Юридичний фронт: як Україна бореться з рф у міжнародних судах

Минуло вже майже 3 місяці з початку широкомасштабного вторгнення рф. Українські військові дають переконливу відсіч агресору, захищаючи нашу незалежність, в той час як вище керівництво держави та дипломати активно працюють, вибудовуючи міжнародну коаліцію на підтримку України. Проте наша війна точиться не лише на полі бою чи дипломатичній арені, а й у міжнародно-правовій площині. Адже вибити загарбників з власної землі недостатньо – необхідно, щоб усі воєнні злочинці понесли заслужене покарання. Тож у яких міжнародних судових інституціях Київ позивається до москви та які це матиме наслідки – розповідаємо далі.

Варто почати з того, шо російська федерація відзначається вкрай специфічним підходом до міжнародного права. Одна з прийнятих на минулорічному «опитуванні» поправок до конституції – документу, що й так уже складається з переважно декларативних гучних фраз, деякі з котрих періодично визнають «екстремістськими» в самій рф – закріплює можливість не виконувати рішення «міждержавних органів», якщо вони прийняті «у тлумаченні, що суперечить конституції».

Із 2015 р. росія також легалізувала невиконання рішень Європейського суду з прав людини, «якщо таке невиконання буде єдиним способом уникнути порушення основоположних конституційних принципів» (так це обґрунтував конституційний суд, на основі рішення якого було навіть розроблено спеціальний закон). У такий спосіб москва відмовилася виконувати, зокрема, рішення в справі «ЮКОС проти Росії», у якому було закріплено обов’язок виплатити компенсації (астрономічні € 1,866 млрд) колишнім акціонерам компанії, яка в результаті сумнівних юридичних процедур перейшла у власність афілійованих із державою структур після виникнення конфлікту її власника з російським урядом.

Тож, розпочинаючи юридичну боротьбу проти агресора у відповідь на ескалацію війни в Україні, вітчизняні юристи та дипломати були певні: москва проявить шалений спротив спробам притягнути її до відповідальності, а в разі невдачі вдасться до того, що в просторіччі зветься «тупим ігноруванням».

Утім, куди важливішою для росії втратою (хоча, забігаючи наперед, відзначимо, що так і відбулося) стала абсолютна «втрата обличчя» перед світовою спільнотою. Скепсис москви до міжнародного права, яким окремі теоретики любили дорікати Сполученим Штатам («Ірак, Лівія, Югославія…»), змусив змінити позицію навіть тих, кому для цього бракувало всіх злодіянь, починаючи з 2014 р. (або тих, хто сподівався відмовчатися).

Міжнародний суд ООН

Міжнародний суд ООН є чільною міжнародною судовою установою. Його авторитет (а разом з тим і нейтральність та неупередженість) не викликає сумніву. У своїй діяльності Суд керується Статутом, на який посилатимемося далі.

26 лютого 2022 р. (є навіть точний час – 21:30) Україна подала до Суду позов проти рф. Його «наріжним камнем» стало улюблене звинувачення москви на адресу Києва, яке, зокрема, було вжито для обґрунтування початку «спецоперації», а саме «геноцид народу Донбасу». У відповідь Україна, посилаючись на чільний для цієї теми міжнародно-правовий акт – Конвенцію ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього – звернулась до Суду з клопотанням про таке:

·       постановити, що, всупереч тому, що стверджує російська федерація, у Луганській та Донецькій областях не було вчинено жодних актів геноциду, визначених статтею III Конвенції;

·       постановити, що російська федерація не може законно вживати будь-яких дій відповідно до Конвенції в Україні або проти неї, спрямованих на запобігання або покарання нібито геноциду, на основі її неправдивих заяв про геноцид в Луганській та Донецькій областях;

·       постановити, що визнання російською федерацією незалежності так званих «Донецької Народної Республіки» та «Луганської Народної Республіки» 22 лютого 2022 року ґрунтується на фальшивих заявах про геноцид і, отже, є безпідставним;

·       постановити, що «спеціальна військова операція», оголошена російською федерацією 24 лютого 2022 р., ґрунтується на хибному твердженні про геноцид і, отже, не має підстав за Конвенцією;

·       вимагати, щоб російська федерація надала запевнення та гарантії того, що вона не вживатиме жодних незаконних дій в Україні та проти неї, включно із застосування сили, на підставі неправдивих заяв про геноцид;

·       прийняти рішення про повне відшкодування всієї шкоди, заподіяної російською федерацією внаслідок будь-яких дій, здійснених на основі фальшивих заяв росії про геноцид.

Міжнародний суд ООН. B.Maat/Picture-AllianceB

Та головний розрахунок Києва в цьому позові був не просто отримати спростування безглуздих заяв рф (тим більше, що справа може розглядатися роками), а можливість накладення на кремль запобіжних заходів. Відповідно, Україна просила Суд ухвалити такі рішення:

·       російська федерація негайно призупиняє розпочаті 24 лютого 2022 р. військові дії, заявленою метою яких є запобігання й покарання нібито геноциду в Луганській та Донецькій областях;

·       російська федерація негайно забезпечує, щоб будь-які військові або нерегулярні збройні формування, які можуть керуватися або підтримуватися нею, а також будь-які організації та особи, які можуть піддаватися її контролю, керівництву або впливу, не здійснювали жодних кроків на підтримку військових дій, заявленою метою яких є запобігання чи покарання України за вчинення геноциду;

·       російська федерація утримується від будь-яких дій і надає гарантії, що не буде вжито жодних заходів, спроможних погіршити або розширити спір, що є предметом позовної заяви України, або зробити цей спір більш складним для вирішення;

·       російська федерація надає Суду звіт про заходи, вжиті для виконання наказу Суду про тимчасові кроки через тиждень після такого наказу, а потім на регулярній основі, як буде визначено Судом.

Більше про роботу цього органу ми писали тут: Зобов’язання erga omnes, або Як так сталося, що Гамбія подає позов до Міжнародного суду проти М’янми?

Україну на слуханнях у Гаазі представляла команда фахівців із міжнародного права, на чолі якої був Постійний представник Президента України в Автономній Республіці Крим Антон Кориневич.

У листі від 5 березня 2022 р. посол російської федерації в Королівстві Нідерланди (а Суд фізично розташований в Гаазі) зазначив, що його уряд вирішив не брати участь у слуханнях. Зате 7 березня Суду було надіслано письмову відповідь москви. У документі стверджувалося, що, мовляв, рф попередила Генерального секретаря ООН та Раду Безпеки про проведення «спеціальної операції відповідно до ст. 51 Статуту ООН» 24 лютого.

Однак пояснення самої мети не могло не викликати facepalm-реакції в багатьох оглядачів (зокрема автора цього матеріалу): виявляється, «хоча у зверненні від 24 лютого президент путін неодноразово згадував про «геноцид», ці згадки не є те саме, що й посилання на Конвенцію як юридичне обґрунтування її дії, а також і не вказує на те, що російська федерація визнає існування спору відповідно до Конвенції». Іншими словами, рф приплітає якийсь «геноцид за звичаєвим міжнародним правом», однак з огляду на те, що таке слабке посилання підкріплене «конкретним» актом – Статутом ООН (його ст. 51) – воно нібито має виправдовувати проведення «спецоперації»!

Постійний представник російської федерації при ООН васілій нєбєнзя, посилаючись на звернення президента, пояснив на засіданні Ради Безпеки, що «метою спецоперації є захист людей, які протягом восьми років зазнавали знущань і геноциду з боку київського режиму» – себто особа настільки високого рангу по суті просто повторила тези ТБ-пропаганди, виявившись не в змозі надати реальне обґрунтування протиправним діям своєї держави.

Варто знати: Супермаркет пропаганди: російська федерація (частина перша)

Олії у вогонь за два дні підлив і постійний представник рф при Європейському Союзі владімір чижов, згадавши в одному з інтерв'ю, що війна була «спеціальною військовою операцією з забезпечення миру», яка проводилася в рамках «зусиль, спрямованих на денацифікацію», додавши, що «офіційний термін “геноцид”, як він згаданий у міжнародному праві, [якщо] прочитати визначення, . . . пасує доволі добре». Якщо взяти до уваги те, що сьогодні, майже через три місяці потому, навіть кремлівська пропаганда припинила використовувати термін «денацифікація» з огляду на його малозрозумілість («більшість росіян і вимовити не може», як зазначали співрозмовники видання «Проект»), можна побачити, як російська сторона маніпулює поняттями.

У рішенні Суд зазначив, що відповідно до ст. I Конвенції, всі держави-учасниці взяли на себе зобов’язання попереджувати злочин геноциду та карати за нього. Ст. I, утім, не визначає види заходів, які Договірна Сторона може вжити для виконання цього зобов'язання. Однак Договірні Сторони повинні в будь-якому разі сумлінно це робити, зважаючи на інші частини Конвенції, зокрема ст. VIII і IX, а також преамбулу.

Відповідно до ст. VIII Конвенції Договірна Сторона, яка вважає, що геноцид має місце на території іншої Договірної Сторони, «може закликати компетентні органи Організації Об’єднаних Націй вжити таких дій відповідно до Статуту ООН, які вони вважають відповідними для запобігання та припинення актів геноциду або будь-яких інших діянь, перерахованих у ст. III». Крім того, відповідно до ст. IX така Договірна Сторона може передати до Суду спір щодо тлумачення, застосування або виконання Конвенції.

Договірна Сторона може також вдатися до інших засобів виконання своїх зобов'язань щодо запобігання геноциду та покарання за нього – наприклад, міждержавні відносини або обміни в рамках регіональної організації. Однак Суд наголошує, що, виконуючи свій обов’язок запобігати геноциду, «кожна держава може діяти лише в межах, дозволених міжнародним правом», як було зазначено в попередній справі, порушеній щодо Конвенції – «Боснія та Герцеговина проти Сербії та Чорногорії». Дії, які вчиняються Договірними Сторонами «для запобігання та покарання», повинні відповідати духу та цілям ООН, як зазначено в ст. 1 Статуту Організації Об’єднаних Націй.

Зал засідань Генеральної Асамблеї ООН. Kena Betankur/AP

У зв’язку з цим Суд нагадав, що відповідно до статті І Статуту Організації Об’єднаних Націй її цілями є, зокрема, «підтримання міжнародного миру й безпеки». Із цією метою члени зобов’язалися вживати ефективних колективних заходів для запобігання та усунення загроз миру, а також для придушення актів агресії чи інших порушень миру.

«На даному етапі провадження достатньо зауважити, що Суд не володіє доказами, які б підтверджували твердження російської федерації про вчинення геноциду на території України. Крім того, сумнівно, що Конвенція, з огляду на її об’єкт та мету, дозволяє Договірній Стороні одностороннє застосування сили на території іншої держави з метою запобігання або покарання передбачуваного геноциду». Цими двома реченнями Суд перекреслив багаторічний гамір російської пропаганди.

На основі тверджень представників України, з посиланням на положення резолюції Генасамблеї A/RES/ES-11/1 від 2 березня 2022 р., яка «[висловлює] серйозну стурбованість повідомленнями про атаки на цивільні об’єкти, (…) а також про наявність жертв серед цивільного населення, зокрема жінок, людей похилого віку, людей з обмеженими можливостями та дітей», «[визнає], що військові дії російської федерації на території суверенної території України мають такі масштаби, яких міжнародне співтовариство не бачило в Європі десятиліттями, і що необхідні термінові дії, щоб врятувати це покоління від лиха війни», «засуджує рішення російської федерації підвищити готовність своїх ядерних сил» і «висловлює серйозну стурбованість погіршенням гуманітарної ситуації в Україні та навколо неї, а також збільшенням кількості внутрішньо переміщених осіб та біженців, які потребують гуманітарної допомоги».

Суд прийняв рішення задовольнити запит України про вжиття запобіжних заходів. Конкретно проти пунктів про необхідність припинення збройних дій рф проголосували лише судді від росії та КНР.

Дізнавайтеся більше: Як цивілізований світ «скасовує» росію за її війну в Україні

І як же відреагували на це в москві? Насправді, цілком передбачувано. Прессекретар путіна дмітрій пєсков заявив, що його держава, «на жаль», «не зможе взяти до уваги рішення Суду» з огляду на нібито недотримання якихось процедурних питань щодо згоди сторін на розгляд спору: мовляв, якщо представники рф не взяли участі в розгляді, то й виконувати нічого. При цьому факт порожності стільців росіян у приміщенні в Гаазі сам по собі нічого не значить: росія має виконувати рішення Суду вже тому, що є учасницею його Статуту, ст. 59 якого ясно говорить: «Рішення Суду обов’язкове лише для сторін у справі та лише з даної справи».

Чи зможе Україна реально добитися виконання цього рішення москвою? З нинішніми процедурними правилами ООН, на жаль, це є малоймовірним. «Вищою інстанцією», до якої можна звернутися у зв’язку з невиконанням державою рішення Міжнародного суду ООН, є Рада Безпеки ООН, котра може вирішити вжити дій щодо держави, яка, на її думку, ставить під загрозу світовий правопорядок.

От лишень проблема в тому, що росія є постійним членом Радбезу й у цій ролі може спокійнісінько накладати вето на його рішення або й просто не проголосувати за нього. Ст. 27 Статуту ООН говорить, що неголосування вже навіть одного постійного члена не дає рішенню ходу. І байдуже, що ця сама стаття зобов’язує члена Ради Безпеки, що є стороною в спорі, утримуватися при голосуванні з такого питання – рф в особі свого «вихованого вулицею» президента сприймає весь світ як кримінальний район. Вулиця, як відомо, не ринг, там судді немає – хіба лише випадкові поліцейські, озброєні максимум кийками – удари болючі, але зовсім не смертельні для «справжнього хулігана».

Лише наприкінці квітня було зроблено крок до подолання цього «зачаклованого кола»: Генеральна Асамблея ухвалила резолюцію, запропоновану Ліхтенштейном за співавторством 83 держав, якою пропонується зобов’язати постійних членів Радбезу в разі застосування права вето подавати до органу впродовж 72 год письмове обґрунтування, а також скликання протягом 10 днів самої Асамблеї. При цьому подолання права вето все одно лишається неможливим: держави не зможуть «переголосувати», але зможуть заслухати пояснення щодо мотивів його накладення та обговорити між собою – можливо, прийнявши за підсумками якусь відповідну резолюцію.

Читайте також: Право вето – ахіллесова п'ята Радбезу ООН

Як зазначив постійний представник Ліхтенштейну Крістіан Венавезер, часте використання вето «є найочевиднішим свідченням» складності діяльності Радбезу. Усі держави-члени ООН, за його словами, поклали на Раду велику відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки й погодилися, що вона діятиме від їхнього імені. Крім того, право вето супроводжується обов’язком постійно працювати над досягненням цілей і принципів Статуту Організації. Тому членам загалом слід дати принаймні якесь право голосу, коли Рада неспроможна діяти. Зазначаючи, що текст відображає прихильність багатосторонності, Венавезер підкреслив, що «ніколи не було більшої потреби в оновленні задля забезпечення в цьому відношенні центральності ролі Організації Об’єднаних Націй».

Отож, навіть попри відсутність, на перший погляд, чітко видимих практичних результатів запропонованої Вадуцом реформи, насправді вона значною мірою посприяє підвищенню звітності ООН: постійні члени, що, маючи статус «країн-переможців», понад 70 років застосовують право вето фактично як заманеться, відтепер будуть змушені пояснювати мотиви, що підштовхнули їх до такого кроку. Для Росії цей процес може виявитися вкрай неприємним: як зазначалося вище, більшість міфів про «сумісність зі Статутом ООН» та «денацифікацію» вже було розвінчано, тож доведеться неабияк викручуватися в намаганні вигадати якісь задовільні пояснення. А це, у свою чергу, призведе до посилення її і так вже доволі значної ізоляції в Організації.

Міжнародний кримінальний суд

Міжнародний кримінальний суд (МКС) – перша постійна міжнародна судова установа, в компетенцію якої входить притягнення до відповідальності (на відміну від Міжнародного суду ООН) конкретних фізичних осіб, причетних до скоєння геноциду, злочинів проти людяності та воєнних злочинів.

Проблемою для України є її невизначений статус щодо МКС. Вона є підписантом Римського статуту – основоположного документу установи – але так і не спромоглася його ратифікувати, зокрема з огляду на висновок Конституційного Суду № 3-в/2001 (2001 р.), у якому було визнано, що МКС виконує «доповнювальну функцію» щодо національних судів, тож ратифікація Статуту можлива лише за внесення змін до Конституції України – з 2019 р. таке положення наявне у її ст. 124.

Детальніше про проблему: Відкритий шлях до ратифікації Римського статуту

Нині Україна активно співпрацює з Міжнародним кримінальним судом щодо притягнення до відповідальності ключових «облич» російської агресії. Зокрема, 3 травня 2022 р. Верховна Рада проголосувала в І читанні законопроєкт, за яким передбачається внесення змін до Кримінального процесуального кодексу щодо співпраці з МКС. Пропонується визначити порядок консультацій з установою та відповідальних за це осіб, вирішення питань затримання й передачі переслідуваних тощо.

Карім Хан та генпрокурорка України Ірина Венедіктова в Бучі. Volodymyr Petrov/Reuters

Карім Хан, спеціальний прокурор МКС, відвідував Україну й неодноразово зазначав, що скоєні тут злочини підпадають під його юрисдикцію. На початку березня до України була направлена слідча група МКС для збору доказів. МКС також створив спеціальний портал, через який будь-яка особа, яка може мати інформацію, що стосується ситуації в Україні, може зв’язатися зі слідчими.

З огляду на те, що злочини російських військ сталися на українській території, Суд може працювати з ними, оскільки Україна надала згоду на здійснення ним своєї юрисдикції. Водночас оглядачі (зокрема колишній заступник Генерального прокурора Гюндуз Мамедов) неодноразово наголошували на тому, що розгляд МКС є доволі довготривалим процесом, що загалом характерно для міжнародних судових установ.

Водночас висловлюються зауваження, що «здобиччю» Суду стануть хіба що фактичні виконавці та їхні безпосередні командири, як і у випадку з процесами щодо більшості «гарячих точок». Для того аби побачити на лаві підсудних тих-таки шойгу та гєрасімова (не кажучи вже про путіна), необхідно добитися якимось чином їхньої видачі, а такий варіант можливий, найімовірніше (хоча не факт), лише після зміни керівного режиму. Наприклад, після революції 2019 р. у Судані нова влада посадила до в’язниці переслідуваного МКС президента Омара аль-Башира.

Колишній диктатор, якого звинувачують у керівництві скоєнням злочинів проти людяності та воєнних злочинів у ході бойових дій у регіоні Дарфур, отримав від національного суду лише 2 роки позбавлення волі за участь у корупційних злодіяннях. При цьому нинішня влада Судану демонструвала, що готова співпрацювати з МКС і видати аль-Башира. Якщо до влади в москві не прийдуть особи, готові усунути від влади путіна з колегами та заявити про необхідність покарання його за щось типу «розв’язання катастрофічної для росії війни», то сумнівно, що президент, міністри й військове командування будуть реально покарані.

Міжнародний трибунал

Ідея створення спеціального (ad hoc) трибуналу для звершення правосуддя над винуватцями жахливих злочині в Україні є доволі оригінальною та несе в собі значний символізм. Представники союзних держав ще до завершення Другої світової (а саме 1942 р.) прийняли рішення про заснування трибуналу, завданням котрого було вирішити долю нацистських злочинців, причому існували плани провести окремий процес щодо Адольфа Гітлера особисто.

Нещодавно групою фахівців – серед яких колишній прем’єр Британії Гордон Браун, нещодавно обраний суддею ЄСПЛ відомий український юрист-міжнародник Микола Гнатовський, колишній прокурор Нюрнберзького трибуналу Бенджамін Ференц та інші – було прийнято заяву з закликом створити спеціальний трибунал для розслідування подій в Україні – як органу, що має підтримувати зусилля МКС із цього приводу. Також Рада Європи, членом якої є Україна, офіційно підтримала заснування такого трибуналу у своїй резолюції «Наслідки агресії рф: роль і реакція Ради Європи».

При цьому деякі спеціалісти, як-от австралієць Кевін Джон Геллер, ставляться до ідеї трибуналу доволі скептично (наприклад, з огляду на те, що невідомо, чи вдасться забезпечити фізичну присутність осіб типу путіна чи лаврова, а коли й вдасться – то чи буде надано трибуналу право судити їх (хоча надання теоретично й можливе)).

Раніше ми писали про таке: Can the International Criminal Court Restore Fairness for Ukrainе?

Тож чи дійсно створення міжнародного трибуналу є доброю ідеєю? Говорячи про символічний, історичний та політичний сенси, відповідь однозначно – так. Його проведення – особливо, як це неодноразово пропонувалося, в одному з найбільш постраждалих від агресії міст типу Бучі або Маріуполя – стало б логічним підсумком перегляду статусу-кво, що зберігався від самого 1945 року. росія втратила будь-яке право називатися «країною-переможцем»; у своїй нестримній жорстокості, спрямованій проти українського населення, у якій уже цілком яскраво проглядаються ознаки геноциду, вона перевершила переможену тоді нацистську Німеччину. Проведення такого трибуналу стало б тріумфом принципів міжнародного права, людяного підходу до міжнародних відносин і дало б зрозуміти всім державам світу принцип суверенної рівності держав: неважливо, яку репутацію має та чи інша країна; втрата її може бути справою одного дня.

Установче засідання Трибуналу щодо екс-Югославії, 17 листопада 1993 р. UN Legal Office

Водночас із міжнародно-правової та більш практичної точки зору така ідея може видатися дійсно спірною. Як правильно зазначив Геллер, навіть символізм цього кроку буде вже менш яскравим з огляду на те, що майже 150 держав світу в тій чи іншій формі засудили війну, розв’язану москвою – і це вже потужний меседж світової солідарності з Києвом. «Як би це виглядало, – риторично запитує юрист, – якщо міжнародне співтовариство таки створило спеціальний трибунал щодо агресії росії, якому так і не вдалося б нікого переслідувати й засуджувати на практиці? Хіба це не просто, – зауважує він, – підтвердило б, що деякі держави, більш потужні у військовому плані та менш уважні до міжнародного права, можуть фактично безкарно здійснювати агресію? І навіть якби такому трибуналу таки вдалося провести успішне розслідування, чи були б інші потенційні агресори справді налякані перспективою, що в разі скоєння ними агресивного нападу міжнародне співтовариство «поклопочеться» створити ще один трибунал ad hoc (спеціалізований)?»

Єдиним обґрунтуванням, яке бачить Геллер, для створення трибуналу було б гіпотетичне надання йому Міжнародним судом можливості переслідувати путіна та лаврова як осіб, захищених імунітетом від переслідувань у судах національних. У рішенні 2002 р. в справі «ДРК проти Бельгії», що стосувалася видачі Бельгією ордеру на арешт міністра закордонних справ Конго, Міжнародний суд дійсно підтвердив, що трибунали (як-от із колишньої Югославії та Руанди) можуть мати такі повноваження. При цьому, за Геллером, Міжнародний суд так і не пояснив вичерпно, що саме робить той чи інший кримінальний трибунал міжнародним і таким, що може не зважати на імунітет.

Читайте також: Трансформація системи міжнародної безпеки і подальша роль України

Для деяких трибуналів пояснення є порівняно простим. Нацистські чиновники, наприклад, не користувалися особистою недоторканністю в Нюрнберзькому трибуналі, тому що Союзна контрольна рада, яка виконувала функції уряду Німеччини після війни, негласно відмовила їм у застосуванні імунітету (зокрема і президентові Карлу Деніцу, що обіймав посаду менш як місяць). Відповідачі в трибуналах у справах Руанди та колишньої Югославії не користувалися імунітетами, оскільки ці трибунали були створені відповідно до обов'язкових резолюцій Ради Безпеки ООН. А підсудні, які є громадянами держав-учасниць, не користуються особистою недоторканністю в МКС, оскільки ті мовчазно відмовляються від імунітету своїх посадових осіб, коли вони ратифікують Римський статут.

У тій-таки справі про ордер на арешт Міжнародний суд наголосив, що держави не мають права ігнорувати особистий імунітет урядовців інших держав, навіть якщо їх достовірно підозрюють у скоєнні серйозних злочинів за міжнародним правом. Крім того, держави не могли створити сам МКС із наміром ігнорувати особистий імунітет урядовців держав, які не є учасниками Римського статуту.

Підсумки

Робота України з міжнародними судовими установами є важливою й необхідною, але передовсім як доповнення зусиль національних судів України. Використання можливостей уже наявних інституцій вбачається найбільш доцільним у цьому випадку, позаяк ідея трибуналу – хоча вона є надзвичайно символічною як для майбутньої перемоги України, так і для тріумфу міжнародного правосуддя – доволі складна в плані реалізації практичних та міжнародно-правових аспектів.

Надзвичайно важливо використати момент єдності політичної волі високопосадовців, а також міжнародних міжурядових та судових організацій, аби забезпечити невідворотність покарання винних у жахіттях війни. Водночас роботі з судовими установами має відповідати також комплекс заходів із подальшої міжнародної ізоляції російської федерації, бажаною кульмінацією якої є позбавлення москви статусу постійного члена й права вето в Раді Безпеки ООН.

Складність реалізації цієї процедури, а також, як показує практика, вкрай грубого й негідного поводження з цим надзвичайно важливим правом наштовхують на думку про необхідність перегляду інституційного механізму Радбезу загалом. Як відомо, «велика сила тягне за собою велику відповідальність»; утім, цей принцип не було реалізовано в правилах діяльності Ради; на хвилі післявоєнної ейфорії те, що задумувалося як набір надзвичайно важливих механізмів, перетворилося в можливість іти ва-банк, нічим не жертвуючи. Обмеження постійних членів Радбезу – фундаментальний крок для недопущення подальших зазіхань потенційних агресорів на цілі та принципи ООН.

Автор – Богдан Мироненко, експерт із Центральної Європи та Балкан Аналітичного центру ADASTRA

Сподобалася стаття? Тоді підтримайте вихід нових матеріалів на Патреоні. Разом зможемо більше!