Звідки варто дивитися на зірки: роздуми про український космос

У цьому циклі статей ми не раз розповідали, як великі держави (США, Китай, Індія, Японія) використовують космічний простір для посилення свого впливу на міжнародній арені. І могло би здатися, що космічна політика – це всього лиш своєрідне змагання за міжнародний престиж та велич, втягнутися в яке собі можуть дозволити хіба передові економіки світу. Проте приклад таких невеликих країн, як Ізраїль та навіть Люксембург доводить, що космос насправді відкритий для всіх.

Головне зрозуміти, що космічна політика – це передусім питання пріоритету та підходу. Просто слід подивитися на неї під правильним кутом та зрозуміти, як вона може (й повинна) інтегруватися в загальну стратегію існування держави.

У сьогоднішньому матеріалі ми поглянемо на українську космічну політику саме з такої перспективи.

Велика ідея для команди – гігантський стрибок для держави

Місяць тому, теплого осіннього вечора в Києві, я мав нагоду взяти участь в обговоренні проєкту створення системи вільнодоступного супутникового інтернету в Україні під назвою Dolya. Чесно кажучи, ця ідея не лише вразила мене зухвалістю та революційністю, але й укотре наштовхнула на думку про майбутнє українського космосу.

Зможе наша держава реалізувати свій космічний потенціал чи ні, залежатиме від стратегії розвитку, яку вона обере. Саме тому я вирішив проаналізувати, як може змінитися українська космічна галузь, якщо в основі її функціонування лежатиме діяльність амбітних підприємців, яких надихають подібні масштабні ідеї. Чи зможе Україна стати вагомим астрополітичним гравцем? Та навіщо взагалі нам розвивати «комерційний космос», якщо в нас є просунутий державний сектор космічної промисловості?

Цінність аналізу космічної політики полягає в тому, що вона дозволяє дослідити глобальну систему соціальних процесів у динаміці. Такий погляд на неї допомагає абстрагуватися від розуміння міжнародних відносин як винятково міждержавних, адже сьогодні для того, аби бути впливовим гравцем на астрополітичній арені, зовсім не обов’язково бути надпотужним актором на кшталт США. Ба більше, суб’єктами астрополітики сьогодні виступають навіть окремі стартапи, що можуть змінювати погляд на дослідження космосу в цілих державах.

Також читайте: Дуалізм астрополітики, або Хочеш мирного космосу – готуйся до війни

Так це відбулося, до прикладу, в Ізраїлі, де невеличкій команді підприємців та інженерів, що вирішили взяти участь у космічному конкурсі від Google, вдалося розробити, побудувати та запустити на супутник Землі робочий місяцехід – перший в історії Ізраїлю. Такі приклади наштовхують мене на гіпотезу про те, що для створення революційних продуктів та реалізації зухвалих ідей не потрібно мати ресурси наддержави, що космічна конкурентна стартап-культура може сприяти виникненню ряду амбітних компаній і водночас ініціювати новий етап розвитку українського космосу.

Проте для того, щоб такі команди з’являлися в нас, потрібно створити особливі, сприятливі умови для підприємництва та адаптувати до цього космічну галузь.

Від локомотива рядянської астрополітики до придатка космічної галузі РФ

Україна, а точніше її попередниця – УРСР, упродовж ХХ століття була виробничим центром космічної галузі однієї з двох найбільших космічних наддержав. Створені для потреб мілітаризованої космічної галузі часів Холодної війни, на українській території розташовані унікальні підприємства, як-от конструкторське бюро «Південне» та завод «Південмаш» у дніпровському космічному хабі, завод «Хартрон» у Харкові чи «Київприлад» та «Арсенал» у Києві. Усі установи знаходяться в державному підпорядкуванні та виконують основний пласт космічних замовлень – національних та міжнародних.

Корпус «Південмашу» – локомотива української космічної промисловості. dniprograd.org

Звичайно, така інфраструктура може бути ключовою перевагою, що ставить Україну в один ряд з іншими великими космічними державами. Володіючи повним циклом створення, експлуатації та запусків космічних апаратів, наша країна належить до «елітного клубу». Тобто Україна точно не є новачком у космічних розробках першого покоління, оскільки була частиною великого «конвеєра» радянської індустрії.

Читайте також: «Місячна хода» Америки: зміна пріоритетів

З іншого боку, саме в цьому й полягає головна проблема. На теренах космічної наддержави, що зазнала колапсу майже тридцять років тому, була сформована розгалужена система підприємств галузі – дослідницькі установи від Риги до Бішкека, космодроми від Амура до Байконура, космічні об’єкти від Вентспілса до Паміру. Україна була виробничим «цехом», де здійснювалася розробка та будівництво компонентів космічної техніки, які перетворювалися на завершений продукт вже в РРФСР. Як і у випадку інших промислових галузей після 1991 року, у нас залишилася унікальна інфраструктура, яка була орієнтована на запит лише однієї, на той момент уже іноземної держави – Російської Федерації.

Тому залишається відкритою дискусія про те, чи сприяє така спадщина розвитку космічної галузі в державі, чи навпаки є тягарем, що гальмує цей процес та йде врозріз із сучасною безпековою стратегією держави.

У контексті цього питання важливо з’ясувати для самих себе, що Україна – уже зараз і в найближчому майбутньому – може запропонувати світовій космічній галузі в умовах глобальних астрополітичних мегатрендів, окрім багаторічних мантр про радянську спадщину.

Космічне виробництво сьогодні

В Україні налаштований процес підготовки фахівців та існує система дослідницьких центрів, державних підприємств та академічних інституцій, що займаються дослідженням космічної тематики. У Дніпрі підготовка відбувається на базі Дніпровського національного університету, у Харкові фахівців готують в авіаційно-космічному університеті, а в Києві за майбутнє «українського космосу» відповідають Національний технічний університет «КПІ імені Ігоря Сікорського» та Національний авіаційний університет. Навчальні програми цих закладів вищої освіти концентруються насамперед на підготовці спеціалістів-інженерів.

Найбільш гучним та вдалим космічним проєктом, який вдалося реалізувати на базі закладу вищої освіти, є розробка та запуск наносупутника PolyITAN, який на 2020 рік є єдиним робочим українським супутником на орбіті. Цей наносупутник був виготовлений повністю завдяки роботі студентів та викладачів Київського політехнічного інституту.

Дізнавайтеся більше: Піднебесна виходить у космос: як пов’язані космічна та зовнішня політики Китаю?

В України є досвід міжнародного співробітництва та виконання іноземних замовлень. Унікальна індустріальна база України та досвід інженерів у сфері виготовлення окремих космічних апаратів після колапсу СРСР став неабиякою конкурентною перевагою нашої космічної продукції на міжнародній арені. Перше, що спадає на думку, – це супутник «ЄгиптСат-1», створений у конструкторському бюро «Південне» та доставлений на орбіту на ракеті «Дніпро» у 2007 році. Оперативний потенціал об’єкта становив 3 роки, після чого контакт з ним було втрачено, а для другого покоління своїх супутників Єгипет обрав Росію та Білорусь.

Україна також є виробником першого ступеня ракети «Антарес», що розроблена американською компанією Orbital Sciences Corporation. Держава виготовляє цей компонент ракети, оскільки має досвід роботи з кріогенними, тобто низькотемпературними, елементами двигунів. Нещодавно була запущена чотирнадцята місія вантажного корабля Cygnus, що здійснює доставку вантажів до Міжнародної космічної станції. Американо-українське співробітництво в цій галузі є наочним прикладом того, що ми маємо унікальні виробничі та людські ресурси, які є конкурентною перевагою.

Ракета «Антарез» – важливий елемент українсько–американського космічного співробітництва, 5.ua

Вам може сподобатися: Місце Індії на астрополітичній шахівниці

Іншим свідченням того, що Україна й досі має статус конкурентоздатної космічної держави, є й те, що КБ «Південне» також розробляє маршові двигуни для європейської ракети-носія «Вега», яка у 2020 році успішно запускається на українсько-радянських двигунах РД-843.

З усіх вищенаведених прикладів може здатися, що в українській космічній галузі простежується певна динаміка розвитку, яка досягається за рахунок використання країною тих напрацювань, що залишилися в неї з радянських часів. Однак, у такій системі існує багато організаційних компромісів та мінусів.

Проблема успадкованого потенціалу

На рівні ідентичності космічної програми, «український космос» залишається здебільшого інерційним елементом радянської системи, якої не існує вже три десятиріччя.

Найбільше це далося взнаки в контексті російсько-українських відносин після 2014 року, коли Україна була вимушена зупинити співпрацю з РФ у космічній галузі, залишаючись тільки в багатосторонніх проєктах, щодо яких вона мала зобов’язання. У такому форматі, до прикладу, досі виготовляється американська ракета-носій «Антарес-200», про яку йшлося вище: перший ступінь, спроєктований в Україні, використовує російські двигуни РД-181.

У цьому сенсі варто згадати, що до 2014 року переважна більшість міжнародних космічних проєктів, у яких тоді брала участь Україна, були саме російсько-українськими. Основна причина такого стану речей полягала в збереженні радянських ланцюгів вироблення космічної техніки. Російські космодроми використовувалися для запуску українських ракет: Плесецький космодром в Архангельській області – для «Циклонів», а орендований Байконур в Казахстані – для «Зенітів». Також із оренбурзького космодрому «Ясний» були запущені супутники «Січ-2» та два блоки перспективної авіоніки, що разом формують систему навігації космічних апаратів.

Запуск ракети «Циклон-3» з Плесецького аеродрому. space.com.ua

Водночас у партнерстві з Росією нам вдалося реалізувати один з найуспішніших багатосторонніх проєктів у космічній історії України – «Морський старт».  Міжнародний консорціум, заснований ще 1995 року компаніями зі США, РФ, Норвегії та України, реалізував ідею створення мобільного плавучого космодрому для запуску ракет з океану в екваторіальних широтах, де умови для запуску більш оптимальні. Цей проєкт довів ефективність використання української ракети «Зеніт-3 Sea Launch», однак був згорнутий у 2014 році, а пускова платформа була викуплена та відбуксована до Владивостока.

Вам варто знати: Астрополітичний феномен Японії

Подібну ситуацію маємо також і в російсько-українських супутникових проєктах. Геостаціонарний телекомунікаційний комплекс «Либідь», наймасштабніший супутниковий проєкт незалежної України, із 2014 року знаходиться в Красноярському краї, а наземний комплекс управління цим об’єктом знаходиться в тимчасово окупованій Євпаторії.

Логічно й те, що взаємозалежність виробничих систем двох країн проявилася в залученні російських промислових потужностей до виробництва українських ракет-носіїв, спроєктованих ще в СРСР . Так, до прикладу, у вже згадуваній ракеті «Зеніт-3SL» більше третини всіх компонентів були російськими.

Ракета «Циклон» на плаваючій платформі «Одісей» в рамках «Морського старту». mediasat.info

Однак проблема є ширшою. Вона полягає не лише в історичній виробничій залежності, але й у загальній «філософії». Україна отримала в спадок від радянської системи не лише інфраструктуру для здійснення космічної діяльності, але й рудиментарну систему управління та розподілу повноважень. Упродовж майже тридцяти років ситуація була такою, що два державні дніпровські підприємства самостійно реалізовували переважну більшість замовлень, а Державне космічне агентство опікувалося питаннями, що не повинні бути в його компетенції̈. 

2017 року головою Агентства став представник КБ «Південне» в результаті проведеного конкурсу, до якого залишилося багато запитань. Отже, агентство, яке формує державну політику в космічній сфері, також керує діяльністю підприємств, які її реалізують. Проблема полягає в тому, що така система функціонує в реаліях другої половини XX століття – періоду в розвитку космонавтики, коли існувало лише два сегменти діяльності: науково-технічний та військово-безпековий. Проте в наші дні основна тенденція полягає в суттєвому збільшенні приватних інвестицій та комерціалізації космічної діяльності, що робить систему бюрократичних механізмів у космічній галузі України застарілою.

Вас може зацікавити: Космічна політика Ізраїлю: велика місячна потуга маленької країни

Як пише у своїй книзі Why space for Ukraine? директор Інституту космічних досліджень НАН України Олег Федоров, наші космічні десіжн-мейкери так і не виросли з першого етапу формування галузі, коли головним завданням було підтримання успадкованих технологій і виробничих потужностей. Ці проблеми гальмують формування нової парадигми сучасної космічної діяльності, яка має бути орієнтованою не лише на експлуатацію успадкованого потенціалу, але й на покращення власної стратегії функціонування та розвитку галузі на наступні десятиріччя. Це також впливає і на імідж «українського космосу».

Схожа ситуація сталася з українсько-бразильським проєктом із запусків ракет-носіїв «Циклон-4». У 2003 році між українським та бразильським урядами була укладена угода про використання цієї ракети-носія на бразильському космодромі «Алькантара». Попри те, що перші запуски повинні були розпочатися через 3 роки після укладення угоди, терміни постійно відкладалося, а 2015 року бразильська сторона розірвала угоду в односторонньому порядку через невизначеність партнерів у питаннях підготовки запуску та будівництва стартового майданчику.

Проблеми сприйняття космічної галузі

Законсервованість індустрії також мінімізує сувору практичність космічної галузі. Сама сфера не здається потрібною Україні, тому що не інтегрована в реалії існування держави в нових умовах. Суспільство, зі свого боку, теж не зовсім розуміє, навіщо країні потрібна космічна галузь, коли є так багато інших турбот, і таке замкнене коло значно гальмує розвиток українського космосу. Дотичним є і питання відсутності можливостей для розвитку комерціалізації космічної індустрії в державі.

Узагалі у світі існують космічні компанії з українським корінням, які були вимушені реалізовувати свої візії деінде через законодавчі обмеження та гірші умови для розвитку. Найбільш відомим прикладом є компанія Firefly Aerospace, власником якої є український підприємець Максим Поляков. 2018 року це підприємство ввійшло в дев’ятку тих, що будуть брати участь у програмі освоєння Місяця. Наразі в Дніпрі існує дослідницький центр Firefly, однак він знаходиться повністю в американському володінні.

Інший стартапом, який своїм корінням сягає України, є британський проєкт Spacebit. Його засновником є підприємець Павло Танасюк, а завдання полягає в запуску першої британської місії на Місяць. Цей проєкт здійснюється у співпраці з КБ «Південне», а в липні 2021 вже планується перша місія з висадки дослідницького місяцехода.

Павло Танасюк та мініатюрний місяцехід його компанії Spacebit. arabianbusiness.com

Тим не менш, у сфері NewSpace компаній саме «з українським паспортом», на жаль, немає. Пояснюється це тим, що до 2019 року, згідно з українським законодавством, недержавні суб’єкти, тобто компанії з приватним капіталом, не мали права брати участь у випробуванні, запусках та управлінні космічними апаратами. Окрім цього, донедавна в нас просто не існувало ринку, на якому приватні суб’єкти могли б пропонувати свої космічні продукти або послуги.

Детальніше про проблему: Землю — селянам, космос — приватним компаніям

Проте ситуація почала поступово змінюватися –  хоча б на законодавчому, а не на фактичному рівні. З ініціативи президента минулого року був прийнятий Закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо державного регулювання космічної діяльності», що дозволяє брати участь у космічній діяльності не лише господарськими суб’єктам з державним капіталом, але також й тим, що належать до приватної форми власності. Важливою тезою, яка аргументувалася в цьому законі, стало «відкриття космосу для громадян та юридичних осіб і можливість вільно досліджувати та використовувати космос, включно з використанням космічного простору та ресурсів, що містяться в ньому». Людською мовою це означає зняття заборони для недержавних підприємств використовувати космічний простір та займатися космічної діяльністю.

Водночас проблема не лише в тому, що більшість підприємств із розробки, запуску та експлуатації космічних апаратів є державними. Питання також полягає в їхній неефективності.

Як констатує у своєму інтерв'ю «Економічній правді» голова Державного космічного агентства Володимир Усов, «із сімнадцяти підприємств під парасолькою агентства вісім є збитковими, а два знаходяться на стадії ліквідації».

Голова Державного космічного агентства Володимир Усов. dv-gazeta

Справді, для України конкурентним недоліком у контексті вдосконалення космічної політики є низький рівень розвитку комерційного космічного сектору та невелика кількість приватних космічних компаній.

Пройшов рік з того моменту, як український космос отримав імпульс через відкриття ринку для комерційних компаній після санкціонування 2019 року вищезазначеного закону. Однак відчинити двері для нового бізнесу недостатньо. Варто також надати стимул для долучення нових космічних компаній, що, звісно, не є легкою та одномоментною справою, адже ціна на «вхідний квиток» у космічний бізнес доволі висока.

Стартап-кульура – порятунок для «українського космосу»

Ситуація для розвитку українського космосу може здатися патовою. Маємо супутник "Либідь" у Красноярську, нереалізований бразильсько-український проєкт "Циклон-4" та космічну галузь, відірвану від реалій існування суспільства.

«Тільки-но я думав, що опустився на саме дно, як раптом знизу постукали...»

Якщо після прочитання попереднього розділу ви думаєте, що цією фразою філософа Станіслава Єжи Лєца можна описати тільки сучасний стан справ «українського космосу», то частково матимете рацію, але я пропоную подивитися на це висловлювання під іншими кутом. Адже саме погляд знизу може стати саме тим, чого нам так бракувало. Під цим я маю на увазі формування в Україні сприятливого середовища для створення стартапів.

Читайте також: Астрогерцогство: як Люксембург розвиває космічну політику

Спадок вертикальної системи управління космічною діяльністю в несприятливому інвестиційному кліматі ускладнює будь-які процеси зі створення NewSpace. З іншого боку, радикально змінити таку систему за короткий проміжок часу неможливо. Однак розвиток стартап-культури в державі допоможе змінити саму суть функціонування української космічної галузі.

І ось чому це варто розглянути!

1. Стартапи – це ефективно. Оскільки стартапи складаються з невеликих команд ентузіастів, які діють у висококонкурентному середовищі, успішними стають лише найбільш проривні та продумані проєкти. Відпрацьована стартап-екосистема допоможе збудувати мости між державою та підприємцями.

У цьому контексті важливим кроком є створення онлайн-платформи Space Gate IP-platform, проєкту, який дозволятиме підприємцям інвестувати в космічні розробки й приватизувати їх або придбати патент на космічну технологію. Разом з новоствореним в межах ДКА Центром з підтримки технологій та інновацій, платформа здійснюватиме підготовку фахівців з питань захисту інтелектуальної власності та патентів космічної діяльності, що є важливою передумовою для створення стартап-культури в Україні.

2. Генерація ідей. Саме підхід «bottom-up» (знизу-догори) допоможе створити децентралізовану, висококонкурентну та перспективну галузь. Діяльність космічних акселераторів та стартап-інкубаторів в усьому світі доводить успіх такої системи.

3. Україна має космічні таланти. Питання в тому, як їх мобілізувати. Організація різних хакатонів та стартап-акселераторів, як-от Yangel Big Bang та NASA Space Apps Challenge, продемонструвала бажання молодих інженерів та підприємців створювати новий «український космос». У державі існує велика кількість компаній, що пов’язані з космічною діяльністю: від тестування апаратів до проведення хакатонів на космічну тематику.

4. В Україні – дешевше. Розвиток стартап-культури сприятиме виходу іноземних інвесторів на український ринок. Конкурентна перевага нашої держави полягає в трьох параметрах: інфраструктурній базі, унікальних фахівцях та вартості імплементації проєктів. Сприятливий інвестиційний клімат (коли його побудувати) та розвинута культура космічного підприємництва разом з порівняно низькою вартістю космічних послуг можуть зробити Україну конкурентоздатним міжнародним космічним хабом. Тим більше, такий наратив дуже лунко перегукується з публічними закликами президента «to invest in Ukraine».

4. Стартап-екосистема – магніт для демократизації. Оскільки розвиток стартап-культури зумовлює інвестиції в новий космічний сектор, це призводитиме до розвитку підприємництва та демократичних інститутів. Розповідаючи про основні передумови створення ізраїльської стартап-культури, автори книги Start-up Nation зазначили, що найсприятливішим середовищем для амбітних підприємців є те, у якому існують верховенство права та демократичні інститути, що подібно до ефекту переливання. Створення екосистеми, сприятливої для зовнішніх інвестицій, потребуватиме також забезпечення необхідних політичних передумов, тому Україні вигідно перетворюватися на стартап-державу і з цивілізаційної точки зору.

5. Мініатюризація космічного процесу. Хоча ми звикли уявляти космічні апарати як великі, тяжкі та складні пристрої, сьогодні ситуація змінюється. Нині одним з найбільш перспективних напрямків розвитку космічної техніки є розробка мініатюризованих супутників. Це сприяє запуску більшої кількості апаратів за менші кошти й надає можливість створювати та тестувати космічні апарати не тільки державам чи великим компаніям, але й невеликим стартапам.

6. Успіх американської моделі. Те, як Сполученим Штатам вдається гармонійно доповнювати державну космічну політику доробками різних космічних корпорацій на зразок SpaceX, відомо усім. Однак доречно сказати, що NewSpace є важливою передумовою успішних космічних політик й астрополітичних акторів, як-от ЄС та КНР. Наприклад, іще в минулому році стартапи становили 54% від усього ринку комерційних космічних компаній в КНР.

Оскільки саме стартап-культура є наріжним каменем успішної моделі космічного підприємництва в цих регіонах, її запозичення може перетворити Україну на активного гравця на астрополітичній шахівниці. Це стосується питань як міжнародного престижу, так і національної безпеки та сталого розвитку.

Наприкінці у вересні Державне космічне агентство надіслало до Міністерства фінансів запит на фінансування космічної галузі на 2021-2023 роки, у якому на стартап-екосистему запросили лише 3 млн гривень на рік, що становить усього приблизно одну тисячну частину від усіх вкладень в українську космічну програму. У випадку, якщо ця стаття видатків буде затверджена, це може стати першим кроком до створення космічної стартап-культури в Україні, але такий дрібний масштаб інвестицій у неї навряд чи зможе сприяти навіть поступовій зміні ситуації.

5 жовтня на презентації державних цифрових продуктів Diia Summit Міністр цифрової трансформації Михайло Федоров зазначив, що мріє про те, щоб Україна стала країною підприємців. Так чому ж не почати з космосу?

Справді, одна невеличка група ентузіастів навряд чи може щось змінити. Однак екосистема, у якій тисячі таких ідей, як Dolya, зможуть комфортно втілюватися в життя, може повпливати на філософію існування цілої держави. Як я вже згадував, можна скільки завгодно озиратися назад, але набагато продуктивніше дивитися навкруги та подеколи споглядати проблему з іншої перспективи.

Автор – Дмитро Борзенко, експерт з астрополітики Аналітичного центру ADASTRA