Роль Росії на пострадянському просторі

Ще з 90-х років минулого століття пострадянський простір став ареною боротьби різних ідей, ціннісних концепцій та геополітичних проєктів. Надзвичайний інтерес до країн колишнього соціалістичного табору був прикутий саме зі сторони Росії, політичні амбіції якої передбачали проєкцію свого впливу на дво- та багатосторонні комплекси відносин із державами, які тривалий час існували в подібній парадигмі державної організації.

У результаті дифузії пріоритетів російських зовнішньополітичних цілей в 1991-1995 рр. стало зрозуміло, що пострадянський простір у сприйнятті Російської Федерації повинен стати не лише локомотивом економічної, політичної та безпекової стабільності, але й запорукою закріплення за Москвою статусу регіональної потуги. Водночас окреслення орбіти свого впливу було проілюстроване ефемерними претензіями Кремля й на глобальне лідерство, що можна пояснити довгою великодержавницькою традицією на фоні реставрації радянського вектора міжнародно-політичної діяльності.

Однак, зважаючи на події останньої декади, можна стверджувати, що Росія – це саме той випадок, коли амбіції не є співмірними з ресурсами та потенціалом. Крах ідеї федералізації України та створення ще однієї «сірої зони безпеки» на Донбасі, нехтування міжнародним правом під час незаконної окупації Криму, слабкість інституціоналізму в розрізі відносин із державами-членами Співдружності незалежних держав (СНД), створення ілюзії щодо життєздатності сучасного російського політичного режиму, апогеєм чого став симулякр у вигляді «суверенної демократії», усе більше помітний відкат «м’якої сили» Росії в її найбільш маніпулятивній формі «Москва – третій Рим», поступове занурення у власні проблеми в контексті посилення боротьби з опозицією та зниження ефективності енергетичного шантажу – усе це стало показником того, що Москва ризикує зникнути не лише з глобальної «шахівниці», а й навіть із регіональної.

Дестабілізація України для прикриття слабкості політичного режиму Росії

У 2014 році Російська Федерація почала конструювати нову систему координат регіонального комплексу міжнародних відносин, яка виявилась просякнутою духом реалізму, дилемою безпеки, егоїзмом у питаннях реалізації національних інтересів та нещадним нівелюванням усталених правил гри. Апогеєм цього стала російсько-українська війна. Створення образу спільного ворога завжди було фундаментальним постулатом зовнішньої політики Росії, адже це відвертає увагу суспільства від проблем всередині, яких є чимало: від низьких темпів соціально-економічного розвитку до нехтування правами людини. Крім того, з огляду на те, що у світовій політиці держави обмежені у своїх діях правилами міжнародного порядку, можна стверджувати, що рішення про анексію Криму та окупацію Донецької та Луганської областей, прийняті в Кремлі, мали достатні підстави й розглядалися як «найменше із зол» для Росії.

Вам варто знати: Цілі Російської Федерації в російсько-українській війні

Це означає не лише те, що демократичні процеси, які відбувалися в Україні, розцінювалися як суттєва загроза, виклик чи небезпека збереженню і поширенню російського впливу, а й те, що ресурси на підтримку «дружніх» для Росії режимів шляхом надання багатомільярдних кредитів динамічно скорочуються. Фінансування квазіреспублік у східній частині України явно становить менший економічний тягар, ніж гіпотетичне фінансування офіційних владних структур, тим більше в умовах, коли українське суспільство чітко задекларувало свої євроатлантичні прагнення. Кінцева мета Росії у вигляді федералізації України також зійшла нанівець з огляду на чітко окреслений вектор зовнішньополітичних орієнтацій Києва та його непоступливість у питанні організації та функціонування суверенного державного організму.

Колапс «союзної держави» Росії та Білорусі

Незважаючи на те, що радянський тип ідентичності став спільним знаменником у вибудовуванні двостороннього комплексу взаємодії між Москвою та Мінськом, нещодавні події в Білорусі створили підстави для переосмислення як політичної, так і цивілізаційної амбівалентності останньої. Реакція Росії на протести в Білорусі дозволяє зробити висновок, що збереження статусу-кво стало занадто дорогим задоволенням для керівних еліт Росії, яким було б значно легше схилити шальки терезів на свою користь за умови повалення режиму Лукашенка та викристалізації нової політичної кон’юнктури.

Дізнавайтеся більше: Ідея поглибленої інтеграції з Білоруссю: для чого це Росії?

Переважання в міжнародно-політичному дискурсі тем щодо перспектив відтворення «кримського сценарію» в білоруському контексті зумовило необхідність серйозного переосмислення сучасного формату інтеракцій між Мінськом та Москвою. Навіть попри тісну інтеграцію обох держав в економічній, політичній, військовій, ідеологічній та культурній площинах, на перший план виходить не лише користь від такої взаємної залежності, а й змога Кремля контролювати такий багатошаровий комплекс.

Очевидним стало те, що існування подібних диктаторських режимів становить загрозу безпосередньо й національним орієнтирам Росії, з огляду на те, що санкції, запроваджені з боку Заходу частково торкаються й російських інтересів. Таким чином, очевидною є стагнація реалізації проєкту повного зрощення державних структур Росії та Білорусі, яка насамперед стала симптомом нездатності Кремля продовжувати військову, економічну та ідеологічну підтримку диктаторського режиму Лукашенка.

Переважання форми над змістом у відносинах із державами СНД

Нещодавні події у Нагірному Карабаху стали яскравим свідченням того, що взаємодії Росії з «союзниками» в розрізі регіональних інтеграційних об’єднань є формальними, особливо якщо це стосується канви зобов’язань. Фактично Росія вирішила питання з Туреччиною в обхід союзницьких зобов’язань в рамках Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ), знехтувавши інтересами свого «вірного» союзника – Вірменії. Це стало потужним сигналом для переосмислення надійності Росії як гаранта зобов’язань за міжнародними договорами іншими державами-членами регіональних об’єднань під егідою РФ. Неодноразово це простежувалось у поведінці ще одного «сателіта» Росії – Туркменістану, який регулярно загравав із Кремлем шляхом проведення військових навчань у басейні Каспійського моря.

Азербайджанські й російські військові патрулюють КПП на околицях міста Шуша в Нагірному Карабаху, 13 листопада 2020 р. Reuters

Попри безпековий трек, інші регіональні інтеграційні об’єднання на кшталт Євразійського союзу, складовими якого є Митний союз, Єдиний економічний простір, Євразійське економічне співтовариство, також особливо не відрізняються ефективністю через егоцентричне сприйняття Росією своєї ролі на пострадянському просторі. У рамках Митного союзу співвідношення експорту та імпорту Росії у взаємодії з державами-членами не можна назвати win-win situation.

Наприклад, експорт у Казахстан на початок 2010-х становив 31%, а імпорт лише 8,1%, а така асиметричність на користь Росії штовхає країни Центральної Азії (Киргизстан та Таджикистан), в обійми інших претендентів на глобальне та регіональне лідерство. Тому зовсім не дивно, що держави Центральної Азії дрейфують у бік інших полюсів сили, таких як Китай.

Детальніше про проблему: «Один пояс, один шлях»: Центральна Азія під китайським фокусом

З огляду на зниження ефективності взаємодії Кремля з колишніми державами Радянського Союзу як в економічному, так і в безпековому вимірі, КНР поступово перетворюється на ключового стейкхолдера в контексті міжнародної безпеки та стабільності у Центральній Азії, що вибиває з рук Москви один із ключових стовпів її міжнародно-політичної рівноваги.

Ілюзія успішності підходу Дж. Ная в російському виконанні

Ідеологічні інструменти, які полягають в артикуляції смислів та ідей у відповідь на імпульси міжнародно-політичної системи координат, та найголовніше – переконливість у донесенні й прищепленні цих ідей державам пострадянського простору, у виконанні Росії суттєво просідають. Апологети концепції "русского мира" схильні до спрощення стратегії «м’якої сили» шляхом пропагування російської мови як lingua franca, нехтуючи тим фактом, що російська перетворилась лише на комунікативну систему й не стала стабільним каналом для донесення цінного змісту. Досягнення Айвазовського, Брюллова, Толстого чи Лермонтова втрачаються в бурхливому потоці політичних маніпуляцій, «брязкання зброєю» та обмеженості російського сприйняття.

Пам’ятник Достоєвському в Санкт-Петербурзі. st-petersburg.guide

Спроби Росспівробітництва закласти підвалини для розширеного спектру культурної дипломатії можна було б вважати успішними, якби вони не носили той самий обмежений характер. Після подій 2008 та 2013-2014 років Грузія та Україна повністю випали з орбіти ідеологічного впливу Росії, ставши свідками формування прозахідних еліт. Білорусь після протестів увійшла в стан серйозного осмислення своєї амбівалентності (між Заходом та Сходом), а держави Центральної Азії та Кавказу продовжують випрацьовувати резистентність щодо ідеологічних «наживок» з боку Росії, особливо в умовах конструктивістських позицій, з яких Китай підходить до втілення своїх інфраструктурних проєктів. Таким чином, російські наративи в дусі «свій-чужий» з антизахідним забарвленням стають усе менш ефективними, а отже поступово нівелюють ідеологічний вплив Росії на пострадянському просторі.

Читайте також:

·       Супермаркет пропаганди: Російська Федерація (частина перша)

·       From Russia with love: короткий посібник із захоплення інформаційного простору

Окремо варто згадати про релігійний чинник, який в історичній ретроспективі став ключовим у легітимізації «месіанської» ролі Москви. Наразі на території Російської Федерації налічується близько 20 млн мусульман, що перетворюється на фактор, яким стає усе важче знехтувати при повноцінній реалізації концепції «Москва – третій Рим». Це, зі свого боку, накладається й на політичний фактор, адже основними осередками нестабільності в Росії є саме тюркські народи.

Важливим аспектом також є репрезентація політичного режиму в Росії. Справа в тому, що в міжнародно-політичному середовищі настільки глибоко вкорінено позитивну конотацію «демократії» та діаметрально протилежну щодо «автократії», що навіть ті актори, які не відповідають критеріям демократичного режиму, вигадують різноманітну термінологію, щоб засвідчити свою готовність грати в rules-based order або, як у випадку Росії, хоча б не підхопити ще більше санкцій. Росія називає себе «суверенною демократією», тобто навіть у цьому контексті використовує західні патерни, а отже не може навіть дозволити собі здійснювати повноцінну саморепрезентацію, що однозначно свідчить про її вразливість та слабкість.

Висновки

Отож, здійснивши огляд сучасного стану справ на пострадянському просторі, можна зробити висновок, що в політичному, економічному та ціннісному вимірі Кремль значно програє зусиллям колективного Заходу та новим акторам на кшталт КНР. Фактично декларативний вплив Росії в регіоні вдалося закріпити на рівні конструктів (ОДКБ, Євразійський союз, Митний союз тощо), які продовжують залишатись потужним інструментом лише в уяві РФ (як і її прагнення відновити велич та стати «полюсом» сили в мультиполярному світі), однак насправді економічні інструменти вкорінення та закріплення свого впливу з боку Заходу працюють значно ефективніше.

Вам може сподобатися: Зовнішня політика Російської Федерації: вірити не можна зрозуміти

У ціннісному вимірі європейські кордони розширюються все далі, хоч і вестфальські залишаються такими ж. У безпековому вимірі покладання Росії на hard power не приносить їй успіху, зважаючи на обмеженість такої стратегії та її залежність від ресурсів, які продовжують активно скорочуватись. Москва сліпо продовжує вдаватись до стратегії «батога» (з тактичних міркувань), що виснажує її як в економічному, так і в політичному вимірах. Легітимність внутрішнього режиму стає все важче підтримувати шляхом «маленьких перемог» над сусідами, що в перспективі означатиме поступову деградацію російського державного організму та зміщення фокусу на внутрішні проблеми. Якщо розглядати пострадянський простір як гру з нульовою сумою в координатах Заходу та Росії, то можна сміливо казати про те, що Росія, не враховуючи ілюзію впливовості, почала йти в мінус.

Авторка – Анастасія Возович, експертка з політики безпеки Аналітичного центру ADASTRA