також сутички між прихильниками різних кандидатів. У 2015 році через це, а також через загрозу з боку терористів, вибори перенесли на 6 тижнів.

За всі роки незалежності Нігерія стикалась із багатьма кризами національного масштабу: від громадянської війни до напрочуд корумпованих режимів військових. І кожного разу, попри весь песимізм своєї ситуації, країні вдавалося переживати ці кризи й залишатися єдиною, хоча й інституційно слабкою, але функціонуючою державою. Найімовірніше, і цей раз не стане виключенням.

Автор – Ілля Нестеренко, експерт з Африки Аналітичного центру ADASTRA

Підписуйтесь на наш Патреон! Даруємо унікальний досвід радості від спонсорства української аналітики (ну, і, звісно, якісні дослідження)