Арктична політика Франції: просвітництво полярної науки

Коли ми замислюємося над політикою Франції в тих чи інших регіонах планети, то на думку приходять насамперед європейський простір, Середземномор’я та Африка – простори Землі, де з низки об’єктивних географічних та історичних обставин Париж утвердився в якості впливового актора. Якщо зануритися глибше, то можна також згадати про французькі територіальні володіння в Тихоокеанському регіоні, здобуті в епоху європейської колонізації віддалених куточків світу. Зрештою, можна сказати й про субантарктичні території П’ятої Республіки та про її роль безпосередньо в Антарктиці.

Однак про політику офіційного Парижа щодо протилежного полюса – Арктики – традиційно відомо небагато. У цій статті ми проллємо світло на досить неочікуваний вектор зовнішньої політики Франції, щоб дізнатися, які цілі П’ята Республіка переслідує в найпівнічнішому регіоні планети.

Французький внесок у дослідження Арктики

Французькі дослідники полярних територій не мають такої славнозвісності, як, наприклад, легендарні норвежці Руаль Амундсен і Фрітьйоф Нансен, швед Ерік Норденшельд чи італієць Умберто Нобіле. Тим не менш, відкриття та наукові досягнення полярників із Франції є доволі суттєвими та заслуговують на детальний опис.

Щоправда, треба одразу зазначити, що значна частина видатних досягнень французьких мандрівників стосуються південної землі – Антарктиди. Насамперед йдеться про знаменитого мореплавця Жуля Дюмона-Дюрвіля, який взагалі є одним із першовідкривачів узбережжя цього континенту, та про успішні експедиції Жана-Батиста Шарко до найбільш південних районів земної кулі.

Однак французи пишаються досягненнями своїх полярників не лише в Антарктиді, а й в Арктиці. Ще в 1838-1840 роках країна організувала міжнародну експедицію під назвою La Recherche з метою дослідження північних територій. У ній брав участь провідний шведський ботанік і культуролог Ларс Леві Лестадіус. У процесі мандрівок йому вдалося зібрати чимало свідчень про вірування та різноманітні нюанси міфології саамів – корінного населення на півночі Швеції.

Читайте також: Арктична політика Швеції: чесне посередництво та інновації заради майбутнього

Інші учасники експедиції під час перебування в регіоні під назвою Фіннмарк у Норвегії проводили спостереження за північним сяйвом – унікального природного явища, що виступає своєрідною туристичною візитівкою привабливості та краси Арктики й у наші часи.

Судно кампанії La Recherche поблизу Фарерських островів. Картина Бартелемі Ловерня

Більш того, на архіпелазі Свальбард (Шпіцберген) у рамках La Recherche науковцями були проведені океанографічні експерименти. До речі, згодом цей арктичний архіпелаг досліджував також уже згаданий Жан-Батист Шарко, який після своїх антарктичних успіхів змістив фокус на Арктику. У 20-х та 30-х роках минулого він століття побував на Свальбарді та проводив активну наукову діяльність на східному узбережжі Ґренландії.

Серед французьких науковців і дослідників, які доклали неймовірних зусиль для вивчення Арктики, не можна не згадати також про Жана Малорі. Саме він у 1950 році очолював дебютну етнологічну експедицію на північ найбільшого острова Землі, тобто Ґренландії, що здійснювалася під егідою Національного центру наукових досліджень Франції.

Перебуваючи на цій територій, він провів величезну роботу з геоморфології та топографії для того, щоб його співвітчизники та решта світової спільноти мали змогу детальніше познайомитися з розташуванням та найменуваннями унікальних об’єктів Ґренландії на географічній карті. Між іншим, цілу низку фіордів Ґренландії було вперше відкрито саме Жаном Малорі та його колегами під час тієї експедиції.

Цікаво знати: Острів розбрату: чому наддержави змагаються за Ґренландію

Освоєння Арктики французом Малорі продовжилося вже наступного 1951 року, коли він та його інуїтський помічник із місцевого населення Крайньої Півночі стали першими людьми, котрі дісталися до Північного геомагнітного полюса. Регулярні контакти з інуїтами та арктичні подорожі Малорі на території проживання цього народу допомогли йому стати одним із найбільш обізнаних у світі фахівців з побуту та культури корінного населення Арктики.

Паралельно з Жаном Малорі дослідженнями Ґренландії інтенсивно займався також Поль Еміль Віктор, який прославився в гляціології, тобто він детально вивчав крижаний покрив на цьому острові. Окрім того, цей дослідник заснував та впродовж більшої частини другої половини 20-го століття очолював структуру під назвою Французькі полярні експедиції, що організовувала мандрівки науковців на обидва полюси.

Поштова марка, присвячена двадцятиріччю функціонування Французьких полярних експедицій. WikiTimbres.fr

1992 року було офіційно запущено Французький полярний інститут, названий на честь вищезгаданого Поля-Еміля Віктора. Саме ця установа є відповідальною за полярну інфраструктуру та логістичні ресурси П’ятої Республіки.

Франція та арктичне співробітництво

Спираючись на вищеописаний бекграунд експедицій та досліджень Арктики, для Франції виявилося нескладно у 2000 році отримати офіційний статус країни-спостерігача в рамках Арктичної ради – основоположної міжурядової платформи, яка займається питаннями розвитку співробітництва в Арктиці, ключовими суб’єктами в якій виступають вісім держав із територіальними володіннями в цьому регіоні. Для отримання такого привілейованого статусу позарегіональній, тобто неарктичній, країні треба не лише мати досвід полярних досліджень, а й надалі продовжувати конструктивно працювати в цій сфері. Яким же чином це вдається Парижу?

Детальніше про діяльність організації тут: Арктична рада: білий прапор перемоги співпраці?

Справа в тому, що ще з 60-х років минулого століття французи заснували науково-дослідну базу в населеному пункті Ню-Олесунн на норвезькому архіпелазі Свальбард. Цікаво, що на початку 2000-х спільна станція об’єднала французькі та німецькі дослідницькі бази на цій північній території, відкритій для наукових досліджень.

Ця сумісна станція називається AWIPEV, що відображає комбінацію назв німецького Інституту Альфреда Вегенера та Французького полярного інституту Поля-Еміля Віктора. Як бачимо, традиційний тандем Парижа й Берліна проявляється не тільки в політико-економічному співробітництві на теренах Європейського Союзу, а також і в арктичному регіоні.

Частина інфраструктури спільної франко-німецької науково-дослідної бази на Свальбарді. AWIPEV/Holger Deckelmann

Крім того, Франція використовує свої наукові бази на Свальбарді для демонстрації власного ноу-хау в арктичному середовищі. Яскравим прикладом є база Жана Корбеля, яка цілком і повністю забезпечується за рахунок відновлюваних джерел енергії, що не шкодять навколишньому середовищу. Відтак, створюються сприятливі умови для хімічних досліджень атмосфери в полярному регіоні.

Трансформація пріоритетності Арктики для Парижа

Незважаючи на отримання статусу спостерігача в Арктичній раді, на початку XXI століття французька політика щодо найбільш північної області планети була явно непріоритетним питанням. За значенням вона поступалася науковій присутності Франції в Антарктиці, не кажучи вже про інші регіони, у яких Париж відстоює свої інтереси.

Однак така важлива наукова подія, як Міжнародний полярний рік 2007-2008, покликана сконцентрувати зусилля вчених з усього світу на глибшому дослідженні полярних регіонів, сприяла переосмисленню деяких підвалин французької арктичної політики. Саме в цей період уповноважений сенатор Гаудін представив дві фундаментальні доповіді перед Національною асамблеєю та Сенатом про розвиток становища на полюсах, зокрема в Арктиці, та наслідки для Парижа.

Також за темою: Безпекова культура Франції: квінтесенція амбіцій та ілюзій

Основною ідеєю цих досліджень було привернення уваги французьких законодавців до дисбалансу присутності їхньої держави на протилежних полюсах: явне переважання фінансування та виділення ресурсів для Антарктики в порівнянні з Арктикою. Наголошувалося, що суттєво зростає потенціал економічного освоєння Крайньої Півночі Землі, а це потребує чіткої позиції Франції як впливової європейської держави.

Важливою рекомендацією цих доповідей, яка була втілена в реальність, стало заснування 2009 року в окремої посади посла, відповідального за координування полярної політики Парижа. Ним став колишній прем’єр-міністр Франції Мішель Рокард. Той факт, що новостворений пост довірили чиновнику з великим досвідом управлінської діяльності високого рівня, засвідчив зростання важливості Арктики в сприйнятті французького політикуму.

Франко-європарламентська епопея з арктичною резолюцією

Посол із полярних питань Рокард насправді уже мав бекграунд активної роботи щодо позиції Франції в Антарктиці. Свого часу на посаді прем’єра він у дуеті зі своїм австралійським колегою виступали палкими прихильниками та лобіювали прийняття Мадридського протоколу 1991 року до Договору про Антарктику. Цей протокол заборонив промислову діяльність в Антарктиці на півстоліття, акцентувавши необхідність збереження довкілля континенту.

Відтак, Мішель Рокард всерйоз розрахував застосувати цей успішний прецедент із південним регіоном для Арктики. Ще до вступу на посаду «полярного посла» Франції він, представляючи свою державу в Європарламенті, був одним із творців резонансної від 2008 року, яка закликала до ухвалення за сприяння ЄС міжнародного Договору про Арктику, що мав би орієнтуватися на вищезгаданий Договір про Антарктику та Мадридський протокол до нього.

Про діяльність ще одного потужного арктичного актора читайте тут: Нариси арктичної політики США в ХХІ столітті

Незважаючи на щирість та амбітність намірів повномасштабного екологічного захисту та консервації Арктики за прикладом Антарктиди, така ініціатива була нереалістичною. Справа в тому, що на Крайній Півночі суверенні держави мають власні територіальні володіння й постійне населення, на відміну від Антарктики, яка де-факто є природним заповідником для наукових цілей.

Європейська комісія врахувала позиції арктичних держав щодо цього делікатного питання та у своєму нормативно-правовому акті 2008 року щодо Арктики вже не включила ідеї Рокарда про міжнародну угоду для Крайньої Півночі. Ця історія явно не сприяла позитивній оцінці регіональної позиції Парижа арктичними акторами, однак на європейському континенті багато неарктичних країн підтримали амбітність французів.

Наукова діяльність Парижа

Зрозумівши безперспективність подальших спроб переконувати політиків держав, територію яких перетинає Північне полярне коло, у доцільності імплементації в Арктиці аналогу антарктичного права, французи вирішили зробити ставку на ключовий елемент своєї присутності на Крайній Півночі – полярну науку.

По-перше, Франція забезпечила більш ефективну координацію своїх арктичних досліджень. Відповідно до рішення Міністерства вищої освіти у 2010 році, провідну роль у такій координації відіграє Національний центр наукових досліджень, який надає суттєву допомогу Французькому полярному інституту.

Будівля Національно центру наукових досліджень Франції, який відіграє впливову роль в арктичній політиці країни. AFP/Joel Saget

У 2013 році за сприяння вищезгаданого центру було проведено безпрецедентно масштабний для Франції захід арктичного спрямування – симпозіум у Колеж де Франс, який об’єднав усіх науковців цієї країни, котрі займаються полярними дослідженнями в різноманітних галузях знань. Їм вдалося встановити ключові напрями подальшої наукової діяльності Франції в Арктиці, що базуються на максимально ретельному вивченні регіональної екосистеми в усіх її аспектах.

Над успішним виконанням місії зміцнення наукового потенціалу Франції на Крайній Півночі активно працює низка лабораторій. Наприклад, Лабораторія гляціології та геофізики навколишнього середовища в Греноблі відома своїми дослідженнями танення льодовиків, темпи якого в Арктиці є приголомшливими. У свою чергу, Лабораторія океанічного, континентального та палеосередовища з міста Бордо вивчає еволюцію Північного Льодовитого океану, тоді як Центр функціональної екології та еволюції з Монпельє займається кліматом північних територій.

Читайте також: Арктична політика Канади: кленовий листок на полярній кризі

Столичні лабораторії не відстають від своїх колег із регіонів щодо наукового дослідження Арктики. У Парижі свій внесок у вивчення полярного регіону роблять Лабораторія океанографії та клімату, Лабораторія атмосфери, навколишнього середовища й супутникових спостережень, а також Лабораторія динамічної метеорології. Всі вони виділяють Арктику як важливу окрему область своєї наукової роботи.

Доволі цікавою та оригінальною видається діяльність Лабораторії з теорії та моделей міського й регіонального планування, що розташована в Безансоні. Вона займається аналітикою трансформацій арктичного ландшафту в сучасних умовах. Звісно, це досить-таки екзотичний і вимогливий пласт наукових досліджень, знавців яких небагато навіть в арктичних державах.

Франція, до речі, використовує свої партнерські відносини з безпосередніми арктичними країнами, особливо Канадою, для спільної наукової діяльності, у ході якої французькі вчені мають змогу показати своїм колегам власну обізнаність в полярних справах. Чудовим прикладом такої міждержавної співпраці є спільний проєкт між Національним центром наукових досліджень у Парижі та Університетом Лаваль у канадській провінції Квебек. Центральним об’єктом дослідження французів і канадців є арктичні геосистеми.

У межах франко-канадської тісної співпраці в широкому спектрі арктичних справ, можна також згадати про те, що саме у Франції діє Національний інститут східних мов та цивілізацій, у якому викладають інуктитут – мову інуїтів, котрі проживають у канадській Арктиці.

Комерціалізація Арктики – найвищі екологічні стандарти

Загалом, Франція визначилася з пріоритетами своєї політики щодо північного полярного регіону задовго до офіційної публікації власної арктичної стратегії. В ієрархії інтересів П’ятої Республіки беззаперечна першість належить науці та збереженню довкілля. Економічні міркування, безсумнівно, також присутні, і переважно вони стосуються сфер бізнес-діяльності, які можна використати раціонально та прибутково, однак обов’язково за умови дотримання високих екологічних вимог в Арктиці.

У контексті перспектив енергетичного освоєння північного регіону планети приватні французькі компанії демонструють помірковану стриманість. За винятком часткових інвестицій нафтогазового лідера Total у проєкти скрапленого природного газу, ентузіазму щодо Арктики серед представників цього сектору небагато, особливо щодо нафти. Ризик її витоку в арктичному середовищі є неприйнятним для стейкхолдерів більшості компаній. Один із найбільших у світі морських контейнерних перевізників, французька компанія CMA CGM Group, також відмовляється використовувати арктичні простори для своєї логістики через їхню природно-географічну ризиковість.

Вас може зацікавити: Вікно в Арктику: нариси зовнішньої і внутрішньої політики Росії в регіоні

Набагато більш оптимістично оцінює перспективи діяльності в Арктиці французький туристичний сектор, особливо компанія-флагман під назвою Ponant. Вона організовує круїзи преміум-класу до багатьох надзвичайно мальовничих арктичних локацій – і до півночі Скандинавії, і до Ґренландії, і до Аляски, і через канадський Північно-західний прохід… А в майбутньому очікуються регулярні круїзи до Північного полюса на технологічно-футуристичному та високоекологічному криголамі.

Дизайн гіперсучасного криголама приватної круїзної компанії Ponant, на якому плануються подорожі туристів до Північного полюса. Ponant.com

Формально актуальна французька позиція була закріплена в «Дорожній карті» щодо арктичного регіону, опублікованій у 2016 році МЗС Франції. А ключові ідеї, прописані в цьому стратегічному документі, були артикульовані ще в жовтні 2015 року тодішнім президентом країни Франсуа Олландом під час конференції «Арктичне коло» в Рейк’явіку, Ісландія. Загалом же можна сказати, що офіційна «Дорожня карта» Франції в Арктиці не стільки встановлювала якісь безпрецедентні пріоритети й напрями діяльності Парижа в цьому регіоні, скільки підсумовувала ті кроки, які вже були зроблені французами.

Щоб уникнути непорозумінь з арктичними державами, Франція беззастережно визнала їхній територіальний суверенітет на Крайній Півночі, при цьому наголошуючи на принциповій важливості глобального, насамперед наукового, співробітництва за участі позарегіональних акторів. Особливу підтримку Париж доволі передбачувано надав Європейському Союзу в його прагненні отримати офіційний статус постійного спостерігача в Арктичній раді.

Висновки

Отже, відсутність територіальних володінь в Арктиці абсолютно не перешкоджає Франції проводити координовану політику щодо цього унікального регіону. Прекрасно усвідомлюючи свій неарктичний статус, французи сконцентрувалися на фундаментальному засобі досягнення визнання на Крайній Півночі – науці.

Потужний бекграунд історичних досліджень та експедицій до полярних регіонів французьких науковців і мандрівників став фактором позитивного впливу на формування сучасної арктичної політики офіційного Парижа. Наразі суттєва кількість центрів і лабораторій цієї держави займається глибинним вивченням природних процесів, що відбуваються на півночі Землі.

Франція, як земля-символ епохи Просвітництва та прогресу розуму, переконливо демонструє, що систематична наукова діяльність і понад століття дослідження Арктики приносять свої плоди. Причому не лише у формі визнання державами регіону, а й у тому, що саме французи дали старт оригінальним та прогресивним ідеям, як-от футуристичні криголами для подорожей на Північний полюс.

Автор – Олексій Панчак, експерт з арктичної політики Аналітичного центру ADASTRA

Якщо вам сподобалася ця стаття, ви можете підтримати нашу роботу на Patreon.