PER ASPERA – AD ASTRA I THINK TANK

Ranked Best New Think Tank by 2020 Global Go To Think Tank Index

Еволюція арктичної політики Євросоюзу та її актуальний стан

Еволюція арктичної політики Євросоюзу та її актуальний стан

Осінь 2021 року запам’яталася нормативно-правовим посиленням стратегічної ролі ЄС у Світовому океані та окремих регіонах нашої планети. Насамперед більшість фахівців з політики Євросоюзу цілком справедливо зосередилася на аналізі довгоочікуваної Індо-Тихоокеанської стратегії ЄС. Публікація ж нової редакції іншого важливого документа – Європейської арктичної стратегії – натомість пройшла куди більш непомітно. Саме тому ми вирішили розібратися, що нового вона привнесе в діяльність організації в крайньому північному регіоні планети та яких змін арктична політика Брюсселя зазнала за останні десятиліття. Про це докладно далі.

Арктична хвиля північноєвропейської інтеграції

Після трансформації Європейського економічного співтовариства в Європейський Союз у 90-ті роки минулого століття, новостворене інтеграційне об’єднання було передусім сконцентроване на посиленні власного потенціалу та суб’єктності в міжнародних відносинах. Одним із перших успіхів ЄС стала хвиля розширення 1995 року, коли до нього приєдналися, окрім Австрії, також Фінляндія та Швеція – дві взірцеві країни Північної Європи з високим рівнем соціально-економічного розвитку та екологічних стандартів.

Безумовно, Євросоюз отримав вигоду від такої інтеграції, адже буквально через кілька років після його інституційного становлення як нової організації до амбітного континентального проєкту долучилися держави, які беззаперечно поділяють європейські цінності та зміцнюють спільний ринок ЄС.

У полярному контексті приєднання Фінляндії та Швеції до ЄС означало, що в цього інтеграційного утворення з’явився надзвичайно цінний географічний козир – вихід не просто до Північної Європи, а до самої Арктики. Хоча ці країни не мають володінь у Північному Льодовитому океані, їхні території перетинає Північне полярне коло, що засвідчує приналежність цих держав до арктичного регіону.

Будівля Європейського парламенту в Брюсселі: на передньому плані поруч із прапором Євросоюзу можна побачити національні прапори Швеції та Фінляндії – держав, чиє приєднання до ЄС стало поворотним моментом з погляду арктичної політики. EU Multimedia Centre

Третьою країною, яка надала Євросоюзу можливість позиціонувати себе в якості арктичного гравця, стала Данія, а саме острів Ґренландія у її володінні. Одразу потрібно уточнити, що у 80-х роках минулого століття цей острів (що має автономію у складі Королівства Данія) вийшов з Європейського економічного співтовариства, проте досі залишається спеціальною територією Данії, а мешканці острова мають громадянство ЄС.

Від периферійності до транснаціональної ініціативності

Оскільки на стику тисячоліть Європейський Союз був надзвичайно зайнятий першочерговими для інтеграційного утворення процесами, як-от запровадженням спільної валюти євро, то в регіональному вимірі зовнішньої політики увага була зосереджена лише на найважливіших куточках світу. Такий status quo почав змінюватися з актуалізацією формування інтегрованої морської стратегії Євросоюзу, кульмінація якої припала на 2007 рік. У процесі підготовки цієї стратегії політики почали звертати увагу, що з огляду на переформатування маршрутів міжнародних морських перевезень дуже перспективним є розташування Північно-Льодовитого океану.   

Хронологічно ці події збіглися зі зростанням медійного інтересу до Арктики та її місця у світовій політиці. Сенсаційні відкриття нафтогазового потенціалу регіону, раптові експедиції держав до Північного полюса та оприлюднення досліджень про глобальне потепління в полярних регіонах створили певне відчуття невизначеності майбутнього цієї вразливої частини планети.

Європейські політики, для переважної більшості яких Арктика зі зрозумілих причин видавалася цілковитою екзотикою, на той час не володіли потужним бекграундом аналітичної обізнаності щодо нюансів регіональної системи взаємодії, яка вже тоді знаходилася на доволі високому рівні серед інших держав, залучених в арктичний простір. Усвідомлюючи, що ЄС повинен артикулювати свою позицію стосовно потенційно важливого регіону, європейські чиновники вирішили діяти швидко та без глибинного попереднього дослідження, що призвело до контроверсійних результатів.

Правові колізії по-арктичному

Жовтень 2008 року став епохальним періодом для найбільш турбулентного етапу формування арктичної політики ЄС. Саме тоді 597 депутатів Європейського парламенту проголосували за резолюцію, що спонукала до міжнародних переговорів, кінцевою метою яких мало бути прийняття Договору про Арктику, схожого за своєю сутністю на Договір про Антарктику.

Зазначена ініціатива європарламентарів була вкрай суперечливою і навіть контрпродуктивною. Річ у тім, що ще за кілька місяців до прийнятої резолюції п’ять суверенних арктичних держав ухвалили декларацію в Ілуліссаті в Ґренландії, згідно з якою вони підтверджували свою відданість урегулюванню будь-яких суперечок в Арктиці на основі міжнародно-правових домовленостей та особливо Конвенції ООН із морського права.

Читайте також: Арктична політика Фінляндії

Хоча Фінляндія, Швеція та Ісландія не підписували зазначений документ з огляду на відсутність виходу до Північного Льодовитого океану, уже факт досягнення такої угоди був прикладом конструктивного співробітництва основних арктичних акторів, здатних ефективно вирішувати регіональні питання юрисдикційного характеру на підставі усталених норм. А це означає, що резолюція Євросоюзу про необхідність суттєвої модифікації правового регулювання відносин в Арктиці з’явилась на світ у період, коли такий механізм і так успішно впроваджувався.

Арктичні держави за межами об’єднання відреагували на таку резолюцію Європейського парламенту вкрай негативно. Особливо активними виявилися дипломати Норвегії – впливової арктичної країни, що входить до Європейської економічної зони та історично має надзвичайні близькі партнерські відносини з ЄС. З ініціативи Осло була терміново організована серія двосторонніх консультацій між лідерами ЄС та високопосадовцями Міністерства закордонних справ Норвегії.

Зусилля норвежців з адвокації перед європосадовцями ефективності розроблених арктичними державами інструментів підтримання правопорядку в регіоні принесли щедрі результати. Уже через місяць після резолюції Європарламенту зустрілися тодішні прем’єр-міністр Норвегії Єнс Столтенберг та президент Європейської комісії Жозе Мануел Баррозу, який офіційно визнав, що Конвенція ООН із морського права є достатнім юридичним механізмом для врегулювання арктичних територіальних питань.

Прем’єр-міністр Норвегії Столтенберг і президент Європейської комісії Баррозу на арктичному архіпелазі Шпіцберген (Свальбард)  у 2008 році. Hakon Mosvold/AFP

Після такого повороту подій стало цілком зрозуміло, що Євросоюзу потрібно нормативно модифікувати свій арктичний курс. Стала в пригоді та обставина, що комплексна інституційна структура цієї організації дозволяє різним органам ухвалювати стратегічно важливі документи. Тож Європейська комісія в листопаді 2008 року висловила свою позицію та декларувала згоду ЄС з наявною правовою архітектурою в Арктиці. Однак для суттєвої частини міжнародної аудиторії, особливо в арктичних державах, Євросоюз загалом та Європарламент зокрема стали, на жаль, сприйматися як абсолютно непередбачуваний суб’єкт, що може ставити під сумнів суверенітет регіональних акторів та ретельно вироблені роками плоди співпраці.

Цікаво знати: Арктична політика Швеції: чесне посередництво та інновації заради майбутнього

Європейські посадовці серйозно поставилися до таких ризиків, тому сконцентрувалися на їхній мінімізації. Із цією метою у всіх подальших документах євроінституцій (як Комісії, так і Ради міністрів, і парламенту ЄС) більшою чи меншою мірою, але неодмінно підкреслюється прихильне ставлення до системи управління Арктикою. Зокрема це підтверджується в найсвіжішій резолюції Європарламенту та спільному документі Європейської комісії та Верховного представника ЄС із питань закордонних справ і політики безпеки від осені 2021 року.

Щоправда, останні роки в експертному співтоваристві висловлювалися припущення, що, з огляду на зменшення довіри між основними суб’єктами світової політики в цілому та посилення тенденцій до односторонніх дій на міжнародній арені, ЄС може знову артикулювати прагнення до перегляду арктичного правового режиму. Безумовно, найбільше шансів на таку спробу мав саме Європейський парламент, деякі представники якого продовжують просувати ідею з перенесенням досвіду Антарктики на найбільш північну частину Землі.

Проте в 2021 році Європейський Союз діє раціонально та не лобіює антарктичну концепцію для Арктики в офіційних документах своїх інституцій. Натомість навіть у резолюції Європарламенту чітко стверджується, що всеосяжна модель управління Арктикою, в основі якої лежить міжнародне право, є ефективною. Тому є підстави стверджувати, що це цей правовий прецедент ЄС владнав остаточно та успішно.

Екзотичний диспут у Світовій організації торгівлі та його наслідки

Вищезгадана резолюція Європарламенту була не єдиним рішенням ЄС на початковому етапі становлення арктичної стратегії організації, що спричинило контроверсії серед регіональних акторів. Іншою резонансною подією виявилося ухвалення об’єднанням офіційного регламенту (постанови) щодо заборони імпорту хутра тюленів через негуманні методи полювання. Варто наголосити, що це рішення носило не рекомендаційний характер, а мало найвищий правовий рівень, тобто було юридично зобов’язальним для абсолютно всіх держав-членів, і всі національні нормативно-правові акти зі сфери регулювання такої постанови ЄС мали йому підпорядкуватися.

Хоча держави в складі Євросоюзу погодилися з таким рішенням, впливові арктичні актори, насамперед Канада, виступили кардинально проти нього. Річ у тому, що в країні кленового листка уряд намагається максимально враховувати інтереси корінного населення канадської Арктики – інуїтів, для яких експорт продукції з тюленя є фундаментальною статтею прибутків та навіть невід’ємною складовою власної полярної ідентичності.

Більше за темою: Арктична політика Канади: кленовий листок на полярній кризі

Де-юре вищенаведений регламент ЄС щодо заборони імпорту передбачав певні винятки для незначної кількості продукції, що постачається на ринок корінними народами Арктики. Однак де-факто ефективно скористатися ними могли лише представники корінного населення Ґренландії як території, що належить державі-члену ЄС Данії.

Із метою захисту своїх принципових торговельних інтересів Канада за підтримки Норвегії вирішила використати юридичний механізм урегулювання суперечок у межах Світової організації торгівлі. Була заснована відповідна група експертів, і 2013 року Орган вирішення спорів СОТ дійшов висновку, що, незважаючи на дискримінаційне застосування встановленого ембарго щодо продукції канадських інуїтів, загалом заборона є виправданою через справедливу стурбованість європейської громадськості методами полювання на тюленів.

Женевська штаб-квартира Світової організації торгівлі – ключової інституції, яка визнала легітимним ембарго ЄС в арктичному диспуті з Канадою. WTO

Канада з Норвегією вирішили оскаржити це рішення шляхом звернення до Апеляційного органу СОТ, однак остаточний вердикт після перегляду справи залишився чинним, оскільки було підтверджено, що введене Євросоюзом ембарго переслідувало законні цілі та не було занадто обмежувальним щодо торгівлі. Тим не менш, Апеляційний орган встановив, що спостерігалося фактичне порушення основоположного для міжнародної торгівлі режиму найбільшого сприяння, адже інуїти Ґренландії мали виняткові можливості для експорту продукцію з тюленів на відміну від канадського корінного населення Арктики.

Поки СОТ аналізувала юридичній спір за ініціативою Оттави та Осло, організації корінного населення канадської Арктики звернулися до Суду ЄС із вимогою визнати ембарго незаконним, однак заявку було відхилено як неприйнятну. Згодом Суд Європейського Союзу постановив, що консультації з корінним населенням, тобто канадськими інуїтами в Арктиці, напередодні ухвалення рішень, що безпосередньо стосуються їх, є предметом рекомендацій, але не мають обов’язкової юридичної сили.

Протягом усього багаторічного процесу правового врегулювання вищезазначеного торговельного диспуту відносини між Євросоюзом і Канадою в арктичному контексті абсолютно не відповідали статусу стратегічних союзників. Канада на офіційному рівні засудила ембарго, та її високопосадовці негативно висловлювалися щодо цілковитого нерозуміння європейськими політиками особливостей Арктики як регіону та потреб місцевого населення, які споконвічно в ньому проживають.

Полювання на тюленів, яке Євросоюз на юридичному рівні визнав негуманним та таким, що суперечить моральним цінностям. Andrew Vaughan/The Canadian Press

Європейці, у свою чергу, вирішили не поступатися у власних переконаннях. Найбільш палкі прихильники ембарго з Європарламенту взагалі наполягали на тому, що недоцільно здійснювати ратифікацію Всеосяжної економічної й торговельної угоди між Канадою і ЄС до врегулювання цього арктичного диспуту. Станом на 2015 рік, після рішень уповноважених органів СОТ і серії двосторонніх консультацій, суперечка була врешті врегульована, і на канадських інуїтів стали розповсюджуватися ті ж виняткові правові норми щодо ембарго, що й на корінне населення Ґренландії. Здавалося б, історія вирішена, проте з огляду на дипломатичні наслідки – не повністю.

Найбільш неприємним моментом зазначеної торговельної суперечки між ЄС і Канадою стало застосування офіційною Оттавою вето на отримання Євросоюзом статусу спостерігача в Арктичній раді – головному регіональному форумі. Урегулювання диспуту та згода Канади на приєднання ЄС відбулися після анексії Криму та запровадження санкцій проти РФ за порушення міжнародного права, а це означало, що вето на прагнення Євросоюзу доєднатися до арктичного форуму використала Росія.

Детальніше про організацію: Арктична рада: білий прапор перемоги співпраці?

Може здатися, що відсутність юридичного статусу спостерігача в Арктичній Раді – не така вже й серйозна проблема для ЄС, який все одно має право відвідувати засідання цього дипломатичного форуму. Проте з погляду підвищення легітимності та беззаперечного утвердження власної суб’єктності як самостійного гравця на арктичній арені, для Євросоюзу такий статус справді важливий.

Євросоюз: некласичний геополітичний актор в Арктиці

Згадавши про дипломатичну спробу Європейського Союзу отримати бажаний формальний статус в Арктичній раді та геополітичні проблеми на шляху до цього, варто зауважити, що загалом ЄС не є регіональним гравцем у сфері військової безпеки. Ідея європейської інтеграції після потрясінь Другої світової війни була заснована на принципово іншому філософському фундаменті лідерства об’єднання в питаннях «м’якої безпеки».

Відтак, для Європейського Союзу основний засіб утвердження своєї ролі в Арктиці – це зовсім не розбудова криголамів, критичної інфраструктури подвійного використання, ядерних підводних човнів, зміцнення регіональної присутності флоту чи авіації. Однак це не перешкоджає можливості ЄС висловлювати власну позицію з питань геостратегічної конкуренції в регіоні.

Два найсвіжіші документи осені 2021 року, які окреслюють арктичну стратегію Євросоюзу, приділяють більше уваги, ніж їхні попередні версії, аспектам геостратегічної боротьби в Арктиці. Наприклад, і резолюція Парламенту, і документ Косісії зазначають, що зростання російських оборонних можливостей в Арктиці явно перевищують потреби цієї країни, тоді як китайські інвестиції в об’єкти критичної інфраструктури арктичних країн вимагають перевірки.

Варто знати: Нариси арктичної політики США в ХХІ столітті

Проте Європейський Союз добре розуміє, що в питаннях військової безпеки він не може грати за одним столом із суверенними регіональними державами. Разом із тим, більшість членів ЄС належать до НАТО, тому присутня безпосередня безпекова підтримка Сполучених Штатів як однозначно найвпливовішого суб’єкта в цій стратегічній сфері, а США, нагадаймо, є арктичною країною.

М’яка безпека – потужний науковий вплив

Для Євросоюзу шлях до унікального геополітичного та дипломатичного впливу в Арктиці пролягає насамперед через питання м’якої безпеки та, особливо у зв’язку з головним викликом нашої епохи в планетарному масштабі, – кліматичні трансформації.

Ще 2010 року були опубліковані результати комплексного дослідження, профінансованого ЄС, яке засвідчило, що європейський континент загалом відповідальний за 59% викидів чорного вуглецю в Арктиці. Оскільки чорний вуглець не лише спричиняє танення льодовиків, а й погіршує якість повітря, то Євросоюз знайшов напрям, в якому він може продемонструвати свій транснаціональний науковий потенціал, зробивши позитивний внесок у здоров’я місцевого населення Арктики.

Систематичне фінансування Європейським Союзом проєктів та ініціатив з мінімізації викидів чорного вуглецю стало базисом для продуктивної співпраці робочої групи Арктичної ради з реалізації програми арктичного моніторингу та оцінки й профільної експертної групи з чорного вуглецю та метану. Парадоксальність і водночас феномен кейсу полягає в тому, що ЄС, не маючи офіційного статусу спостерігача в цьому регіональному форумі, став лідером в одній із найбільших ініціатив Арктичної ради, здобувши величезні репутаційні виграші з погляду сприйняття регіональної діяльності ЄС місцевим населенням.

Науково-дослідне судно Polarstern, що найактивніше використовується командами європейських науковців-полярників для вивчення Арктики. Janek Uin/Wikimedia

Дуже серйозним екологічним проєктом, орієнтованим на Арктику, в який об’єднання інвестує мінімум 15 мільйонів євро через науково-дослідну програму «Горизонт 2020» та її оновлену версію «Горизонт Європа», є проєкт із дослідження танення арктичних льодовиків. Прогресивність ініціативи полягає в тому, що для амбітного дослідження використовуватиметься інноваційна програма спостереження за планетою під назвою Copernicus, що є гордістю європейських науковців. Іншою передовою ініціативою Європейського Союзу в Арктиці є десятимільйонний проєкт, кінцевою метою якого є визначення доцільності  повномасштабного застосування водневого палива, а також енергії вітру для суден що курсуватимуть через Крайню Північ.

Нормативне лідерство Євросоюзу на міжнародній арені

Брюссель не обмежується фінансуванням наукових проєктів, спрямованих на використання сучасних технологічних здобутків для протидії деструктивному впливу кліматичних аномалій в Арктиці. Екологічно свідомі європейські країни також просувають на міжнародних платформах кращі практики захисту довкілля, актуальні для цього регіону. Так, із самого початку ХХІ століття всі органи ЄС послідовно відстоювали необхідність заборони застосування кораблями мазуту як палива в Арктиці. Це пов’язано з тим, що його потенційний витік є неприйнятним ризиком із негативними наслідками для місцевої екосистеми на десятиліття вперед.

Читайте також: Арктична політика Франції: Просвітництво полярної науки

Більшість арктичних країн ніяк не могли спільно зосередитися на врегулюванні цього питання, тому Євросоюз задля демонстрації своєї нормативної сили в міжнародних відносинах узяв ініціативу на себе та завдяки скоординованій позиції держав-членів пролобіював відповідне рішення Міжнародної морської організації, що входить до системи ООН. Ухвалена цією установою норма про заборону застосування мазуту, а також його перевезення на суднах в арктичних водах, стане юридично зобов’язальною з 2024 року.

Окрім цього, з 2017 року набрав чинності прийнятий тією ж Міжнародною морською організацією Полярний кодекс, який визначає стандарти безпеки та норми для арктичних кораблів. Європейський Союз має законні підстави вважатися одним із головних архітекторів цього амбітного багатостороннього регламенту.

Ідеалізм чи утопія?

Офіційна арктична стратегія Євросоюзу від осені 2021 року цілком і повністю підтверджує та зміцнює науково-екологічну складову регіональної політики ЄС в Арктиці. Головний аспект, який відрізняє її, – це заява, що Європейська комісія працюватиме з партнерами з метою ухвалення в багатосторонньому форматі нормативно-правового зобов’язання, що заборонить майбутній видобуток вуглеводнів в арктичному регіоні та їхню купівлю об’єднанням.

Зазначене твердження доволі природно викликало реакцію здивування в багатьох спостерігачів, адже ця мета є справді екстраординарною та, станом на сьогодні, такою, чия реалізація вимагатиме титанічних зусиль. Можливо, вагомою причиною того, чому така заява була проголошена саме в цій стратегії Євросоюзу, є та обставина, що паралельно в часі восени 2021 року в Норвегії пройшли доволі цікаві вибори з енергетичним підтекстом.

Річ у тому, що цілком ймовірним сценарієм виборчих перипетій у цій скандинавській країні могло стати формування урядової коаліції, невід’ємною частиною якої стала б ліва партія, категорична у своєму переконанні про необхідність кардинальної зміни підходу Норвегії до енергоресурсів і зменшення їхнього видобутку, особливо в Арктиці. За таких умов заява Євросоюзу про потенційний мораторій щодо арктичної нафти й газу виглядала б доречною як ніколи.

Цікаво знати: Вікно в Арктику: нариси зовнішньої і внутрішньої політики Росії в регіоні

Однак для Норвегії добування та постачання на ринок енергоресурсів є стратегічним пріоритетом, що забезпечує економічне процвітання королівства. Тому коаліції зі скептично налаштованою щодо цього питання партією не склалося, а новий прем’єр-міністр Йонас Гар-Стьоре офіційно заявив, що держава дотримуватиметься своїх зобов’язань зі скорочення викидів парникових газів, але при цьому захищатиме свою енергетичну промисловість.

Тим не менш, варто усвідомлювати, що Євросоюз ще формально не запровадив юридичного зобов’язання щодо вищезгаданого арктичного мораторію. Поки йдеться про устремління зробити це на основі інтенсивної роботи з партнерами, відтак консультації з тими ж норвежцями будуть однозначно проводитися. США й Канада можуть стати цінними союзниками ЄС у його боротьбі за екологічне майбутнє Арктики, адже в них діють дещо схожі мораторії щодо частини арктичних вод.

Зрештою, об’єднання намагається узгоджувати власну діяльність на всіх напрямках в межах своєї фундаментальної стратегічної ініціативи – Європейського зеленого курсу, який передбачає кліматично нейтральний статус Європи до 2050 року. Тому в регіональних чиновників та експертів ще є трохи часу для того, щоб сформулювати чіткі орієнтири та терміни реалізації ініціатив щодо видобутку енергоресурсів в Арктиці та їхнього постачання на європейський ринок.

ЄС і скарби 21 століття – ґренландські рідкоземельні метали

Одним із найцікавіших аспектів, на якому особливо акцентується увага в оновленій арктичній стратегії Євросоюзу, є міжнародні ланцюги постачань стратегічно важливих ресурсів, насамперед рідкоземельних металів. Із часу публікації останньої політики інтеграційного утворення щодо Арктики у 2016 році міжнародний інтерес до цих ресурсів виріс абсолютно безпрецедентними темпами, адже вони є критично необхідними для технологій та об’єктів, що виступають локомотивом і символом модерного економічного порядку.

Родовище рідкоземельних металів на території Ґренландії. Наразі Євросоюз критично залежний від імпорту цих важливих ресурсів із Китаю. Government of Greenland

Рідкоземельні метали (як-от неодим, празеодим, диспрозій, тербій) використовуються не лише в гаджетах, смартфонах, мікрочипах, але й у батареях для електромобілів та вітрових турбінах. Китай наразі контролює понад 70% міжнародного ринку рідкоземельних металів, та залежність деяких суб’єктів світової політики від імпорту цих ресурсів із Піднебесної, як у випадку з Євросоюзом, є екзистенційною проблемою, становлячи взагалі 98%!

Науково доведено, що одні з найбільших покладів рідкоземельних металів знаходяться саме в арктичній Ґренландії. Іноземні бізнеси, зокрема ті, де мажоритарним акціонером є китайські державні компанії, активно інвестують у дослідження та видобуток ресурсів на території Ґренландії. Тож Євросоюз дійшов мудрого висновку про важливість інтенсифікації взаємодії з Ґренландією, адже з цим островом-автономією в складі європейської Данії в інтеграційного утворення вже є правовий базис відносин.

Дізнавайтеся більше: Арктична політика Данії: лідерські амбіції та ґренландське питання

Згідно з нововведеннями арктичної стратегії Євросоюзу від осені 2021 року, на теренах Ґренландії буде засновано офіційне представництво Європейської комісії, що безумовно підвищить рівень дипломатичної взаємодії між суб’єктами. Можна спрогнозувати суттєве збільшення європейських інвестицій як у сектор освіти Ґренландії, де Брюссель вже має відповідний досвід, так і в економіку цього острова, багатого на стратегічно важливі рідкоземельні метали.

Висновки

Отже, арктична стратегія Європейського Союзу є результатом цілеспрямованої діяльності зі встановлення найбільш оптимальних засобів досягнення регіонального впливу. Незважаючи на турбулентні перипетії та прецеденти на початковому етапі своєї арктичної політики, об’єднання раціонально визнало ефективність встановленого нормативно-правового регулювання відносин у регіоні та навіть виграло диспут у Світовій організації торгівлі з арктичного питання.

Чудово усвідомлюючи власну інституційну природу, ідеологічне підґрунтя та обмеженість проєкції традиційної геостратегічної сили,  ЄС вирішив продемонструвати, що інвестиції у фундаментальні наукові дослідження регіону як складова реалізації концепції м’якої безпеки є вдалим інструментом підвищення своєї легітимності та репутації в Арктиці. І цей намір було досягнуто, у тому числі серед ключових регіональних стейкхолдерів, які беззаперечно визнають серйозну наукову та нормативну роль Європейського Союзу.

Саме таке науково-інвестиційне лідерство Брюсселя в подоланні наслідків кліматичних трансформацій у найбільш унікальному регіоні планети надало організації де-факто впливове місце в ієрархії арктичних гравців. Найсвіжіша редакція містить цікаві нові елементи, зокрема щодо Ґренландії, але вони цілком вкладаються в послідовно вироблений за десятиліття стратегічний курс Євросоюзу на забезпечення статусу наукового, екологічного та нормативного полюса впливу в міжнародних відносинах.

Автор – Олексій Панчак, експерт з арктичної політики Аналітичного центру ADASTRA

Якщо вам подобаються наші матеріали, підтримайте роботу центру на Патреоні! Цим ви робите свій внесок у розвиток вітчизняної аналітики.