«Шлюб» попкультури та політики: настав час розлучення?

В Україні під час вивчення політичних наук звикли закривати очі на зв’язок між культурою та політикою, а якщо він і є, то його намагаються знівелювати та показати в негативному світлі, як щось несерйозне та таке, що не має особливого значення. Однак у Сполучених Штатах дебати про вплив попкультури на політичну ситуацію тривають давно, а за каденції Дональда Трампа ця дискусія набула нової сили.

Одні звикли думати, що політика та попкультура стали майже нерозривними за останні роки, вважаючи, що це рух у позитивному напрямку. Інші ж відділяють світ мистецтва від політики, а якщо й помічають подібний зв’язок, то традиційно засуджують його. Але яка сторона врешті має рацію та чого ми отримуємо більше від переплетення політики й культури – користі чи шкоди? Розбиратимемося в цьому матеріалі.

Присутність політики у попкультурі минулого

На перший погляд здається, що попкультура та політика – два кардинально різних світи, а якщо вони якимось чином і пов’язані, то це почалося лише нещодавно. Однак є докази, що спростовують обидва твердження.

Історія ХХ століття доводить, що попкультура та політична реальність мають безпосередній зв’язок, оскільки мистецтво почало більше резонувати з сильнішим впливом політики на життя населення, що виник із початком Холодної війни. Якщо розглядати конкретно випадок Сполучених Штатів, то Голлівуд є вмілим «посередником» між цими двома світами, особливо впродовж минулого століття. До прикладу, у багатьох американських кінострічках того часу головним елементом сюжетної лінії є використання конспірологічних теорій, що певною мірою теж є рефлекторним явищем попкультури на політичні явища. Причому завдяки зміні основної теми або основного об’єкта тієї чи іншої теорії та її використання в кіно ми можемо простежити зміни суспільної думки в США щодо низки політичних питань відповідно до різних десятиліть.

Читайте також: Супермаркет пропаганди: США

Якщо у 50-х роках ХХ століття основою «політичної конспірології» була тема захоплення Землі інопланетними силами та можливої боротьби американського уряду з ними (що ілюструє класична стрічка 1956 року «Вторгнення викрадачів тіл»), то у 60-х вже сам американський уряд став центральним об’єктом теорій змови. Як приклад, фільм 1964 року «Сім днів травня» розповідає про сценарій військового перевороту в США.

Офіційний постер фільму «Сім днів травня» із написом «Пане президенте, я підозрюю, що наступної неділі через військовий переворот може відбутися захоплення влади в цих Сполучених Штатах…». Warner Archives

Ба більше, такий підхід дозволив створити новий жанр кінематографу – «конспірологічний\політичний трилер». Свого піку він набув за релізу стрічки 1976 року виробництва «Вся президентська рать», в якій розслідується Вотергейтський скандал, що призвів до імпічменту Річарда Ніксона. Також особливого  висвітлення в кіно набула тема ядерної загрози, що виокремлено в концепт «ядерної культури».

Тренд конспірології як посередника між попкультурою та політикою продовжився як наприкінці ХХ століття, так і у ХХІ столітті, підтвердженням чому є фільми Олівера Стоуна «Джон Ф. Кеннеді. Постріли в Далласі» та «Ніксон», реліз екшнів за прикладом «Місії нездійсненної» та інших «супергеройських» кінострічок із теорією змови за участі уряду в центрі сюжетної лінії.

Попмузика також не залишалась осторонь політичних подій ані в минулому, ані в теперішньому. Наприклад, у 1939-му джазвумен та блюзова виконавиця Біллі Голідей випустила трек Strange Fruit, що розповідає про жахи расових чисток на півдні Сполучених Штатів наприкінці ХІХ – початку ХХ століття.

Розворот вересневого випуску журналу Vanity Fair 1998 року, що розповідає про історію створення та релізу, а також контекст треку Біллі голідей Strange Fruit. Репортаж також містить фото із расових чисток, які описані в пісні. Vanity Fair Archive

Пісні Вуді Гатрі This Land is Your Land та Піта Сігера Where Have All the Flowers Gone? стали справжніми гімнами протестних рухів у США 60-х років ХХ століття.

Якщо звертатись до новітньої історії, то, наприклад, попмузика стала способом «залікувати рани» американської спільноти після теракту 11 вересня 2001 року. Такі пісні як Courtesy of Red, White, and Blue (The Angry American) Тобі Кіта, Let’s Roll Ніл Янга, Empty Sky Брюса Спрінгстіна посилювали відчуття патріотизму серед американців, дозволяли виплеснути відчуття гніву, болю та втрати у важкі часи. З початком американської військової кампанії в Афганістані та Іраку низка виконавців випустила треки, що показують або позитивне, або негативне ставлення до явища. Прикладом цьому є World Wide Suicide гурту Pearl Jam, Holiday гурту Green Day, Audience of One гурту Rise Against, та трек Джона Меєра, що свого часу здобув премію «Греммі» – Waiting for the World to Change.

Більше за темою: «Найдовша війна в американській історії»: що Байден робитиме з Афганістаном?

Виключенням не є й інші продукти попкультури, такі як книги, гумористичний контент та навіть балет. Крім того, Холодна війна яскраво ілюструє те, що взаємодія попкультури та політики не є суто американським явищем, оскільки Радянський Союз напряму конкурував із США й у цьому напрямку. Ба більше, радянський уряд був напряму залученим до створення культурного продукту із яскраво вираженим політичним підтекстом, що вже радше переходить межу пропаганди. Отож, як бачимо, попкультура та політика є пов’язаними між собою вже доволі давно.

Сторона 1: «Протилежності притягуються, і це добре»

Оскільки зв’язок попкультури та політики є беззаперечним, питання полягає лише у двох речах: яку силу має цей зв’язок та чи повинен він існувати взагалі? Якщо так, то заради яких цілей та з яких причин? Дискусія щодо такого питання є звичною справою для американського суспільства, особливо для молоді. Підтвердженням цьому є те, що навіть студентські ЗМІ американських університетів присвячують темам, пов’язаним зі зв’язком популярної культури та політики низку матеріалів. До прикладу, в газеті Батлерівського університету (штат Індіана) є опитування молоді щодо їхнього ставлення до зв’язку попкультури з політикою.

Зазвичай прихильники Демократичної партії підтримують, коли селебріті використовують шоубізнес як платформу для висловлення свого ставлення до важливих політичних або соціальних перетворень. Їхня участь у цьому процесі сприймається радше як громадянський обов’язок, через який вони можуть заохотити «споживачів попкультурного продукту» робити цей світ кращим і брати активну участь у вищезгаданих змінах. Ба більше, існує навіть думка щодо того, щоб зробити висвітлення своєї соціальної чи політичної позиції ледь не обов’язковим атрибутом діяльності лідерів суспільної думки, що мають велику авдиторію в соціальних мережах. Прикладів подібного використання попкультури за останні роки є справді чимало, причому не лише у США, а й у світі загалом. Наприклад, «Маніфест толерантності», який створили українські зірки на підтримку ЛГБТК+- спільноти в рамках кампанії «Різні.Рівні» є прикладом використання платформи попкультури для соціальних змін у державі.

Крім того, якщо розглядати це явище у глобальному контексті, завдяки попкультурі країни можуть підвищити рівень своєї публічної дипломатії та заявити про себе в новому актуальному світлі. Фактично, продукт популярної культури став вагомою частиною публічної дипломатії низки держав світу. Наприклад, Велика Британія використовує міжнародну співпрацю у галузі кінематографу, музики, моди для налагодження зв’язків з іншими народами, а британські фільми та пісні є частиною концепції Britain is GREAT, яку держава зараз використовує для залучення іноземних інвестицій.

Використання британської кінофраншизи «Ведмедик Паддінгтон» у кампанії Britain is GREAT, 2014 рік. Andrew Pickett/VisitBritain

Американські культурні обміни також використовують попкультуру як основний мотив для залучення учасників до подібних ініціатив, особливо американську індустрію спорту. Крім того, саме елементи попкультури відіграють особливу роль у брендингу держав. Наприклад, турецькі серіали є частиною офіційного бренду Туреччини (Brand Turkey).

Дізнавайтеся більше: «Секретна зброя Південної Кореї»: k-pop як політичний інструмент

Ба більше, попкультура за правильного використання допомагає зняти напругу на міжнародному рівні, особливо у ситуаціях, де звичайна дипломатія та політична взаємодія є безсилими. Як не парадоксально, спорт теж належить до елементів попкультури. Наприклад, концепція «пінг-понгової дипломатії» стала проривом у відносинах між Китаєм та Сполученими Штатами, оскільки участь американської команди з настільного тенісу в товариських матчах зі своїми китайськими суперниками у квітні 1971 року допомогла відновити дипломатичні відносини між цими двома державами.

Товариський матч з пінг-понгу між жіночими командами США та КНР у Детройті, 1972 рік. Judy Hoarfrost

Проведення культурних та спортивних заходів регіонального або глобального масштабу також допомагає «випустити пар» та перевести фокус боротьби між державами з політики на культуру або спорт, таким чином полегшуючи політичну взаємодію між державами хоча б на короткотривалий період, що іноді допомагає «виграти час» на більш ґрунтовне розв’язання проблеми. Наприклад, такі міжнародні заходи як Олімпійські ігри або пісенний конкурс «Євробачення» часто використовуються або як майданчик для неофіційних переговорів між представниками держав, або як спосіб для «безпечної конкуренції» без зброї.

Детальніше про це в матеріалі: Чому пісенний конкурс «Євробачення» є універсальним та важливим засобом міжнародної комунікації?

Здавалося б, попкультура є «зброєю для змін» у правильних руках, а зв’язок між нею та політикою є сигналом для кращого майбутнього. Але чому не всі погоджуються із подібним твердженням?

Сторона 2: «Дві зовсім різних планети»

Представники консервативної політичної течії вважають, що попкультурі та політиці не бути разом, а якщо подібні процеси зараз і відбуваються, то це помилкова тенденція, яку варто припинити. Якими є основні аргументи на підтримку такої позиції та які негативні наслідки загалом має зв’язок політики з попкультурою?

Насамперед на думку прихильників цього твердження, селебріті не мають брати активну участь у політичних процесах, оскільки часто «зірки» або не дають точної інформації щодо того, кого\що вони підтримують, або маніпулюють суспільною думкою лише в комерційних цілях, використовуючи необізнаність аудиторії. Крім того, подібне заохочення з боку селебріті, що не є достатньо освіченими в галузі політичних наук, може спровокувати низку проблем як для «зірок» і попкультури, так і для політичної ситуації. Особливо небезпечною ситуація може стати, якщо, наприклад, попкультуру використовують для приниження або «знищення» одного з кандидатів на виборах (тут можна згадати, як американські попзірки, що не підтримували Трампа, активно принижували його прихильників). У такому випадку масова культура не об’єднує людей, а радше їх роз’єднує. Для Сполучених Штатів ця проблема є особливо актуальною, оскільки розкол всередині нації дедалі поглиблюється.

Читайте також: Президентські вибори 2020: США на порозі вибору

Бувають і випадки, коли «зірка» висловлює свою щиру думку щодо певного політичного питання, однак ця думка не збігається або з риторикою керівної партії, або із думкою більшої частини суспільства. За такого сценарію, кар’єра цієї «зірки» безумовно страждає, а суспільство звинувачує таких селебріті у використанні політичних меседжів суто задля комерційної складової, що є ще одним негативним наслідком взаємодії попкультури та політики. До прикладу, свого часу Кеті Перрі та Мадонна присвятили низку своїх треків політичній ситуації у Сполучених Штатах – обидві висловили свою незгоду із політикою американського уряду.

Так, у треку Chained to the Rhythm Кеті Перрі висловлює власне розчарування від результатів президентських виборів 2016 року (співачка публічно підтримувала кандидатку від демократів Гілларі Клінтон) та ніби передбачає ізоляціонізм США на міжнародній арені.

Одна зі сцен кліпу Кеті Перрі на трек Chained to the Rhythm: співачка стоїть біля «паркану», що є символом для відомої «стіни» Дональда Трампа на кордоні США та Мексики. Напис на паркані перекладається як «Вдалої подорожі додому!», оскільки у наступній сцені показують, як людей «викидають» катапультою через паркан. YouTube/Katy Perry

Інший приклад, як в альбомі American Life та його однойменному лід-синглі Мадонна висловила свій спротив «війні з терором» Джорджа Буша-молодшого та іншим недолікам концепції «американської мрії». І якщо Перрі ще отримала радіоротацію для своїх треків, то пісні Мадонни з вищезгаданого лонгплею радіостанції брати в ефір відмовились. Як наслідок, дві співачки потрапили під шквал критики та непомітно зникли з радарів.

Це підводить нас ближче до наступного негативного наслідку «шлюбу» попкультури та політики. Пересічний «споживач» продукту популярної культури (пісень, фільмів, серіалів, книг тощо) намагається знайти в ньому відпочинок від бурхливої політичної реальності, якою медіа оточують суспільство з усіх боків. Тому очевидно, що необхідно дотримуватись високого рівня концептуальності та збалансованості для того, щоб політизований поппродукт не викликав масового спротиву. І якщо з першою складовою цієї тези, зазвичай, для виробників такого контенту все зрозуміло, то дотриматись другої доволі важко. З цієї причини 2017 рік називають переломним для відносин попкультури та політики.

На думку дослідників, саме того року ці два світи стали надто тісно пов’язаними між собою, а грань між ними стала надто розмитою. Такий ефект було спричинено тим, що Дональд Трамп, представник попкультури через участь у популярному реаліті-шоу на американському телебаченні, став президентом Сполучених Штатів та фактично інкорпорував елементи попкультури в політику. Крім того, медіа потрапили в «пастку» цього ефекту – телеефір наповнився різко негативною риторикою в бік Трампа ще за передвиборчої кампанії 2016 року, і замість критики та осуду завдяки цьому ще тоді кандидат у президенти отримав більшу впізнаваність. Ця тенденція продовжилася і за вже президентської каденції 45-го президента – у той час, як Трамп вказував на упередженість медіа та перетворював своє президентство у реаліті-шоу, ЗМІ піддалися на провокацію та, відповідно, таким чином доводили те, що Трамп має рацію. Як наслідок, політично нейтральних американців такий підхід спантеличив, а розкол між двома іншими сторонами протистояння дедалі посилювався.

Вас може зацікавити: Медіаринок США – невидиме поле битви всередині держави

Утім, найголовнішим є те, що через таку очевидну жагу «особистої помсти» з боку медіа, стало більш помітним падіння якості культурного продукту як такого. Наприклад, згідно зі статистикою, вечірнє скетч-шоу Saturday Night Live додало більше політики у власні скетчі, велика частина з яких просто не мала сенсу із врахуванням загальної концепції того чи іншого випуску або не була смішною (хоч це і суб’єктивне поняття). Тенденція зі збільшення політики в соціальному й культурному просторі спостерігається і чотири роки по тому, на що американці часто реагують негативно: наприклад, на появу віцепрезидентки США Камали Гарріс на обкладинці Vogue чи запрошення в консервативну соцмережу Parler від члена гурту Backstreet Boys Браяна Літтрелла.

Обкладинка VOGUE із віцепрезиденткою США Камалою Гарріс. Tyler Mitchell/VOGUE

Крім того, деякі верстви населення, особливо прихильники теорій змови, сприймають будь-які збіги в культурному продукті з політичними подіями як частину концепції «програмування реальності», що теж є однією з конспірологічних теорій. До прикладу, таким чином зазвичай пояснюють збіги епізодів мультсеріалу «Сімпсони» із реальністю, називаючи це «передбаченнями». Через це продукт набуває іміджу «політичного замовлення», що одразу понижає ступінь щирості у ньому для суспільства та виглядає як зрада.

«Передбачення» «Сімпсонів» щодо Камали Гарріс на посаді віцепрезидентки США: у цьому епізоді Ліса Сімпсон стає президенткою США після «руйнівного президентства Дональда Трампа». Bored Panda/Twitter

Висновки

«Шлюб» попкультури та політики є складним. Зв’язок цих двох світів ми можемо побачити й в Україні, де президентом держави є фактичний представник попкультури, а його культурний продукт є підтвердженим елементом «політичного програмування», що допоміг йому прийти до влади. Як наслідок, заперечувати взаємодію попкультури та політики доволі важко, особливо після 2017 року із згаданих вище причин.

Після цієї статті може здатися, що світу попкультури краще не зв’язуватися із «планетою політики», але це далеко не так. У демократичній державі митці є громадянами, що мають право вільно висловлювати свою позицію щодо політичних питань через свою творчість, а відсутність такого явища або його одностороннє існування, що є повністю синхронізованим із позицією офіційного уряду, радше свідчить про те, що такий режим є далеким від демократичного. До прикладу, дуже часто росіяни критикують будь-які спроби західних митців висловити свою позицію щодо подій у світі, мотивуючи це використанням політичного меседжу в комерційних цілях, часто не помічаючи майже повне зникнення або придушення російського пласту попкультури, що пропонував би альтернативну офіційній політиці Кремля позицію.

Вам може сподобатися: Супермаркет пропаганди: Російська Федерація (частина перша)

Чи приносить цей «шлюб» більше зла у світ, аніж користі? Вирішувати кожному самостійно. Однак більшість викликів, пов’язаних із ним та описаних у статті, стали проблемами лише через відсутність збалансованості. Саме наявність балансу може врятувати союз попкультури та політики від суспільного спротиву. Так, цього складно досягти, але цілком можливо, якщо добре прорахувати таймінг, кількість та масштаб появи «точок перетину» між цими двома галузями в конкретному культурному продукті, вміло поєднуючи це все із його високою якістю та концептуальністю.

Скільки людей, стільки й думок – і тому іноді культурний продукт, що виходить за межі рамок суспільного сприйняття або ознак епохи може викликати супротив. Таке відбувалось і в Америці ХХ століття з урядовим списком заборонених рок-гуртів (офіційно, із безпекових причин), таке відбувається і зараз із обуренням американської християнської спільноти візуальною складовою та сюжетом музичного відео репера Ліл Наса «Екс» на трек MONTERO (Call Me By Your Name).

Головним є інше: якщо у культурному продукті вміло поєднана висока якість та концептуальність, що виправдовують присутність у ньому політичного або соціального меседжу, негативна реакція суспільства не є приводом зупинятись, оскільки це справді може змінити життя людей або надихнути суспільство на справжні зміни. Варто лише критично ставитись до усього, що бачиш. Ба більше, цей матеріал – лише «верхівка айсбергу» в «шлюбі» попкультури та політики, і в кожній державі ми можемо спостерігати свою специфіку існування цього зв’язку.

Автор – Артур Колдомасов, експерт із міжнародної інформації та політики США Аналітичного центру ADASTRA