THINK TANK

І....PER ASPERA – AD ASTRA


THINK TANK

І....PER ASPERA – AD ASTRA


Шлях у мільйон лі

Шлях у мільйон лі

       Китайська Народна Республіка вже давно увійшла в престижний клуб космічних держав. Як країна пройшла цей шлях, як саме вона використовує свій космічний потенціал, і яким чином це відіб’ється на системі міжнародної безпеки? У першій статті з циклу про астрополітику КНР ми дамо відповідь на питання, як Китаю за якісь два десятиліття вдалося наздогнати й у деяких аспектах навіть випередити таких лідерів космічної галузі як Росія та США.

Новини про Китайську Народну Республіку та  її невпинне зростання переслідують нас усюди. Хтось із нас захоплюється таким стрімким поступом азійського гіганта, а інші розглядають його як потенційну загрозу. Хай там що, але варто сприйняти факт зростання цієї глобальної держави та пояснити, яким чином ці процеси відбилися на космічній політиці Піднебесної та на астрополітичних реаліях у цілому.

Із цієї точки зору КНР є чи не найцікавішою державою для розгляду. З одного боку, як і у випадку з «Великим китайським фаєрволом», Китай у певному сенсі відмежував свою космічну політику від системи міжнародного співробітництва в космічній сфері, що автоматично забезпечує йому титул такої собі «темної конячки». З іншого ж боку, Китай в окремих аспектах є наразі найпотужнішою космічною державою, якій вдалося не просто розробити стратегічний план із підкорення космосу на майбутні декади, але й неухильно дотримуватися його виконання крок за кроком. Із чим не посперечаєшся, так це з тим, що така системність дає свої плоди.

За 1990-ті та 2000-ні роки КНР вдалося створити власну програму пілотованих польотів, підкорення місяця, а також вивести на орбіту космічну станцію-лабораторію «Tiangong-2». Це можна порівняти зі швидким економічним зростанням країн після Другої світової війни та навіть до певної межі назвати це китайським «космічним дивом».

Космонавтика є особливою у своїй контроверсійності. Ідеї підкорення космічного простору з’явилися задовго до моменту створення перших інструментів, за допомогою яких такі ідеї можливо було б реалізувати. Проблема полягає в дуалізмі таких інструментів, що означає можливість їхнього використання як у мирних, так і у військових цілях. Чотири революційні винаходи, основоположні для космонавтики в майбутньому, а саме: радар, атомна бомба, електронна обчислювальна машина (Mac Pro для 1940-х) та балістична ракета, є відлунням технологічних перегонів часів Другої світової. Донедавна здійснення космічної політики було справою виключно військових, а в більшості країн світу космонавтика досі працює ексклюзивно на оборонний сектор. Дуже яскраво це проявляється на прикладі Китайської Народної Республіки, в якій армія стала невіддільним атрибутом державності з першого дня її утворення в 1949 році.

Батько китайського космосу

Після погроз Дугласа МакАртура, командувача військами ООН під час Корейської війни, щодо використання ядерної зброї проти КНР, у пекінського керівництва не виникало сумнівів про те, чи варто розвивати власні ядерні технології. У цій справі Мао та партії допомагала ще на той момент дружня Москва.

Залишаючись у тіні Радянського Союзу, Китай активно займався розвитком власної космічної програми. У 1956 році на основі напрацювань «старшого брата» була створена П’ята академія Міністерства оборони, яка й проводила дослідження, пов’язані з ракетними технологіями. Важливим є факт підпорядкування її діяльності військовим із самого початку існування космічної програми. Головою цієї установи став Цянь Сюесень – постать, яку без вагань можна поставити в один ряд із Вернером фон Брауном та Сергієм Корольовим – «батьками» американської та радянської космонавтики відповідно.

У 1930-ті та 1940-ві роки Цянь працював у Сполучених Штатах та був одним вз найавторитетніших науковців у сфері ракетних технологій. Спочатку він працював в найпрестижніших технічних інститутах у світі ­– MIT, а згодом  у Caltech, де і став одним із засновників Лабораторії ракетного руху – однієї з ключових установ НАСА, що відповідає за будівництво та експлуатацію двигунів і космічних апаратів загалом. Окрім цього, він також був одним із перших апологетів космічного туризму, а його статті про орбітальні рейси та мандрівки на орбіту декілька разів опинялися на шпальтах великих видань.

Дві бомби, один супутник

Проте в 1955 році, за часів «маккартизму», тобто загострення антикомуністичних настроїв та гоніння щодо всіх, кого підозрювали у співчуванні комуністам, Цянь був депортований на батьківщину. У виснаженому постійною війною Китаї він був вимушений будувати всю політику з нуля, не володіючи при цьому ресурсною базою, яка була в нього в Сполучених Штатах. Політична установка від КПК під назвою «Дві бомби, один супутник» стала точкою відліку китайської космічної програми, згідно з якою вчені КНРзобов’язувалися створити бомби, атомну й гідрогенну, та запустити на орбіту штучний супутник на ракеті китайського виробництва. Для підтримки власного статусу на світовій арені Мао Цзедуну важливо було не тільки долучитися до «ядерного клубу», але й створити засоби доставлення, тобто балістичні ракети, а також стати космічною державою, тобто запустити супутник.

Спочатку П’ята академія сконцентрувалася на розробці та випробуванні власної ракети. З цією метою у Внутрішній Монголії був побудований космодром, на якому проводилися випробування «Dōngfēng-1», балістичної ракети, за зразок якої бралися німецька V-2 та радянська Р-2. Мета створення власну ракету, що здатна була вивести супутник, здавалася далекою внаслідок радянсько-китайського розколу, коли наприкінці 1960-х років у Пекіна й Москви з’явилися протиріччя через новий політичний курс Хрущова та розвінчання культу Сталіна. Попри те, що СРСР вивів із Китаю своїх радників та спеціалістів, у 1966 році ініціатива Мао створити власну систему ПРО під назвою «Проект-640» прискорила розвиток космічної індустрії КНР. За заповітом Великого Керманича 1.0 наздоганяти американських імперіалістів та радянських ревізіоністів варто лише «з опорою на власні сили», що й стало лейтмотивом усієї космічної політики Китаю впродовж XX століття. Перша спроба вивести супутник на орбіти виявилася невдалою, але через дванадцять з половиною років після радянського прориву з «Супутником-1» КНР вдалося вивести власний супутник на орбіту, та ще й на власній ракеті.

Майже як у Маска

Отже, 24 квітня 1970 року КНР стала п’ятою космічною державою, пропустивши перед собою Францію та Японію. І виконав це Пекін у прямому сенсі з ідеологічними нотками. По-перше, це проявилося в назвах. Навіть без допомоги радянських товаришів Китаю вдалося розробити власну ракету-носій «Chángzhēng-1», назва якої відсилає до Великого походу китайських комуністів. Не менш цікавою була історія першого китайського супутника під назвою «Dōngfānghóng-1», виведеного на цій ракеті. Українською мовою це можна перекласти «Червоніє схід», що відсилало до національного гімну КНР часів Культурної революції. Його перші рядки були такі:

«Червоніє Схід, зійшло Сонце,

У Китаї народився Мао Цзедун»

Слова пісні говорять самі за себе. Китайські інженери встановили на апарат радіопередавач, який циклічно грав цю мелодію, що демонструвало «успіх партії у космічній справі». Одразу згадується зухвалий жест Ілона Маска, який у 2018 році запустив на геліоцентричну орбіту Tesla Roadster, у якому циклічно програвалася «Space Oddity» Девіда Боуї. Як і у випадку з «Спутник-1», запуск «Dōngfānghóng-1» мав виключно символічне значення, що демонструвало долучення Китаю до космічних перегонів, а також те, як використовувати soft power навіть там, де зробити це доволі складно. Для Китаю космічне дослідження – це візуальне підтвердження можливостей та статусу у світі.

Якщо в Америці є астронавти, а в Європі – космонавти, то в Китаї…?

Ще одним питанням державного статусу було відправлення громадянина КНР до космосу. У 2003 році такою людиною став Ян Лівей, перший в історії тайкунавт.(від кит. Tàikōng – Велика пустота). Yep. У Китаї своїх космонавтів називають також тайкунженами чи ханьтянюанами (з кит. мореплавцями небес). Цей факт породжує питання, як Китаю, такій здавалося б відсталій у космічному плані державі, вдалося стати третьою державою, що відправила людину до космосу.

Від реактивного плагіату до проактивної стратегії

Реформи 1980-х згодом далися взнаки й у питанні космічної політики. Наступні двадцять років дадуть космічній програмі КНР важливий імпульс та виведуть її на один рівень з американською. Саме цей період визначить перехід китайської космонавтики від політики «Ctrl+CCtrl+V» до створення потужної дослідницької бази та унікальних місій, у виконанні яких КНР є піонером.  

Систематизація завдань та неухильне виконання цих завдань згідно з дедлайнами стали запорукою того, що Китаю вдалося швидко наздогнати у своїй еволюції США та СРСР. Так, двома основними завданнями цієї програми були орбітальні пілотовані місії та дослідження Місяця. Кульмінацією цих двох завдань повинна стати їх комбінація, тобто висадка тайкунавта на поверхню місяця.

Ні для кого не є секретом той факт, що під час свого зростання Китай зловживав порушенням інтелектуальних прав у різних сферах, і космонавтика не є виключенням. Наприклад, ракета «Dōngfēng-2» розроблялася вже після радянсько-китайського розколу, але з точки зору конструкції вона повторювала радянську Р-5М. У чому ж тоді полягали основні досягнення китайського космосу на зламі двох століть?

Варто приділити увагу двом програмам, метою яких було запустити першого китайського пілота у космічний простір.

У 1986 році був представлений план із розвитку високих технологій, Проєкт 863, що став важливою віхою у розвитку китайської космонавтики. Наприкінці 1980-х КНР ще не була достатньо розвинутою космічною державою для створення двигунів із великою тягою, що були необхідні для програми пілотованих місій. Після колапсу СРСР Китай активізував співробітництво у сфері космонавтики з Росією та Україною. Таким чином, аналогом двигунів YF-100 стали РД-120, що вироблялися на дніпровському «Південмаші».

Згодом, із 1992 року був ініційований Проєкт 921 – програма з розвитку пілотованих польотів. Із цією метою, на базі радянського космічного корабля «Союз», який свого часу був створений під місячну програму СРСР, КНР створила власну сім’ю кораблів «Shénzhōu».

Із 1999 по 2013 роки відбулося 10 місій на цих кораблях, а у 2003 році на орбіту навіть вдалося вивести першого тайкунавта. 2008 року Чжай Чжиган став першим тайкунавтом у відкритому космосі. Хоча космічні досягнення Пекіна за певними напрямами відстають від радянських чи американських принаймні років на двадцять, китайські інженери користуються досвідом своїх західних та східних колег та просто не зациклюються на тих проєктах, які виявилися нерентабельними. Так, пропускаючи етап створення орбітальних кораблів багаторазового використання, таких як радянський «Буран» чи американський «Space Shuttle», вони одразу перейшли до створення багатомодульної орбітальної станції «Tiangong» (з кит. «Небесний палац»).

Такі дії дозволили Китаю доволі швидко наздогнати Сполучені Штати Америки та навіть у певному сенсі нав’язати цій наддержаві боротьбу. До прикладу, в 2007 році КНР здійснила випробування власної антисупутникової зброї, коли збила свій метеорологічний супутник. Наступного року Вашингтон збив власний супутник антисупутниковою зброєю, що однак була набагато менш ефективною у порівнянні з китайською. Це свідчило про те, що в певних питаннях КНР вдалося просунутися навіть далі.

Після Міжнародної Космічної Станції та станції «Мир» це буде третя повноцінна орбітальна станція. Макет станції, представлений на Міжнародному конгресі астронавтики у 2018 році, демонстрував, що станція буде складатися з десятка модулів, а її маса буде досягати 150 т.

          To be continued

          Разом із СРСР та США, КНР стала однією з небагатьох держав, яким вдалося розвинути власні космічні можливості, що гарантують статус космічної держави.

          Отримати цей титул КНР вдалося в часи Культурної Революції, проте сьогодні можна з впевненістю казати, що історичні події цього періоду в певному сенсі затримали стрімкий розвиток китайської космічної історії. Реформи часів Ден Сяопіна, тобто створення соціалістичної ринкової економіки, а також низка ініціатив, які сприяли систематизації усіх планів щодо підкорення космічного простору, якісно змінили характер цієї програми.

Якщо раніше Китай брав космічні технології інших держав та просто підлаштовував їх під свої завдання, то зараз ми можемо спостерігати якісне покращення китайської політики щодо космічного простору в тому плані, що вона стала набагато більш системною.

Іншою перевагою китайських інженерів є те, що вони «стоять на плечах гігантів». Опираючись на досвід інших космічних держав, вони можуть просто оминати гілки космонавтики, що заводять у глухий кут, та концентруватися на більш перспективних проєктах.

У другій частині статті ми більш детально розглянемо такі місії, оскільки саме вони наразі викликають найбільше ажіотажу та створюють над КНР цей образ «темної конячки», що своїми агресивними діями в космічному та кіберпросторі загрожує змінити статус-кво та потіснити США з п’єдесталу глобального лідерства. Не оминемо ми також і питання місячних перегонів та того, хто зрештою перший реалізує свою програму колонізації Сонячної системи. Слідкуйте за нашими оновленнями!

           Автор – Дмитро Борзенко, «Ad Astra»