Як у Словаччині перемогли антиукраїнські сили та чого чекати від нового уряду Фіцо?

Доволі тягла та малопомітна на тлі інших далеко не менш вагомих подій політична турбулентність у Словаччині, здається, вирішилася 30 вересня цього року: у країні було проведено парламентські вибори. Утім, їхні результати та наступний логічний етап – формування кабінету – далеко не заспокоїли ані аналітиків, ані урядовців інших країн, побоювання котрих щодо спалаху нового джерела популізму в Європі, схоже, справдилися. Про те, яким був вибір громадян та чи дійсно він несе небезпеку для єдності Європи, – далі в цій статті.

Обставини, за яких у Словаччині – одній із «молодих» країн-членів ЄС, що до того ж межує з Україною, – справи дійшли до парламентських виборів, було детальніше викладено в матеріалі «Братиславська баталія: що можуть принести позачергові парламентські вибори у Словаччині?»

Коротко нагадаємо, як же все відбулося.

Старі (не)добрі часи

За підсумками виборів 2020 року уряд у Словаччині було сформовано за керівної ролі правоцентристської партії-переможниці «Звичайні люди та незалежні особистості» (OĽaNO) та за головування її лідера Ігоря Матовича. Коаліційними партнерами для OĽaNO стали правопопулістська партія «Ми – Родина» бізнесмена з кримінальним минулим Бориса Коллара, економічно ліберальної «Свободи і солідарності» (СіС) економіста Ріхарда Сулика та центристського руху «За народ» аналітикині Вероніки Ремішової.

Тоді керувати Матовичу судилося менш як рік: через схвалення закупівлі вакцин від COVID-19 російського виробництва частина коаліції, котра оцінила цей крок як реверанс у бік Москви, змусила прем’єра подати у відставку. Матович, утім, не покинув не те що великої політики, а навіть будівлі уряду: кабінет очолив його заступник Едвард Геґер, а сам Матович отримав – логічно! – вакантну заступницьку позицію (і портфель міністра фінансів). Однак від цієї «рокіровки» конструкція не стала більш стабільною здебільшого через кепські особисті взаємини між Геґером та Матовичем з одного боку та Ріхардом Суликом з іншого. Врешті, останньому урвався терпець, і він висунув вимогу про усунення Матовича з посади міністра фінансів як передумову подальшої участі СіС в роботі коаліції.

Будівля Національних зборів – парламенту Словаччини. SME

Не добившись задоволення вимоги, Сулик оголосив про припинення співпраці, після чого уряд Геґера формально став урядом меншості. У парламенті ініціювали вотум недовіри Матовичу, який провалився за рахунок тих же вкрай правих партій, що підтримали міністра. Після цього СіС заявила, що не прагнутиме більше повернутися до уряду й стане «жорстко опозиційною партією».

У такий спосіб склалися всі передумови для того, аби кабінет не протримався надто довго. Зрештою, на 13 грудня було призначено попередню дату голосування, але партії уряду та їхні праві «партнери» проголосували за відтягнення цього дедлайну до 15 грудня.

15 грудня, у день голосування, відбулася пресконференція, на якій Ігор Матович запропонував піти у відставку з посади міністра фінансів за умови, що «Свобода і солідарність» не голосуватиме за вотум недовіри та пообіцяє підтримати запропонований бюджет. Після цієї пропозиції прем’єр-міністр Геґер разом із міністром із питань довкілля Яном Будаєм продовжили переговори з Суликом та іншими представниками СіС. Зрештою, остання опублікувала заяву для преси, у якій відхилила пропозицію.

Після початку голосування майже одразу було оголошено 40-хвилинну перерву, щоби дати можливість провести засідання парламентської групи «Звичайних людей». Під час перерви Ігор Матович пішов до Президентського палацу, підписав заяву про відставку та заніс її керівнику адміністрації президента, який потім передав її своєму помічнику, щоб зробити копію. Коли помічник повернув керівнику оригінал і копію заяви про відставку, Матович взяв обидва папери з його рук, сказавши, що передумав, і пішов назад.

Перед голосуванням у парламенті всі депутати від «Звичайних людей», крім одного, залишили залу засідань, щоб продемонструвати свою підтримку кабміну. Процес пройшов успішно: 78 зі 150 депутатів (тобто більше половини) проголосували за недовіру. Після вотуму недовіри президентка Чапутова офіційно відправила кабінет Геґера у відставку 15 грудня 2022 року та призначила його тимчасовим урядом з обмеженими повноваженнями, котрий теоретично мав би виконувати обов’язки з керівництва державою до проведення виборів та формування нового вже постійного уряду.

Ігор Матович (ліворуч) та Едвард Геґер. TASR/Martin Baumann

Фактично на цьому моменті стало очевидно, що в майбутньому – принаймні найближчому – у словацькій політиці кожен буде сам за себе.

22 грудня, напередодні Різдва, парламент схвалив проєкт держбюджету, за який проголосувала формально опозиційна СіС після задоволення її вимог щодо зниження податків. Після цього Ігор Матович попросив звільнити його з посади тимчасового міністра фінансів і опублікував у Facebook низку дописів, у яких звинувачував свого ж колегу Геґера в «продажності» та «ЛГБТ-пропаганді». Стало очевидно, що команда OĽaNO, колись найсильнішої політсили парламенту, далеко не однорідна, і що для двох лідерів – Матовича та Геґера – одна партія явно затісна.

Дійсно, вже у березні 2023 р. останній покинув OĽaNO, оголосивши про створення «на базі» кількох невеликих рухів власного проєкту тієї самої помірної правої орієнтації – «Демократи».

Опозиції вдалося тим часом дещо вражаюче (хоча й очікуване): знайти достатньо голосів, аби висловити недовіру тимчасовому (!) уряду Геґера. Його було замінено на новий, повністю політично нейтральний кабінет на чолі з економістом Людовітом Одором, який – що вже, певно, не має дивувати – довіри парламенту не отримав, але лишився для керівництва державою до формування постійного уряду восени 2023 року.

Людина, у якої є план

Приблизно з лютого 2023 року, коли перспектива дострокових виборів стала цілком очевидною, у передвиборчих соцопитуваннях лідерство майже перманентно утримувала партія «Курс – соціальна демократія» колишнього прем’єра Роберта Фіцо.

Крісло глави уряду Фіцо займав уже двічі (у 2006-2010 та 2012-2018 рр.) Доктор кримінальних наук та майстерний оратор обидва рази формував уряди з популістськими партіями лівого та правого спрямування. Незмінний партнер – праворадикальна Словацька народна партія (СНС), члени якої були неодноразово помічені у використанні ксенофобської та шовіністичної риторики (зокрема ворожої до ромів, українців та угорців).

У зовнішньополітичному плані Словаччина Фіцо історично тримала курс на покращення стосунків із рф та Сербією, а на початку російського вторгнення в Грузію глава уряду звинуватив саме Тбілісі нібито в «провокативній поведінці» влади. Члени партії експрем’єра неодноразово використовували для приваблення електорату антиіммігрантські й шовіністичні гасла, що призводило й до конфліктів з урядом Угорщини. 

Також у період першої каденції Фіцо оголосив своїм ворогом пресу, називаючи журналістів «антисловацькими шльондрами», «гієнами» та «зміюками». Врешті, саме ця фобія йому дорогого вартувала: 2018 року він пішов у відставку після неспроможності (або, можливо, й небажання) ефективно розслідувати вбивство журналіста Яна Куцяка, котрий випустив низку матеріалів про злочинні зв’язки членів партії Фіцо та його подруги Мартіни Кушнірової. Звичайно, тоді було заарештовано низку безпосередніх виконавців та організаторів (винність яких навіть вдалося довести), але от замовники та вигодонабувачі опинилися, вочевидь, занадто високо, щоб до них дотягнулася словацька «Феміда». До того ж слідство, очевидно, штучно гальмувалося з використанням усіх передбачених законом «лазівок», аби окремі «найцінніші» фігуранти якнайпізніше надали свідчення. Куцякові вдалося довести наявність у «Курсу» зв’язків з організованими злочинними угрупованнями (зокрема італійською мафією), а також причетність партії до розкрадання коштів, виділених ЄС на розвиток регіонів Словаччини. Фіцо не мав інших варіантів, окрім як відставки – а на антикорупційній темі добре наростила рейтинг OĽaNO, партія Геґера та Матовича.

Роберт Фіцо (праворуч) і президент США Барак Обама. TASR/Paul Martinka

Утім, популярність «антикорупціонерів» почала згасати вже в жовтні 2020 року на тлі соціально-економічних викликів пандемії COVID-19. З того часу й десь до лютого 2023 р. найпопулярнішою партією став «Голос» ще одного колишнього глави уряду Словаччини Петера Пеллегріні. Політик свого часу був членом «Курсу», котрий претендував на усунення Фіцо з посади глави партії після втрати ним посту прем’єра. Електорат, очевидно, сприймав Пеллегріні як більш «цивілізовану» та менш корумповану версію Фіцо (принаймні в гучні скандали він точно втрапляв рідше!)

Однак настав 2023 рік, а з ним і розуміння швидкого наближення виборів. Фіцо вирішив, що настав час – і взявся вести наступ одразу на двох напрямках: з одного – по ліберальних проєвропейських партіях, з іншого – по Пеллегріні та «Голосові».

Чільною темою для критики стала політика урядів Геґера та Одора щодо України. Намагаючись (і доволі успішно) грати на доволі звичній для будь-якого європейського виборця дезорієнтації від тривалого продовження бойових дій, Фіцо стверджував, що підтримка України з боку Словаччини є згубною для національної економіки, лишає країну беззахисною перед безпосередніми загрозами, а власне війна в сусідній державі може і має бути швидко завершена шляхом перемовин (і була б завершена, якби, мовляв, не «підтримувані Заходом» вітчизняні політики, котрі прагнуть «заробити політичні бали»). При цьому Фіцо критикував і Пеллегріні, котрий у лютому назвав колишнього колегу «суб’єктом з минулого» і обіцяв не формувати з ним уряду: мовляв, якщо лідер «Голосу» вдається до такої риторики, то ближче йому точно не «ми» – «мирні та прогресивні», а «вони» – «розпалювачі війни» та «друзі українських фашистів».

Вас може зацікавити: Тема допомоги США Україні в чинному Конгресі та передвиборчій кампанії

Майстерність Фіцо полягала ще й у використанні гасел популізму не правого (якому більш притаманний етнічний чи навіть клерикальний націоналізм), а лівого. Називаючи себе «лівою партією, що вірить у цінності соціальної держави», «Курс» обіцяє підтримку незаможних громадян, дотримання «прав трудящих», «розумне регулювання економіки» та обмеження (і навіть частковий перегляд наслідків) приватизації об’єктів критичної інфраструктури. Ворогами в програмі виступають не лише «розпалювачі війни», а й «сповідники неоліберальних економічних цінностей» – популярні об’єкти ненависті як «ядерного електорату» компартій, так і надміру співчутливих студентів-городян-любителів демонстрацій. У вустах Фіцо вороги – це не ті, хто «винищує білу расу», як у чисто правих популістів, а насамперед ті, хто перешкоджає добробуту словаків, забирає в них чесно зароблений шматок хліба на реалізацію якихось незрозумілих і не надто потрібних планів з допомоги Україні, «роздуває світову пожежу» на збиток власним співвітчизникам.

Водночас важливо зазначити, що у своїй програмі «Курс» «підстелив соломки» для потенційно скептичного виборця, зазначивши, що не планує «екзиту» для Словаччини. «“Курс” вважає членство Словаччини в Європейському Союзі (ЄС) незамінним. Навіть будучи опозиційною партією, ми значно сприяли успіху референдуму щодо вступу Словаччини до ЄС, і під час нашого правління було вжито значних кроків до поглиблення європейської інтеграції Словаччини (вступ до Шенгенської зони та прийняття спільної європейської валюти). ЄС є життєвим простором для Словаччини. Євроінтеграція – це унікальний проект, який вартий захисту», – обіцяє Роберт Фіцо, водночас зазначаючи, що, мовляв,  «ЄС наразі не керується належним чином, і що багато його рішень викликають громадське несхвалення в Словаччині». У такий спосіб політик позиціонує себе не євроскептиком, а єврореалістом. Імовірно, він просто не прагне повторювати помилку свого (незабаром) угорського колеги Віктора Орбана, який привів країну до недоотримання коштів з фондів ЄС унаслідок більш «вузьколобої» політики.

На виборчій дільниці в Словаччині. EPA/UPG

Із цією ж метою Фіцо та його старим-новим коаліційним колегам із праворадикальної партії СНС знадобилася «група прикриття», знайти котру вдалося в особі колишнього партнера – Петера Пеллегріні – та його «Голосу».

Альтернативну коаліцію, що могла би керувати більш прагматично й передбачувано, пропонувалося утворити на чолі з партією «Прогресивна Словаччина», очолюваною випускником Оксфорда та віцеголовою Європарламенту Міхалом Шимечкою. Прогресистам та «Голосу» довелося би сусідити за такого варіанту з більш правими OĽaNO Ігора Матовича, СіС Ріхарда Сулика та Християнсько-демократичним рухом викладача Мілана Маєрського.

З огляду на низку світоглядних питань було очевидним, що перемовини відбуватимуться важко. Приміром, незадовго до виборів Маєрський заявив, що в Словаччині він бачить «дві біди – корупцію та ЛГБТ». Гомофобною риторикою відзначався Роберт Фіцо, котрий змальовував Міхала Шимачку як латентного гея, котрий «не може визначитися, ким бути сьогодні: хлопчиком, дівчинкою чи вертольотом»; слідом за ним ЛГБТ-критичні тези висловлював і Ігор Матович, при цьому прогресисти та СіС спокійно ставляться до спільноти й не проти працювати над розширенням її прав. За словами Шимачки, вирішальним для вибору коаліційних партнерів є схвалення «європейських цінностей», під якими він розумів, зокрема, можливість працювати над ухваленням законодавства щодо гарантування одностатевим словацьким парам права на укладання цивільних партнерств.

Читайте також про вибори в іншій європейській країні: Парламентські вибори-2023 в Греції: гра на підвищення

Складно сказати, що конкретно не вдовольнило Петера Пеллегріні в наведеному в попередньому абзаці варіанті коаліції. Лідер «Голосу» не відкидав публічно варіанту утворити союз із лібералами та консерваторами, кілька разів публічно покритикувавши Фіцо та навіть натякнувши, що «в одній коаліції двох прем’єрів бути не може». Тому варіант союзу під гіпотетичним керівництвом Шимачки, у якому б «не забули» й про Пеллегріні, видавався як мінімум імовірним. До того ж і християнські демократи вирішили відкласти ЛГБТ-суперечки «на потім», пообіцявши не увійти до жодного уряду з «Курсом».

Сам Пеллегріні пізніше визнавав, що у варіанті Шимачки його не вдовольнила начебто нестійкість пропонованої коаліції, зокрема з огляду на участь у ній християнських демократів. Однак більш імовірно, що «нестійкості» він побоювався не з огляду на її вплив на добробут країни, а на власні амбіції здобути вигідну посаду. Хоча як лідер другої найпотужнішої партії Пеллегріні мав шанси на таку, однак імовірно, що спротив із боку представників менших партій-свідків його правління як «старого обличчя» міг би на це повпливати. Водночас Фіцо одразу вийшов із пропозицією для Пеллегріні очолити парламент, на що той радо погодився.

Уся прем’єрська рать

Пропонований склад уряду Фіцо – 16 міністрів, із яких 6 (7 разом із Фіцо як главою) будуть призначенцями його «Курсу», 7 – «Голосу» Пеллегріні і 3 (наразі 2, ще один має бути призначений у 2024 р.) – СНС.

Кандидатури майбутній прем’єр оцінив доволі високо, гарантувавши, що ніхто з майбутніх міністрів «не мав фальшивого диплома і не сидів у психлікарні» (у першому випадку, очевидно, натякаючи на те, що нинішній спікер парламенту Борис Коллар захистив дипломну роботу з ознаками плагіату в маловідомому приватному університеті). Утім, попри ці видатні якості, питання до більшості кандидатур не відпали.

Доволі багато з висуванців є близькими знайомими або колегами Фіцо – як, наприклад, можливий міністр оборони Роберт Калиняк, глава МВС Словаччини упродовж 10 років, котрий пішов у відставку в результаті убивства Яна Куцяка. За своїх двох каденцій Калиняк – вихідець з родини одеського болгарина – був «генератором» цілої низки скандалів: як особисто (підозрювався в тиску на політичних опонентів та отриманні неправомірної вигоди), так і через своїх колег із поліції (несправедливі звинувачення й необґрунтовані операції, процесуальні порушення тощо). Попри негативний бекграунд, Фіцо включив кандидатуру Калиняка до ймовірного складу нового уряду.

Ігор Матович (в авто) і Роберт Калиняк (зовні) штурхаються під час передвиборчої кампанії. Reuters

«Знайомим обличчям» для словаків буде й вірогідний міністр фінансів Ладислав Каменіцький. У 2019-2020 рр. він вже мав цю ж саму посаду в уряді Роберта Фіцо.

Один із найбільш довірених партнерів майбутнього прем’єра Юрай Бланар стане, імовірно, міністром закордонних справ у складі нового уряду. З огляду на заслуги Бланара в партійній лінії Фіцо вирішив заплющити очі на цілковиту відсутність у колеги досвіду в царині міжнародних відносин та міжнародного права, а натомість почав створювати йому імідж фахівця. Так, поки росіяни вбивали людей у ​​Бучі в березні 2022 року, про що невдовзі дізнався весь світ, Фіцо та Бланар провадили переговори з послом рф Ігорем Братчиковим у Братиславі – нібито для того, щоб показати, що Смер відкидає «пропаганду, спрямовану на словаків». Із наданої шефом трибуни зовнішньополітичного рупора «Курсу» Бланар сповістив світ, зокрема, про таке:

-        США прагнуть втягнути Словаччину в «глобальне протистояння» з рф;

-        Упродовж 2014-2022 рр. на Донбасі з вини Збройних Сил України загинуло 14 тис. цивільних осіб;

-        Президент Зеленський надав 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді ЗСУ найменування «Едельвейс» «на честь нацистського підрозділу»;

-        Вислання у 2021 р. російських дипломатів було помилкою з боку Словаччини й Чехії, тож у Братиславі та Празі мають «попросити» Москву повернути персонал;

-        Міністерка закордонних справ Німеччини Анналена Бербок визнавала помилковість санкцій проти рф.

У жовтні цього року Бланар також заявив, що, за прикладом угорського прем’єра Віктора Орбана, відвідав би форум «Один пояс – один шлях» у КНР та провів би на полях заходу зустріч із президентом Путіним.

Оцінює майбутній глава уряду й заслуги представників союзницьких партій. Так, главою МВС може стати Матуш Шутай Ешток, близький колега та помічник Петера Пеллегріні, котрий публічно захищав Фіцо та Калиняка в період їхньої публічної критики, а також погрожував колишньому міністрові оборони Ярославові Надю тим, що має на нього компромат. 

Віце-прем’єром від молодшого партнера – СНС – став очільник партії Андрей Данко. 2016 року він «прославився» тим, що, маючи за плечами лише рік строкової служби, був підвищений міністром оборони (і однопартійцем) Петером Гайдошем у званні до капітана армії. У 2020 р. міністр оборони Ярослав Надь скасував відповідний наказ.

Утім, деякі кандидатури дивують навіть фахівців – причому не конче у сфері політики. Міністерство культури Фіцо виділив (за очевидно залишковим принципом) для СНС висуваниця якого, Мартіна Шимковічова, зацікавила філологів тим, що припустилася 28 помилок у 36 рядках свого мотиваційного листа. Кандидатка на відповідальний пост примудрилася неправильно написати назву своєї партії й національного парламенту, не забувши, однак, вказати, що є «фахівчинею в галузі терапевтичної педагогіки» і «працювала над проблемою впливу медіа на свідомість дітей».

Новий глава МЗС Словаччини Юрай Бланар, відомий антиукраїнськими заявами. SITA

На цьому тлі видається доволі приємним приклад майбутнього міністра освіти Томаша Друкера («Голос»). Фахівець у сфері консалтингу активно працював у приватному (зокрема за кордоном) та державному секторі, очоливши врешті Пошту Словаччини й міністерство охорони здоров’я і ставши піонером цифровізації в обох відомствах.

Хід президентки

Водночас цілком очевидно, що значна частина списку майбутніх міністрів не може похвалитися Друкеровими досягненнями й ризикує навіть дискредитувати Словаччину в очах європейської та світової спільноти. Тому такий склад кабінету мав би зазнати бодай якоїсь перестановки. Своєю прерогативою в цьому напрямку скористалася президентка Зузана Чапутова.

Статті 110 та 111 Конституції Словаччини передбачають, що президент призначає та відкликає прем’єра, при цьому також призначаючи та відкликаючи за поданням останнього членів уряду. Попри те, що країна є парламентською республікою, глава держави не має зобов’язання безальтернативно погоджуватися з поданням прем’єра. Не дивно, що Чапутова відшукала можливість «завдати удару у відповідь».

І така можливість знайшлася.

Чапутова заявила, що вона категорично не згодна з призначенням на пост міністра екології висуванця СНС Рудольфа Гуляка. Попри важливість питання безпечного та чистого довкілля в сучасному світі, Гуляк неодноразово демонстрував абсолютну необізнаність у тематиці. Приміром, він вважає, що ЄС вимагає від Словаччини заборонити авто з двигуном внутрішнього згоряння та відстріл диких ведмедів, бо прагне нашкодити державі. А одного разу Гуляк взагалі заявив, що на місці Фіцо «поїхав би до Москви просити пробачення за санкції проти рф».

Використавши положення Конституції, Чапутова поставила вимогу замінити Гуляка на більш ортодоксальну кандидатуру, цим самим створивши максимально незручне становище для Фіцо: той відверто висловлював бажання здобути пост прем’єра до п’ятниці 27 жовтня, аби в статусі глави уряду репрезентувати державу на засіданні Європейської Ради.

Подітися було нікуди, і, покритикувавши Чапутову під схвальні вигуки електорату та порадившись із колегами, Фіцо оголосив про заміну Гуляка на його однопартійця Томаша Тараби. Звісно, далі затримувати номінацію підстав уже не було, і 25 жовтня 2023 року тимчасовий уряд Людовіта Одора офіційно склав повноваження перед кабінетом Роберта Фіцо.

Український контекст

Фактично одразу після вступу на посаду Роберт Фіцо окреслив лінію щодо подальшої допомоги Україні. Він підтвердив, що Братислава не надаватиме Києву зброї, не виключивши при цьому гуманітарну допомогу та фасилітацію в перемовинах. Пояснив це глава уряду тим, що волів би, щоб росіяни та українці «десять років вели перемовини замість вбивати одне одного». Утім, і фінансову допомогу на мирну відбудову слідом за своїм колегою Віктором Орбаном виділяти Фіцо теж не виявляє охоти, пояснюючи це нібито високим рівнем корупції в Україні. Також політик пожалівся, що Київ начебто вимагає зброї, а «мирний уряд» готовий хіба приймати переміщених осіб, відчиняти лікарні та розміновувати території.

Зліва направо: глави урядів Словаччини, Бельгії та Угорщини Роберт Фіцо, Александер Де Кроо та Віктор Орбан у Брюсселі 26 жовтня 2023 р. Reuters

Варто зауважити, що, порівняно з відверто абсурдною передвиборчою риторикою, ці слова є м’якшими як на політика-популіста. До того ж у цих словах не прослідковується заперечення права України чи українського народу на існування, ані ототожнення влади з «нацистами» чи «фашистами». Щобільше, в рамках двосторонньої неформальної розмови з очільницею Єврокомісії Урсулою фон дер Ляєн Фіцо підкреслив, що поважає право кожної країни-члена ЄС самостійно вирішувати, яку саме допомогу надавати Україні. Приємним аспектом «полірування» «жорсткості» Фіцо в Брюсселі стала його зустріч із проєвропейським чеським колегою Петром Фіалою та досягнення домовленості відвідати Прагу.

Чи зможе Словаччина впливати на постачання зброї Україні з боку ЄС? Переважну частину збройної допомоги Київ отримує від держав-членів індивідуально, однак ЄС також виділяє амуніцію (приміром, боєприпаси) через механізм European Peace Facility («Європейський механізм миру», ЄММ), котрий функціонує в просторі спільної зовнішньої політики та політики безпеки (СЗППБ) Союзу. Рішення в царині СЗППБ ухвалюються Радою ЄС переважно одностайно, причому здебільшого не рахуються голоси тих, хто утримався, якщо лишень кількість таких не є значною (1/3) – але водночас кожен голос «проти» блокує рішення.

Вам варто знати: Україна та ЄС: що змінилося за рік війни?

ЄММ було створено поза межами бюджету ЄС, оскільки останній не може використовуватися для фінансування закупівлі оборонного обладнання для третіх країн (наприклад, України). ЄММ значною мірою використовується і для відшкодування державам-членам ЄС за відправку власних збройних резервів ЗСУ. Грошей ніколи забагато не буває, тож ЄММ наразі поступово вичерпується, і в грудні Рада ЄС має розглянути його поповнення. Як це сталося під час попереднього поповнення, країни-члени Союзу можуть досягти політичної угоди щодо загалом 20 млрд євро, виплата яких потім буде офіційно провадитися меншими траншами. Угорщина вже блокує виділення 500 млн євро з поточного бюджету ЄММ на потреби України, вимагаючи від Києва вирішити питання з внесенням банку OTP у «чорний список» спонсорів тероризму НАЗК.

Фактично Словаччина вже значною мірою вичерпала свій власний потенціал надання допомоги Україні. Останнім значущим «траншем» допомоги було надання наприкінці літа двох гаубиць Zuzana 2, вартість яких була відшкодована Данією та Німеччиною. Більш продуктивним внеском були б фінансові вливання до ЄММ, що давали б змогу більш потужним у військовому плані державам постачати більше озброєння, не переймаючись за «діри» в бюджеті. Утім, переконати Фіцо продовжувати співпрацю на цьому треку може бути складно, особливо з огляду на той факт, що наразі дуже значна частина ЄММ йде на допомогу ЗСУ. Звісно, певна частина витрачається й на користь інших держав, однак у незрівнянно менших обсягах: приміром, транш за 5 травня 2023 року для самих лише ЗСУ становив 1 млрд євро, а транші за 4 травня на користь ЗС двох країн – Грузії та Молдови – 70 млн євро загалом.

«Для користі справи», навіть просте утримання Фіцо від будь-яких дій було б кращим рішенням: заяви прем’єра щодо того, що країна, мовляв, готова витрачати кошти на потреби «лікарів та фермерів» в Україні варто «фіксувати в моменті» й користатися з готовності продовжувати гуманітарну співпрацю – наприклад, у форматі «шефства» над регіонами, запропонованому в Лугано в липні 2022 року. Гуманізм та милосердя, акцентом на яких так розсипався Фіцо перед виборами, буде дуже доцільно й корисно проявити саме в такому форматі.

Отож, результати парламентських виборів у Словаччині можна підсумувати однією фразою: «Не все втрачено». Попри те, що ЄС, очевидно матиме клопіт з упертим та не найбільш проєвропейським Фіцо, висловлювання самого ж прем’єра можуть допомогти його «підловити» та гарантувати надання гуманітарної й відновлювальної допомоги – найбільш продуктивного варіанту. Як відомо, склянка води також може бути напівпорожньою – і навіть у другому випадку не варто впадати у відчай, оскільки в ній усе ж є щось, аби втамувати спрагу.

Автор – Богдан Мироненко, експерт із Центральної Європи та Балкан Аналітичного центру ADASTRA

Якщо вам сподобалася стаття, підтримайте діяльність нашого центру на Патреоні, аби ми й надалі могли створювати для вас якісний контент.