Внутрішня політика Філіппін: хто підбере спадок Дутерте?

Внутрішня політика Філіппін назагал у світі асоціюються з гучною боротьбою влади з наркобізнесом та авторитарними методами правління чинного лідера країни Родріго Дутерте. Більш обізнані спостерігачі зауважать також переконливий економічний ріст держави в останнє десятиліття. Проте інші аспекти філіппінської політичної кухні, зокрема соціальні й економічні проблеми, боротьба між політсилами напередодні чергових виборів, мусульманський сепаратистський рух та утиски громадянського суспільства для багатьох залишаються за кадром. Про них детально говоримо у цьому матеріалі.

«Несформований тигр»

На мапі світу Філіппіни виділяються своєю незвичною географічною формою – держава розташована на 7100 островах, більшість з яких має вулканічне походження. Із населенням у 110 мільйонів ця країна неоднорідна з точки зору культури, етнічної приналежності, релігії та мов.

Однак, окрім незвичних природніх умов та демографічних особливостей, острівна республіка цікава й своїм економічним розвитком. За даними Світового банку, Філіппіни належать до когорти країн із рівнем доходу, нижчим від середнього – 3,3 тис. доларів на душу населення (майже такий самий, як в України). Починаючи з 1990-х рр., держава почала інтенсивно інтегруватися у світову економіку, зокрема проводити більш відкриту торговельну політику, вкладатися у сферу інформаційних технологій та комунікацій, лібералізувати конвертацію валюти, заохочувати прямі іноземні інвестиції. У 2000-х рр. країна не лише експортувала традиційні для себе товари (мідь, кокосову олію, фрукти, рис, цукор, текстиль), а й перейшла до виробництва мікропроцесорів, жорстких дисків, транспортного обладнання.

Філіппіни на мапі Південно-Східної Азії.. Encyclopædia Britannica, Inc

До 2020 року вважалося, що динаміка економічного розвитку Філіппін (у 2010-2019 рр. на рівні 6-7%) виведе країну в ранг нового «азійського тигра». Однак непередбачувані події призвели до різкого падіння темпів економічного росту. Спершу виверження вулкану Тааль, розташованого за 70 км від столиці Маніли, у січні 2020 р. нанесло збитків у 6,7 млрд доларів. Згодом спалах COVID-19 у березні того ж року призвів до крутого піке ВВП країни у -9%.

Про зовнішньополітичні виклики Філіппін читайте в нашій попередній статті: Затиснуті між центрами сили: як Філіппіни вибудовують зовнішню політику

Та хоч пандемія призвела до стрімкого економічного спаду, Філіппіни швидко відновлюються від потрясінь. За прогнозами, у 2022 р. темпи зростання становитимуть 5,5% у порівнянні з цьогорічними 4,5%.

Філіппіни є одними із найбільших у світі експортерів робочої сили. Мільйони громадян острівної держави працюють у країнах Близького Сходу, КНР, Гонконзі, Сингапурі. Ця тенденція, як не дивно, підтримується філіппінським урядом, котрий полегшує еміграцію, ухвалюючи закони для захисту громадян, що перебувають поза межами держави та впроваджуючи програми працевлаштування за кордоном, особливо на Близькому Сході, де потрібні кадри для нафтової промисловості.

Хоча економіка Філіппін стабільно зростала до пандемії, рівень безробіття залишався високим, скоротившись протягом 2009-2019 рр. з 7,5 до 5,4%. Після початку коронакризи кількість непрацевлаштованих осіб збільшилась удвічі. Тому, надаючи широкі можливості для еміграції, уряд компенсує нестачу робочих місць у себе в країні, а заодно й отримує надходження до бюджету у вигляді податків з грошових переказів заробітчан.

Державний устрій

Правова система Філіппін являє собою суміш романо-германської правової системи, звичаєвого права та законів шаріату. Така суміш є відображенням її історичного минулого: у XIV-XVI ст. на островах процвітали мусульманські князівства, а впродовж 1574-1898 рр. вони були іспанською колонією та носили назву генерал-капітанство Філіппіни. До 1946 р. країна перебувала під юрисдикцією Сполучених Штатів.

Філіппіни – класичний приклад унітарної республіки з президентською формою правління. Президент – сьогодні це Родріго Дутерте – є главою держави та уряду й може обиратися лише на один шестирічний термін. Це положення було закріплене в конституції 1987 р., затвердженій на народному плебісциті після повалення військового режиму Фердинанда Маркоса, який правив упродовж 1965-1986 рр. Період диктатури відзначився утисками політичних опонентів, корупцією, роздаванням державних посад найближчим родичам та іншими практиками зловживання. Новий основний закон покликаний був запобігти повторенню узурпації влади.

В країні також існує посада віцепрезидента, котрий обирається окремо від глави держави, а отже, може бути представником не провладної партії. Сьогодні цю посаду обіймає Лені Робредо, представниця опозиційної Ліберальної партії, яка водночас є найвпливовішою опоненткою Дутерте.

Президент Родріго Дутерте з віцепрезиденткою Лені Робредо, грудень 2017. Erik De Castro/Reuters

Конгрес (так само, як і в США) – вищий орган законодавчої влади, двопалатний парламент, що складається з Сенату (24 сенатори) та Палати представників, до якої входять 304 депутати. Сенатори перебувають на посаді 6 років, половина з них обирається на проміжних виборах раз на 3 роки. Усі конгресмени, депутати Палати представників, змінюються кожні три роки. Державний устрій Філіппін очевидно наслідує американську модель, які й принесли на острови демократію.

Сьогодні більшість членів філіппінського парламенту належать  до президентської партії «Сила народу». На проміжних  виборах у червні 2019 року 9 із 12 вакантних місць у Сенаті отримали або члени політсили Дутерте, або ж інші політичні союзники. За результатами загальних парламентських виборів у травні того ж року соціал-демократична «Сила народу» здобула 62 крісла в Палаті представників, консервативні Націоналістична партія й Націоналістичний народний альянс – 42 й 33 відповідно, а правоцентристська «Влада християнсько-мусульманських демократів», очолювана донькою президента Сарою Дутерте – 19 мандатів. Усі ці партії сформували урядову коаліцію. Найбільшою опозиційною силою в країні є Ліберальна партія, котра має 16 депутатів у Палаті представників.

Свого часу поширеною політичною ідеологією на Філіппінах був неолібералізм, основним носієм якого сьогодні є опозиційна Ліберальна партія. Вона була при владі кілька років у 1950-60-х та за каденції попереднього філіппінського президента Бенігно Акіно ІІІ (2010-2016). Натомість протягом більшої частини незалежної історії острівної держави провідними були соціал-демократичні та консервативні рухи.

Попри такий плюралізм, партії не відіграють вирішальну роль у політичному житті Філіппін, поступаючись клановим зв’язкам як на локальному, так і на національному рівнях. Найвпливовішими з кланів є Акіно, Дутерте, Рохас, Біней, Маркос. За оцінками експертів, від 70 до 90% усіх обраних посадовців у країні контролюються впливовими сім’ями.

Гібридна демократія на Філіппінах

Кілька факторів дають змогу стверджувати, що політичний режим Філіппін – це не повна, ба навіть гібридна демократія, або ж демократія в процесі становлення. За такого режиму влада обирається через всезагальні справедливі вибори, однак залишаються такі проблеми, як низький рівень політичної культури та залучення громадянського суспільства до політичних процесів, обмеження свободи ЗМІ, утиски активістів та опонентів.

Основним підтвердженням такої оцінки ситуації виступає придушення опозиції. Колишня сенаторка від Ліберальної партії Лейла де Ліма у 2017 р. була ув’язнена за сприяння обігу наркотиків, а журналістка та засновниця інтернет-видання Rappler Марія Ресса, перша філіппінська лауреатка Нобелівської премії, була засуджена за наклеп на бізнесмена Вільфредо Кенга у 2020 р. Обидві діячки активно критикували адміністрацію Дутерте. Неурядові організації Amnesty international, Human Rights Watch та Європейський парламент вважають ці справи сфабрикованими.

Про іншу гібридну демократію Азії дізнавайтеся за посиланням: Націоналістичний поворот Моді: чому в Індії дискримінують мусульман?

Другий фактор – дедалі більша роль силових органів у філіппінському суспільстві. Поліцейські наділені надзвичайними повноваженнями, зокрема мають право легально вбивати «радикальних» політичних активістів, осіб, підозрюваних у злочинах, пов’язаних зі вживанням і розповсюдженням наркотиків, та заарештовувати порушників карантину під час пандемії COVID-19.

Третій аспект – це обмеження свободи слова. У травні 2020 р. спеціальний комітет Палати представників (нижньої палати парламенту) фактично заборонив діяльність найпопулярнішої на Філіппінах телекомпанії ABS-CBN, відмовивши йому в продовженні ліцензії. Компанію звинуватили в упередженості та рекламі опонентів Дутерте на виборах 2016 р. Насправді ж вона просто відмовилася співпрацювати з чинним президентом під час його виборчої кампанії.

Протести на підтримку ABS-CBN. 14 лютого 2020. Jire Carreon/Rappler

Випадок з ABS-CBN не поодинокий. На Філіппінах стали поширеними арешти чи вбивства журналістів, насамперед тих, які критикували так звану «війну з наркотиками» – компанію Родріго Дутерте з боротьби з наркозалежністю.

Організація «Репортери без кордонів» внесла президента острівної держави до списку «ворогів вільної преси», поставивши його поряд із Владіміром Путіним, Олександром Лукашенком, Башаром Асадом, Реджепом Ердоганом та іншими.

«Смертельна війна з наркотиками»

Однак не кращою є ситуація і з базовими правами людини на Філіппінах. Найочевиднішим кейсом є згадана вище «війна з наркотиками» – ініціатива президента щодо боротьби з наркобізнесом. Списки підозрюваних складаються на основі звітів розвідки та поліції й оприлюднюються з попередженням припинити злочини. Якщо цього не відбувається, поліція навідується до «злочинців». У списки потрапляють наркоторговці та наркозалежні, котрі кілька разів проходили реабілітацію, однак не змогли вилікуватися, або просто ті, кого спіймали на вживанні психотропних речовин. За даними Представництва Верховного комісара ООН з прав людини, за період із 2016 до 2020 рр. під час каральних операцій поліція легально вбила 8600 осіб.

Із початку своєї каденції Родріго Дутерте використовував кампанію боротьби з наркотиками, аби утвердитися в образі сильного й безкомпромісного лідера. Здійснюючи насилля над наркозалежними, президент намагається переконати своїх виборців у тому, що вони знаходяться в безпеці. Його меседж є таким: проти злочинців можна застосовувати насилля заради безпеки ні в чому не винних громадян.

Окрім того, що «війна з наркотиками» – це очевидне порушення прав людини, подібна політика не може бути ефективною. Замість того, щоб фінансувати реабілітаційні центри та діяльність лікарів, боротися з бідністю, яка є однією з головних причин наркозалежності, дії Дутерте спрямовані на ліквідацію «непотрібних» членів суспільства, деякі з яких є неповнолітніми.

Більше за темою у матеріалах:

·       Мексиканська версія «Breaking Bad»: як розгортається «Війна з наркотиками» у XXI сторіччі?

·       Рай для наркоторговців: як Океанія страждає від «білого золота»

За деякими оцінками ініціатива не допомогла скоротити наркозалежність: жоден наркобарон не був затриманий. Натомість ціни на метамфетамін та «шабу» (місцевий його різновид) знизилися на третину.

Та все ж громадяни схвалюють ініціативу, оскільки наркозалежність багато років поспіль є однією з найгостріших проблем у країні. Філіппіни мають найвищі показники вживання метамфетаміну серед держав Південно-Східної Азії. До приходу Дутерте до влади 1,8 млн острів’ян були залежними від наркотиків, а це майже 2% населення країни. Обіцянки вбивати торговців психотропними речовинами та наркозалежних стали одними з найбільш підтримуваних гасел передвиборчої кампанії в січні-травні 2016 р.

Електорат Дутерте складається з філіппінців середнього класу, котрі прагнуть закону й порядку, а також селян із периферії, які живуть у найбідніших районах, охоплених конфліктами. Усіх їх приваблюють обіцянки президента побороти соціальні проблеми. У жовтні 2021 р. рейтинг схвалення діяльності глави держави становив усе ще переконливі 60%.

Ісламський сепаратизм

Однак, окрім зазіхань на демократію з боку філіппінської влади, країну турбують й інші проблеми, котрі десятиліттями підживлюють нестабільність. Проблема ісламського сепаратизму бере початок із часів американського управління, коли в 1930-х рр. відбувалося примусове переселення філіппінців-християн на південні території, де проживали мусульмани – так званий Мороленд. Моро – це група народів, котрі сповідують іслам.

Після отримання Філіппінами незалежності в 1946 р. новий уряд продовжив політику американців. У самій лише центральній частині острова Мінданао, області, де імміграція була наймасштабнішою, кількість християн зросла з 700 тис. в 1948 р. до 2,3 млн в 1970 р. При цьому мусульмани отримували гірші землі, аніж християни, що призвело до економічного розриву між представниками двох релігій.

У 1972-1976 рр. у південних провінціях Мінданао розгорілося повстання, ініційоване сепаратистськими організаціями, такими як Національно-визвольний фронт моро (MNLF) та Ісламський визвольний фронт моро (MILF), унаслідок чого загинули 120 тис. осіб, а близько 100 тис. мусульман були змушені втекти в Індонезію. Після цього президент Фердинанд Маркос взявся за вирішення «проблеми моро»: у центрі Маніли побудували велику мечеть, уряд офіційно визнав важливі мусульманські свята та затвердив кодекс мусульманських законів, а також для народу було створено номінальний автономний регіон.

Вас може зацікавити: Ваххабізація по-індонезійськи: як змінюється обличчя поміркованого ісламу

Тим не менше, сепаратистський рух на Філіппінах усе ще продовжується. За даними Uppsala Conflict Data Program впродовж 1989-2020 рр. у результаті сутичок між MNLF, MILF та урядовими силами загинули 4300 осіб.

У 2018 р. Родріго Дутерте підписав закон про перетворення номінального автономного регіону в мусульманському Мінданао на де-факто Автономний регіон Бангсаморо (від назви моро та малайського bangsa, що перекладається як «нація»). Автономний регіон нарешті отримав право сформувати власний парламент, самостійно розпоряджатися природними ресурсами, використовувати закони шаріату як правову систему тощо. Перші вибори до парламенту Бангсаморо відбудуться у 2025 р. Звісно, про ефективність впливу подібних законів на діяльність екстремістських рухів можна сперечатися, однак лідери повстанських груп погодилися скласти зброю та підтримали новий закон.

Амбіції Дутерте

9 травня 2022 р. у Філіппінах мають відбутися чергові президентські вибори. Конституція острівної держави дозволяє президентові керувати країною не більше одного терміну тривалістю 6 років. Оскільки чинний лідер Родріго Дутерте не може більше претендувати на президентську посаду, один із можливих для нього способів залишитися при владі – пройти до Сенату. Спершу партія «Сила народу», керівна політична сила країни, висувала Дутерте кандидатом на посаду віцепрезидента, однак той відмовився. Наразі чинний глава держави зі своїм високим рейтингом схвалення має серйозні шанси пройти до Сенату, а на пост віцепрезидентки балотується його донька Сара Дутерте.

В політичних колах продовжує блукати і варіант внесення змін до конституції, що дасть можливість Родріго Дутерте обіймати президентську посаду й після завершення 6-річного терміну. Філліппіни мають унітарну форму правління, однак якщо в країні відбудеться перехід до федеративної республіки, президентський термін Дутерте може бути продовжено на цей «перехідний» період. Змінити конституцію президент пропонував ще у 2018 р., однак сьогодні такий сценарій є малоймовірним.

Читайте також про внутрішню політику іншої країни регіону: Бруней Даруссалам: як живе ісламська абсолютна монархія

Чим же можна пояснити таке прагнення 76-річного Дутерте залишитися при владі? Окрім особистих амбіцій ним, вірогідно, керує бажання уникнути покарання за зловживання повноваженнями. Схожа ситуація уже траплявся, коли Джозеф Естрада, лідер Філіппін у 1998-2001 рр., був засуджений на пожиттєвий термін за корупцію. Побоювання Дутерте пов’язані з ув’язненням його політичних опонентів, як-от Лейли де Ліми, журналістів та громадських активістів, що активно критикувала нинішня опозиція.

Навіть якщо чинний президент не зможе пройти до Сенату на загальних виборах 2022 р., (що малоймовірно), його донька Сара Дутерте має високі шанси стати наступною віцепрезиденткою. Вона уклала політичний союз із лідером президентських рейтингів Фердинандом Маркосом, що збільшує шанси обох на успіх. Така конфігурація сил дозволить чинному главі держави залишатися впливовою фігурою у філіппінській політиці.

Якими будуть вибори-2022?

Перемога Дутерте на виборах 2016 р. була феноменальною. Протягом майже 30 років він був мером міста-мільйонника Давао й за прогнозами мав менші шанси на успіх, аніж його тодішні конкуренти. Джеджомар Біней, лідер Об'єднаного націоналістичного альянсу й тодішній віцепрезидент країни, Міріам Дефенсор Сантьяго, очільниця Партії народних реформ, «залізна леді Азії» та Макс Рохас, колишній міністр внутрішніх справ і найбільш популярний кандидат, були більш досвідченими й відомими діячами, аніж Дутерте.

Приклад нинішнього президента показав, що навіть локальні політичні лідери можуть претендувати на найвищі посади, якщо вловлять суспільний запит на «жорсткого й принципового, проте справедливого» лідера. Вибори 2022 року можуть мати схожу тенденцію: деякими з популярних кандидатів є боксер Менні Пак’яо, котрий раніше не обіймав важливих посад, та Іско Морено, мер Маніли з 2019 р.

Високі шанси на успіх має син сумнозвіного диктатора Фердинанд Маркос (молодший). Він не є новим обличчям у політиці: у 1980 р. у віці 23 років Маркос був призначений віцегубернатором провінції Північний Ілокос, у різні періоди був конгресменом у Палаті представників, перебував на посаді сенатора, балотувався на посаду віцепрезидента у 2016 р. і програв Лені Робредо, відстаючи менше, ніж на 1%.

Родріго Дутерте з донькою на церемонії коронації імператора Нарухіто в Японії, жовтень 2019. Reuters

І саме Лені, представниця Ліберальної партії, котра особливо сильно критикує «війну з наркотиками» Дутерте, є ще однією претенденткою. Від початку перебування на своїй посаді вона засуджувала главу держави за поширення жорстокості, його пропозиції повернути смертну кару, арешт Лейли де Ліми. Однак у багатьох питаннях віцепрезидентка активно співпрацювала з урядом Дутерте, зокрема щодо захисту філіппінських працівників, покращення прав жінок, податкової реформи.

Вибори 2022 року підкреслюють династичну спрямованість філіппінської політики й навряд чи призведуть до значних змін у напрямку розвитку країни. Так, найпопулярніший на сьогодні кандидат Фердинанд Маркос (молодший) підтримує «війну з наркотиками» й наголошує на тому, що буде продовжувати курс Дутерте. Інші кандидати, зокрема Ернесто Абелла, прессекретар Дутерте у 2016-2017 рр. у випадку перемоги, імовірно, також не згортатимуть риторику й вектор розвитку, заданий чинним президентом.

Єдиною можливістю «розвернути» країну є повернення до влади Ліберальної партії на чолі з Лені Робредо. В такому новий уряд поновить політику попереднього президента Бенігно Акіно ІІІ, коли внутрішньополітичним пріоритетом була не безпека, а економічна стабільність, а у зовнішній політиці відбувалося протистояння КНР у Південнокитайському морі та підтримувалися союзницькі відносини зі Сполученими Штатами. Проте поки що ліберали відстають в електоральних вподобаннях.

Висновки

Філіппіни – маловпливова держава на міжнародній арені, й не претендують на якусь вагому роль навіть у своєму регіоні. Та попри численні виклики для держави й критику влади за антидемократичні процеси, покращення економічного становища населення, врегулювання конфлікту з сепаратистськими угрупованнями та ефектна (хоча й малоефективна) політика боротьби з наркотиками справили позитивний вплив на підтримку чинного уряду й президента серед народу. Все це дає підстави вважати, що і після виборів 2022 року, хто б не став наступником Дутерте, його політичний спадок продовжуватиме домінувати в країні.

Авторка – Олеся Мацькович, експертка зі Східної Азії Аналітичного центру ADASTRA

Якщо вам сподобався цей матеріал, підтримайте нашу команду на Патреоні. Цим ви допомагаєте розвитку вітчизняної аналітики!