Польща — Україна: стратегічне партнерство чи заручники минулого?
Відносини між Україною та Польщею мають свою особливість: обидві країни, з одного боку, бачать одна в одній стратегічних партнерів, яких об’єднують спільний кордон та історія. З іншого боку, саме історична пам'ять кожної з держав робить відносини між сусідніми країнами напруженими.
Нещодавній інцидент із позбавленням ордена “Білого Орла” президента України Володимира Зеленського у відповідь на присвоєння одному з підрозділів Збройних Сил України найменування “імені Героїв УПА” загострив польсько-українські відносини на найближчий час.
Ця подія чітко засвідчила декілька речей: по-перше, кожна держава має право на вшанування своєї історії; по-друге, історична пам’ять залишається і буде залишатися невід’ємною частиною соціально-політичного життя для мобілізації населення; по-третє, ситуативне загострення завжди має високу ймовірність для оновлення відносин між країнами шляхом пошуку нового діалогу.
Також варто ще наголосити, що польсько-українські відносини - це класичний приклад держав, які історично перетинались у численних подіях, зокрема й у чутливих.
Для обох країн важливо тримати баланс і контролювати рівень напруги, щоб він не переріс у подальше загострення та ескалацію.
Історія українсько-польських відносин
Україну та Польщу поєднують багатовікові історичні зв’язки, що формувалися ще за часів Русі та ранньої Польської держави. Відтоді історія двох народів розвивалася в тісному переплетенні через військові союзи й конфлікти, династичні зв’язки та боротьбу за прикордонні території.
У XIV столітті Галичина увійшла до складу Польського королівства, а після Люблінської унії 1569 року значна частина українських земель опинилася під владою Речі Посполитої. Цей період характеризувався одночасно культурними контактами й посиленням соціального, релігійного та політичного тиску на православне населення, що стало одним із чинників формування козацького руху та численних повстань.
Після поділів Речі Посполитої українські й польські землі опинилися у складі Російської та Австро-Угорської імперій. Попри суперечності та боротьбу за політичний вплив, саме в XIX столітті активізувалися культурні взаємини, а частина польської інтелігенції підтримувала розвиток українського національного руху. Звідси підсумовуємо, що історія України й Польщі є історією багатовікового сусідства, взаємного впливу та складної еволюції політичних і культурних відносин.
Слід також зазначити, що Польща першою у світі офіційно визнала незалежність України 2 грудня 1991 року. В наступному році президенти обох країн підписали Договір про добросусідство, що закріпило стратегічне партнерство.
Прихильність польського керівництва та громадянського суспільства до України неодноразово підтверджувалася у кризові періоди. Яскравими прикладами такої солідарності стали Помаранчева революція (2004) та Революція Гідності (2014).
Після початку російсько-української війни в 2014 році Польща визнала агресію Росії проти України, дипломатично підтримала Україну та виступила проти зняття санкцій з Росії. Президент Польщі Анджей Дуда публічно схарактеризував Росію як країну-агресора, що діє поза межами норм цивілізованої держави. Також у 2018 році Сенат Польщі одноголосно прийняв постанову з нагоди роковин Голодомору.
З 2020 року ця співпраця вийшла на новий рівень завдяки тристоронньому “альянсу” з Литвою. Люблінський трикутник є регіональною платформою тристоронньої співпраці між Україною, Польщею та Литвою, заснованою у 2020 році для зміцнення безпекового, економічного та гуманітарного партнерства. Цей формат необхідний для консолідації зусиль країн-учасниць у протидії гібридним загрозам, спільної протидії російській дезінформації та поглиблення євроінтеграції України в регіоні.
Читайте детальніше:
Найбільшим проявом партнерства між обома країнами став період повномасштабного вторгнення Росії в Україну після 24 лютого 2022 року. Спочатку Сейм підтримав незалежність, територіальну цілісність України та засудив російську агресію. Згодом Польща розгорнула всебічну підтримку України, що охопила масштабну фінансову, гуманітарну допомогу, регулярні постачання озброєння, а також безпрецедентну програму прийому та соціальної адаптації українських біженців. Візит тодішнього прем’єр-міністра Матеуша Моравецького в перші місяці повномасштабної війни став політичним жестом підтримки України та закріплення стратегічного вектору.
Консолідація Польщі довкола підтримки України на початковому етапі повномасштабної війни сприяла суттєвому міждержавному та суспільному зближенню. Втім, уже в 2023 році ця позитивна динаміка зіткнулася з кризою, зумовленою загостренням економічного протекціонізму, зокрема у сфері аграрного експорту.
У відповідь на блокування Росією чорноморського експорту та подальшу загрозу світової продовольчої кризи Україна запустила альтернативні транзитні маршрути через Польщу та Румунію. В результаті Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія і Словаччина вводили ембарго на імпорт зерна з України.
Дедалі сильніша напруга між польським та українським суспільствами відбулася після масштабних протестів польських фермерів, спричинених перенасиченням внутрішнього ринку дешевшою українською агропродукцією після скасування мит і квот Євросоюзом. Додаткової напруги та резонансу ситуації надавали провокації з боку протестувальників, які показово висипали з вагонів та фур українське зерно. У відповідь на тривалу блокаду та дії польської сторони українські перевізники також розпочали власну акцію протесту, що додало ще більшої напруги.
Конфлікт між Україною та Польщею в 2023 році виник через запровадження односторонніх заборон на імпорт українського зерна на тлі тиску з боку власних аграріїв, чиї інтереси постраждали від перенасичення ринку після скасування Євросоюзом мит і квот. Ситуація різко загострилася через політичні заяви, зокрема порівнянням України з «людиною, що тоне» від президента Анджея Дуди або використанням аграрної тематики для електоральної боротьби.
Варто також врахувати, що тривале проживання українців у чужому середовищі, спекуляції політичних діячів на політико-історичних темах та втома польського суспільства від наслідків затяжної російсько-української війни призвели до поступового зростання напруги та появи небезпечних тенденцій у суспільних настроях.
Зокрема, в Польщі почастішали прояви ксенофобії та агресії, що виражається у збільшенні кількості зареєстрованих правоохоронцями злочинів на ґрунті ненависті, словесних образах і поодиноких резонансних фізичних нападах на громадян України. Хоча випадки загалом кваліфікуються як поодинокі деструктивні прояви, які засуджуються як більшістю польського суспільства, так й офіційною владою, це все одно негативні тенденції.
Стратегічна взаємозалежність
Українсько-польські відносини на сучасному етапі становлять унікальний симбіоз взаємної безпекової, економічної та геополітичної залежності, де інтереси обох держав глибоко переплетені й виходять далеко за рамки класичного добросусідства.
Читайте детальніше: https://adastra.org.ua/blog/ukrayinsko-polske-spivrobitnictvo-kriz-vikliki-do-novih-perspektiv
Для України Польща відіграє роль життєво необхідного безпекового та логістичного хабу, перетворившись із перших днів повномасштабного вторгнення на головні «сухопутні ворота» для військової допомоги, гуманітарних вантажів та критичного імпорту. Польща послідовно підтримує вступ України до Європейського Союзу та НАТО. Хоча із цим також є нюанси. Саме тому для України Польща залишається і залишатиметься важливим стратегічним партнером.
Своєю чергою Польща може сповільнювати вступ України до ЄС не через стратегічну відмову від її інтеграції, а через прагнення захистити власні економічні та політичні інтереси в процесі розширення Союзу. Найчутливішим питанням залишається конкуренція в аграрному секторі. Український агросектор є одним із найбільших у Європі за виробництвом зернових та олійних культур, що створює потенційний конкурентний тиск на окремі сегменти польського ринку.
До ймовірних причин також треба згадати можливий перерозподіл європейських субсидій, транспортні суперечки та історичну політику, які активно використовуються у внутрішньополітичному дискурсі Польщі та впливають на суспільні настрої.
Тому Варшава, ймовірно, намагатиметься не блокувати євроінтеграцію України, а використовувати переговорний процес для отримання додаткових гарантій та поступок у сферах, які мають найбільше значення для польських інтересів.
Серед іншого, Польща стала однією з країн, де проводять тренування українських військових. Варшава аналізує досвід України у веденні війни в сучасних умовах проти Росії, до якої Польща поки не готова. Нещодавно віцепрем’єр-міністр, міністр національної оборони країни Владислав Косіняк-Камиш сказав про зміни до законодавства на випадок збройного конфлікту.
Приклад із пропозицією передачі Польщею винищувачів МіГ-29 Україні є подібним до тактики “win-to-win”, коли обидві сторони зрештою виходять “переможцями”. Київ прагматично підходить до безпекової допомоги завдяки пропозиціям щодо надання доступу до безпілотних технологій. Водночас подібні взаємовигідні стратегічні процеси можуть затягуватися через бюрократичні, технічні та політичні труднощі. Це додає ще одну точку напруження, коли обидві сторони можуть використовувати напруженість для тиску одна на одну.
Не менш важливою є роль Польщі як країни, де восени пройдуть перші спільні навчання французьких, британських та польських військових у межах "Коаліції охочих". Вони будуть спрямовані на підготовку до майбутніх гарантій безпеки для України на тлі тривалої російської загрози.
Щодо іншого, то через повномасштабне російське вторгнення в Україну понад 1,5 мільйона українців знайшли в Польщі тимчасовий прихисток. З одного боку, цей приплив працездатного населення надає поштовх польській економіці, заповнюючи дефіцит кадрів і поповнюючи бюджет через податки та споживання.
З іншого боку, цей процес створив (і продовжує створювати) чимало серйозних викликів, пов'язаних із навантаженням на систему соціального забезпечення, ринок оренди житла, систему охорони здоров'я, загальноосвітні заклади, де адаптація тисяч дітей вимагає додаткових ресурсів тощо.
Треба також нагадати про енергетичну співпрацю між державами, яка залишається одним із найбільш прагматичних і стратегічно важливих напрямів польсько-українських відносин. Це підтверджується домовленістю про збільшення потужностей імпорту газу через Польщу.
Зі свого боку, Україна позиціонує себе стратегічно важливою, зокрема й для Польщі, тим, що виконує функцію “геополітичного щита” на східному фланзі, чим мінімізує гіпотетичну військову загрозу для Варшави. З огляду на військово-стратегічний вимір, Україна демонструє досвід ведення бойових дій проти противника асиметричного та повномасштабного спектра.
Відтак формується певна закономірність, за якої безпека та економічна стабільність Польщі безпосередньо залежать від збереження сильної та вільної України, тоді як спроможність України ефективно протистояти російській агресії критично спирається на надійний польський тил і підтримку. Водночас військова співпраця дедалі більше ґрунтується не лише на підтримці України, а й на спільному розвитку оборонних технологій та взаємному обміні досвідом.
Конференція в Жешуві засвідчила, що польсько-українське партнерство також зміщується в бік практичної інтеграції щодо післявоєнної відбудови. Це демонструє прагнення обох сторін зберігати розвиток практичної співпраці попри політично чутливі історичні суперечки.
Російська агресія проти Польщі
Гіпотетична російсько-білоруська агресія проти Польщі в сучасних умовах розглядається не як найбільш імовірний сценарій, а як один із ключових безпекових викликів для східного флангу НАТО, що визначає оборонне планування Варшави.
Особливу увагу польська розвідка приділяє ризику обмежених провокацій з боку Росії, які можуть бути спрямовані на перевірку готовності НАТО реагувати на ескалацію. Використання Москвою тактики поступового зміщення «червоних ліній» від гібридних операцій і диверсій до можливих обмежених військових інцидентів дозволяє Кремлю оцінювати рівень політичної єдності Альянсу без негайного переходу до масштабного конфлікту.
Як один із варіантів, загострення українсько-польських відносин створює сприятливі умови для російських провокацій під чужим прапором, метою яких може бути поглиблення взаємної недовіри та підрив стратегічного партнерства між Києвом і Варшавою. Попередження польської влади про можливість таких сценаріїв свідчать, що цей ризик уже розглядається як складова ширшої російської гібридної стратегії проти України, Польщі та євроатлантичної єдності. Наприклад, міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський допустив, що Росія здатна здійснити провокацію у вигляді інсценованого нападу, щоб отримати формальний привід для подальших агресивних дій.
Польща вже зіткнулася з елементами російської агресії, коли у вересні 2025 року дрони порушили польський повітряний простір. Подальші випадки виявлення невідомих безпілотників лише продемонстрували вразливість країни до подібних інцидентів.
Зі свого боку, суспільна готовність поляків до потенційного військового конфлікту демонструє тенденцію до зниження. Попри це, Польща планує провести масштабну трансформацію власної оборонної системи, одним із ключових елементів якої є збільшення чисельності армії. За таким сценарієм до 2039 року польські збройні сили країни мають зрости до 500 тисяч військовослужбовців, з яких 300 тисяч становитимуть професійні військові, а ще 200 тисяч - резервісти.
Окремо варто наголосити на попередніх рішеннях та дискусіях американської адміністрації щодо скорочення військової присутності США в Європі, що могло лише послабити спроможності Польщі у гіпотетичній прямій агресії з боку Росії. Все ж таки Польща зберегла статус одного з ключових партнерів Вашингтона, адже в країні знаходяться понад 10 тисяч американських військових, що підсилює східний фланг. Проте залишається невизначеність щодо ймовірності та швидкості надання американської військової допомоги та використанні цих сил у разі прямої російської агресії, навіть попри збереження формальних союзницьких гарантій НАТО. Варто також зазначити, що шестимісячна американсько-іранська війна, яку розпочав Дональд Трамп, вже коштувала Вашингтону понад 40 мільярдів доларів і призвела до вичерпання запасів США. Через це виникає питання щодо здатності здатності країни реагувати на інші потенційні конфлікт.
Прямий військовий напад Росії на Польщу залишатиметься фактором високого ризику для Москви через дію статті 5 Північноатлантичного договору та ймовірність масштабної відповіді Альянсу, однак зміцнення військової присутності Росії в Білорусі створює додатковий стратегічний тиск на польський напрямок.
Територія Білорусі має для Кремля особливе значення як потенційний плацдарм для розміщення військових сил, ракетних систем, проведення навчань і створення загрози Сувальському коридору, стратегічно важливій ділянці між Польщею та Литвою, яка з'єднує країни Балтії з рештою НАТО.
Читайте детальніше: https://adastra.org.ua/blog/ahillesova-pyata-nato-pitannya-zahistu-suvalkskogo-koridoru
Водночас найреалістичнішим сценарієм російської агресії проти Польщі є не класичне повномасштабне вторгнення, а комплексна гібридна кампанія, спрямована на послаблення державних інституцій, суспільної єдності та політичної волі до підтримки України. Москва вже використовує подібні інструменти через дезінформаційні операції, кібератаки, спроби диверсій, міграційний тиск на польсько-білоруському кордоні та інформаційне розгойдування внутрішніх конфліктів.
Особливу роль у цьому контексті відіграє білоруський фактор, оскільки режим Олександра Лукашенка фактично інтегрований у російську систему безпеки та використовується Москвою як інструмент тиску на сусідів. Спільні російсько-білоруські військові навчання, розміщення російських військових об’єктів та політична залежність Мінська від Кремля змінюють стратегічне середовище Польщі, змушуючи Варшаву одночасно посилювати власну оборону та виступати за зміцнення східного флангу НАТО.
Потенційна російсько-білоруська агресія проти Польщі є не лише питанням військової загрози, а й ширшим випробуванням стійкості польської держави, її суспільства та союзницьких зв’язків.
Від історичної пам’яті до політичного тиску
Історична пам'ять залишається одним із найчутливіших інструментів дестабілізації українсько-польських відносин. Питання Волинської трагедії 1943-1944 років регулярно актуалізується у внутрішній політиці обох держав через асиметрію історичних оцінок.
У Польщі ці події трактують як геноцид, а в Україні - як взаємне протистояння та визвольна боротьба. Рішення Сейму Польщі у 2016 році визнати Волинську трагедію геноцидом можна вважати важливим етапом інституціоналізації польського наративу пам’яті. Іншою темою обговорень є суперечка щодо діяльності УПА. В Україні це формування розглядають як символ боротьби за незалежність, і присвоєння найменувань підрозділам є цілком логічним рішенням. У той час як Польща намагається визнати “злочини УПА” щодо Волинської трагедії.
Президент Польщі Кароль Навроцький та Володимир Зеленський у Президентському палаці у Варшаві, Польща, 19 грудня 2025 року. (Damian Lemanski/Bloomberg via Getty Images)
Можна припустити, що головною причиною розбіжностей у польсько-українському історичному діалозі є те, що Польща оцінює українську політику пам'яті крізь призму власного досвіду сформованої національної ідентичності. Тоді як для України історична пам'ять залишається складовою безперервного процесу націєтворення, який суттєво прискорила російська агресія.
Особливістю польського політичного дискурсу є те, що помітне місце в ньому посідає сформований досвід під впливом поділів Речі Посполитої, іноземних окупацій, Другої світової війни та десятиліть під радянським домінуванням. Такий “наратив” не є унікальним для Польщі, однак він суттєво впливає на сучасну політику пам'яті, підсилюючи суспільну чутливість до історичних питань.
Читати детальніше: https://adastra.org.ua/blog/strategichna-kultura-polshi-etyud-u-patologichnih-tonah
Іншим відносно нещодавнім “каталізатором” напруженості між країнами стало ухвалення рішення про створення Українського національного пантеону, яке покликане інституціоналізувати державну політику вшанування видатних діячів української історії. Цей крок є проявом суверенного права держави самостійно формувати власну політику пам'яті та визначати національний пантеон без зовнішнього втручання.
Водночас у Польщі цю ініціативу сприйняли крізь призму багаторічних історичних суперечностей, що викликало заяви як з боку уряду Дональда Туска, так і канцелярії президента Кароля Навроцького. Зокрема, остання розцінила це як фактор подальшої ескалації двосторонніх відносин. Ця ситуація демонструє фундаментальну проблему українсько-польського історичного діалогу: навіть рішення, які Україна розглядає як реалізацію свого суверенного права на формування національної політики пам'яті, у Польщі можуть інтерпретуватися як політичний сигнал у площині двосторонніх відносин. І так само навпаки.
Подібні геополітичні паралелі, де спільні інтереси сусідніх держав стикаються з травматичним минулим, спостерігаються і в інших регіонах світу. У Польщі та Німеччині періодично порушується питання репарацій за злочини Другої світової війни, попри стратегічне партнерство обох країн у межах ЄС і НАТО. Між Китаєм та Японією виникають питання щодо відповідальності Японії за Нанкінську різанину. Так само Вірменія та Туреччина й досі не мають спільного бачення подій 1915 року.
Читайте детальніше: https://adastra.org.ua/blog/nankinska-rizanina-ontologichna-travma-u-vidnosinah-yaponiyi-ta-kitayu
Також не менш чутливою темою є питання ексгумацій, яке довгий час використовувалося та продовжує використовуватися як важіль політичного тиску. У 2017 році Україна встановила мораторій як відповідь на акти вандалізму щодо українських місць пам'яті в Польщі. Надання дозволу на відновлення пошуково-ексгумаційних робіт та їх проведення свідчить про поступове налагодження українсько-польського співробітництва у сфері історичної пам'яті.
Відтак історична політика дедалі більше набуває ознак не лише внутрішньодержавної, а й зовнішньополітичної категорії.
Цей історичний фактор системно конвертується в електоральні показники польськими політичними силами, зокрема консервативною партією «Право і справедливість», яка використовувала тему Волині для тиску на Київ та підживлення наративу про недостатню вдячність України. Також політична сила використовує питання історичної пам’яті в контексті майбутньої європейської інтеграції України. Показовою є заява лідера партії Ярослава Качинського про те, що Україна «з культом Бандери» не повинна стати членом Європейського Союзу, а в разі перемоги «ПіС» на виборах Польща не допустить її вступу. Схожу позицію висловив і Пшемислав Чарнек, який запропонував ухвалити резолюцію Сейму про неприйнятність членства України в Європейському Союзі доти, доки українська держава, на його думку, “не відмовиться від героїзації діячів ОУН та УПА”.
Цю тему підіймає й радикальна євроскептична «Конфедерація», яка поєднує ревізіонізм та антиукраїнські гасла з вимогами жорстких ультиматумів і блокування євроінтеграції України.
Подібна риторика виконує й внутрішньополітичну функцію, адже вона допомагає мобілізувати електорат навколо наративів історичної справедливості, національної гідності та “захисту польської ідентичності”. Це створює ризик того, що навіть за наявності об'єктивної взаємної зацікавленості у стратегічному партнерстві історичні питання й надалі використовуватимуться як механізм політичної мобілізації та тиску на Україну, особливо в періоди виборчих кампаній. Зростання скептицизму польського суспільства щодо членства України в ЄС може створювати додаткові загострення.
Водночас характерною тенденцією є те, що історична проблематика дедалі більше виходить за межі риторики правоконсервативних сил і поступово стає елементом ширшого політичного консенсусу в Польщі. Навіть уряд Дональда Туска, який після парламентських виборів 2023 року традиційно сприймався як найбільш проєвропейський і проукраїнський серед основних політичних сил країни, змушений реагувати на суспільний запит щодо історичної пам'яті. Під час президентських виборів Рафал Тшасковський висловився, що Україна має зважати на вимоги ексгумації на Волині, якщо хоче й надалі розраховувати на її підтримку. Експрезидент Польщі Лех Валенса зняв прапор України з грудей, який носив на знак підтримки, у відповідь на присвоєння підрозділу ССО назви "Героїв УПА".
Відтак конкуренція між польськими партіями дедалі меншою мірою точиться навколо самого історичного питання, а дедалі більшою — навколо ступеня жорсткості позиції щодо України. Така трансформація підвищує ймовірність того, що історична пам'ять і надалі залишатиметься структурним чинником українсько-польських відносин незалежно від зміни урядів у Варшаві.
Попри гостру фазу історичних суперечностей, останні дипломатичні контакти Володимира Зеленського з Каролем Навроцьким і Дональдом Туском та відкриття архівів СБУ та Служби зовнішньої розвідки України на Волині свідчать, що обидві країни намагаються контролювати ситуацію та не допустити трансформації історичних конфліктів у довгострокову політичну кризу. Також варто згадати, що у 2023 році Анджей Дуда вшанував пам’ять воїнів УНР, які загинули в боях проти більшовиків. Це демонструє готовність польської сторони підтримувати дипломатичний діалог попри історичні суперечки.
Росія як третій гравець
Росія системно використовує комплексний інструментарій для дестабілізації українсько-польських відносин, спираючись на маніпуляції чутливою історичною темою та соціальними суперечностями. Зокрема, російські відомства та спецслужби планують і реалізують масштабні дезінформаційні кампанії з поширенням сфальсифікованих чи вирваних із контексту архівних документів часів Другої світової війни, навмисно публікуючи маніпулятивні матеріали з гострою лексикою навколо Волинської трагедії напередодні пам'ятних дат задля максимальної емоційної поляризації суспільств. Паралельно з цим активно експлуатуються соціальні мережі та мережі ботоферм, які масово генерують і поширюють у польському та українському сегментах інтернету фейкові візуальні матеріали. Головна мета цього - посилити радикальні наративи та створити глибоке протистояння в суспільстві. Зрештою, Кремль системно намагається трансформувати інформаційний вплив у реальні суспільно-політичні процеси.
У стратегічному вимірі метою цих операцій є не лише руйнування українсько-польського партнерства, а й послаблення єдності Європейського Союзу та НАТО через стимулювання внутрішніх конфліктів між їхніми союзниками.
Щодо майбутніх парламентських виборів, які відбудуться в 2027 році, то кремлівський вплив може бути спрямований саме на підживлення радикальних політичних сил для стимулювання антиукраїнських настроїв. Росія вже могла втручатись у вибори в Польщі 2025 року, тому варто очікувати схожого сценарію і під час виборів 2027 року.
Польські вибори 2027 року: сценарії та ризики для України
Читайте детальніше: https://adastra.org.ua/blog/bitva-za-provinciyu-yak-polski-partiyi-konkuruvatimut-za-golosi-selyan-na-prijdeshnih-viborah
З огляду на сучасну динаміку польського внутрішньополітичного процесу, цілком очікуваним буде використання зовнішньої політики як центральної теми для виборчих кампаній. Отже, Україна знову буде однією з головних тем для мобілізації електорату. Відтак використання питань історії та інших чутливих тем польсько-українських відносин може призвести до ще більшої ескалації.
Це не вперше, коли Україну згадують у внутрішній політиці або навколо неї будують політичну кампанію. Подібне можна було простежити під час нещодавніх виборів у Польщі, Молдові та Угорщині.
Тому вже зараз можна спрогнозувати, що для окремих політичних сил звернення до теми Волинської трагедії та інших історичних травм є ефективним інструментом електоральної мобілізації, який спирається на наратив історичної жертви та сприяє консолідації виборців навколо конфліктного порядку денного.
За одним із ймовірних сценаріїв правоконсервативні та радикальні партії намагатимуться заробити політичні бали на критиці урядової політики щодо підтримки України, на економічній конкуренції, проблемах агроринку та неврегульованих питаннях історичної пам'яті.
З огляду на це, будь-яке посилення позицій євроскептичних і націоналістичних сил у майбутньому польському парламенті здатне суттєво ускладнити ухвалення рішень щодо стратегічної допомоги Києву, загальмувати процес євроінтеграції України та перетворити міждержавний діалог на заполітизований процес постійного пошуку компромісів в умовах внутрішньої нестабільності у Варшаві. Тобіаш Бохенський заявив, що в разі перемоги “ПіС” на виборах 2027 року партія планує депортувати з Польщі українських чоловіків віком 25–60 років, які не працюють легально.
Для України результат виборів у Польщі залежатиме насамперед від конфігурації майбутньої коаліції. У разі збереження або переформатування ліберально-центристського уряду на чолі з “Громадянською коаліцією”, відносини, ймовірно, залишатимуться стабільними, із продовженням військової та логістичної підтримки й підтримки євроінтеграції України. Однак Варшава й надалі жорстко відстоюватиме власні економічні інтереси та вимагатиме поступок щодо зерна, перевезень та історичної політики.
Натомість можливий альянс «Права і справедливості», «Конфедерації Польської Корони» та коаліції «Конфедерації» Кшиштофа Босака та Славоміра Менцена означатиме суттєве охолодження двосторонніх відносин і перехід до моделі «кризового прагматизму». За таких умов безпекова співпраця, ймовірно, збережеться через стратегічну загрозу з боку Росії, але економічні обмеження, жорсткіші умови для євроінтеграції, скорочення соціальної підтримки українців та активніше використання історичних питань у польській політиці можуть зробити відносини значно більш конфліктними. Проте Ярослав Качинський виключає таку гіпотетичну коаліцію, та і самі поляки також поки скептично ставлятьcя до цього.
Славомір Менцен і Кшиштоф Босак (Jacek Dominski/REPORTER / East News)
Існує інший сценарій, за яким розкол усередині партії «Право і справедливість» послабить їхні сили на парламентських виборах і призведе до посилення обох “Конфедерацій”. Конфлікт усередині “ПіС” виник після того, як у партії кандидатом на посаду прем'єра після майбутніх виборів вирішили висунути Пшемислава Чарнека. Він виступає проти підтримки України, через що можна припустити про обрання партією шляху до радикалізації риторики задля залучення електорату “Конфедерацій”.
Частина електорату «ПіС», ймовірно, перейде до політичної сили на основі парламентської групи "Розвиток плюс" (Rozwój Plus) Матеуша Моравецького, якого Ярослав Качинський виключив з партії. У такому разі “Конфедерати” можуть стати найважливішою партією серед польських правих.
Варто також згадати про Єву Зайончковську-Гернік, яку Славомір Менцен виключив зі своєї партії. Вона заснувала політичну силу під назвою «Біло-червоний рух». Депутатка висловлює антиукраїнські заяви та нещодавно порвала прапор УПА в Європейському парламенті. Її політичний проєкт ймовірно вкраде електорат Менцена, але це не послабить загалом праві польські сили.
Партія «Конфедерація Польської Корони» - це ультраправа політична сила Гжегожа Брауна, який критикує демократію, дотримується антиукраїнської та євроскептичної позиції. Він був єдиним, хто у Сеймі проголосував проти підтримки України у війні з Росією, виступив проти відкриття кордонів для українських біженців. У внутрішній політиці також підтримує впровадження смертної кари.
Інша «Конфедерація» - це польська права коаліція правопопулістського та переважно ультраправого й євроскептичного спрямування. Вона об’єднує політичну партію «Нова надія» (NN) Славоміра Менцена та «Національний Рух» (RN) Кшиштофа Босака. Теоретично обидві групи мають однакову владу в “Конфедерації”, але не секрет, що обидві партії запекло конкурують за вплив. У Менцена і Босака є навіть певний конфлікт між собою, але обидва вважають, що “Конфедерація” - це стратегічний альянс. Також є ймовірний сценарій, що ця політична сила може зрештою розколотися після виборів 2027 року, коли виникне питання, чи формувати потенційну коаліцію.
Славомір Менцен критикує кліматичну, міграційну політику та Європейський зелений курс. Виступає проти імміграції до Польщі з культурно відмінних країн. Під час президентських виборів 2025 Менцен закликав українців припинити “культ Бандери” та звинуватив Романа Шухевича у Волинській трагедії.
Своєю чергою, Кшиштоф Босак підтримував блокування кордону з Україною через питання імпорту аграрної продукції та цілком скептично ставиться до підтримки Києва.
Висновки:
Рішення польського керівництва позбавити українського президента найвищої нагороди в сукупності з масовим взаємним поверненням орденів зафіксувало найглибшу кризу в українсько-польських відносинах з початку повномасштабного вторгнення. Цей конфлікт загострився через зіткнення принципово різних історичних наративів навколо діяльності УПА та Волинської трагедії. На цьому тлі політичні спекуляції на минулому, тема українських біженців і підтримка України з високою ймовірністю будуть використовуватися на парламентських виборах 2027 року. Це створює серйозні ризики подальшого погіршення українсько-польських відносин як під час електорального процесу, так і в найближчі роки.
Кожна держава має суверенне право формувати власний історичний наратив, вшановувати своїх національних героїв та визначати події, що становлять основу її колективної пам'яті. Проте в умовах добросусідських відносин історична політика неминуче виходить за межі внутрішньої компетенції держави, коли постаті чи події, що мають позитивне значення для однієї нації, сприймаються іншою як символи трагедії або історичної несправедливості. Саме тому найбільш чутливі питання спільного минулого не втрачають своєї актуальності навіть через десятиліття.
Європейська інтеграція України, ймовірно, стане новим етапом актуалізації історичних суперечностей у відносинах із Польщею. Як показав досвід зернової кризи 2023-2024 років, навіть між стратегічними партнерами питання, що безпосередньо зачіпають внутрішньополітичні інтереси держав-членів ЄС, можуть швидко трансформуватись з технічних переговорів у предмет гострої політичної конфронтації.
У контексті парламентських виборів 2027 року додатковим фактором ризику може стати консолідація правоконсервативних й ультраправих політичних сил навколо історичної проблематики як одного з ключових елементів виборчої кампанії. В разі реалізації такого сценарію питання історичної пам'яті здатне перетворитися з предмета двостороннього діалогу на інструмент міжпартійної конкуренції, що підвищуватиме ймовірність загострення українсько-польських відносин.
Автор – Владислав Мошківський, молодший дослідник програми "Європа" аналітичного центру ADASTRA
Якщо Вам сподобалась стаття і Ви хочете підтримати розвиток нашого центру, долучіться до нашого Mono. Ваша допомога сприяє розвитку незалежної української аналітики!