PER ASPERA – AD ASTRA I THINK TANK

Ranked Best New Think Tank by 2020 Global Go To Think Tank Index

Стратегічна культура Польщі: етюд у патологічних тонах

Стратегічна культура Польщі: етюд у патологічних тонах

Вивчення зовнішньополітичної діяльності кожної держави – це не лише оцінка поточного стану двосторонніх та багатосторонніх форматів співпраці. Передусім це відповідь на фундаментальні питання про спосіб мислення та поведінки держави, інструментарій її зовнішньої політики, сприйняття нею ключових для національної безпеки категорій – «безпека», «ворог», «середовище», «загроза». Чому певна держава діє на міжнародній арені одними й тими ж методами протягом тривалого історичного розвитку? Чим визначається її сприйняття міжнародного середовища? Яким чином формується ставлення до інших країн як до ворожих чи дружніх? Масштабний проєкт ADASTRA «Стратегічна культура країн світу» шукає відповіді на всі ці питання, досліджуючи зовнішню політику держав через призму їхніх стратегічних культур.

                                                                                                   * * * *

Останніми роками Республіка Польща створює безліч інформаційних приводів резонансного характеру, які змушують ставити під сумнів демократичний характер держави і всезагальний тріумф європейських цінностей на субконтиненті. Нещодавні ухвали польського сейму щодо реполонізації ЗМІ та обмеження реституції жертвам Голокосту наштовхнулися на шквал критики навіть з боку найактивніших союзників Варшави, не кажучи вже про осінній скандал 2020 року із забороною абортів – справу на перший погляд лише внутрішньополітичну, проте репрезентативну в розрізі напрямку розвитку польської демократії. Зростання євроскептичних настроїв у польському суспільстві дедалі більше підриває саму сутність європейського проєкту і підважує ключові цінності і досягнення років незалежності. Разом із тим Польща володіє унікальною стратегічною культурою, яка доволі чітко маніфестується у зовнішньополітичній стратегії і поведінці держави. Її розбір – до вашої уваги у цій статті.

Геополітичний капкан

Географічне положення, яке прирікає Польщу на небезпечне сусідство і муки регіонального і цивілізаційного самовизначення, лишаючи проте простір для можливостей, – одна із найбільш очевидних конститутивних рис її стратегічної культури. Польська стратегія зовнішньої політики на 2017-2021 роки постулює наступне: «Польща розташована на стику двох геополітичних тектонічних плит: Західної Європи, інституційно представленої НАТО та ЄС, та Східної Європи, що контролюється переважно Росією. Держава також є невід’ємною складовою осі Північ-Південь – між балтійським регіоном та Центральною Європою, а також Балканськими державами та регіонами Адріатичного і Чорного морів. Її географічне розташування створює низку викликів, проте також надає унікальні можливості для зміцнення міжнародного становища Польщі». Це доволі чітка демонстрація усвідомлення державою власного місця на політичній мапі та викликів і перспектив із цим пов’язаних.

У ретроспективі Польща протягом переважної частини свого історичного розвитку була розташована між двома центрами сили – Німеччиною та Росією у різних їхніх іпостасях. І якщо у першому випадку трансформація Німеччини після 1945 року та її ключова роль у підтримці польських євроатлантичних устремлінь суттєво зменшила небезпеку такої геополітичної пастки, то Білокам’яна залишається втіленням польських найгірших зовнішньополітичних загроз – як держава-ревізіоніст, що прагне до відновлення свого панування на пострадянському просторі. Історія надає нам багатий матеріал на підтвердження небезпеки подібного геополітичного позиціонування: три поділи Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 роки); так званий четвертий поділ – зміна приналежності частини польських земель за результатами Віденського конгресу 1814-1815 років; нарешті, пакт Молотова-Ріббентропа 1939 року і спільні дії нацистської Німеччини та СРСР на початку Другої Світової війни.

Приклади більш ніж промовисті для ілюстрування польського геополітичного прокляття, яке частково пом’якшується наявним міжнародним порядком, важливість збереження якого Варшава постійно постулює. Так, польська Стратегія національної безпеки 2020 року одним із національних інтересів проголошує формування міжнародного порядку, заснованого на солідарності та повазі до міжнародного права, що гарантує безпечний розвиток Польщі. Відповідно, на основі комплексу географічних факторів та історичного розвитку формується непроста модель безпекової політики із особливим акцентом на безпеці держави, збереженні територіальної цілісності та суверенітету, нарощенні власної суб’єктності.

Читайте також: Стратегічна культура Білорусі: балансування на жердині

Разом із тим, специфіка геополітичного розташування дозволяє Польщі претендувати на участь у багатьох регіональних та міжрегіональних форматах або ініціювати їх. Зворотним виміром польського болючого сприйняття питань суверенітету і міжнародно-політичної суб’єктності чи її браку виступає бажання самостійно і рішуче формувати власне безпекове середовище і найближче оточення, компенсувати дефіцит можливостей для самостійного забезпечення безпеки і діяти на випередження, наскільки це можливо у наявній політичній і географічній даності, що проявляється у започаткуванні численної кількості ініціатив регіональної інтеграції із різним секторальним наповненням та ступенем інституалізації.

Заснована у 1991 році Вишеградська група основною метою мала спільний рух до ЄС, однак після 2004 року з форматом сталася екзистенційна криза у зв’язку із виконанням ключового завдання, проте Польща відмовлялася розпускати його. Кромеріжська декларація 2005 року наділила Вишеград новою тональністю і змістом як єдиного блоку, що передбачатиме координацію та узгодження позицій учасників із ключових питань. Виник також феномен формування центральноєвропейської ідентичності на даній інституційній основі. Час від часу здійснюється ревіталізація формату, який нині виступає інструментом розповсюдження нормативної сили і політики ЄС назовні, особливо стосовно найближчих сусідів.

Доволі близькі між собою ініціативи Міжмор’я (Інтермаріуму, Балто-Чорноморського союзу) та Тримор’я. Перша концепція, прообраз якої можна віднайти ще у ХІХ столітті, націлена на створення союзу держав із метою попередження та протистояння російській експансії. Склад потенційних союзників та навіть перелік морів варіювався в межах розвитку концепції у ретроспективі. 2015 року польський президент Анджей Дуда заявляв про свій намір створення міждержавного об’єднання для співробітництва у низці сфер, а Ініціатива трьох морів, заснована за пропозицією Хорватії у 2016 році, є за своїм змістом інфраструктурним проєктом у транспортній сфері (шосе Via Carpatia, трубопровід для скрапленого природного газу, інші проєкти). Польща також є активним учасником і співзасновником Бухарестської дев’ятки – ініціативи держав-членів східного флангу НАТО, спрямованої на поглиблення військової співпраці та обговорення безпекових питань.

Етюд в патологічних тонах

На основі такого драматичного сусідства польські дослідники, зокрема Кшиштоф Маліновський, виділяють для стратегічної культури Польщі так звані «національні» синдроми – російський та німецький, які виявляються у: настороженому і скептичному сприйнятті міжнародного середовища як загрозливого; чутливому ставленні до питань суверенітету не лише у фокусі безпосередніх загроз, але і добровільного делегування частини повноважень до наднаціональних органів; сек’юритизації низки зовнішньополітичних явищ; представлення загроз як винятково зовнішніх за своїм характером; виразному превалюванні державної безпеки над безпекою індивіда; опорі на традиційні регулятори безпеки при специфіці їхнього застосування; пошуку додаткових безпекових гарантій із боку міжнародних альянсів (НАТО) та позарегіональних акторів глобального рівня впливу (США) аж до значного перекладання відповідальності. Анамнез Польщі не обмежується лише цими колективними патологіями, проте про це – згодом.

Дізнавайтеся більше: Стратегічна культура Сербії: мала держава з великими амбіціями

Надмірна концентрація на безпекових питаннях у структурі стратегічної культури властива багатьом постсоціалістичним і східноєвропейським країнам, проте Польща зберігає у цьому відношенні «помірні позиції». Глобальне опитування цінностей Інглехарта-Вельцеля розташовує Польщу серед усіх католицьких європейських держав як найбільш традиційну і консервативну, у той же час між цінностями виживання (крайній вияв цінностей безпеки) і цінностями самовираження підтримується хиткий баланс на користь останніх (0,5 на шкалі від -2,5 до 3,5). Для порівняння, із цієї ж групи країн – найкращі показники за секулярними цінностями має Чехія, у той час як найменше цінності виживання актуальні для Андорри. Цікаво, що Литву, набагато більш секулярну за Польщу, безпекові питання турбують сильніше, аніж колишню сусідку по Речі Посполитій (-0,25).

Травматичний характер ідентичності

Практично весь комплекс конститутивних елементів польської ідентичності є глибоко травматичним за своєю суттю, заснованим на пережитих катаклізмах, стражданнях та активній віктимізації. Перш ніж перейти до опису характерних рис та ключових подій і процесів, що сформували польську ідентичність і стратегічну культуру, окреслимо теоретичні рамки даного кейсу. На груповому рівні колективна травма виконує низку важливих функцій, а саме: сприяє колективній самоідентифікації та консолідації; формує модель ідентифікації та сприйняття загроз, особливо екзистенційного характеру; слугує засобом вбудовування знань про зміст (не)безпеки, загрози у символічну систему значень і стає об’єктивом, крізь який група сприймає міжнародне середовище.

Серед наслідків синдрому жертви у стратегічній культурі можна навести віктимність, яка переростає у постійне відчуття небезпеки, що формує неадекватне сприйняття міжнародного середовища, брак довіри у відносинах із іншими акторами, схильність до надмірної сек’юритизації зовнішніх загроз, безумовний рефлекс перекладання відповідальності за будь-яку дестабілізацію на зовнішні фактори і акторів, як і за забезпечення безпеки, пасивне ставлення до позитивних та продуктивних сигналів до співпраці, виродження еволюційно-адаптивної функції захисту, що формується на основі травматичного досвіду, у надмірно агресивну зовнішньополітичну поведінку, що не корелює із реальним потенціалом та можливостями держави і ставить під загрозу саме існування групи. У тій чи іншій мірі всі ці ознаки можна простежити у випадку польської стратегічної культури.

Вас може зацікавити: Безпекова культура Франції: квінтесенція амбіцій та ілюзій

Звертаючись до розвідок Аляйди Ассман і застосовуючи її класифікацію типів жертовності у колективній свідомості польський народ силкується представити практично кожну трагічну подію своєї історії у жертовному ключі, проте у формі сакрифації, тобто благородної жертви в ім’я чогось. Віктимізація, тобто оформлення травматичного досвіду по лінії жертви асиметричного, невідомщеного насильства, не представлена настільки широко у суспільній свідомості і комеморативних практиках, проте це не означає, що вона не знаходить свого вияву у практичних кроках.

Таким чином, на рівні ідеологічному синдром жертви виявляється у: глорифікації і сакралізації поразок; представлені історичного розвитку як циклічного (золотий вік – занепад – смерть у результаті втручання зовнішніх сил – відродження і воскресіння); перекладанні відповідальності на зовнішніх акторів; виправданні стратегічних прорахунків як фаталізму і згаданого раніше циклу, приреченого на повторення; надмірній концентрації на історії, комеморативних практиках, їхній конкуренції із аналогічними структурами сусідніх держав, що нерідко суперечать національній інтерпретації історії; жорсткій реакції на посягання на звання жертви, схильності до арифметичного прирівнювання жертв і визначення «рівня страждань»; потрапляння у пастку дилеми мнемонічної безпеки.

Циклічність історії

Особливо слід наголосити на слабкості й антинауковості ідей циклічного історичного процесу задля репрезентації обраності і винятковості власного історичного шляху, що його представники польської інтелігенції ХІХ століття взяли на озброєння. Циклічність катастроф у польській історії – не лише неминуче, але й бажане явище задля періодичного відродження, очищення і вдосконалення держави, а тому страждання виступає не як покарання, а як благо. Національні поразки тут розвинуті у цілий культ на службі національної консолідації, з одного боку, підживлюючи історичний поступ, а із іншого – дозволяючи історії відходити від лінійності, казуальності і змінності.

Жертовність, національна місія і месіанство, континуум страждань лягли у основі польської національної мегаломанії, формуючи цікаве явище співіснування імперського і жертовного синдромів.  Імперський синдром в основі своїй також заснований на ностальгії за золотим періодом панування і виявляється у зверхньому і патримоніальному ставленні до колишніх колоній, фантомних болях імперського минулого, що втілюються в амбіціях до створення релевантних міжнародно-політичній кон’юнктурі структур регіональної співпраці, де б обрана держава виконувала лідерські функції. Чи варто наголошувати, що імперський синдром викривлює фокус, перешкоджаючи адекватній оцінці власного потенціалу й можливостей до подібних дій, що прирікає ці креатури на дисфункцію і занепад.

Золотий вік

Без знецінення попередніх століть польської історії, а також для виконання цілей цієї статті, серед яких особливо виділяється пошук витоків сучасної польської національної ідентичності та стратегічної культури, розпочнемо із «золотого віку» польської історії – XVI-XVII століть, а саме існування у складі Речі Посполитої. Даний історичний період – апофеоз оформлення віри польського шляхетства у власну унікальність, неповторність та індивідуальність. Цей феномен підтримувався шляхом двох міфів, а саме сарматського, який стверджував пряме походження польської аристократії від племен дохристиянської ери, а також ідеї про тяглість Речі Посполитої від Римської імперії. Ще одним приводом для гордості слід вважати той факт, що при існуванні численних перешкод для набуття адміністративних посад, обмежень у правах для некатоликів Річ Посполита являла собою одну із найтолерантніших держав Європи у розрізі релігійної політики, особливо по відношенню до юдеїв.

Окремо поляки пишаються власною унікальністю у політичному плані – у Європі періоду становлення і розвитку абсолютистських монархій винятковість політичної системи, заснованої на принципах золотої вольності і шляхетської демократії, закріплених у 1573 році, відколи посада монарха – не більше, аніж виборна, на перших порах була прогресивною, проте згодом підвела до краху держави. Початкове процвітання польської економіки, забезпечене фільварковою системою і сконцентроване на виробництві і експорті сільськогосподарської продукції, прислужилося до появи титулу «житниці Європи».

Варто знати: Люблінський трикутник: що передбачає новий формат тристоронньої співпраці?

Нарешті, у цей же період встановлюється стійка кореляція поляк-католик із супровідним культом Богородиці, особливо пов’язаним із монастирем Ясна Гора у Ченстохові та іконою Чорної Мадонни, королеви Польщі, що сформувався у період шведсько-польської війни 1655-1660 років. Виразний християнський етос одержав й інший вияв – Польща вважала себе останнім бастіоном християнства, щитом Європи, обраним обороняти її від єретиків, язичників та варварів. Слід зазначити, що релігія й досі відіграє виняткове значення у суспільному житті – частково через той факт, що за комуністичного режиму вона була способом вираження польської ідентичності при формальному інтернаціоналізмі та атеїзмі. Нині ж 86 % польських вірян – католики, релігійні організації напряму фінансуються державою і мають суттєвий вплив на публічний дискурс.

Попри все, історія Речі Посполитої сповнена масштабними козацько-селянськими повстаннями, боротьбою шляхти за розширення і збереження привілеїв у рамках специфічної шляхетської демократії, іноземними інтервенціями, втратою територій, міждержавними війнами і поступовим занепадом основ держави. Після останньої перемоги польського війська під Віднем 1683 року у складі коаліції держав проти султана Мегмеда IV починається вже позбавлений флуктуацій із позитивними періодами декаданс Речі Посполитої, у масовій свідомості пов’язаний із декадансом власне Польщі – попри формальну рівність частин Люблінської польсько-литовської унії 1569 року, очевидною була домінантна позиція католицької віри, польської шляхти і механізми кооптації литовсько-руських еліт, які і поступові процеси асиміляції й економічної експлуатації українського і литовського селянства.

Зрештою, після кількох десятиліть панування російських ставлеників на престолі – чи то курфюрстів Саксонії, чи то Станіслава-Августа Понятовського – у 1772 році починаються поділи Речі Посполитої між трьома великими державами – Пруссією, Австрією та Росією. У ході ще 2 поділів, 1793 і 1795 років чорні двоголові орли остаточно доконали білого орла, а Польща зникла із політичної карти Європи як повністю незалежна держава до 1918 року. Золотий вік польської історії – основа історичного циклу для творення особливого національного польського міфу. Він сповнений суперечливих явищ і тенденцій, проте залишається конститутивним для польської ідентичності й стратегічної культури.

Національна міфологія

У ХІХ столітті Польща, бездержавна нація, у руслі романтизму оформила чи не найбільш нюансовану і досконалу національну міфологію завдяки плеяді літераторів і поетів. Адам Міцкевич, Зигмунт Красінський та Юліуш Словацький створили цілий пласт літературних творів, які закріплювали образ стражденної розтерзаної держави, що витримала муки Христові за усі бездержавні народи, а також польського народу, який готовий на будь-які жертви задля свободи, честі та Господа Бога, до того ж із нотою альтруїзму – згадаємо хоч гасла польського повстання 1830-1831 років – «За нашу і вашу свободу!» Віднині Польща стала «Христом народів». Польське покликання полягало у лідерській ролі серед упокорених слов’янських народів та джерела духовного катарсису християнської Європи, що мало очистити від матеріалізму, атеїзму і деспотизму, вкотре виступивши щитом проти Сходу у тій чи іншій формі і суті.

Від початку ХІХ століття міцно вкоренилося переконання щодо обов’язку кожного польського покоління принести криваву жертву задля відродження держави. Цю ідею підтверджували повторювані майже кожні 15 років національно-визвольні виступи на кшталт Листопадового повстання (1830-1831 років), Весни народів (1848-1849 років), Січневого повстання (1863 року). Після кількох декад затишшя вже у ХХ столітті цей символічний ряд продовжили польський театр російської революції 1905-1907 років, Перша світова війна 1914-1918 років, Сілезькі повстання 1919-1921 років, Велике польське повстання, що завершилося створенням Другої Речі Посполитої та радянсько-польська війна 1919-1920 років.

Вам може сподобатися: Супермаркет пропаганди: Російська Федерація (частина перша)

Згодом Диво на Віслі, Пакт Ріббентропа-Молотова 1939 р.  і Друга світова війна із Варшавським повстанням 1944 року, Голокостом і боротьбою Армії Крайової проти обох режимів, як і польсько-українським протистоянням, виступи польських робітників у Познані 1956 року, виступи у 1970-х роках у містах на балтійському узбережжі, нарешті, 1980-ті роки із рухом «Солідарність» і воєнним станом. При відносно оксамитовому характері падіння комунізму у державах-членах Організації Варшавського договору (ОВД) виникає спокуса заявити, що ці події не вкладалися у польську схему історичного розвитку і що катарсису не відбулося.

Російський синдром

Цитуючи польську Стратегію національної безпеки 2020 року, «найсерйознішою загрозою є неоімперська політика Російської Федерації, здійснювана серед іншого військовими засобами. Агресія проти Грузії, незаконна анексія Криму та дії на сході України є порушенням принципів міжнародного права і підривають основи європейської системи безпеки». Польща вирізняється серед держав-членів ЄС особливо жорсткою позицією стосовно російської агресії проти України і, разом із Литвою, належить до найактивніших «лобістів» рішучої політики Заходу у цьому комплексі проблем, проте вкоріненість російської загрози як ключової у стратегічній культурі має доволі багато історичних підстав. У випадку із польсько-російськими відносинами спільний християнський корінь, слов’янство і проксеміка швидше підривають перспективи продуктивних відносин, аніж сприяють їм.

Знаменита сцена із роману Ф. Достоєвського «Брати Карамазови» описує двох поляків, панів Врублевського та Муссяловича, карткових шахраїв, не позбавлених проте відчуття власної винятковості й бажання щосили демонструвати своє лицарське та шляхетське походження: « — За Польшу, панове, пью за вашу Польшу, за польский край! — воскликнул Митя. (...) — Теперь за Россию, и побратаемся! (...) Все, кроме панов, выпили, а Грушенька выпила разом весь свой стакан. Панове же и не дотронулись до своих. — Как же вы, панове? — воскликнул Митя. — Так вы так-то? Пан Врублевский взял стакан, поднял его и зычным голосом проговорил: За Россию в пределах до семьсот семьдесят второго года! — Ото бардзо пенкне! (...) — крикнул другой пан, и оба разом осушили свои стаканы. — Дурачье же вы, панове! — сорвалось вдруг у Мити. — Па-не!! — прокричали оба пана с угрозою, наставившись на Митю как петухи. Особенно вскипел пан Врублевский».

Звісно, полонофобії самого Ф. Достоєвського не можна не враховувати у цьому контексті – зрештою, для людини із глибоким відчуттям православної сутності Росії, її такої месіанської з погляду віри місії Польща, форпост ворожої латинської, католицької, західної цивілізації є осердям Антихриста. Проте цитований уривок доволі випукло демонструє взаємне несприйняття і ворожість у російсько-польських відносинах, яка за нечисленними винятками триває майже безперервно останні 500 років. Для росіян предметом враженого національного его є польська окупація Москви 1612 року, проте вони виявляють дивовижно коротку пам’ять, коли мова йде про численні антипольські російські військові акції.

Також за темою: Зовнішня політика Російської Федерації: вірити не можна зрозуміти

Реітерація подій Смути виявилася невід’ємною частиною кристалізації російської національної ідентичності у середині ХІХ століття, коли опери М. Глінки «Життя за царя» («Іван Сусанін») та  М. Мусоргського «Борис Годунов» увійшли до складу російського національного міфу й закарбували в широкому комплексі російських національних стереотипів польську його варіацію. І хоча учасниками поділів Польщі були 3 держави, Російська імперія як країна, що отримала найбільшу частину Речі Посполитої, згодом також примноживши здобутки в 1815 році за рахунок колишнього Герцогства Варшавського, є ключовим the significant Other для польської історії, ідентичності та стратегічної культури. Як мінімум із російського Смутного часу поляки – епітома іноземних інтервентів, західних сил, покликаних підірвати основи російського державного ладу та духовних цінностей, скористатися із політичної нестабільності та сіяти розлад серед населення та еліт.

Вагомість російського досвіду в історичній ретроспективі пояснюється зіткненням територіальних претензій, а згодом – сфер впливу і становлення регіонального лідерства, фундаментальних протиріччях російського та польського державних, національних та колоніальних проєктів (залежно від історичного етапу), цивілізаційних відмінностях. Додати до цього поділи Польщі, численні міждержавні війни, придушення повстань, обмежені чи відсутні можливості політичної репрезентації в рамках імперії, русифікацію, врешті – перетікання російських імперських амбіцій у радянський проєкт.

Події радянсько-польської війни 1919-1920 років, а також Другої Світової війни, особливо в період 1-17 вересня 1939 року, не потребують додаткових коментарів. Важким тягарем на двосторонніх відносинах лежить Катинська трагедія – масові розстріли польського офіцерського корпусу навесні 1940 року, вчинені радянськими спецслужбами. І хоча після розпаду СРСР і становлення незалежної Росії Б. Єльцин вдавався до символічних кроків каяття і налагодження співпраці з метою встановлення історичної достовірності, вони не знайшли належного визнання та сприйняття з польського боку. Смоленська катастрофа 2010 року не тільки відродила привид Катині, але й надала йому плоті та крові в очах нинішнього покоління, актуалізуючи континуум трагічних подій і польсько-російської ворожнечі.

Польща не забуває називати себе могильником соціалістичного табору, маючи на увазі «Солідарність» і силу польського прикладу у низці оксамитових революцій 1989 року – вчергове виставляючи сусідам рахунок, який важко виплатити. Штучність польської приналежності до ОВД, системи радянської зовнішньої імперії та її палке бажання вирватися із неї були очевидними – як і те, що нова незалежна держава матиме доволі багато розходжень із Москвою щодо фундаментальних міжнародно-політичних питань.

Дізнавайтеся більше: Роль Росії на пострадянському просторі

Польща основну відповідальність за забезпечення безпеки покладає на НАТО і виступає за його розширення на схід – Росія на офіційному рівні називає цей процес загрозою своїй національній безпеці. Польська зовнішня політика від початку підтримувала прагнення колишніх радянських республік до виходу із зони російського впливу і євроантлантичної інтеграції: Варшава діяла як регіональний Прометей, хоч і не позбавлений прагматизму, проте із стійким бажанням дати колишнім баракам соціалістичного табору світло євроатлантичної інтеграції. Польща – чи не єдина серед колишніх радянських республік, котра вірно розцінила російську агресію проти Грузії у 2008 році й почала збільшення витрат на оборону, і після 2014 року займає жорстку позицію із підтримки територіальної цілісності та суверенітету України. І хоча Польщу нерідко звинувачують у зовнішньополітичній параної, дотриманні надміру радикальних поглядів щодо сутності російської політики, видається, що події останніх років лише підтверджують її позицію.

Співпраця або замирення із РФ нерідко стають предметом публічного опробріуму. Наприклад, прагматизм «Громадянської платформи» щодо російського вектора зовнішньої політики примножив політичний капітал «Права і справедливості» на парламентських виборах 2010 року, спроби Ярослава Качинського вдатися до дружніх жестів під час президентської кампанії відразу після катастрофи Ту-154 під Смоленськом прислужилися до перемоги Броніслава Коморовського.

Рапалло, Локарно, Ялта

Продовжують польський анамнез як складову стратегічної культури описані Кшиштофом Маліновським міжвоєнні психічні розлади на кшталт Рапалло і Локарно – вчений називає їх «диспозиціями». Під першим розуміємо німецько-радянську угоду, укладену 16 квітня 1922 року, в рамках якої держави відновлювали дипломатичні та консульські зносини, відмовлялися від претензій на відшкодування військових втрат та впроваджували принцип найбільшого сприяння у правових й економічних відносинах. Встановлювалося військово-технічне співробітництво між державами.

На думку Войцеха Матерського, таємні протоколи до цього договору містили домовленості щодо невизнання кордонів Другої Речі Посполитої. СРСР і Веймарська Німеччина, обидві на той момент парії міжнародних відносин, де факто виключені з процесу формування нової системи міжнародних відносин, домовилися за рахунок інтересів Польщі і на шкоду їм. Так сформувалася складна констеляція раніше виділених російського й німецького синдромів. Разом із попередніми історичними подіями все це вкладалося в болючий комплекс відсутності суб’єктності в міжнародній політиці, який переслідує Польщу й донині, а також ірраціональну тривогу й несприйняття такого союзу.

Така ж модель поведінки проглядалася й у відповідь на пакт Молотова-Ріббентропа, коли СРСР і вже Третій Рейх перекроїли кордони Східної Європи на свій розсуд, і в польській варіації «Ялтинського синдрому», коли польські території стали предметом торгів між СРСР і державами-союзниками по антигітлерівській коаліції. Зрештою, різка реакція на нинішній Північний потік, маючи об’єктивні підстави, легко вкладається в ту ж Рапалльську диспозицію – з легкої руки польської правої преси він отримав назву Пакт Путіна-Шредера.

Позиція Польщі щодо Північному потоку-2 є більш ніж промовистим підтвердженням вищезазначеного. Зрештою, на більш загальному рівні брак міжнародно-політичної суб’єктності і страх кулуарних домовленостей великих держав за рахунок інтересів Польщі втілився в принцип «нічого про нас без нас», що ліг в основу польської зовнішньої політики після 1989 року і проявився вже під час переговорів 2+4 щодо об’єднання Німеччини.

Варто уваги: Стратегічна культура Грузії: європейські цінності і НАТО чи перетворення на сателіта Кремля

Диспозиція Локарно пов’язана із угодою 16 жовтня 1925 року, коли змінені за результатами Першої світової війни західні кордони Німеччини з її сусідами – Францією і Бельгією – гарантувалися підписантами, чого не було зроблено по відношенню до східних кордонів з Польщею і Чехословаччиною. Відповідно, під всю систему міжнародних відносин закладалася бомба сповільненої дії, адже юридично зміна кордонів на сході не виключалася. І хоча Франція та Британія надали Другій Речі Посполитій безпекові гарантії, вони могли бути застосовані лиш після вичерпання засобів, доступних під егідою Ліги Націй.

Польща стала свідком політики умиротворення агресора, і зрештою, у вересні 1939 року Лондон і Париж не вжили рішучих кроків на збройний захист свого східноєвропейського союзника. Відповідно, диспозиція Локарно в стратегічній культурі слугує постійним нагадуванням про ненадійність європейських безпекових гарантій і підриває для Польщі будь-яку ідею європейської спільної безпекової та оборонної політики, що спонукає до опори на НАТО й стратегічне партнерство з США. Особлива чутливість у цих питаннях призводить якщо не до параної і відсутності довіри в партнерських відносинах, то до її обмеженого характеру, що також далеко від раціональності.

Ялтинська конференція 4-11 лютого 1945 року із післявоєнного врегулювання майже на четверту частину була присвячена польському питанню. Держави-союзниці погодилися на кардинальну зміну кордонів Польщі на сході та заході: у першому випадку обмежились лінією Керзона із незначними корективами, у другому ж відбулося відчутне розширення кордонів на північно-західному напрямку та до Балтійського узбережжя. Згода союзників на включення Східної Галичини до складу УРСР та поширення радянської сфери впливу на Центрально-Східну Європу виявили готовність держав-союзниць виключити Польщу із процесу прийняття будь-яких рішень, що стосуються її національних інтересів. Ялтинська конференція відтепер стала синонімом зради, але у цей же момент закладаються підвалини майбутньої атлантичної політики, що є винятковим для стратегічної культури.

Ялта лише додала до дискредитації безпекових гарантій західних союзників, а США, хоча й скріпили своєю згодою Ялтинський порядок, не брали участі в політиці умиротворення агресора й не порушили союзницьких зобов’язань. Більше того, оскільки вже на момент укладення установчих договорів нової міжнародної системи очевидним був біполярний характер і неминуче протистояння наддержав, логічною була орієнтація на США як на ключового опонента СРСР серед кіл польської емігрантської інтелігенції. Польща й нині не може позбутися відчуття ялтинської зради: її стратегія зовнішньої політики на 2017-2021 роки постулює, що нормалізація відносин ЄС-Росія не може бути заснована на принципах, що витікають із логіки Ялтинської системи й узгоджуються з існуванням сфер впливу.

Дилема мнемонічної безпеки

Екстраполюючи основні структурні елементи класичної для теорії міжнародних відносин дилеми безпеки, науковці виділяють її мнемонічний вимір, у якому вона може бути сформульована наступним чином: історичний наратив, який є конститутивним або ключовим для консолідації суспільства держави А, систематично ставиться під сумнів та оскаржується представниками владних кіл держави Б, що провокує війни пам’яті та радикалізацію законодавчих рамок, пов’язаних із комеморативними практиками. Описані вище історичні травми та супровідні синдроми виявляють загалом одну із ключових рис польської стратегічної культури: історичні обставини як її основний конститутивний елемент та саму історію як референта безпеки. Відповідно, потрапляння в дилему мнемонічної безпеки як у ролі держави А, так й у ролі держави Б, є доволі частим явищем.

На двосторонніх відносинах Польщі із більшістю її сусідів лежить величезний історичний тягар, втілений у широкому масиві стереотипів, проявів ксенофобії і етнонаціоналізму, перемішаних із ностальгією за колишньою державною величчю Польщі. У цьому сенсі польсько-українська проблематика є найбільш репрезентативною: непрості сторінки історії періоду Речі Посполитої, а також більш резонансні в ретроспективі й масштабі події міжвоєнного періоду (польсько-українська війна 1918-1919 років, польські пацифікації і терористичні акти українських націоналістів проти польських владних осіб, полемічна Волинська трагедія, оцінки якої варіюються від акту геноциду польського населення з боку УПА до взаємного українсько-польського винищення, трагедія Гути Пеняцької, операція «Захід», а також операція «Вісла» 1947 року).

Запровадження польською владою жорсткіших законодавчих рамок у питаннях політики національної пам’яті з одного боку вкладається в лінію керівної партії, а з іншого – відображає абсолютне несприйняття Варшавою приблизно дзеркальних дій з боку Києва в останні 7 років, спрямованих на засудження комуністичного й націонал-соціалістичного режимів, а також героїзацію борців за українську незалежність. При очевидній необхідності діалогу професійних дослідників, який доволі активно тривав усі попередні роки, політики не бажають залишати історію історикам і наділяють привидів минулого плоттю й кров’ю, обмежуючи продуктивний потенціал двосторонніх відносин.

Актуальна тема: Цілі Російської Федерації в російсько-українській війні

Початок інтенсивних історичних дискусій можна віднести до 2015 року, коли ВРУ прийняла рішення про визнання воїнів УПА борцями за українську незалежність. Із 2014 року численними стали акти вандалізму щодо захоронень воїнів УПА та пам’ятників у Польщі – у свою чергу, осквернень зазнала низка польських меморіальних об’єктів та поховань на території України.

У липні 2016 року обидві палати польського парламенту ухвалили постанову «Про встановлення 11 липня Днем пам'яті поляків, жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА». У січні 2018 року польський Сейм затвердив поправку до закону про польський Інститут національної пам’яті, що передбачає кримінальне переслідування за заперечення злочинів українських націоналістів. Липень 2018 року став прикметним через відсутність узгоджених пам’ятних заходів, пов’язаних із вшануванням жертв подій 1943-1944 років на Волині, а вже у листопаді 2018 року ВРУ прийняла резолюцію про засудження депортації українського населення в 1944-1951 роках. Донині тривають суперечки щодо збереження і осквернення меморіальних місць і могил, ексгумації жертв в обох державах та пошукових робіт.

Польсько-російські відносини є ще більш резонансними у цьому контексті: тут і тривале перебування в складі Російської імперії, що супроводжувалося обмеженням політичних і громадянських прав поляків, культурною асиміляцією і жорстким придушенням національно-визвольних рухів; і російсько-польська війна 1919-1920 років; і пакт Молотова-Ріббентропа з радянською окупацією 1939-1941 рр., помежованою колективізацією, політичними репресіями й депортаціями; і Катинська трагедія, боротьба з Армією Крайовою і нав’язування комуністичного режиму; перебування по східний бік залізної завіси, перетворення польських територій на активи в торгівлі за післявоєнне облаштування світу; і нарешті, Смоленська катастрофа.

Зрештою, періодично виринають питання щодо польсько-єврейських відносин в історичній ретроспективі та участі польського населення в Голокості. Історична пам’ять як основа національної ідентичності залишається ключовим референтом безпеки в польській стратегічній культурі, що підтверджується і нормативно-правовими документами.

Ягеллонська і п’ястівська традиції в зовнішній політиці та стратегічній культурі

Від часів Середньовіччя і донині польська зовнішня політика оформлена в так звані ягеллонський (східний) і п’ястівський (західний) вектори. П’ястівський вектор, у своїй основі сформувався ще на зорі польського державотворення за королівської династії П’ястів і зосереджений на відносинах із Заходом у цілому та Німеччиною особливо. Ягеллонський же вектор, названий за утвореною в результаті Кревської унії 1385 року новою королівською династією, сконцентрований на східних кордонах і сусідах. Ягеллонська традиція тісно пов’язана із золотим віком Речі Посполитої та активним домінуванням Польщі над Східною Європою, відповідно, користувалася протягом історії більшою популярністю.

Фундаментальний дуалізм зовнішньополітичних концепцій із серйозними корективами відносно тогочасної політичної кон’юнктури й специфіки міжнародного середовища продовжився в ідеях Романа Дмовського (націоналістична парадигма із витоками у П’ястівській традиції) та Юзефа Пілсудського (федералістська парадигма із витоками в Ягеллонській традиції). Обидва політичні діячі погоджувалися щодо ключового, безкомпромісно відстоюючи незалежність та суверенітет Польщі, проте на цьому їхній консенсус завершувався.

Для Р. Дмовського основним ворогом виступала Німеччина, тоді як Ю. Пілсудський основну загрозу існування Польщі вбачав у Росії, неважливо – імператорській чи більшовицькій. Відповідно, діаметрально протилежними були політичні кроки в обох векторах. Націонал-демократ Р. Дмовський не розглядав, на відміну від Ю. Пілсудського, можливість  відродження Речі Посполитої на федеративних засадах, натомість проповідуючи інтегральний націоналізм, бажану моноетнічну картину польської держави із активними заходами із кооптації еліт наявних національних меншин й асиміляції решти населення. Якщо в міжвоєнний період, особливо за авторитарного правління Ю. Пілсудського 1926-1935 років, в основі своїй реалізовувалися окремі риси його концепції, то вже післявоєнна ПНР, «завдяки» СРСР і Й. Сталіну отримала ендеківський ідеал.

Читайте також: «Мала велика країна»: зовнішньополітичні орієнтири Словацької Республіки

Евристичний потенціал обидвох концепцій виявився якщо не невичерпним, то попри все масштабним й із серйозними модифікаціями вони лягли в основу подальшого прогресивного розвитку зовнішньополітичних концепцій. Донині при читанні нормативно-правових документів у сфері зовнішньої політики, безпеки та оборони доволі легко відчути в тих чи інших положеннях «дух» вказаних векторів, не лише із точки зору географічного направлення, але й змістовного наповнення.

Окремі концепції міжвоєнного періоду, які були частинами ширших комплексів зовнішньополітичних поглядів, такі як Балто-Чорноморський союз, із певними коригуваннями слугують натхненням для сучасних проєктів на кшталт Тримор’я або Міжмор’я. Тим не менш, дані концепції не позбавлені упереджень та рис, що не узгоджувалися із новою міжнародно-політичною реальністю, у якій опинилася Польща напередодні й під час розпаду соціалістичного табору та модусу протистояння Холодної війни.

Мезон-Лафіт – нова зовнішня політика Польщі

Майже півстолітнє перебування в кільватері московської зовнішньополітичної лінії не сприяло появі зовнішньополітичних альтернатив у самій Польщі, проте в еміграційному середовищі робота з переосмислення польського політичного позиціонування не припинялася, яскравим виявом чого виступила знаменита концепція Є. Гедройця та Ю. Мєрошевського, сформована на ідеях часопису «Культура», редакція якого знаходилася у французькому місті Мезон-Лафіт. Вона закликала майбутніх лідерів незалежної польської держави до сприяння національно-визвольній боротьбі народів на її східних кордонах та одночасного просування ліберально-демократичної моделі як бажаної для розвитку незалежних держав.

Є. Гедройць мав стійке переконання щодо неможливості дійсного здобуття Польщею незалежності без співробітництва з українцями, литовцями та білорусами. Іманентний характер російської загрози і спільний для всіх згаданих народів досвід московського панування перетворював їх на природних союзників Польщі, і вони ж мали стримувати російську експансію на Захід. УЛБ – Україна, Литва, Білорусь – у баченні Є. Гедройця мали бути повноцінними польськими партнерами. Польща назавжди відмовлялася від територіальних претензій і намірів переглянути ялтинські кордони, відвизнаючи за названими народами право на самовизначення і незалежний розвиток після розпаду СРСР. Принципово важливим у цьому контексті є акцент не на віковічній геополітичній пастці, а на близькому сусідстві із Україною, Литвою та Білоруссю. Вперше гедройцєва парадигма була реалізована в рамках політики «двох шляхів» 1990-1991 років, де факто визначаючи зовнішню політику Польщі в східному напрямку протягом першого періоду її незалежності.

Тридцять років потому важко заявляти про принципово незмінний характер польської зовнішньої політики на сході і гедройцєву парадигму як її непохитну основу, проте ключові характеристики й позиції Польщі відносно колишніх народів Речі Посполитої в цілому залишаються сталими, за винятком специфічних обставин на кшталт різного масштабу й форматів співробітництва між Польщею та Литвою як членів ЄС, Польщею та Україною як членом та асоційованою державою і Білоруссю як авторитарним режимом, який за останній рік відмовився від спроб балансування між Заходом і Росією на користь останньої.

Дізнавайтеся більше: Між Сходом і Заходом: зовнішньополітичні орієнтири Республік Молдова

У цьому контексті слід наголосити, що концепція Є. Гедройця пізніше наповнювалася також специфічним польським прометеїзмом і роллю адвоката постсоціалістичних східноєвропейських держав перед ЄС. Вже після набуття членства Польща спільно зі Швецією стала ініціаторкою політики Східного партнерства, яка була затверджена Радою ЄС у 2008 році. До складу цієї ініціативи увійшли Україна, Білорусь, Молдова, Грузія, Вірменія та Азербайджан, а серед пріоритетів діяльності були робота над угодами про асоціацію, співпраця у сфері боротьби з корупцією, нелегальною міграцією та злочинністю, ліквідація інституційної слабкості держав-учасниць, надання фінансової допомоги, посилення двосторонніх і багатосторонніх зусиль на шляху до євроінтеграції.

І хоча формат був частково застарілим вже на момент його запровадження, а на даний час фактично перебуває у стані анабіозу в силу значного диспаритету учасників як в обраних зовнішньополітичних векторах, так і в успіхах на шляху до європейського майбутнього (що спонукає до дроблення на менші формати, як-от Асоційованого тріо), лідерська роль Польщі як адвоката й лобіста європейського курсу східноєвропейських держав є беззаперечною і непохитною останні кілька десятиліть. У цьому ж контексті слід згадати про новостворений Люблінський трикутник, платформу для співпраці Польщі, Литви та України у політичній, соціальній та економічній сферах і протидії російській агресії.

Зовнішньополітичне самовизначення

Євроатлантична інтеграція стала ключовим фактором розширення зовнішньополітичних горизонтів і виявлення порівняної обмеженості конкуруючих доти зовнішньополітичних концепцій персоналістичної деномінації – Ю. Пілсудського, Р. Дмовського, Є. Гедройця та Ю. Мєрошевського. Польський процес міжнародно-політичного самовизначення буквально був «перебіганням між могилами» – така дефініція віддає цинічними й макабричними тонами, проте вичерпно виявляє трагізм польських зусиль. Вперше ж Польща задекларувала своє бажання приєднатися до тоді ще ЄЕС у лютому 1990 року, хоча активні відносини почали розвиватися ще за комуністичного періоду у формі співпраці РЕВ-ЄЕС.

Розпад СРСР сприймався також як історичний шанс  експлуатації річпосполитського досвіду співіснування і залучення колишніх радянських республік до власної сфери впливу. З іншого боку, 1989 рік – це символічне воз’єднання, повернення Польщі в родину європейських народів, з якої вона була штучно виключена спочатку в імперський період, а згодом – у рамках соціалістичного табору, на півстоліття опинившись поза бортом інтенсивних інтеграційних процесів. Швидкість й інтенсивність цього переходу спонукала окремих вчених називати його успішною «втечею зі Сходу». Однак такі характеристики не означають бездоганності й безперешкодного прогресу у вказаних завданнях, особливо на рівні суспільного схвалення: якщо у випадку з НАТО воно є більш-менш одностайним, то із ЄС ситуація була не настільки однозначною. Хоча й перші роки перебування у складі спільноти зняли більшість пунктів євроскептичного порядку денного.

Розворот Польщі до Європи, усвідомлення себе невід’ємною частиною європейської сім’ї і прагнення набути самостійної політичної ваги у складі ЄС об’єктивним чином спонукало до поновлення й поглиблення відносин із ключовими державами, зокрема Німеччиною. Польсько-німецьке історичне примирення мало виняткове значення для стабілізації континенту й принесло значні вигоди для польської сторони, хоча й неспівмірні із німецьким виграшем: Берлін всіляко підтримував Варшаву на шляху до вступу в ЄС та НАТО, як фінансово, погодившись покрити частину витрат на виконання критеріїв держави-кандидатки на вступ до ЄС, так й організаційно через створення спільно із Францією Веймарського трикутника – асиметричного за суттю і змістом формату, націленого лише на допомогу Польщі в євроінтеграційних процесах.

Умовно євроінтеграцію Польщі можна поділити на три періоди: 1994-1999 роки як етап підготовки Варшави до виконання Копенгагенських критеріїв та зобов’язань за угодою про асоціацію, 1999-2004 роки як період інституційної підготовки та імплементації acquis communautaire і перехідна стадія 2004-2009 років. Польща стала доволі неоднозначним членом ЄС, що скептично сприймає навіть основні опори європейського проєкту, зокрема, для неї Союз – лише «другий страховий поліс» у питаннях безпеки, де основну відповідальність несе НАТО та США.

Більше за темою: Гроші в обмін на верховенство права: чому Польща та Угорщина позиваються до Суду ЄС

Активна регіональна політика, спрямована на встановлення лідерської позиції серед держав Центрально-Східної Європи не сприяє одностайності й одноголосності ЄС як суб’єкта міжнародних відносин, така ж тенденція справджується відносно питань суверенітету та наднаціональних органів. Виклики, з якими ЄС стикався останніми роками, особливо міграційна криза, виявили всю множину внутрішніх протиріч у спільноті, зокрема Польща виявилася більш ніж застережливою у питаннях проблеми біженців у 2015-2017 роках.

Час від часу виринають питання щодо якості демократії у Польщі, не вщухають суспільні дискусії щодо наступу на свободу ЗМІ, рівновагу між судовою та іншими гілками влади у зв’язку із судовою реформою та іншими діями, які суперечать європейським цінностям і навіть спричиняють спори із Єврокомісією. Найбільш радикальні у своїх оцінках аналітики навіть прогнозують Ползіт, тобто вихід Польщі із ЄС.

Стратегічне польсько-американське партнерство та НАТО

Вибір сильнішого союзника, навіть якщо він позарегіональний, – одна із типових моделей поведінки для периферійної держави в умовах адаптації до ворожого безпекового середовища. Як випливає із попередніх абзаців, Польща в силу особливостей стратегічної культури схильна до пошуку міцних безпекових гарантій через вступ до відповідних організацій і формування союзницьких відносин із глобальним актором, хоч і позарегіональним. Відносини Польщі зі США тісно переплетені з її політикою щодо НАТО, в обох випадках залишаючись сконцентрованими переважно на безпековому вимірі.

Від моменту приєднання до НАТО в 1999 році Польща заявила про себе як про одного з найбільш активних членів, відданого основоположним ідеям альянсу. На території Польщі розташовані штаб-квартира Багатонаціонального корпусу НАТО «Північний схід», сформованого після Ньюпортського саміту НАТО 2014 року, підрозділ з інтеграції сил НАТО в Бидгощі та низка інших військових об’єктів альянсу. Польща була і залишається активним контрибутором миротворчих місій під егідою НАТО, серед них – Міжнародні сили сприяння в Косово, Міжнародні сили стабілізації у Боснії та Герцеговині, Міжнародні сили сприяння безпеці в Афганістані, а також місії в Іраку. Не можна не згадати також місію НАТО із захисту повітряного простору країн Балтії, «Активні зусилля» у Середземному морі та Сили реагування НАТО в Атлантичному океані. Як Стратегія національної безпеки 2020 року, так і Стратегія зовнішньої політики на 2017-2021 роки наголошують на винятковій ролі НАТО як складової глобальної і європейської архітектури безпеки та як інструменту її забезпечення для Польщі.

Вас може зацікавити: Програма розширених можливостей НАТО: що це означає для україни

Водночас Варшава є активним пропонентом американської зовнішньої політики на європейському субконтиненті. Польська зовнішня політика просякнута атлантизмом і відданості США як ключовому гаранту безпеки. Асиметричний і не цілком симбіотичний характер цього партнерства на рівні публічного дискурсу часто перетворюється у відвертий клієнтизм Варшави по відношенню до Вашингтона, помежований з некритичним схваленням всіх американських зовнішньополітичних ініціатив і культивуванням двостороннього стратегічного партнерства як основної цінності. Польща виступає основним провідником американської політики у Європі, а нерідко – і американським троянським конем, як-от у 2003 році, коли Варшава підтримала дії Вашингтона в Іраку.

США ще у 2002 році проголосили Польщу другим після Сполученого Королівства стратегічним партнером з огляду на критичну важливість східного флангу НАТО, на постійній основі Вашингтон здійснює фінансову й військову підтримку Варшави. Польща ж у відносинах із НАТО та США активно брала на себе роль адвоката пострадянських республік, в тому числі й України, щодо набуття членства й поглиблення відносин. Зрештою, у безпековому аспекті Польща виступає містком між ЄС та США, просуваючи бачення Вашингтона щодо безпекової архітектури. На даний момент у Польщі на ротаційній основі розміщено приблизно 4500 американських солдат, проте із огляду на польсько-американську декларацію 2019 року та підписану між державами у 2020 році Угоду про посилену оборонну співпрацю планується розміщення ще однієї тисячі військових, а також створення в державі реконструйованого командування V корпусу армії США, створення Центру бойової підготовки, логістичних баз, дивізійних і повітряних сил, розвідувальної ескадрильї.

Польсько-американська співпраця в період перебування на посаді Д. Трампа отримала значний імпульс завдяки ідеологічній спорідненості, проте повернення демократа до Білого дому, як очікувалося, не зможе фундаментально похитнути відносини, попри зростання антидемократичних тенденцій у польській внутрішній політиці. Справжнім розчаруванням для Варшави стала відмова США від санкційного тиску на Північний потік-2, що становить ключову загрозу енергетичній безпеці як України, так і Польщі, й матиме далекосяжні наслідки для безпекового середовища регіону.

Жорстка сила в стратегічній культурі

Очевидним наслідком тривалих національно-визвольних змагань є емоційно забарвлене, яскраво позитивне ставлення до армії як засобу убезпечення від зовнішніх загроз: станом на 2015 рік 74% поляків довіряли своїм збройним силам. Значення армії як регулятора безпеки залишається винятковим, тісно зав’язаним на членстві в НАТО. До 2008 року Польща була лише контрибутором міжнародних миротворчих місій під егідою США, зокрема в Іраку, Афганістані та Косово,  проте після російсько-грузинської війни Варшава вдалася до переосмислення порядку використання своїх збройних сил за кордоном.

Так звана доктрина Коморовського 2013 року передбачала скорочення польської військової присутності у складі миротворчих і стабілізаційних місій і пропонувала надалі обачніше підходити до критеріїв участі в них. Не останньою серед тенденцій нині є акцент на розвитку територіальної оборони, який лише підкреслила російсько-українська війна, що триває із 2014 року. Тим не менш, Польща доєдналася до міжнародної коаліції проти Ісламської держави, хоча й не відразу.

Таким чином, можна узагальнити наступні риси польської стратегічної культури:

·                Специфіка геополітичного розташування між двома сильними гравцями, а саме Німеччиною та Росією, що разом з непростим історичним контекстом сформувало специфічні російський та німецький синдроми, перший із яких є актуальним і сьогодні. Дані синдроми знаходять свій вияв у чутливому ставленні до питань суверенітету не лише у фокусі безпосередніх загроз, але й добровільного делегування частини повноважень до наднаціональних органів, сек’юритизації низки зовнішньополітичних явищ, представлення загроз як винятково зовнішніх за своїм характером, виразному превалюванні державної безпеки над безпекою індивіда, опорі на традиційні регулятори безпеки при специфіці їхнього застосування, пошуку додаткових безпекових гарантій з боку міжнародних альянсів (НАТО) та позарегіональних акторів глобального рівня (США) аж до значного перекладання відповідальності. Разом з тим, наявне географічне положення дає можливість претендувати на участь у багатьох регіональних та міжрегіональних форматах або ініціювати їх з метою компенсації дефіциту можливостей для самостійного гарантування безпеки.

·                Практично весь комплекс конститутивних елементів польської ідентичності є глибоко травматичним за своєю суттю, заснованим на пережитих катаклізмах, стражданнях та активній віктимізації. Зокрема, Польща має яскраво виражені синдром жертви (як у модусі віктимності, так і сакрифації) та імперський синдроми. Серед наслідків синдрому жертви в польській стратегічній культурі можна навести такі: віктимність, яка переростає в постійне відчуття небезпеки, що формує неадекватне сприйняття міжнародного середовища; брак довіри у відносинах з іншими акторами; схильність до надмірної сек’юритизації зовнішніх загроз; перекладання відповідальності за будь-яку дестабілізацію на зовнішні фактори й акторів; пасивність у сприйнятті позитивних та продуктивних сигналів до співпраці; виродження еволюційно-адаптивної функції захисту в надміру агресивну зовнішньополітичну поведінку, що не корелює із реальним потенціалом та можливостями держави. Імперський синдром виявляється у зверхньому й патримоніальному ставленні до колишніх колоній, фантомних болях імперського минулого, що втілюються в амбіціях до створення релевантних міжнародно-політичній кон’юнктурі структур регіональної співпраці, де б обрана держава виконувала лідерські функції.

·                Польська репрезентація історичного процесу носить циклічний характер (золотий вік – занепад – смерть у результаті втручання зовнішніх сил – в відродження й воскресіння) і тісно пов'язана з ідеями прометеїзму, месіанізму, представлення Польщі як Христа народів, що концентрується навколо благородної жертви Польщі задля свободи поневолених народів. Жертовність, національна місія і континуум страждань лягли в основу польської національної мегаломанії, формуючи цікаве явище співіснування імперського й жертовного синдромів. 

·                Ключовим the significant other для польської історії залишається Росія із огляду на цивілізаційні відмінності, суперечливі позиції щодо принципів міжнародної взаємодії, безпекових, регіональних питань та інтерпретації історії. Росія та її агресивні дії у різних вимірах, від кіберпростору до конвенційних сил й енергетичної зброї, залишаються ключовою загрозою для Республіки Польща.

·                Диспозиції Рапалло, Локарно та Ялти в польській стратегічній культурі знаходять свій вияв у: панічному сприйнятті домовленостей великих держав за рахунок інтересів Польщі та чутливому ставленні до власної міжнародно-політичної суб'єктності; недовірі до європейських безпекових гарантій і європейської спільної безпекової та оборонної політики, що спонукає до опори на НАТО й стратегічне партнерство із США; категоричному ставленні до «ялтинських принципів» ігнорування інтересів малих і середніх держав задля розв'язання проблем глобальних гравців.

·                Історія, історична пам'ять та польська ідентичність і цінності є як вихідними факторами стратегічної культури, так і ключовими референтами безпеки, що нерідко зумовлює явище потрапляння в дилему мнемонічної безпеки й негативно відбивається на двосторонніх відносинах.

·                Польська стратегічна культура підпорядкована ягеллонській і п’ястівській традиціям із їхніми подальшими модифікаціями у вигляді концепцій Ю. Пілсудського та Р. Дмовського, а на основі першої було розвинуто принципово нову стратегію східної політики Польщі як неможливої без активного залучення України, Литви та Білорусі.

·                Специфіка історичного розвитку зумовила наростання євроскептичного духу в зовнішній політиці Польщі, який на рівні стратегічної культури проявляється в недовірі до європейських безпекових гарантій та опорі на НАТО й США.

·                Як держава середнього порядку та в силу характеристик стратегічної культури, Польща надзвичайну роль відводить союзницьким відносинам, а саме стратегічному партнерству з США асиметричного характеру, а також участі в Північноатлантичному альянсі як основним регуляторам безпеки.

·                Жорстка сила посідає вагоме місце в стратегічній культурі як регулятор безпеки, проте її застосування носить оборонний і миротворчий характер, будучи тісно зав'язаним на співпраці з НАТО.

Отже, стратегічна культура Польщі є однією із найбільш репрезентативних у розрізі індивідуальних кейсів для демонстрації перманентності, парадоксальності й широкого анамнезу колективних травм, які зумовлюють складний комплекс патернів зовнішньополітичної поведінки. Об’єктивно трагічна польська історія та ідентичність, трансльована й представлена в епічно-героїчному чи жертовному дискурсі в елементах стратегічної культури та особливо культивована в сучасній Польщі, викривлює фокус сприйняття міжнародно-політичних процесів і генерує самовтілювані пророцтва, ставлячи під удар ключові досягнення польської зовнішньої політики й підриваючи її імідж.

                                                                                           * * * *

У межах спецпроєкту «Стратегічна культура країн світу» ADASTRA створює «стратегічний профайл» кожної держави задля розширення інструментарію дослідження та тлумачення зовнішньої політики й поглиблення розуміння міжнародно-політичних процесів. Усі статті спецпроєкту ви можете переглянути за посиланням. А також слідкуйте за нашими соцмережами, щоб бути в курсі всіх оновлень.

Авторка – Олена Юрченко, експертка зі стратегічної культури Аналітичного центру ADASTRA