«Дружба до всіх, ворожість ні до кого»: актуальні внутрішні та зовнішньополітичні виклики Бангладеш

Цього року Народна Республіка Бангладеш відзначає 50-ту річницю незалежності, здобутої у війні проти Пакистану. З часу того конфлікту держава більше не брала участь у війнах, які доволі часто спалахують у цій частині світу, закріпивши навіть у своїй конституції прагнення до мирного співіснування зі всіма сусідами. Та попри те, що сам Бангладеш не проявляє лідерських амбіцій у регіоні, він займає важливе місце в протистоянні Індії та Китаю, а також став головною «жертвою» нестабільної безпекової ситуації у М’янмі. Які ще внутрішні та зовнішньополітичні проблеми стоять наразі перед молодою республікою – читайте далі у статті.

Протягом майже всієї своєї історії Народна Республіка Бангладеш географічно, культурно й політично належала до індійського цивілізаційного простору та навіть досі багато в чому проявляється її схожість із сусіднім індійським регіоном – Західною Бенгалією. З нею Бангладеш становить єдину історичну область: бенгальське населення по обидва боки кордону розмовляє однією мовою, має схожі звичаї та сповідує єдину мусульманську релігію.  

В колоніальний період територія Бангладеш входила до Британської Індії, яка з прийняттям у серпні 1947 року британським парламентом Акту про індійську незалежність була розділена на дві суверенні держави із переважно індуїстським (Індія) та мусульманським (Пакистан) населенням. У 1947-1971 роках Бангладеш входив до складу Пакистану як його східна провінція. Незважаючи на те, що обидві частини країни сповідували іслам, культурні, мовні та етнічні відмінності між ними давалися в знаки. Відсутність політичної єдності, тяжіння до сепаратизму та важка економічна ситуація (Бангладеш залишався найбіднішим регіоном держави) зрештою призвели до війни 1971 року, в результаті якої Бангладеш здобув самостійність.

У 1947-1971 Бангладеш входив до складу Пакистану. Бангладеш і індійський штат Західна Бенгалія становлять історичну бенгальську область

Протягом періоду незалежності в країні кілька разів змінювалася форма правління, тому тут керували як націоналістичні бенгальські, так і пропакистанські партії. Сьогодні ж Бангладеш – унітарна парламентська республіка. Держава посідає 8 місце у світі за кількістю жителів (164 млн), проте знаходиться лише на 138 позиції за рівнем ВВП на душу населення. Хоча в останні роки її економіка стабільно зростає на 6-8%, близько чверті громадян все ще перебувають за межею бідності. Водночас бангладеський політичний режим залишає бажати кращого: хоча країна й позиціонує себе як демократія, вона є типовим гібридним режимом на межі з авторитарною формою правління.

Той, на кого покладають великі надії

Бангладеш є однією з тих економік, які розвиваються найшвидше у світі. Країна поставила за мету до 2026 року вийти з переліку ООН найменш розвинених країн, що, відповідно, призведе до визнання прогресу в державі на міжнародному рівні й надходження сюди інвестицій. Після того як у 2009 році Шейх Хасіна, донька першого президента країни Муджибура Рахмана, очолила бангладеський уряд, країна увійшла в період стабільності: новий лівоцентристський уряд проводив успішну фіскальну політику, знизив рівень ісламістського тероризму, розширив мережу соціального забезпечення й реалізував успішні інфраструктурні проєкти. Якщо в 1991 році рівень бідності населення Бангладеш становив 44%, то у 2019-му він не перевищував 21%. Хоча це все одно багато, динаміка очевидно позитивна.

Вас може зацікавити: Бруней Даруссалам: як живе ісламська абсолютна монархія

Якщо говорити про те, яку роль відіграє Бангладеш у регіоні, варто зазначити, що специфічне географічне положення країни обумовило інтерес до нього з боку інших акторів. Зокрема, Індія використовує бангладеську територію для залізничного й водного сполучення між своєю основною частиною та північно-східним регіоном, який відділений від решти вузьким перешийком – коридором Сіліґурі. Бутан та Непал, котрі не мають виходу до моря, також зацікавлені у співпраці з Бангладеш для отримання шляху експорту та імпорту товарів через Індійський океан. Тому попри те, що Бангладеш аж ніяк не претендує на роль регіонального центру сили, зацікавленість інших азійських держав у країні дозволяє їй користуватися вигодами від притоку інвестицій та економічної співпраці з ними. 

Зовнішньополітичні орієнтири

Відносини Бангладеш з іншими країнами регіону є, на диво, стабільними. На відміну від Індії, Афганістану чи Пакистану, Бангладеш не має жодних територіальних конфліктів зі своїми сусідами, натомість розбудовує дружні відносини з усіма.  

Традиційно найбільшим політичним та економічним партнером країни залишається Індія, що не дивно, зважаючи на тісний історичний розвиток двох держав та нинішнє географічне положення. Щоправда, у відносинах між республіками останніми роками, після посилення націоналістичної риторики індійського прем’єра Нарендри Моді, виникають певні подразники. Зокрема недружньо офіційна Дакка сприйняла ухвалення Індією поправок до Закону про громадянство 2019 року, які дискримінують мусульманське населення. У самому ж Бангладеш 89% громадян сповідують іслам. Так, прем’єр-міністерка країни Шейх Хасіна назвала рішення індійського парламенту «непотрібним», а згодом були скасовані візити до Нью-Делі бангладеських міністрів закордонних і внутрішніх справ.

Детальніше про проблему в матеріалі: Націоналістичний поворот Моді: чому в Індії дискримінують мусульман?

Після чергової перемоги Шейх Хасіни та її партії «Народна ліга» на парламентських виборах 2014 року, країна почала розширювати економічні зв’язки з Китаєм: між державами було підписано кілька меморандумів про взаєморозуміння й угод про спільне підприємництво. У липні 2020 року КНР зняла мито на ввіз 97% бангладеських товарів. Водночас у Бангладеш реалізовуються інфраструктурні проєкти під керівництвом китайських компаній: наприклад, відбувається будівництво міжнародного терміналу в аеропорті м. Сілхет компанією Beijing Urban Construction Group, дворівневого мосту через р. Падма (найбільш складний інфраструктурний проєкт, будь-коли реалізований в країні), збільшуються китайські інвестиції у сферах рибної ловлі, морських перевезень, текстильної промисловості, переробки сільськогосподарської продукції.

Крім того, Бангладеш посідає важливе місце в планах Китаю щодо ініціативи «Пояс і шлях»: тут відбувається будівництво швидкісної залізничної магістралі, що поєднає столицю Дакку з портовим містом Читтагонг. Інші проєкти в рамках «Поясу і шляху» включають створення особливої економічної зони Китаю в частині округу Читтагонг, у якому буде запроваджено привабливу для інвесторів економічну систему управління за китайським зразком; також планується будівництво кількох сотень кілометрів автомобільних доріг. Для Пекіна це не лише можливість перетворити одного з економічних партнерів Нью-Делі на свого стратегічного союзника, а й забезпечити собі шляхи для експорту та імпорту. Так, завдяки своєму виходу до Бенгальської затоки Бангладеш може стати частиною економічного коридору, що пов’яже його з М’янмою та Китаєм і дозволить Пекіну реалізувати «Морський шовковий шлях ХХІ століття».

Більше про глобальну китайську ініціативу в нашому спецпроєкті «Один пояс, один шлях»

Звісно, така тенденція ще не свідчить про погіршення відносин Бангладеш з Індією, оскільки національні інтереси залишаються важливішими, ніж короткострокові непорозуміння. Протягом практично всієї своєї історії країна проводить політику балансування, не допускаючи пріоритезування відносин з кимось одним зі своїх сусідів. Навіть у бангладеській конституції зазначено про «дружбу до всіх, ворожість ні до кого».

У будь-якому разі конфлікт з Індією для Дакки є найменш бажаним сценарієм, тож вона не допускатиме погіршення відносин з Нью-Делі. Сприяє цьому й історична пам’ять. Під час війни за незалежність від Пакистану в березні – грудні 1971 року, Бангладеш отримував допомогу від уряду Індіри Ганді: Індія фінансувала діяльність бангладеської Армії визволення, котра вела партизанську боротьбу проти Пакистану. Фактично, Бангладеш завдячує Індії своєю незалежністю, що створює певну солідарність між двома республіками. Тож попри інтенсифікацію відносин Китаєм, співробітництво Бангладеш з Індією залишатиметься незмінним.

Про індійсько-пакистанське протистояння читайте тут: Конфлікт у Кашмірі: локальне протистояння чи глобальна конфронтація?

Справді, Індія є найбільшим після Китаю торговельним партнером Бангладеш у Південній Азії. Крім того, держави проводять спільні військові навчання, співпрацюють у культурній сфері за сприяння Культурного центру Індіри Ганді в м. Дакка, а також постійно відбуваються двосторонні візити лідерів країн. Більше того, Індія інвестує в численні інфраструктурні проєкти Бангладеш, зокрема в будівництво залізниці Акхаура – Агартала, поглиблювальні роботи на внутрішніх водних шляхах, спорудження 130-кілометрового нафтового трубопроводу та інші. Цікаво також, що 54 річки, які протікають через країну (серед них і головна артерія Південної Азії Ганг), беруть свій початок в Індії, і це робить водну безпеку Бангладеш залежною від свого сусіда.

Саміт Шейх Хасіни та Нарендри Моді в Нью-Делі, жовтень 2019 р. Mohd Zakir/Hindustan Times 

Зовсім іншими є відносини з Пакистаном, у складі якого Бангладеш перебував більше 20 років як провінція Східний Пакистан. Протягом цього періоду Ісламабад не зміг ефективно керувати територією через її віддаленість (на понад 1500 км), що призвело до стагнації економіки, зубожіння населення, неефективної боротьби зі стихійними лихами та, відповідно, зростання сепаратистських настроїв. Згідно з офіційно інформацією Дакки, під час війни за незалежність 1971 року загинули 3 млн бангладешців. З моменту визнання Пакистаном незалежності Бангладеш відносини між країнами були досить холодними.

Хоча Імран Хан, прем’єр-міністр Пакистану з 2018 року, ініціював зближення двох країн, що зокрема проявилося в призначенні нового пакистанського посла в Бангладеш у минулому році (з 2016 року в Дацці не діяло дипломатичне представництво Пакистану), існують дві вагомі причини, чому потепління між країнами відбуватиметься повільно. По-перше, Дакка все ще очікує офіційного вибачення від Ісламабада за смерті бангладешців у 1971 році, кваліфікуючи тодішні дії Пакистану  як геноцид.

По-друге, серйозним подразником у відносинах залишається проблема бігарських біженців. Бігарці – народ, який історично проживав в індійському регіоні Бігар (нині штат), що біля кордону з Непалом. Після вже згаданого розділення Британської Індії 1947 року бігарці-мусульмани, які ідентифікували себе як пакистанці, почали переселялися на територію Східного Пакистану, тобто сучасного Бангладеш. Вони підтримували центральний уряд на противагу сепаратистським настроям місцевого населення і були сприйняті вороже корінним бенгальським народом. Вже після здобуття незалежності Дакка неодноразово вимагала від Ісламабада переселити до себе кілька сотень тисяч бігарців, однак Пакистан відмовляє, адже має достатньо своїх проблем із біженцями з Афганістану. Тож поки ця проблема продовжує створювати напругу у відносинах двох країн.

Криза біженців

Однак не лише зовнішньополітичні виклики непокоять бангладешців: набагато серйознішими для розвитку країни та її безпеки є внутрішні загрози, серед яких чільне місце посідає проблема біженців-рогінджа. Представники цієї народності, що історично проживає на території сусідньої М’янми, почали втікати в Бангладеш в серпні-вересні 2017 року, коли військові країни (які, до речі, здійснили державний переворот у лютому цього року) почали справжній геноцид рогінджа.

Детальніше про проблему: Ісламофобія в дії: як у М’янмі виживає найбільш переслідувана меншина світу

Наразі в Бангладеш налічується близько 1.1 мільйона біженців, більшість із яких розміщені в таборах округу Кокс-Базар. При цьому умови проживання тут жахливі: вимушені переселенці живуть у самотужки побудованих хатинах, що постійно руйнуються в сезон дощів; гуманітарна допомога розподіляється нерівномірно; замість звичайних шкіл у таборах функціонують медресе, де діти вивчають Коран. До того ж бангладеський уряд обмежив свободу пересування рогінджа по країні, для того щоб ті не створювали проблем для самих бангладешців. 

Табір рогінджа в окрузі Кокс-Базар, березень 2019 р. Kazi Salahuddin Razu/Getty images

Щоб якось вирішити проблему, у грудні 2020 року бангладеський уряд почав переселяти біженців на безлюдний острів Башан Чар, що знаходиться в Бенгальській затоці. Напередодні тут було побудовано триповерхові будинки, розроблена система постачання прісної води й зв’язку з материковою частиною. Але проблема в тому, що це ставить рогінджа в не надто кращі умови, аніж в переповнених таборах для біженців, тому що тепер вони будуть відрізані від решти материка, не маючи доступу до нормальної медицини й інфраструктури. Крім того, острів часто затоплюється під час дощів. Коли ООН закликала спершу допустити сюди міжнародну комісію, яка б визначила, чи є умови на острові безпечними для людей, бангладеський уряд відмовився.

Більше про актуальну ситуацію в країні: М'янма між демократією та авторитаризмом

Насправді переселення на острів поки що є найкращим із найгірших та єдиних можливих варіантів врегулювання ситуації, але за умови, що міжнародні організації будуть надавати біженцям постійну гуманітарну допомогу, а уряд забезпечить комунікацію з материковою частиною. Проте територія острова сама по собі невелика (40 км2), що дозволяє переселити сюди лише незначну частину біженців. Раніше ж бангладеський уряд планував репатріювати рогінджа назад до М’янми, однак був змушений відмовитися від своїх планів через протест міжнародних організацій.

І все ж криза залишається невирішеною. Сьогодні в Бангладеш проживає понад 1 млн біженців із М’янми, а уряд країни не може ані порушити міжнародні зобов’язання й репатріювати їх, ані забезпечити біженців належними умовами існування. Варто врахувати, що ресурси необхідні і в інших сферах, особливо під час боротьби з наслідками пандемії COVID-19.

Проблема коридору Сіліґурі

Іншим викликом для національної безпеки Бангладеш є імовірність повномасштабного індо-китайського конфлікту. Проблема залишається актуальною, оскільки КНР не знімає претензії на деякі ділянки індійської території, а прикордонні сутички між сторонами відбуваються ледь не щороку. Особливо тривожним видався 2020-й, коли в результаті бійок між військовими на кордоні вперше за довгий час навіть з’явилися жертви. Зіткнення відбулися у травні в індійському штаті Сіккім, а вже через місяць – у регіоні Ладакх.

Дізнавайтеся більше: Загострення на індо-китайському кордоні: як Пекін встановлює гегемонію в регіоні

Китай претендує на кілька територій, що належать Індії, і одна з них – індійський штат Аруначал-Прадеш, що сполучений з основною частиною країни тонкою смужкою землі – так званим коридором Сіліґурі. Цей коридор шириною у 20 кілометрів розташований між Непалом і Бангладеш, але що більш важливо, він знаходиться за 100 кілометрів від кордону з Китаєм, і Нью-Делі побоюється, що, якщо КНР раптом розпочне захоплення Аруначал-Прадешу, то основні індійські сили будуть відрізані від цього штату швидким марш-кидком китайських військ і блокуванням коридору.

У такому випадку територія Бангладеш, що розташовується південніше від Сіліґурі, стане для Індії єдиним способом зв’язку зі своєю північно-східною частиною. Таким чином, залучення Бангладеш до індо-китайської війни у випадку її розв’язання буде неминучим, що суперечить баченню Дакки свого місця у відносинах з Нью-Делі. Для держави зі слабкими збройними силами та небажанням нести людські й матеріальні втрати участь у конфлікті є максимально небажаною.  

На шляху до авторитаризму

Занепокоєння викликає також і ситуація з демократією та свободами в країні. Прийнявши у жовтні 2018 р. Закон про цифрову безпеку, бангладеський уряд узаконив арешти представників ЗМІ, які критикували дії влади, і таким чином обмежив свободу слова в країні. Лише за минулий рік декілька десятків журналістів були ув’язнені за публікації, котрі висвітлювали неефективність уряду в боротьбі з COVID-19. Фактично закон встановив відповідальність за поширення «дезінформації» про діяльність уряду, хоча очевидно, що за рішенням влади як неправду можна трактувати будь-яку критику і як наслідок притягувати представників неугодних медіа до відповідальності.

Цікаво знати: Протести в Таїланді: чи вдасться тайцям змусити владу стати на шлях демократизації?

Придушення свободи слова не є єдиним показником провалу демократії в Бангладеш. Міжнародні правозахисні організації повідомляють про збільшення в країні випадків насилля проти жінок. При цьому, коли міністр юстиції повинен був сформувати комісію, яка б вирішила проблему насилля, вона так і не почала діяти. Іншою проблемою є придушення політичних опонентів. Після того як Шейх Хасіна перемогла на виборах 2009 року, звичними стали безпідставні арешти прихильників опозиційної Націоналістичної партії. Корумпованими залишаються бангладеські освітні установи, поліція, суди й інші органи, що, безперечно, стоїть на заваді демократичному розвитку країни.

Висновки

Таким чином, попри зростання економіки й відносну стабільність у зовнішній політиці, Бангладеш залишається бідною країною зі слабкими демократичними інститутами та проблемами з правами людини. Не зникають також і загрози національній безпеці країни, як-то криза біженців чи можливість залучення до індо-китайського конфлікту. Разом з тим, Бангладеш залишається вірним своїй політиці балансування у відносинах з регіональними лідерами, зберігаючи добросусідські відносини як з Пекіном, так і з Нью-Делі.

З іншого боку, коли після здобуття Бангладеш незалежності тодішній радник Річарда Ніксона з національної безпеки Г. Кіссінджер назвав його «бездонною корзиною» («bottomless basket»), вказуючи на те, що країна буде перебувати в стагнації та гуманітарній кризі, виявилося, що він помилявся. Сьогодні Бангладеш має важливе стратегічне значення для своїх сусідів, які вкладають у нього інвестиції та допомагають економічно, що дозволяє нам сподіватися на покращення добробуту населення в майбутньому.

Авторка – Мацькович Олеся, експертка зі Східної Азії Аналітичного центру ADASTRA