Сан-Марино: політичний устрій і міжнародні відносини найстарішої республіки Європи

Республіка Сан-Марино в шкільних підручниках переважно згадується як одна з декількох європейських «мікродержав», найцікавішим фактом про котрі є хіба що сам факт їхнього існування. Утім, часто навіть професійні географи, політологи та правознавці ігнорують значно цікавіші риси Сан-Марино, аніж його розміри, а також доволі активну участь держави в системі європейських міжнародних відносин. Про це й поговоримо в нинішньому матеріалі.

Почати варто з того, що Сан-Марино дійсно має як невеликі розміри (61 км2 – приблизно в 13 разів менше за площу Києва), так і чисельність населення (приблизно 33,7 тис. осіб). Країна є однією з трьох у світі (поряд з Андоррою та Ліхтенштейном), де автомобілів більше, ніж людей: на 1000 осіб населення тут припадає близько 1300 машин. До того ж Сан-Марино зусібіч оточене територією Італії, і тому з ХІХ ст. укладало з нею угоди про економічну співпрацю й рух населення. Як і затиснутий між Швейцарією та Австрією Ліхтенштейн, Сан-Марино не має власної валюти, штампів у паспортах (хоча охочі туристи можуть поставити собі сувенірні), однак, на відміну від альпійського князівства, має справжню армію чисельністю приблизно 450 осіб. Крім того, у Сан-Марино є футбольна збірна, яка посідає останнє місце в рейтингу ФІФА й виграла один-єдиний матч за всю історію (у Ліхтенштейну у 2004 році). 

Однак, хоча в усіх зазначених вище порівняннях Сан-Марино й не є лідером, воно має одну особливу почесну відзнаку.

Найстаріша республіка світу

Як випливає з цього підзаголовку, Сан-Марино дійсно є найстарішою республікою світу. Від самого свого заснування 3 вересня 301 р. н.е. – тобто 1721 рік – країна керувалася на республіканських засадах.

«Батьком» Сан-Марино, котрий «подарував» державі назву, вважається святий Марин – каменяр родом з острова Раб (у складі сучасної Хорватії), котрий після прийняття християнства жив тут відлюдником. Навколо заснованої ним каплиці розрослося містечко, котре тепер називається Сан-Марино та є столицею однойменної держави.

Сан-Марино декілька разів окуповували (у 1503 й 1739 рр.), однак врешті звільняли. У часи обох світових війн країна лишалася нейтральною, до чого неприхильно ставилися в Римі, однак посягати на суверенітет держави не посміли. У 1923-1943 рр. при владі в державі перебувала Фашистська партія (національна, а не крило італійської), однак допомоги в боротьбі навіть проти локальних ворогів типу албанських або югославських партизанів Сан-Марино не надавало.

Також читайте про ще одну успішну невелику державу: Люксембург: потужний двигунець Європи

Сан-Марино стало членом Ради Європи в 1988 р., ООН – лише в 1992 р. (хоча, наприклад, Швейцарія взагалі вступила в ООН лише у 2002 р.)

Погляньмо на державний лад та форму правління цієї країни.

Формальним главою держави є колегіальний орган, який називається «Капітани-регенти». Він складається з двох осіб, що обираються парламентом із числа депутатів на 6 місяців для виконання функцій представників і гарантів прав і свобод громадян. Повноваження капітанів-регентів починаються 1 квітня та 1 жовтня кожного року. Після закінчення цього терміну в громадян є 15 днів, щоби подати скарги на діяльність капітанів. Якщо громадяни цього вимагають, проти колишніх глав держави може бути ініційовано провадження, що здійснюється спеціальним органом – Комісією гарантів щодо конституційності правил. Комісія також виконує роль конституційного суду держави.

Вежа Гуаїта – один із символів Сан-Марино. Peer Gynt

Крім того, у державі є уряд, котрий обирається парламентом на строк 5 років. Він визначає загальні лінії державної політики й ухвалює відповідні акти, спрямовані на виконання політичних цілей. Як і в більшості держав, уряд може бути відправлений у відставку парламентом.

Звісно, у державі є й парламент, котрий офіційно іменується Великою та генеральною радою. Парламент з’явився тут у 1243 р. – до цього державою керував орган під назвою «Аренго», котрий складався з представників найвідоміших та найшанованіших родів. Однак, очевидно, що з часом таке керівництво стало проблематичним, тож вирішено було перейти до створення «чогось подібного до парламенту». Утім, століттями виборче право належало тільки заможним землевласникам, і лише в 1906 р. його було надано всім чоловікам. Жінки ж здобули право голосувати у 1959 р. Цей рік видається доволі пізнім і консервативним, але, для порівняння, у Швейцарії жінкам це право було надане 1971 р., а в Ліхтенштейні – 1984 р.

Дізнавайтеся більше: Хто зверху: як у Ліхтенштейні співіснують монархія та пряма демократія

Велика та генеральна рада налічує 60 депутатів, що обираються за принципом системи бонусу більшості. Ця система передбачає, що в разі відсутності можливості у будь-якої з партій-переможниць сформувати уряд через 30 днів з дати виборів відбувається другий тур між двома найрезультативнішими політсилами, за підсумками якого переможець отримує мінімум 35 мандатів незалежно від результату в першому турі. Такої ситуації можна уникнути, якщо фракції домовляться про коаліцію.

Найбільше місць за результатами останніх виборів у 2019 році – 21 із 60 – має Християнсько-демократична партія (ХДП). Це класична правоцентристська партія, що виступає за тісні стосунки з Італією та ЄС, діджиталізацію економіки й дебюрократизацію державного сектора, відповідальну фіскальну політику. На думку християнських демократів, маленька держава не обов’язково має бути серед економічних аутсайдерів: діяльність у модерних сферах типу екологічного туризму (а на туристичний сектор припадає до 22% ВВП країни), відновлюваної енергетики та обігу криптовалют може зміцнити її економічне становище.

12 місць має виборчий список «Ми за республіку». Це об’єднання трьох класичних лівоцентристських партій – Соціалістичної, Соціал-демократичної та «Сан-Марино разом», що частково ведуть свою історію від Соціалістичної партії – однієї з «класичних» політсил, котра діяла ще до Другої світової війни.

11 місць має партія «Громадянський рух за оновлення – справедливість – прозорість – екологічну стійкість» (RETE). Попри те, що RETE є коаліційним партнером ХДП, спрямованість руху є лівішою та робить наголос на цінностях соціальної держави (гарантованості мінімальної зарплатні, подолання дисбалансу системи соцзабезпечення з державною допомогою, розширення системи державних дитсадків), наглядові за банківською діяльністю, а в міжнародних відносинах – тісних стосунках з Італією та «активному нейтралітетові».

4 місця має партія «Завтра – Вільний рух» (DML). Це ліберальна партія, що виступає за посилення верховенства права, світський характер освіти, розвиток промисловості й туризму, а також взаємовигідні відносини з ЄС та Італією (при цьому зміст угод із Брюсселем має визначатися змістом угод із Римом).

Найбільшою опозиційною партією є (з 11 мандатами) «Вільне Сан-Марино». Це класична ліволіберальна партія, котра підтримує підвищення податків щодо заможніших громадян, «розподіл національного добробуту», широкі соціальні гарантії та «загальний доступ до охорони сексуального й репродуктивного здоров’я». До того ж у програмі руху фігурує обіцянка розвивати «стале землеробство», а також добиватися заснування в Сан-Марино «штаб-квартири міжнародної організації, яка б відповідала за сприяння міжкультурному діалогу між народами, дотримання прав людини та миру».

Вас може зацікавити: Між амбіціями та реальністю: зовнішня політика Франції за президентства Макрона

Нарешті, 6 місць має опозиційна партія «Республіка майбутнього». Це радше ліберальна політсила, що виступає за гендерну рівноправність, освітню інклюзивність, верховенство права та дружнє до громадян правосуддя, гнучку податкову й пенсійну політики, розвиток медичного туризму й легалізацію канабісу з лікувальною метою. Партія також віддає належне національним традиціям і звертає увагу не лише на їхню цінність самих по собі, а й на їхню привабливість для туристів. «Республіка майбутнього» також пропонує плекати зв’язки з діаспорою, заснувати Музей національної ідентичності та використовувати національну символіку як бренд.

Зала засідань парламенту Сан-Марино. Thinking Nomads

Сан-Марино оцінюється як демократична держава з вільними та рівними виборами. У 2022 р. міжнародна правозахисна організація Freedom House оцінила стан справ із правами людини в країні загалом на 93 бали зі 100, при цьому виборчі стандарти було оцінено на 16 балів із 16 можливих.

Добросусідство чи шантаж?

З огляду на невеликі розміри Сан-Марино та той факт, що країна зусібіч оточена територією Італії, стовідсоткової самостійності в зовнішній політиці країна не має.

Цей факт часто призводив до напруги у відносинах із Римом. Хоча війн у повному розумінні цього слова країни не вели, однак у роки Другої світової стосунки значно охолодилися через неучасть держави у бойових діях на боці фашистів, а після завершення війни Італія неодноразово використовувала географічний фактор, аби тиснути на маленьку державу. Особливо болючим для Рима, де в той час керували антирадянські християнські демократи, був той факт, що в складі урядової коаліції Сан-Марино були комуністи – безпрецедентний випадок на нереально напруженому повоєнному Заході. Періодично італійські прикордонники блокували переміщення вантажів до Сан-Марино, коли Рим хотів добитися якихось преференцій для бізнесу.

Кульмінацією цих подій став державний переворот у Сан-Марино в 1957 р. Частина депутатів-комуністів, незадоволена відверто прорадянськими позиціями керівництва своєї партії, відокремилася від неї й оголосила про заснування Незалежної демократично-соціалістичної партії, що виявила бажання сформувати уряд з християнськими демократами. Шефство Компартії оголосило про ініціювання відкликання мандатів у депутатів, після чого антикомуністи зібралися в будівлі закинутої фабрики в селі Роверета й проголосили себе тимчасовим урядом Сан-Марино. Цей «уряд» негайно визнали Італія, США та Франція, а Рим надіслав поліцію для «захисту» фабрики.

Раніше ми писали про таке: Публічна дипломатія Франції – прагнення до автентичності в глобалізованому світі

Після того, як «уряд» звернувся до ООН із пропозицією ввести до республіки миротворчий контингент, сан-маринська армія вирішила виселити депутатів. Зрештою, парламент зміг проголосувати за кандидатури нових капітанів-регентів (діло було якраз у жовтні, коли мала відбутися чергова зміна глав держави), які оголосили про визнання легітимним уряду в Ровереті через те, що фактична більшість була в руках антикомуністів. У підсумку в 1959 р. відбулися парламентські вибори, за результатами яких антикомуністи (християнські демократи та незалежні соціал-демократи) змогли утворити уряд. Відтоді така конфігурація зберіглася фактично до кінця Холодної війни.

На початку 1980-х рр. партнерство з Італією уможливило заснування в Сан-Марино власної телерадіокомпанії (яку на 50% профінансував уряд Італії), початок використання євро та участі в Євробаченні (найкращий результат – 19 місце в конкурсі 2018 р.).

Виникнення в 1992 р. Європейського Союзу поставило питання щодо участі Сан-Марино в співпраці з цим утворенням. На відміну від, наприклад, Ліхтенштейну, республіка не є членом Європейської асоціації вільної торгівлі, зате у 2002 р. уклала двосторонній договір про митний союз із ЄС – як, наприклад, Андорра та Туреччина.

У ЄС висловлювали різні думки щодо того, яким чином забезпечити інтеграцію трьох малих держав-нечленів – Андорри, Монако та Сан-Марино – до єдиного простору. Імовірно, у майбутньому складеться політична воля щодо укладення єдиної угоди для всіх цих держав, однак багато залежить і від запиту їхнього населення на таку інтеграцію.

Броньоване авто італійської поліції охороняє територію, контрольовану «тимчасовим урядом» у Ровереті 1957 р. Epoca

У Сан-Марино склалася доволі парадоксальна ситуація, за якої в складі уряду перебувають політсили з усіма можливими щодо членства в ЄС позиціями: прихильники («Ми за Республіку»), нейтральні (християнські демократи) та опоненти (РЕТЕ). Переважною думкою є збереження чинного орієнтованого на торговельно-економічну співпрацю партнерства; що стосується населення, то у 2013 р. на консультативному референдумі (проваленому через низьку явку) голоси з питання вступу до Союзу розділилися майже порівну (50,2% у прихильників, 49,8% у опонентів).

Варто знати: Ласкаво просимо: хто стане наступним членом ЄС на Балканах

Навряд чи країна, що й так користується основними матеріальними вигодами (членство в Єврозоні, фактична участь у Шенгенській зоні, спільна митна й тарифна політика, спільна ветеринарна та фітосанітарна політика), якось суттєво зацікавлена в нових аспектах співпраці (хіба що символічно членство в Союзі було б більш «переконливим»). У 2008 р., однак, у період фінансової кризи відсутність членства в ЄС доволі негативно вплинула на економіку держави, позаяк центральний банк країни виявився неспроможним виступити кредитором останньої інстанції для низки неплатоспроможних банків (країнам ЄС допомагав також Європейський центральний банк). 

Проблемним лишається й питання оподаткування, оскільки Італія довгий час розглядала Сан-Марино як офшорну зону. Податки в маленькій республіці дійсно невисокі, тому багато італійців розміщували там свої рахунки; але наразі співпраця податкових органів двох країн активізувалася. Крім того, Італія періодично сплачує Сан-Марино компенсацію за таку співпрацю й за відмову від користування своїми вигіднішими умовами для заволікання резидентів інших держав.

Зазирнути за рамки

Невеликі розміри Сан-Марино – не перешкода веденню державою активних дипломатичних відносин. Держава має дипломатичні відносини зі 145 державами-членами ООН, Святим Престолом, Мальтійським Орденом, частково визнаною Республікою Косово, а також консульські відносини з Гаїті та Іраном.

У 1995 р. республіка встановила дипломатичні відносини з Україною (інтереси, як і в більшості випадків, представлені через посольства Італії). Держава регулярно голосує за резолюції Генеральної Асамблеї ООН щодо російської агресії та дотримується більшої частини санкцій ЄС (зокрема щодо заборони польотів російських суден і експорту товарів подвійного призначення), за що москва визнала Сан-Марино «недружньою державою» (утім, якихось значних наслідків на економіку держави це не справило, позаяк основним зовнішньоекономічним партнером держави є Італія). У березні 2022 р. країна прийняла 210 переміщених осіб з України.

Читайте також: Чи працюють санкції: що зараз відбувається із російською економікою?

Однак не так давно ізольованість держави ледь не зіграла з нею злий жарт. У 2020 р., коли світ сколихнула пандемія COVID-19, Сан-Марино фактично опинилося на самій передовій боротьби з новою незвіданою хворобою – посеред Італії, де захворюваність та смертність били рекорди. Невелика кількість населення зумовила швидке поширення вірусу, і станом на 2021 р. країна стала четвертою у світі за рівнем зараженості й дванадцятою за смертністю. Тому отримання вакцин стало ледь не питанням виживання для республіки.

Доволі швидко свої вакцини «Спутнік V» запропонувала рф: з огляду на низький попит, високу пропозицію та невелику кількість населення Сан-Марино російський фонд прямих інвестицій спрогнозував, що держава може першою у світі оголосити про стовідсотковий рівень вакцинації. Першу партію російського препарату в Сан-Марино отримали наприкінці лютого 2021 р. Там розглядали й інші варіанти, але в результаті від вакцин китайського та індійського виробництва було вирішено відмовитися через брак авторитетних висновків про них. До того ж свою роль зіграла й низька ціна (приблизно $10 за дозу або навіть дещо менше).

Населення дійсно почало щепитися доволі швидко, але «раптом з’ясувалося», що «Спутник V» не визнається Європейським медичним агентством, що поставило під загрозу можливість здійснення поїздок навіть до майже рідної Італії. На щастя для вакцинованих, агентство все ж видало дозволи на здійснення поїздок для таких осіб, окремо попередивши, що воно не становить визнання в рамках ЄС загалом (хоча й російська пропаганда запевняла в інакшому).

Розвантаження вакцин «Спутник V» в Інституті соціального забезпечення Сан-Марино. EPA/EFE

Водночас цей казус абсолютно не свідчить про «проросійськість» чи «антизахідність» керівництва або громадян Сан-Марино. Країна віддана демократичним стандартам прав людини та громадянина, зокрема з огляду на членство в Раді Європи й участь у всіх основних актах (Європейській соціальній хартії, Рамковій конвенції про права нацменшин тощо) та роботі органів (Групи держав проти корупції, Комітету з оцінки заходів боротьби з відмиванням грошей, Венеціанської комісії тощо) цієї організації.

Традиції, порядок, Європа

Сан-Марино є чудовим прикладом того, що маленька держава в сучасному світі може доволі ефективно реагувати навіть на найбільш суттєві виклики типу пандемій або фінансових криз. Очевидно, що орієнтація республіки на Італію – не найбільш стабільного члена ЄС – не завжди є окупною як у політичному, так і в економічному плані – однак співпраця з іншими країнами в рамках Ради Європи, а також наявність митних угод із Євросоюзом надають Сан-Марино достатньо шляхів для забезпечення спокійного, добробутного та мирного завтра.

Для ЄС же історія із країною – стимул одного дня стати спроможним розробити більш комплексний механізм взаємодії із малими державами, що враховував би як інтереси Брюсселя, так і традиції цих унікальних суб’єктів міжнародного права. Кожна з них – хай і маленька, та все ж невід’ємна цеглинка, із яких побудовано спільний європейський дім.

Автор – Богдан Мироненко, експерт із Центральної Європи та Балкан Аналітичного центру ADASTRA

Якщо ця стаття була цікавою для вас, ви можете подякувати нам за роботу через Патреон. Це мотивує нас готувати ще більше якісної аналітики.