Як Європейський Союз будує космічну автономію і зменшує залежність від США

Космічний простір більше не є суто символічним виміром наукового прогресу, еволюціонувавши в наш час у фундаментальну інфраструктуру функціонування сучасних держав, охоплюючи економіку, комунікації та безпеку. Як наслідок сьогодні ми можемо спостерігати, як Європейський Союз дедалі чіткіше формулює запит на стратегічну автономію в космосі, прагнучи замінити модель залежності від Сполучених Штатів Америки системою власних, гарантованих спроможностей. Як підкреслював колишній єврокомісар Тьєррі Бретон, «космос – це стратегічна сфера, у якій нині змагаються великі держави… Європа мусить захищати свої інтереси та свободу діяти у космосі». Йдеться не про престиж, а про насамперед контроль над критичними сервісами, від яких залежить функціонування суспільств.

Від навігаційних систем до запусків і супутникового інтернету ЄС прагне сформувати власний космічний суверенітет, здатний мінімізувати геополітичні ризики та зменшити простір для зовнішнього політичного тиску. Логіка такого курсу полягає в тому, що доступ до орбіти, передача даних і орбітальна інфраструктура більше не можуть залишатися сферою довіри до союзника, а мають бути сферою власної спроможності. Стратегічна космічна автономія для Європи означає перехід від ролі користувача чужих систем до статусу повноцінного суб’єкта, який визначає правила гри на орбіті, забезпечуючи безперервність своїх сервісів незалежно від політичної кон’юнктури у Вашингтоні.

Як США сформували асиметрію в європейському космосі

Упродовж останніх десятиліть космічна архітектура Європи розвивалася в умовах прихованої, але системної залежності від Сполучених Штатів у критичних сегментах доступу до орбіти. Найбільш наочний вимір цієї асиметрії – пускові спроможності. Європейська модель довгий час спиралася на власні носії сімейств Ariane і Vega, однак затягування з введенням у стрій ArianeGroup ракети Ariane 6 та серія технічних збоїв із Vega-C створили «вікно можливостей» для американського приватного сектору. У цей момент SpaceX здійснила ринковий прорив, фактично перехопивши глобальну комерційну ініціативу. Її багаторазові Falcon 9 запропонували значно більшу інтенсивність запусків і нижчу собівартість, яка складала 2,7 тисячі доларів за кілограм, що швидко перетворило американського оператора на домінуючого постачальника навіть для європейських клієнтів. Парадокс ситуації став очевидним, коли через дефіцит власних можливостей ЄС був змушений замовляти запуски супутників системи Galileo – символу технологічного суверенітету від американської GPS. Таким чином, доступ Європи до космосу опинився прив’язаним до одного зовнішнього комерційного провайдера, що створює ефект «єдиної точки відмови», тобто критичну залежність від одного джерела без повноцінної альтернативи. У кризовій ситуації пріоритезація національних інтересів США може обмежити європейські місії, залишивши Союз без гарантованого орбітального транспорту.

Європейська супутникова навігаційна система Galileo, що базується на сузір’ї з 28 супутників у трьох орбітальних площинах. P. Carril/ESA

Схожа вразливість простежується у сфері супутникового зв’язку. Європейські уряди та військові структури тривалий час покладалися на американські системи, а повномасштабна російсько-українська війна продемонструвала це в максимально жорсткій формі. Уже в перші місяці вторгнення Starlink став одним з основних каналів зв’язку для України. За даними USAID, станом на квітень 2022 року до країни передали понад 5000 терміналів. Система забезпечувала зв’язок для цивільних, державних і військових структур навіть за умов руйнування наземної інфраструктури, водночас створюючи залежність від рішень приватного власника мережі – Ілона Маска. Такий досвід, разом із ширшим безпековим контекстом війни, посилив увагу ЄС до розбудови власної інфраструктури супутникового зв’язку, зокрема проєкту IRIS², покликаного створити власне сузір’я захищеного урядового зв’язку. Проте станом на сьогодні американські мегасузір’я, зокрема Starlink, а також OneWeb, домінують у сегменті низькоорбітального інтернету за кількістю розгорнутих супутників і масштабом надання послуг, тоді як ЄС лише надолужує втрачений час.

У безпековому вимірі космосу дисбаланс ще відчутніший. Серед західних союзників саме США володіють глобальною системою супутникового попередження про ракетний напад, тому європейські члени НАТО критично залежать від американських даних. Космічна розвідка Європи залишається фрагментованою на рівні національних систем і не інтегрована в єдину повноцінну інфраструктуру, що в кризових умовах зумовлює залежність від американських супутникових даних. Аналогічно, система ситуаційної обізнаності у космосі, моніторинг апаратів і уламків, ґрунтується переважно на інфраструктурі США. У разі масштабного конфлікту, коли інформаційні потоки можуть бути обмежені, європейські супутники ризикують опинитися без належного попередження про загрози.

Читайте також: Дуалізм астрополітики, або Хочеш мирного космосу – готуйся до війни

Технологічний вимір залежності має структурний характер. Хоча Європа зберігає міцну індустріальну базу, динаміку «нового космосу» значною мірою визначають приватні американські компанії, зокрема SpaceX і Blue Origin, які домінують за обсягами запусків, інвестицій і масштабом комерційних проєктів. Вони задають темп у розвитку багаторазових технологій, серійному виробництві супутників і залученні венчурного капіталу. Як зауважив президент Франції Еммануель Макрон, Європа стикається з жорсткою конкуренцією не лише з боку супердержав, а й таких нових гравців, як Індія та приватні гіганти на кшталт SpaceX – і поки що ці проривні компанії «на жаль, не є європейськими». Фінансовий масштаб також працює проти автономії: бюджет NASA, який складає 24,4 млрд дол. США у 2026 р., суттєво перевищує бюджет ЄКА, який становить 8,26 млрд євро на 2026 рік, що безпосередньо поглиблює технологічний розрив. Інвестиції в космосі йдуть рука об руку з технічним прогресом, тож недофінансування та відставання у «новому космосі» змушує Європу купувати технології за океаном або укладати угоди з американськими фірмами, що закріплює асиметрію й ускладнює досягнення стратегічної космічної автономії.

Стратегічна космічна автономія: що це і навіщо Європі

У відповідь на згадані виклики Брюссель все гучніше говорить про «стратегічну автономію» у космосі. Термін означає здатність Європи діяти самостійно в космічній сфері – забезпечувати критично важливі послуги й доступ до орбіти без надмірної залежності від зовнішніх гравців. Згідно з баченням ЄС, така автономія має кілька взаємопов’язаних складових. Передусім це забезпечення власного, стабільного доступу до космосу, тобто наявність надійних європейських ракет-носіїв, здатних виводити супутники тоді, коли цього потребують інтереси Союзу. Не менш принциповою є навігаційна незалежність. Система Galileo формує альтернативу американській GPS, дозволяючи Європі контролювати критичні функції позиціонування та синхронізації часу без зовнішньої залежності. Аналогічна логіка простежується і в сегменті спостереження за Землею. Програма Copernicus надає ЄС власний масив супутникових даних для кліматичного, атмосферного, морського та земельного моніторингу, а також для потреб безпеки й управління надзвичайними ситуаціями. Третім виміром автономії є урядовий супутниковий зв’язок. Розбудова багаторівневої орбітальної інфраструктури IRIS² покликана гарантувати захищені канали комунікації, не прив’язані до комерційних чи іноземних систем. Водночас стратегічна автономія охоплює і безпековий контур космічної діяльності: моніторинг космічної обстановки, захист апаратів від зіткнень і ворожих впливів, кіберстійкість орбітальних та наземних сегментів, а також протидію глушінню навігаційних сигналів. Важливим залишається і промислово-технологічний аспект, тобто здатність виробляти основні компоненти, підтримувати інновації та зберігати стійкі ланцюги постачання, щоб зовнішні обмеження не паралізували європейські космічні програми.

Шість послуг, що надає програма спостереження Землі ЄС Copernicus. European Union/Copernicus Programme

Отже, йдеться не про ізоляцію від союзників, а про страхування від сценарію, за якого в кризовий момент Європа втратить доступ до життєво необхідних космічних сервісів або стане об’єктом технологічного тиску. Космос у цьому контексті повністю вписується в принцип, який часто повторюють у Брюсселі: незалежність досягається через спроможність діяти. Лише маючи власні можливості у сфері запусків, навігації, зв’язку та дистанційного зондування, ЄС може почуватися впевнено в геополітичному вимірі. Практичне втілення такої логіки означає формування комплексної екосистеми, що поєднує цивільні й оборонні компоненти.

Європейські програми на службі автономії

Європейські космічні програми сьогодні перетворилися на інструменти геополітики. Космічна стратегія Євросоюзу вибудовується навколо кількох основних систем, інституцій і регуляторних рішень, мета яких полягає в забезпеченні спроможності Союзу діяти в орбітальному просторі без критичної опори на зовнішніх партнерів. У центрі такої архітектури стоять супутникові флагмани – Galileo і Copernicus. Обидві програми, профінансовані з бюджету ЄС і реалізовані за технічної участі Європейського космічного агентства (ЄКА), фактично дали Європі власні аналоги американських навігаційних і спостережних систем та заклали фундамент цивільної космічної самодостатності. Galileo уже працює як глобальна інфраструктура високоточного позиціювання для 4,5 мільярдів користувачів і водночас має зашифрований урядовий сервіс PRS. Саме він забезпечує стратегічну перевагу: у кризових ситуаціях європейські військові та державні структури можуть не покладатися на GPS. Copernicus, у свою чергу, розгорнув широку орбітальну мережу супутників Sentinel, які фіксують кліматичні процеси, стан довкілля, переміщення техніки і зміни на поверхні Землі. Хоча система створювалась як цивільна, ЄС дедалі чіткіше інтегрує її в безпекову логіку. Нові покоління супутників отримують характеристики подвійного призначення, що відкриває доступ до якісних розвідувальних даних для оборонних і розвідувальних структур країн Союзу та знижує залежність від американських або комерційних джерел космічної розвідки.

Вам варто дізнатися: Холодний погляд: чи є власний розвідувальний супутник запорукою перемоги

Наступним кроком є формування власної суверенної інфраструктури зв’язку. Саме такою логікою керується проєкт IRIS² – багатомільярдна програма зі створення великого орбітального угруповання супутників на низьких і середніх орбітах. Її часто описують як європейську відповідь приватним мегасузір’ям інтернет-супутників, особливо Starlink. IRIS² покликаний гарантувати захищений зв’язок для урядів, дипломатичних структур, військових операцій і критичної інфраструктури навіть у випадку кібератак, руйнування наземних мереж або радіоелектронного придушення. Реалізацію доручено консорціуму провідних європейських операторів SES, Eutelsat і Hispasat, а політичний імператив прискорення проєкту безпосередньо пов’язаний із досвідом війни в Україні та ризиками залежності від приватних позаєвропейських провайдерів на кшталт SpaceX. Попри зсув термінів з 2027 р. до 2030 р., IRIS² розглядається як стрижнева ланка стратегічної автономії ЄС у сфері супутникового зв’язку.

Офіційна графічна ілюстрація програми IRIS². European Commission

Ще одним важливим виміром автономії є SSA – ситуативна обізнаність у космосі. Йдеться про можливість самотужки відстежувати усе, що діється на орбіті: траєкторії супутників, небезпечне зближення апаратів, випробування зброї чи ворожі маневри. Після того, як в 2020-2022 рр. Росія й Китай провели кілька показових випробувань протисупутникової зброї, засмітивши навколоземний простір уламками, у Європі усвідомили необхідність власної системи стеження за об’єктами на орбіті. Наразі в ЄС діє координаційна ініціатива EU SST, що об’єднує національні радари й оптичні станції кількох держав та отримує дані від союзників. Проте цих спроможностей явно недостатньо: для повноцінного «космічного радара» потрібні значно більші інвестиції, нові сенсори та обробка великих даних. Усвідомлюючи це, Єврокомісія та Європейське оборонне агентство започаткували проєкти зі створення європейської мережі космічного спостереження, а кілька країн ЄС, зокрема Франція, Німеччина, Італія та Іспанія розширюють власні можливості стеження за об’єктами на орбіті. У перспективі це дозволить зменшити залежність від даних Повітряних сил США і підвищити захищеність європейських супутників від можливих атак.

Детальніше про проблему: Китай – латентний союзник кремля

До здобуття космічної автономії залучені й інституції та політики ЄС. У 2021 р. була створена спеціальна Агенція Європейського Союзу з космічної програми (EUSPA), яка опікується реалізацією Galileo, Copernicus, EGNOS і IRIS² та відповідає за безпеку систем і розвиток ринків послуг. Паралельно, ЄС інтегрує космос до стратегічних документів з безпеки: у березні 2023 р. презентовано Європейську космічну стратегію для безпеки та оборони, де прямо визнано космос новим стратегічним напрямом політики безпеки ЄС. Документ фактично закладає основу для подвійного використання європейського космосу, тобто активного застосування цивільних космічних систем для оборони і безпеки. Крім того, Європейська комісія 25 червня 2025 р. запропонувала перший в історії Закон ЄС про космос, який має врегулювати питання управління, фінансування і залучення приватного сектору, усунувши фрагментацію між країнами; очікується, що Закон набуде чинності до кінця декади. Технічною опорою всіх процесів залишається Європейське космічне агентство – міжурядова організація, до якої входять 23 європейські країни. ЄКА розробляє і будує супутники та ракети для програм ЄС, а також впроваджує власні дослідницькі місії. Попри те, що ЄКА формально не є структурою ЄС і не займається військовими питаннями, співпраця між Брюсселем і Агентством стає дедалі тіснішою з огляду на спільну мету, яка полягає в тому, щоб зберегти європейську космічну програму конкурентною та автономною.

Країни-члени ЄКА позначені темно-синім, а темно-сірим відображені держави-учасники та партнери за угодами про співпрацю. ESA

Окремо варто відзначити промислову політику ЄС у сфері космосу. В рамках концепції «відкритої стратегічної автономії» Брюссель робить ставку на розвиток власної високотехнологічної індустрії, яка б конкурувала зі США та Китаєм. Для цього запущено низку ініціатив: інвестиційний фонд Cassini обсягом 1 млрд євро для підтримки космічних стартапів і малого бізнесу, програми Європейського оборонного фонду (EDF) для фінансування передових космічних технологій подвійного призначення, наприклад, проєкти ODIN’S EYE та TWISTER для систем раннього попередження про ракетний напад, а також спеціальні механізми розвитку космічної промисловості. Зокрема, започатковано Європейський конкурс пускових установок та ініціативу «квиток на запуск», які покликані консолідувати попит на пуски всередині ЄС і підтримати фінансово виробників ракет-носіїв, виступаючи своєрідним «якірним замовником» для перспективних компаній. Європейські промислові гіганти, такі як Airbus, Thales Alenia Space та OHB, поряд із новим поколінням приватних компаній, формують конкурентне середовище у сфері космічних технологій, включно з ракетобудуванням і супутниковими системами. Водночас саме стартапи стають драйвером інновацій у сегменті запусків: Європейське космічне агентство відібрало компанії Isar Aerospace, Rocket Factory Augsburg, PLD Space, MaiaSpace та Orbex для розвитку нових орбітальних ракет у межах Європейського конкурсу пускових установок, стимулюючи конкуренцію та здешевлення доступу до космосу. Логіка проста й жорстка: чим більше критичних технологій виробляється в Європі, тим менше зовнішні кризи здатні паралізувати її космічні амбіції. У такій моделі космос перестає бути лише сферою досліджень і остаточно стає інструментом стратегічної самостійності.

Баланс із союзником: співпраця з США та власний курс

Попри риторику про «незалежність від США», Європейський Союз обережно поєднує прагнення автономії з подальшою трансатлантичною співпрацею. Космос залишається сферою спільних інтересів Європи і Америки: союзники координують орбітальні стандарти, діляться даними та разом досліджують далекий космос. Нову стратегію безпеки в космосі ЄС вибудовує на чотирьох стовпах, один із яких – «стратегічні партнерства», передусім із США. Вашингтон вітає появу сильнішого європейського «космічного союзника», адже це зменшує навантаження на американську систему безпеки. Так, Galileo та GPS працюють у тандемі для підвищення надійності навігації, а дані європейського Copernicus відкриті для NASA і всього світу. У відповідь США діляться з Європою критичною інформацією, наприклад, американські військові надають союзникам дані про ситуацію в космосі, щоб убезпечити їхні супутники, і передають на європейські командні центри попередження про ракетні запуски по всьому світу. Крім того, країни ЄС беруть участь у міжнародних проєктах під проводом США: Європейське космічне агентство постачає модулі для місячної станції Gateway та корабля Orion в рамках американської програми Artemis (відправлення людей на Місяць і підготовка до польотів на Марс), у відповідь європейські астронавти отримають право польоту до Місяця.

Вас може зацікавити: Угоди Артеміди: нові правила державної взаємодії за межами Землі?

Таким чином, європейська автономія не означає ізоляції від США. Йдеться радше про зниження надмірної залежності, яка могла б створити ризики у разі політичної кризи. У Брюсселі розуміють, що партнерство з Америкою залишається наріжним каменем безпеки, особливо в обороні, тому нові космічні ініціативи ЄС доповнюють, а не підривають союзницькі зобов’язання. Інакше кажучи, Європа прагне мати опції й запасний план, але не збирається відвертатися від перевіреного союзника. Практично це виглядає так: ЄС продовжує кооперувати з NASA, обмінюватися розвідданими, координувати правила космічної діяльності, наприклад, щодо космічного сміття чи планетарної оборони від астероїдів, однак паралельно будує власні можливості, щоб у кризовий момент не залишитися з порожніми руками. Як зазначає оглядова доповідь аналітичного центру SWP, розбудова автономних спроможностей і тісний діалог з НАТО та США мають відбуватися паралельно, що дозволить уникнути дублювання зусиль і зміцнить спільну безпеку Союзу. Фактично, Європа хоче перестати бути «молодшим партнером», а стати рівноправним гравцем у космосі, до якого прислухаються.

Адміністратор NASA Білл Нельсон та генеральний директор ЄКА Йозеф Ашбахер після підписання двох угод про співпрацю у сфері дослідження Землі та програми Artemis під час засідання Ради ЄКА в Нордвейку, Нідерланди, 15 червня 2022 року. S. Corvaja/ESA

На шляху до повної автономії: обмеження і ризики

Попри значний прогрес, ЄС ще далекий від ідеалу повної космічної самостійності. Залишається низка внутрішніх обмежень, що гальмують реалізацію амбіцій:

По-перше, інституційна фрагментація. Європейська космічна політика – це мозаїка різних стратегій та акторів, яким не завжди вдається діяти злагоджено. На відміну від цілісної вертикалі NASA в США чи національних програм Китаю, космічна діяльність Європи розпорошена між Європейською Комісією, ЄКА та урядами держав-членів. Кожен переслідує власні інтереси: країни дбають про національні космічні компанії, ЄКА – про наукові місії, ЄС – про інтеграцію космосу в загальну політику. В результаті бракує єдиного центру прийняття рішень і оперативності. Приміром, щоб схвалити фінансування нової програми на рівні ЄС, потрібно переконати всі 27 країн, а на узгодження юридичних змін, таких як Закон ЄС про космос, підуть роки. Іноді на заваді стають і принципові розбіжності між державами-членами: частина країн виступає проти посилення наднаціонального контролю у сфері оборони, що ускладнює просування спільних ініціатив Брюсселя, зокрема, фінансово консервативні держави критикували ідею розширення спільного оборонного фінансування та боргових інструментів ЄС. Другий прояв — різні підходи до ролі НАТО, адже частина країн продовжує покладатися на США як основного гаранта безпеки, що стримує розвиток автономних європейських оборонних спроможностей. У космічному вимірі це проявляється у фрагментації програм, наприклад, рішення Німеччини створити власну військову супутникову систему паралельно з IRIS² викликало побоювання щодо дублювання та підриву єдиної політики ЄС. Лише після вторгнення Росії в Україну позиції зблизилися, але все одно, внутрішні тертя можуть сповільнити важливі проєкти.

Вам може сподобатися: Космічна політика Європи: де місце України серед зірок ЄС?

По-друге, бюджетні обмеження. Космос є дорогим задоволенням, і тут Європа відстає від конкурентів. Сукупний бюджет Космічної програми ЄС на 2021-2027 рр. складає 14,8 млрд євро, що майже вдвічі менший за витрати NASA на один лише 2025 р. Навіть додавши внески країн до ЄКА та національні програми, Європа інвестує у космос суттєво менше, ніж США чи Китай, що означає менше нових супутників, повільніший розвиток технологій, брак коштів на ризиковані інновації. Амбітні проєкти, як-от людський політ чи своя орбітальна станція, наразі навіть не стоять на порядку денному через фінансові міркування. Обмежені ресурси змушують робити важкий вибір: які спроможності розвивати насамперед? Експерти зазначають, що Європі доведеться розставити пріоритети, аби не розпорошити зусилля, наприклад, зосередитися спочатку на навігації та спостереженні, які найбільш важливі, і лише потім братися за більш витратні напрямки. Недофінансування ж може приректи ЄС на хронічне відставання і збереження залежності від чужих інвестицій у космос.

Світові державні витрати на космічні програми у 2024 р. Novaspace/Government Space Programs Report 2024

По-третє, технологічні та виробничі обмеження. Європейська космічна індустрія має високий рівень експертизи, але їй бракує масштабів. Історично європейські компанії випускали небагато космічних апаратів на рік, орієнтуючись на штучні супутники великої вартості. Зараз же ринок диктує перехід до масового виробництва сотень апаратів, і тут у європейців мало досвіду. Схожа ситуація з ракетами: переважання консервативної моделі, одноразові дорогі носії, у минулому зробило європейські пуски неконкурентними, і тепер доводиться поспіхом наздоганяти SpaceX у багаторазовості. Аби подолати обмеження, потрібні час і гроші, щоб інвестувати у нові заводи, випробувальні стенди, навчати тисячі інженерів. Певний оптимізм додає поступове зростання ролі приватного капіталу в європейському космічному секторі. За даними European Space Policy Institute, у 2024 році обсяг приватних інвестицій у космічні компанії Європи зріс приблизно на 56% і досяг близько 1,5 млрд євро. Аналогічні тенденції фіксує й Європейське космічне агентство, за його оцінками, загальний приплив приватного фінансування у сектор продемонстрував двозначні темпи зростання, що свідчить про поступове формування в Європі власної екосистеми «нового космосу». Проте й тут Старий Світ на порядок програє Америці, бо SpaceX та інші приватні компанії оперують багаторазово більшими коштами. Лише SpaceX у 2025 році отримала близько 15-16 млрд дол. США доходу, а у 2026-му може перевищити 20 млрд дол. США. Отже, якщо Європі не вдасться створити сприятливі умови для своїх SpaceX, вона ризикує залишитися технологічно другорядним гравцем.

Дізнавайтеся більше: Місячна програма Індії та провал рф: як космічні перегони стають новою реальністю

По-четверте, глобальна конкуренція. Космічний простір знову перетворився на поле геополітичної конкуренції, де ЄС змушений змагатися з глобальними гігантами. США, Китай, а тепер ще й Індія, ОАЕ чи навіть Туреччина – усі інвестують у космічні проєкти заради престижу і національної безпеки. Європа пишається своїми досягненнями, але її позиції у деяких сферах хиткі. Наприклад, у гонці за Марс чи Місяць ЄС поки що пасе задніх, адже марсоходи і астронавти досі не летіли під європейським прапором. Особливо відчутно тиск з боку приватних американських гігантів: компанії на кшталт SpaceX, Amazon (проєкт Kuiper, супутникова інтернет-мережа) вже планують розгорнути десятки тисяч супутників, радикально змінюючи ринок. Якщо Європа не буде діяти швидко і скоординовано, її індустрія може втратити шанси на світову першість в нових сегментах. До того ж космос стає елементом «м’якої сили» та дипломатії, адже країни, що мають привабливі космічні послуги чи технології, притягують партнерів. США активно пропонують союзникам доступ до своїх систем, зокрема, до навігації, зв’язку та розвідки, Китай просуває проєкт «Шовкового шляху в космосі» для країн, які до нього приєднаються. ЄС не може стояти осторонь, йому потрібні конкурентні космічні продукти, інакше інші заповнять нішу. Усвідомлюючи це, Європа і проголосила курс на автономію, але ризик полягає у тому, що реалізувати його може забракнути політичної волі або єдності між державами.

Сценарії для європейського космосу

Нинішнє десятиліття стане вирішальним для того, чи справдяться амбіції космічної автономії ЄС. Отже, можна окреслити кілька умовних сценаріїв розвитку подій: успіху та стагнації.

Сценарій успіху: Європа робить необхідні інвестиції та реформи, щоб втілити свої плани. До 2030 р. на повну потужність працюють всі три флагманські системи – Galileo, включно з новим поколінням супутників, Copernicus і захищений зв’язок IRIS². Ракети Ariane 6 виводять на орбіту більшість європейських вантажів, доповнені флотом менших носіїв від приватних стартапів. ЄС ухвалює Закон про космос, що оптимізує управління та фінансування, ліквідує дублювання між ЄКА і Єврокомісією. З’являються спільні європейські інфраструктури безпеки: мережа наземних станцій стеження за космосом, резервні наземні навігаційні системи, нові супутники раннього попередження, інтегровані у систему протиракетної оборони НАТО. У координації з союзниками Європа активно захищає свої орбітальні активи, наприклад, створює можливості швидко замінити втрачені супутники чи вивести з ладу ворожий апарат. Європейська космічна галузь отримує друге дихання, тобто пожвавлюється конкуренція, з’являються високовартісні інноваційні компанії приватного космічного сектору та зростає число робочих місць. Усе це підкріплюється збільшенням бюджету, тобто країни ЄС погоджуються суттєво наростити фінансування космосу в наступній семирічній програмі після 2027 р. Як наслідок, Європа здатна майже повністю самостійно забезпечити свої потреби в основних космічних послугах. Стратегічна автономія стає практично досяжною, хоч ЄС і далі співпрацює зі США, але він уже не настільки вразливий до потенційного відмовлення Вашингтону в доступі до систем чи даних. На міжнародній арені Європа зміцнює репутацію сильного космічного гравця: вона присутня у всіх важливих проєктах, від Місяця до питань регулювання космічного трафіку, а її голос має вагу нарівні з NASA.

Логотипи NASA та ЄКА. NASA/ESA

Сценарій стагнації: ЄС декларує високі цілі, але стикається з перешкодами, що не дозволяють їх повністю досягти. Політичні зміни або економічні труднощі призводять до того, що космічний бюджет зрізається або залишається на тому ж рівні – амбіцій багато, а ресурсів обмаль. Нові системи запускаються із затримками: IRIS² розгортається пізніше запланованого і не може одразу покрити всі потреби, модернізація Copernicus і Galileo розтягується, а про наступні генерації говорити рано. Ariane 6 так і не вдається стати конкурентною за ціною або регулярністю, європейські замовники час від часу знову звертаються до SpaceX, навіть якщо це політично небажано, економічна доцільність переважує. Малі приватні ракети стикаються з банкрутствами і технічними проблемами, тож незалежність у запусках залишається де-юре, але не де-факто гарантованою. У сфері безпеки європейці запускають кілька експериментальних військових апаратів, наприклад, розвідка, зв’язок, попередження про ракети, але все ще залежать від американських даних у кризових ситуаціях. Через брак єдності частина країн ЄС воліє просто користуватися «парасолькою» США, не інвестуючи достатньо в дублюючі можливості. Врешті, Європа залишається в положенні «часткової автономії»: вона значно менше залежить від США, ніж раніше, особливо у цивільному сегменті, але у критично важливих питаннях оборони і доступу в космос їй і надалі потрібна підтримка союзника. Це, у свою чергу, обмежує політичну суб’єктність ЄС, у конфліктних сценаріях Брюссель не зможе діяти без оглядки на Вашингтон, адже його «космічний тил» не стовідсотково захищений.

Більше за темою: Міжнародні тренди розвитку космічної політики

Найгірший розвиток подій для Брюсселя – це консервація статусу-кво. Якщо держави не схочуть вкладатися у космос, а приватний сектор ЄС програватиме конкурентам, то за 10 років розрив з США лише збільшиться. Європа ризикує опинитися у позиції залежності не лише від Америки, але й від Китаю, який нарощує присутність у космосі семимильними кроками. Наприклад, європейські вчені вже непокояться, що за відсутності власної місячної програми доведеться проситися до китайсько-російської станції на Місяці, коли МКС припинить існування. Звичайно, такий сценарій малоймовірний, адже ЄС навряд чи відмовиться від своїх «космічних мрій». Та він підкреслює головну тезу: у сучасному світі або ти робиш ставку на космос і здобуваєш вплив, або відстаєш і змушений приймати правила гри інших.

Висновки: навіщо Європі своя космічна автономія

Європейський Союз вступає в нову еру, де космос стає продовженням політики та оборони. Прагнення стратегічної космічної автономії – це логічний крок для глобального гравця, яким себе бачить ЄС. Наявність власних космічних можливостей додає геополітичної ваги: Європу більше сприймають серйозно, якщо вона має чим відповісти на виклики на орбіті. Політики у Брюсселі тепер розуміють, що неможливо бути «великою силою» без контролю над п’ятим доменом – космосом. Тож космічна автономність ЄС – це не про відокремлення від Америки, а про самостійність вибору. Європа хоче мати можливість діяти на орбіті на власний розсуд, виходячи зі своїх інтересів, а не лише слідувати за чужими пріоритетами.

На шляху до цієї мети ЄС доведеться подолати немало бар’єрів – від бюрократичних до технічних. Але вже зараз зрозуміло, що інвестиції в космос окупляться стратегічною свободою. Політична цінність автономного космосу для Європи вимірюється підвищенням безпеки завдяки навігації, зв’язку та розвідці, які не можуть бути припинені чужим рішенням; економічним розвитком нових ринків і технологій та створенням робочих місць у сфері високих технологій; а також зростанням глобального престижу. Союз отримає додатковий важіль впливу, чи то на переговорах з Вашингтоном, чи у протистоянні деструктивним діям Москви та Пекіна. Як підсумовує німецький SWP, космічна автономія – це процес, а не стан: Європі слід крок за кроком зменшувати критичні залежності й нарощувати власні спроможності, визначивши пріоритети та згуртувавши навколо них усі країни. Повна незалежність може й недосяжна, але кожен відвойований елемент космічної інфраструктури робить Європейський Союз сильнішим і більш захищеним. А отже, вартим девізу «Per aspera ad astra», через терни до зірок, на своїх умовах.

Авторка – Діана Ахалаіа, молодша дослідниця аналітичного центру ADASTRA.

Якщо Вам сподобалась стаття і Ви хочете підтримати розвиток нашого центру, долучіться до нашого Mono. Ваша допомога сприяє розвитку незалежної української аналітики!