Південна Африка: від расистського режиму до лідера континенту

Південно-Африканська Республіка з часу здобуття незалежності у 1961 р. пройшла дивовижний шлях розвитку із ізольованої світом постколоніальної країни, де на офіційному рівні сповідувалася політика расової дискримінації, до одного з політичних та економічних лідерів континенту. Досвід мирного переходу держави від апартеїду до демократичних цінностей вважається справжньою історією успіху для багатьох африканських країн, де при владі досі перебувають диктаторські режими.

У цьому матеріалі ми з’ясовуємо, як Південно-Африканській Республіці вдалося позбутися апартеїдного минулого і перейти до демократії, а також розповідаємо про унікальну лідерську позицію країни у своєму регіоні, та чому ПАР, попри те, що стала на шлях демократичного розвитку, залишається державою з найбільшою нерівністю у світі?

Південно-Африканську Республіку називають «райдужною країною» через її етнічну різноманітність із найбільшою часткою білого, азіатського та змішаного населення на континенті. У порівнянні з іншими африканськими державами вона є економічно розвиненою і відіграє провідну роль у формуванні глобального й регіонального економічного порядку денного. За 28 років, що минули з моменту переходу країни з авторитарної до демократичної форми правління, Південна Африка розробила мультирасову і плюралістичну систему державного устрою, яка включає багатопартійний парламент, незалежну судову систему, вільну пресу, значну роль громадянського суспільства й широку систему соціального захисту.

Сучасна ПАР – це парламентська республіка, яка, після падіння режиму апартеїду в 1994 році й переходу до справжнього народовладдя, у всьому світі розглядається як прихильниця прав людини й лідер на африканському континенті. На зорі становлення демократії в державі в 1994 році передбачалось уявлення про те, що «Південна Африка належить усім, хто в ній живе». Це означало, що чорношкіре та біле населення країни повинно пліч-о-пліч співпрацювати для побудови нового суспільства, яке відповідає принципам рівноправ’я.

Читайте також: Демократична Республіка Конго: що відбувається в найбільшій країні тропічної Африки?

На тлі інших африканських держав, де демократія існує вже декілька десятиліть або й навіть століть, ПАР сприймає її переваги як унікальний дар. З одного боку, перехід від диктаторського режиму правління був досить трагічним, тому громадяни цінують свої знову здобуті права та свободи. З іншого боку, багато сусідніх держав не досягли успіху в переході до демократичного розвитку. Зокрема, Ангола, Зімбабве, Лесото і Свазіленд, уже не кажучи про ДРК, Руанду й Бурунді, довго перебували або в стані збройного конфлікту, або не змогли консолідувати та впровадити демократичну систему. Мозамбік і Намібія хоч і характеризуються сучасною політичною стабільністю, однак у минулому пройшли через руйнівні війни на шляху до своєї незалежності.

З огляду на це, ПАР розглядається як «особливий прецедент» в африканському регіоні, оскільки змогла стати сильною державою з індустріальною економікою і унікальним апаратом управління, що був розроблений під час боротьби з апартеїдом і мав на меті забезпечення існування демократії в країні.

Локомотив політичного зростання ПАР наприкінці минулого століття: від політики апартеїду до багатопартійної системи

Південно-Африканська Республіка – багатоетнічна та різноманітна в расовому плані держава. Це насамперед пов’язано з європейською імміграцією в країну на початку XVIII століття, яка досягла небаченого рівня порівняно з рештою територій континенту, а також із величезними запасами мінеральних ресурсів, зокрема вугілля, алмазів і золота, що зробило ПАР особливо важливою для інтересів Заходу. Унаслідок цього Південно-Африканська Республіка має найбільшу на континенті частку кольорового населення (тобто людей, які є нащадками змішаних рас), білих та індійських спільнот. У свою чергу, чорні південноафриканці становлять більшість людності держави – майже 80%.

Велика різноманітність рас і національностей у ПАР створила головні передумови для зародження конфлікту між чорною більшістю та білою меншістю, кульмінація якого була досягнута в 1948 році формуванням режиму апартеїду (відособленості), який був запроваджений у британському домініоні Південно-Африканського Союзу після закінчення Другої світової війни.

Апартеїд – досить комплексне явище, оскільки ця система расової дискримінації була встановлена на законодавчому рівні. Колір шкіри був ключовою ознакою виділення населення ПАР до групи чорних, змішаних, білих або індійців. У політичному значенні апартеїд означає окремий економічний, соціальний та культурний розвиток різних етнічних груп Південної Африки. Основна ідея расової сегрегації полягала в тому, що різні спільноти, перебуваючи на одній території, одночасно живуть і розвиваються нібито в різних країнах.

Основу апартеїду становили Закон про розселення за етнічними групами й Закон про класифікацію за расовими ознаками. Згідно з першим, кожен житель ПАР мав бути класифікований і занесений у спеціальний список відповідно до його расової належності, що визначало місце південноафриканця в системі політичних, соціальних і економічних відносин, а також його становище в суспільстві. У політичному плані система апартеїду означала позбавлення чорного населення країни прав на участь в управлінні державою в загальнонаціональному масштабі, тому їм не було дозволено обирати членів законодавчих органів ПАР і бути обраними до цих органів. У такий спосіб чорношкірі, що становили більшість населення, були позбавлені можливості мати вплив на внутрішню та зовнішню політику країни.

Дізнавайтеся більше: Прихований клондайк: місце Субсахарської Африки на міжнародному енергетичному ринку

Створення системи апартеїду ґрунтувалося насамперед на економічних цілях – збереженні повного контролю білої меншини над природними й людськими ресурсами Південної Африки для їх використання в інтересах білого населення. Усі території з найбільш родючими землями, покладами корисних копалин, розвиненою промисловістю і транспортною інфраструктурою підпадали під райони, де проживали європеоїди.

Уряд білої меншини ПАР впровадив федеративну форму державного устрою, згідно з якою чорношкірі південноафриканці могли формально розвиватися, окремо від «білої» держави. Однак для режиму апартеїду поява єдиного утворення з неєвропеоїдним населенням, яка об’єднала б усіх індійців, змішаних та чорношкірих, була небезпечною. Тому уряд винайшов систему так званих національних держав для південноафриканців – бантустанів, на території яких домінувала одна з етнічних груп країни. Таких утворень у ПАР було дев’ять. Усі аспекти їхнього економічного, політичного й соціального життя контролювалися центральним «білим» урядом, тому в економічних відносинах бантустани були майже «нежиттєздатними», оскільки під територію для псевдодержав були виділені найбідніші райони країни з менш родючими ґрунтами й до того ж позбавлені корисних копалин та промисловості.

 Мапа бантустанів Південної Африки, які існували до 1996 року, South Africa Gateaway

Трагізм й апокаліптичний характер ідеології апартеїду полягав у його повній узаконеній сегрегації чорношкірого населення ПАР. Зокрема, були введені заборони на відкриття підприємств чи ведення бізнесу, відвідування навчальних закладів та інших громадських місць (кінотеатрів, лікарень пішохідних переходів тощо) у районах «Білої ПАР», прослідковувалася чітка сегрегація в транспорті: автобуси зупинялися на різних зупинках, а в потягах темношкірим був відведений тільки третій клас. У 1970- му році держава витрачала на освіту однієї чорношкірої дитини 1/10 тієї суми, яка припадала на одну білу. Закон про освіту прямо передбачав, що чорношкірим дітям потрібно викладати лише основні навички, що потрібні для роботи на білих. Із 1959 року сегрегація була введена й у вищій освіті: всі наявні університети дісталися білим, тоді як для інших расових груп створювалися нові вищі навчальні заклади.

Вас може зацікавити: Континент надії чи нова ціль неоколоніалізму: як Африку бачать США і Китай?

Режим апартеїду категорично засуджувався більшою частиною світової спільноти, тому до середини 1980-х років Південна Африка опинилася серед країн-вигнанців і стала предметом економічних та культурних бойкотів, які торкнулися майже всіх аспектів життя. На початку 1990-х років у свідомості керівної еліти ПАР почали відбуватися значні зміни, викликані різкою трансформацією міжнародного ландшафту на тлі розпаду СРСР і падіння соціалістичного табору.

З огляду на ситуацію, що склалася, ПАР перестала бути для західних країн особливо важливим стратегічним партнером у боротьбі з поширенням комунізму. В умовах «Нового світового ладу», що був оголошений президентом США Джорджем Бушем (старшим) і передбачав побудову демократії в усьому світі, подальше збереження расово-сегрегованого ладу в Південній Африці вже ніяк не могло задовольняти США і країни ЄС. Унаслідок цього економічні кола ПАР, стурбовані можливістю накладення Заходом реальних економічних і політичних санкцій, посилили тиск на уряд, просуваючи ідею про необхідність «рішучих змін» у політичному курсі, що викликало революційний антиапартеїдний рух серед населення Південної Африки.

Антиапартеїдна демонстрація на початку 1990-х років, Aamachives

Виступ тогочасного президента ПАР Фредеріка Віллема де Клерка (1989-1994) на відкритті парламенту в Кейптауні 2 лютого 1990 року ознаменував поворотний момент у боротьбі за демократію в Південній Африці. Цього дня глава держави зняв заборону на діяльність організацій, які боролися проти режиму апартеїду, ухваливши рішення про звільнення Нельсона Мандели й інших політичних в’язнів і оголосивши про початок відкритих переговорів у ПАР. Ці події стали першим кроком на шляху до процесу лібералізації та демократизації країни після багатьох років політичного конфлікту між урядом і повноправними білими громадянами з одного боку та визвольними організаціями з іншого.

Однак невизначеність політичної ситуації, яка залишалась у країні, постійно підштовхувала Ф. Д. Клерка до нових рішучих кроків. Відтак, на черговій зустрічі зі звільненим Нельсоном Манделою був підписаний протокол, що передбачав проєкт нового основного закону, що мав бути розроблений виборчими конституційними зборами, та за підсумками якого планувалося формування багаторасового перехідного уряду. Однак рух «Інката», який зараз є «Партією свободи Інката», а тоді перебував в опозиції до найстарішої політичної організації африканського населення ПАР – «Африканського національного конгресу» (АНК), виступив проти цієї угоди, що підштовхнуло в грудні 1992 році деяких із лідерів колишніх бантустанів (на той момент де-факто незалежних утворень ПАР) відмовитися брати участь у створенні єдиної багаторасової унітарної держави.

Варто знати: Малійська криза: чим сьогодні живе одна з найбідніших держав Африки

Ця подія призвела до виникнення масових збройних сутичок між прихильниками АНК та «Партії свободи Інката», що спричинило активізацію терористичної діяльності в країні. ПАР опинилася на порозі повномасштабної громадянської війни. У ситуації, що склалася, та з огляду на сильний міжнародний тиск, Фредріку де Кларку фактично не залишилося нічого іншого, як погодитися на проведення загальних демократичних виборів у ПАР.

26-29 квітня 1994 року світ спостерігав за визначною історичною подією в Південній Африці – першими справжніми виборами в країні за загальним виборчим правом, у яких переміг АНК, здобувши підтримку більшості виборців – 63%. Це офіційно ознаменувало початок демократії та кінець расової олігархії. Країна, чия система апартеїду легалізувала расову сегрегацію з кінця 1940-х років, пішла на виборчі дільниці й обрала нові національні збори. Ця подія стала тріумфом «Африканського національного конгресу» – рішучого супротивника апартеїду, керівництво якого повернулося до своїх витоків після трьох десятиліть вигнання.

Через два тижні після проведення національних зборів Нельсон Мандела, звільнений у 1990-му році після двадцяти семи років в’язниці за свою антиапартеїдну діяльність в АНК, склав присягу як перший чорношкірий демократично обраний президент Південної Африки. Світова ікона та лавреат Нобелівської премії миру 1993-го року за роботу над неконфліктним завершенням режиму апартеїду й підготовку основи для нової демократії в ПАР, Мандела був відданий створенню основи для миру і стабільності. Расове примирення стало основною ціллю під час його терміну повноважень, однак, як і в багатьох випадках, казкова кульмінація не була кінцем історії.

У 1994 році Нельсон Мандела став першим демократично обраним президентом Південної Африки. News Artnet

У 1995 році уряд ПАР створив Комісію правди та примирення (КПП) з метою розкриття злочинів епохи апартеїду, унаслідок чого було виявлено понад 19 050 осіб, які стали жертвами грубих порушень прав людини. У 1980-х та 1990-х роках в інших країнах існували аналогічні комісії зі встановленням істини, однак найвідомішим стандартом стала модель Південної Африки. Під наглядом КПП білі злочинці повинні були віч-на-віч зустрітися з чорношкірими сім’ями, які стали жертвами порушень прав людини. Діяльність південноафриканської комісії зі встановленням істини на тлі інших наявних у світі концентрувалася не на тому, щоб привести країну до ідеалістичної утопії, а врятувати тодішню ядерну державу від вибуху, оскільки багато хто побоювався, що це може спричинити масштабну міжнародну війну.

Цей перехід у Південній Африці, відомий як одне з найважливіших політичних зрушень минулого століття, характеризувався поваленням режиму апартеїду й обранням країною шляху до розвитку народовладдя, рівноправності та суспільної інтеграції, що також стало одним зі знакових випадків демократизації на африканському континенті. Система апартеїду діяла в ПАР понад 40 років і була скасована в 1994 році, що послугувало головним трансформаційним рушієм політичного й економічного зростання країни впродовж останніх десятиліть. Незважаючи на це, спадщина політики расової сегрегації залишила по собі безліч проблем, із якими сучасна Південно-Африканська Республіка бореться й досі.

Економічна реконструкція та нове бачення майбутнього постапартеїдного періоду ПАР

Економічне становище, що склалося в Південній Африці на початку 1990-х років, було викликано тривалою економічною ізоляцією держави в часи політики апартеїду. Зокрема, економічні санкції і міжнародна ізоляція фактично відрізали економіку держави від решти цивілізованого світу. Вона страждала від падіння інвестицій та постійного зростання інфляції, а також слабких державних фінансів.

Спадщина апартеїду передбачала страшенну нерівність, яка спостерігалася, зокрема, в економічному розриві між невеликою часткою багатих (більшість яких була білошкірою) і бідними, серед яких переважали чорношкірі, змішані (кольорові) або індійці, що був більшим, ніж будь-де у світі. Тоді як білі, як правило, жили добре, інші расові групи страждали від злиднів, недоїдання та хвороб. До прикладу, у середині 1990-х років практично всі білі громадяни жили в сучасних оселях із доступом до трубопровідної води, електрики й інших переваг, а серед чорношкірого населення лише менше половини осіб користувалися офіційними забудовами або мали доступ до таких послуг, натомість понад 20% існували в міських нетрях.

У Південній Африці розрив між багатими та бідними видно з неба. Ліворуч Блубусранд у Йоганнесбурзі, район середнього класу з більшими будинками й басейнами. Праворуч – неофіційне поселення Кья Сендс. CNN

Прийшовши до влади, Нельсон Мандела знайшов раціональний спосіб управління переходом країни від політики апартеїду без ризику економічного колапсу, унаслідок чого розпочався період стрімкого зростання. Насамперед його прагнення полягали в ефективному розподілі природних ресурсів і забезпеченні роботою і якісною освітою всіх південноафриканців. У свою чергу, діяльність нового багатопартійного «уряду національної єдності» була спрямована на забезпечення південноафриканців якісною освітою, житлом, доступом до електрики й санітарії. Визнаючи, що економічне зростання має важливе значення для досягнення таких цілей, АНК прийняв помірну змішану економічну політику, відмовившись від елементів, що характеризували його попередні програми економічного розвитку.

Раніше ми писали про таке: Економічний успіх Танзанії: секрети зростання та перспективи регіонального лідерства

У 1996 році уряд Південної Африки розробив п’ятирічний план під назвою «Зростання, зайнятість та перерозподіл», який був спрямований на приватизацію і скасування валютного контролю. На цю економічну стратегію мав вплив «Вашингтонський консенсус» – економічні ідеї, які мали на меті скоротити державні витрати й раціоналізвувати державний сектор. Впроваджена пізніше АНК «Програма реконструкції та розвитку», націлена на вирішення соціально-економічних наслідків апартеїду, включала пом’якшення бідності й подолання масштабних дефіцитів соціальних послуг у Південно-Африканській Республіці – те, що, на думку тогочасного уряду, покладається на більш сильне макроекономічне середовище.

Влада також запровадила нові закони та програми, спрямовані на покращення економічного становища маргіналізованої чорношкірої більшості. Одна з таких стратегій називається Black Economic Improvement (BEE), яка була націлена на збільшення можливостей працевлаштування для людей, які в період апартеїду були класифіковані як чорношкірі, кольорові й індійці, покращення їхніх трудових навичок і потенціалу щодо отримання доходу. Концепцію BEE було додатково уточнено й розширено відповідно до Закону про розширення економічних прав та можливостей чорношкірих на широкій основі 2003 року, який стосується гендерної, соціальної, а також расової нерівності.

Успішно здійснивши перехід від апартеїду до демократії, уряд Південної Африки домігся вражаючих успіхів у стабілізації економіки й закладанні міцного фундаменту для вищого економічного зростання та загального підвищення рівня життя південноафриканців: темпи економічного зростання підвищилися удвічі після закінчення політики апартеїду, а інфляцію було знижено до низького й передбачуваного рівня. Зокрема, у 1980-1992 роках середньорічне зростання економіки ПАР дорівнювало +1,4% через те, що близько половини цього періоду темпи зростання економіки перебували в зоні негативних приростів. Однак, з моменту скасування режиму апартеїду економіка ПАР зростала високими темпами: у 1994-2008 роках показник становив +3,6%.

Ця позитивна зміна значною мірою відображала вплив більшої інтеграції південноафриканської економіки з рештою світу після скасування торговельних санкцій на початку 1990-х років і впровадження масштабних реформ. У той же час рівень бідності знизився, тому зараз значно більше громадян ПАР мають доступ до покращення житла й базових медичних, санітарних і комунальних послуг. Тим не менш, залишаються значні перешкоди для досягнення вищого економічного зростання. Зокрема, інвестиції в основний капітал були порівняно слабкими, не перевищуючи 15-17%  ВВП протягом останніх десяти років.

Дізнавайтеся більше: Енвайронменталізм в дії: як Африка бореться за чисте майбутнє

Південноафриканська влада заслуговує на велику похвалу за економічний прогрес, який був досягнутий за останні тридцять років, однак спадщина апартеїду залишила по собі багато глибинних проблем, з якими ПАР бореться донині, зокрема високий показник соціальної нерівності та безробіття.

Сучасна Південно-Африканська Республіка – індустріально-аграрна країна, що є економічно найрозвиненішою в Африці, з диверсифікованою і продуктивною економікою, яка спирається на свої родючі сільськогосподарські угіддя, мінеральні ресурси, туристичні пам’ятки й високорозвинений інтелектуальний капітал.

Унікальне лідерське положення Південної Африки: можливості й виклики для зовнішньої політики

ПАР – держава на південному краю континенту, що межує на півночі з Намібією, Ботсваною і Зімбабве, на південному сході – з Мозамбіком та Есватіні (колишній Свазіленд). У східній частині території розташована країна-анклав Лесото, яка повністю оточена територією Південної Африки. Площа ПАР становить 1 219 090 км2, відповідно країна є однією з найбільших на африканському континенті та 25-ою за величиною у світі. Держава володіє двома невеликими субантарктичними островами – Принц Едуард і Маріон, що розташовані в Індійському океані приблизно за 1900 км на південний схід від Кейптауна – законодавчої столиці ПАР.

ПАР на мапі південноафриканського регіону. Geology

Незважаючи на політичну й соціально-економічну невизначеність, у якій країна опинилася після падіння режиму апартеїду, Південно-Африканська Республіка, як і раніше, є центром та рушійною силою економічного зростання на африканському континенті, тоді як загалом весь материк стає все більш привабливою зоною стратегічних інтересів для старих і нових полюсів сили. ПАР пропонує широкі можливості і продовжує привертати увагу міжнародних гравців, які прагнуть зайти в Африку, і це не дивно, оскільки розвинений світ визнає державу як одну з найпотужніших на континенті в економічному та політичному аспектах.

Із моменту переходу до демократичного розвитку ПАР стала великим гравцем на міжнародній арені, основна стратегія зовнішньої політики якої полягає в позиціонуванні себе не тільки як рупора менш впливових африканських країн, що розвиваються, але й лідера у формуванні стратегічних альянсів для вираження і просування спільних інтересів на глобальних форумах і переговорах. Важливим чинником зовнішньої політики ПАР є її репутація і здатність досягати поставлених цілей. Основними завданнями держави на міжнародній арені є заохочення регіональної економічної інтеграції в Африці та сприяння мирному врегулюванню конфліктів на африканському континенті.

Цікаво знати: Протести в Гамбії: чому народ хоче повернення диктатора?

Важливим напрямком зовнішньої політики Кейптауна залишається зміцнення зв’язків із державами Африки, зокрема, найближчими сусідами, а також співробітництво й участь у регіональних об’єднаннях. Так, ПАР є головою Південноафриканського співтовариства з питань розвитку (САДК) та Африканського союзу, головою Співдружності, співголовою Африкано-азіатського форуму, лідером Конференції ООН із торгівлі й розвитку (ЮНКТАД), Руху неприєднання (ДН) та G77.

Приєднання до альянсу БРІКС є важливою подією в історії зовнішньої політики Південної Африки. Країну прийняли як повноправного члена організації, що є можливістю для визнання її важливості на континенті. Очікується, що ПАР зможе відіграти провідну роль у БРІКС, сприяючи глибшій інтеграції відносин між африканськими державами й іншими державами-членами організації. Південно-Африканська Республіка має кілька сильних сторін, якими можна скористатися як під час переговорів у межах БРІКС, так і в більш широких глобальних переговорах між групою і світом, як-от наявність значних природних ресурсів, високорозвинена банківська, фінансова, комунікаційна та транспортна мережі, порівняно успішний бізнес.

Роль Південної Африки в БРІКС залежить від геополітичних рухів у світі, на глобальному Півдні та в Африці, зокрема, з приміткою на зростання економічних і політичних сил у країнах африканського континенту, з якими ПАР планує встановити стратегічні партнерства. У рамках групи відносини Південної Африки з КНР та Індією є особливо важливими. Відомо, що Китай швидко стає найактивнішим і найважливішим іноземним актором в Африці, зокрема в рамках глобальної ініціативи Пекіна «Один пояс, один шлях».

Південна Африка також відіграла ключову роль у розробці плану розвитку континенту, що має назву «Нове партнерство для розвитку Африки» (НЕПАД) і займається питаннями підтримання миру й безпеки, розвитку демократії, економіки, розвитку людини та покращення здоров’я, освіти і кваліфікації. НЕПАД є програмою Африканського союзу – організації, що координує політичну й економічну співпрацю на континенті.

Погляд у майбутнє: виклики для країни

Одна з ключових проблем сучасної Південної Африки – це майнова нерівність населення: тут 10% громадян володіє 80% національного багатства, і це найгірший показник серед 164 країн світу. Через майже три десятиліття від часу падіння апартеїду «раса» залишається ключовим фактором високого рівня нерівності. Спадщина британського колоніалізму та системи сегрегації, яку доведеться долати ще довгий час, посилює соціальну нерівність, зокрема й через вплив на ринок праці й освіту.

Також читайте: Girls' power за канонами Африки: проблема порушення прав жінок в африканських країнах

Південноафриканці сподівалися, що впровадження демократії в 1994 році змінить їхнє життя на краще завдяки урівнянню можливостей для громадян усіх рас і національностей, однак, на жаль, цього не сталося повною мірою. Соціально-економічна нерівність та велике безробіття, а також обмежений доступ до якісної освіти, наштовхують на думку, що зміна режиму не забезпечила кращого життя для всіх південноафриканців. Поки країна святкує 28 років ліберального розвитку, демократія перебуває під загрозою в усьому світі через щораз більшу нерівність і недовіру до демократичних інститутів.

Щорічне дослідження соціальних відносин Південноафриканської ради з досліджень у галузі гуманітарних наук показує, що з кожним роком рівень задоволеності наявною системою серед громадян знижується. 2004 року, коли країна святкувала десятиліття демократії, 59% були задоволені таким режимом. Сьогодні ж лише 32% населення Південної Африки схвалюють те, як функціонує владна система ПАР.

Рівень задоволення демократією в ПАР за період 2004-2020 рр.. (побудовано на основі дослідження Ради з гуманітарних наук у Південній Африці). The Economist

За результатами нещодавніх опитувань відомо, що серед громадян, особливо серед молоді, існує почуття безправ’я, що ґрунтується на тому, що їхній голос, життєвий вибір та почуття свободи підриваються відсутністю рівних можливостей для всіх південноафриканців. Ця нерівність можливостей розглядається як форма гноблення, заснована на думці, про те, що якість життя з моменту падіння авторитарного режиму для більшості громадян ПАР не покращилася.

Більшість південноафриканців розглядають демократію як інструментальну цінність, що проявляється у їхніх поглядах. Вона більше цінується за надання суспільно-економічних благ, як-от соціальне забезпечення, житло й субсидії на дохід. Південноафриканці не обов’язково розглядають демократію як невід’ємну цінність і найкращу політичну систему для створення справедливого суспільства, заснованого на принципах прав людини, гідності, свободи та рівності. Навпаки, вони цінують демократію за те, що вона може зробити для них, а не тому, що вважають її найкращою ідеологією.

Більше про політичні системи в Африці: Країна року 2020: нова сторінка африканської демократії

Насамперед це проявляється в щораз більшому рівні інституційної недовіри й політичній самоусуненості від участі в управлінських процесах, як, приміром, відкритому голосуванні. Це створює основу для нестабільності демократії країни в тому сенсі, що за часів економічних труднощів її легітимність як політичної системи знижується в суспільстві. Відповідно до цього, демократія стає «незаконною», оскільки не може забезпечити соціальні та економічні блага для створення рівних можливостей. Тому не дивно, що громадяни Південно-Африканської Республіки надають великого значення рівності як важливому демократичному принципу, з огляду на те, що ПАР, як і раніше, є найбільш  нерівним суспільством у світі.

Підсумки

Перемога Нельсона Мандели під час виборів 1994 року ознаменувала кінець режиму апартеїду в ПАР – системи, у якій білі володіли майже всією владою в Південній Африці, а інші раси повністю були відчужені від політичного процесу. Та все ж модель розвитку постапартеїдної ПАР відтворює і зберігає економічну нерівність у соціальній структурі країни.

Попри те що кінець режиму сегрегації відкрив усім південноафриканцям однакові права, незалежно від раси, сучасна Південна Африка намагається подолати соціальну нерівність, спричинену десятиліттями апартеїду. Незважаючи на зростання ВВП, індекси бідності, безробіття й розриву в доходах підвищилися. Після 25 років перебування при владі АНК зазнав жорсткої критики через проблеми, які досі залишаються невирішеними.

За даними Всесвітньої лабораторії нерівності, соціальна архітектура, що діє майже три століття під правлінням білих, зберегла позиції Південної Африки як найбільш нерівного суспільства у світі. Спроби нинішнього демократичного уряду знищити спадщину апартеїду й колоніалізму не змогли повністю скоротити розрив між часткою багатих і бідних. Проблеми нерівності й позбавлення економічних і соціальних прав у ПАР постійно посилюються та свідчать про спадщину апартеїду, яку ще належить викорінити.

Авторка – Дар’я Гузь, стажерка Аналітичного центру ADASTRA

Якщо вам сподобалася стаття, підтримайте діяльність нашого центру на Патреоні. Цим ви робите свій внесок у розвиток вітчизняної аналітики.