Франція в Океанії: відкладений занепад постколоніальної імперії

Не встиг Єлисейський палац сповна оговтатися після перевороту в Нігері, як доля нишком завдала Парижу нового розбійницького удару. Нині Франція ризикує розпрощатися з черговим історичним бастіоном системи Françafrique – провладною династією Габону, сім’єю Бонго. Незважаючи на поки туманний розвиток подій у віддаленій африканській державі, актуальна загроза на тлі попередніх ганебних для Парижа подій на континенті свідчить про серйозну кризу зовнішньополітичної стратегії сучасної Франції. Спільний спадок де Голля та Фоккара майже повністю вичерпав інерційний потенціал. Стає очевидно, що в подібному форматі Париж не може сподіватися на збереження політичних позицій за кордоном.

Занепад французької системи постколоніальної присутності в Африці – це не особиста поразка Емманюеля Макрона. Однак нащадки та, що не менш важливо, прудкі сучасники – за сумісництвом і внутрішні політичні опоненти -- асоціюватимуть ці події саме з персоною чинного президента. Щоби зберегти історичне реноме та відчистити наліт з епохи власного президенства, Макрону вкрай необхідно перемкнути увагу мас та продати їм задешево бодай щось альтернативне та нове – якийсь свіжий зовнішньополітичний прорив.

За задумом Парижа, цим новим може стати добре забутий старий концепт «Франції як індо-тихоокеанської держави». Фактично колись велика колоніальна імперія зараз намагається втриматися на плаву на мініатюрних островах у двох океанах. Про боротьбу Франції за пошматовану спадщину в регіоні Океанії та можливі перспективи цих зусиль – далі в матеріалі.

Не у своїй тарілці

Франція справедливо вважається тихоокеанським геополітичним гравцем. Попри чималі протиріччя та завзяту визвольну боротьбу тамтешніх суспільств Парижу вдалося зберегти територіальні володіння в Океанії під власною важкою рукою. Ба більше, на відміну від хитрої американської системи асоційованого партнерства в Океанії, французькі території є повноцінними доповненням материкової Франції. Під владою Парижа до цього часу перебувають Нова Каледонія, Французька Полінезія та Волліс і Футуна. Перші дві внесені до ООНівського переліку несамоврядних територій (Non-Self-Governing Territories), тобто формально колонізованих.

Острівні заморські володіння Франції в Тихому та Індійському океанах. ANKASAM

Хвиля повоєнного руху за самовизначення народів всіляко ігнорувалася Парижем. Колоніальна модель Франції в Океанії не зазнала відчутних змін, чого не скажеш про Африку та Азію. Коригування зазнав лише конституційний статус заморських територій та рівень автономних повноважень, який певною мірою можна вважати фікцією. Парижу вдалося загасити масштаб національних рухів у підконтрольних суспільствах та витримати зовнішній тиск регіональних акторів. До прикладу, після Другої світової війни Австралія офіційно пропонувала Франції продати Нову Каледонію, однак потенційна угода, яка об’єктивно не мала шансів на матеріальне втілення, зірвалася. Водночас короткочасну кризу в локальних відносинах Франції зі США та Австралією на тлі утворення оборонного пакту AUKUS теж можна віднести до спроб витіснити Париж із регіону Океанії.

Більше за темою: Що стоїть за угодою AUKUS між США, Австралією та Британією і як вона вплине на баланс сил у регіоні?

Загалом в Індо-Тихоокеанському регіоні Франція тримає військовий контингент у понад 8 тисяч військових на п’яти базах: приблизно 5 тисяч солдатів в Індійському та майже 3 тисячі в Тихому океані. З іншого боку, силовий фактор Франція поєднує з політичною присутністю, зокрема завдяки залежному статусу Нової Каледонії та Французької Полінезії. Париж є фактичним членом Форуму тихоокеанських островів – головної регіональної організації на півдні Тихого океану. Об’єднання є вкрай закритим локальним політичним клубом, де провідну роль грає Канберра. Відтак залученість Франції, хоча й руками власних проксі, мовить багато про роль Парижа в політичних процесах регіону. Варто звернути увагу, що прямі важелі впливу на діяльність форуму відсутні навіть у США, адже неінкорпоровані території Вашингтона в Океанії (Північні Маріанські Острови, о. Гуам та Американське Самоа) мають статус лише спостерігачів.

Військова присутність Франції в регіоні двох океанів. Ministry of the Armed Forces of France

Військовий компонент Франції в Океанії не перебуває в політичній ізоляції. Парижу вдалося інституційно оформити безпекові зусилля на регіональному рівні завдяки так званому механізму FRANZ, що об’єднав силові потенціали Франції, Нової Зеландії та Австралії. Рамковий проєкт націлений передовсім на гуманітарні потреби регіону (дефіцит питної води) та подолання наслідків природних лих (цунамі). Зокрема, механізм FRANZ був активований у 2012 та 2014 роках для ліквідації наслідків тропічного циклону «Еван» і «Ян».

З іншого боку, незважаючи значну присутність у регіональній кухні на різних рівнях – від політичного до безпекового – Франція до цього часу не виробила спеціалізованої регіональної стратегії в Океанії (у публічному полі її взагалі не існує). Подібне нехлюйство притаманне ледь не кожному зацікавленому зовнішньому гравцю в регіоні, але круті коливання політичного маятника вимагають від посягателів підходити до регіонального процесу в Океанії на більш системному рівні – про зміну пріоритетів свідчить нещодавній пакет угод між США та Папуа – Новою Гвінеєю.

Детальніше в матеріалі: Нова стратегія партнерства між Папуа – Новою Гвінеєю та США: американська відповідь Сі Цзіньпіну?

Франція сприймає Океанію як невід’ємну складову значно ширшого геополітичного простору – Індо-Тихоокеанського регіону, адже крім півдня Тихого океану французькі володіння знаходяться ще й поблизу східного узбережжя Африки (Реюньйон та Майотта). З одного боку, генералізація створює образ цілісності та, подекуди, територіального розмаху; але з іншого, об’єднання всіх Індо-Тихоокеанських володінь Франції під єдиним банером розмиває цінність та проблематику кожного окремого острівного суспільства. Французькому підходу бракує специфікації та зосередженості. Розщеплення синтетичного Індо-Тихоокеанського простору на дрібні субелементи має і цілком прикладну ціль. Франція не може діяти в зонах зацікавленості винятково тримаючи перед собою власні інтереси – для подібного егоїзму Парижу нині не вистачає впливу. Тож варто завжди підтримувати баланс у відносинах із супротивниками, які в потрібний момент можуть стати важливими партнерами.

В Океанії баланс сил деінде перебуває на стадії оформлення, однак зони відповідальності певною мірою розподілилися ще в далекому минулому. Основні регіональні актори на рівні з Францією – це США, Австралія/НЗ, Велика Британія та Китай. Водночас на островах Індійського океану провідну роль історично відіграє Індія, яку дедалі частіше намагається потіснити КНР. Однак в Індійському океані присутнє ширше коло гібридних загроз: ісламський фундаменталізм (Мальдіви, Комори, Мозамбік), а також парамілітарні або безликі сили (група Вагнера на Мадагаскарі, сомалійські пірати).

Навіщо ми Вам?

Рушієм експансії Франції як у колоніальні, так і постколоніальні часи були такі чинники: державна велич (la grandeur), ресурсне забезпечення, гарантія стратегічних позицій та ядерне стримування.

Державна велич тісно пов’язана з уявленням Франції себе як потужної трансконтинентальної зовнішньої сили. Це засвідчення самостійної зовнішньополітичної ідентичності, викуваної героїчною історією та пам’яттю про минувші звитяги. Нині подібні уявлення радше нагадують фантазії, адже в повоєнні роки міжанродний вплив Парижа поступально звужувався. Але відмовитися від застарілого концепту політичні еліти Франції дозволити собі не можуть. Зажбурнути кілька століть історії на звалище наражає на небезпеку електоральну підтримку симпатизантів із консервативних кіл суспільства. Сучасні політичні керманичі перебирають на себе асоціації з національними героями минувшини (Макрон-де Голль).

Саме на таких історичних паралелях наполягали західні медіа, коли господар Єлисейського палацу здійснив доволі суперечливе турне на килим до хазяїна Китаю Сі Цзіньпіна. Певною мірою прагнення Франції заявити публічно про власну державну велич можна пояснити як виклик Сполученим Штатам (своєрідна контркультура). Париж підходить до стилю ведення зовнішньої політики з такими мотивами: (1) триматися всього, що дає змогу претендувати на ту велику Францію, що лишилася лише в спогадах (це можна застосувати як для Африки (система «Françafrique»), так і для Океанії, де тамтешня стратегія поки не здобула прикметного імені); (2) замалювати себе відмінними від Штатів фарбами, до того ж максимально публічно (вихід з НАТО, самостійна безпекова політика в Африці, обхідні контакти з КНР).

Паралелі між Макроном та де Голлем особливо активізувалися в умовах масових маніфестацій проти судової реформи на французьких вулицях та спроб президента нівелювати внутрішню напругу зовнішньою повісткою. Causeur

Потреба в ресурсах для французької економіки змушувала Париж зідйснювати вельми суперечливі політичні маневри. Ресурсний рушій зовнішньої стратегії пережив певну еволюцію. Африканська політика Парижа визначалася потребою спочатку в нафті (для цього навіть планували створити окрему «кишенькову» Біафру), а згодом в урані для підтримки ядерної енергетики. Своєю чергою ресурсний потенціал Океанії не здатен повноцінно замістити африканський, однак найбільш цінні осередки Парижу вдалося перебрати під свій контроль.

Нова Каледонія – це джерело нікелю, який вкрай необхідний для так званого «зеленого переходу». Важливість цього металу проявилася також на початку російського повномасштабного вторгнення, коли світовий ринок нікелю переживав шок. Цю проблему можна розширити й до прагнення досягти ресурсної автономії від росії, яка є впливовим гравцем на ринку нікелю завдяки підприємству «Норнікель» олігарха Потаніна. Розробляють нікелеві родовища на Новій Каледонії кілька транснаціональних металургічних компаній, однак головною є «Eramet», що пов’язана з кланом Ротшильдів. Також варто наголосити на перспективах виключної економічної зони Французької Полінезії (біосфера, шельфові залягання).

Стратегічні позиції в Океанії – це насамперед острівні форпости в потенційній зоні глобального військово-політичного зіткнення між США та КНР, а також контроль над морськими ланцюгами постачань. З іншого боку, присутність як в Океанії, так і на периферії Індійського океану – це перспективний місток до Антарктиди, де Франція має «зарезервований» територіальний наділ (Земля Аделі).

Цікаво знати: Політичне майбутнє Антарктики: що чекає на останню неподілену частину світу?

Ядерне стримування – це фактор, що втратив свою актуальність. В умовах напруги холодної війни Франція завзято докладала зусиль зберегти у власному лоні колонії для випробування зброї масового знищення. Саме через цей чинник визвольна війна в Алжирі набула такого жорстокого характеру. Втративши володіння на півночі Африки, Париж знайшов альтернативу «ядерному звалищу» у Французькій Полінезії.

Нова порохівниця

Володіння Франції в Океанії – це сукупно понад 400 тис. осіб, однак невелелюдність вкрай оманлива. Нова Каледонія та Французька Полінезія володіють надзвичайно загрозливим протестним потенціалом. Найбільш нестабільним осередком є Нова Каледонія, яка з перших повоєнних років виявляла прагнення до суверенізації. У 80-х роках минулого століття на островах навіть відбувалися вуличні заворушення, які, щоправда, вдалося стримати французьким силовикам. Загальна атмосфера націоналістичної напруги зійшла нанівець, і боротьба за відокремлення від Франції в очах канака (корінного населення Нової Каледонії) перемістилася на поле офіційної політичної гри.

Новокаледонійські канака. Oliver Strewe

Рух за незалежність Нової Каледонії пройшов еволюційний шлях. Головним досягненням боротьби канака за національну окремішність стало формування політичної партії відданих сецесіоністів – FLKNS (Канацький соціалістичний фронт національного визволення) – та укладання Нумейських угод (1998 рік) з урядом у Парижі, які гарантували механізм здобуття незалежності або розширення політичної автономії трьома референдумами. Три цикли плебісциту, останній із яких пройшов у 2021 році на тлі кризи коронавірусу, засвідчили небажання населення острівної території позбутися контролю з боку Парижа. Головною перепоною на шляху до здобуття незалежності Нової Каледонії є доволі чисельні групи населення островів, відомі під назвами кальдоші (франкомовні жителі-метиси) та метроси (вихідці з метрополії). Загалом їх об’єднують під терміном юніоністи, тобто ті, хто прагнуть союзу з Францією.

Також читайте попередню статтю автора: Республіка Кірибаті: політична маріонетка, якій нічого втрачати

Незважаючи на вичерпання гарантованих Нумейськими угодами референдумів, політичний запит на новий етап волевиявлення на островах зростає. Цьому, зокрема, зволить динаміка демографічної картини Нової Каледонії, яка перебирає тенденцію до зменшення кількості прийшлого населення, що посилює політичні позиції сецесіоністів. Згаданий Канацький соціалістичний фронт, своєю чергою, це класична партія для збройної боротьби за незалежність. В угрупуванні виділяють також воєнізоване крило – Національний союз за незалежність (Union nationale pour l'indépendance). Попри внутрішній поступ, FLKNS здобув і визнання на зовнішньому ринку. Зокрема, партія є членом Меланезійської групи (субрегіонального об’єднання Меланезії). Що прикметно, важливим донором цієї організації є КНР, яка збудувала штаб-квартиру Групи в столиці Вануату.

Політична динаміка не оминула й периферію Океанії – Французьку Полінезію. Протестний рух на островах сповна проявив себе в протидії ядерним випробуванням, що стало передумовою закликів до незалежності. Однак вимоги не отримали широкої підтримки. На відміну від Нової Каледонії, що має перспективну економічну подушку нікелевих ресурсів, Французька Полінезія в цьому сенсі дуже обмежена. Запорукою фінансових надходжень до островів є туризм та експлуатація біосфери. Прагнення до суверенізації натикаються на суто економічну проблематику.

Більше матеріалів про країни регіону шукайте в спецпроєкті: Незалежності – так! Як корінне населення Океанії виборює власну самостійність

Одначе навесні цього року вибори до тамтешнього парламенту виграла партія, яка позиціонує себе сецесіоністською – «Tavini Huira’atira». Зрушення відразу дало підстави говорити про імовірність втрати контролю Парижа над віддаленим острівним осередком. Попри справедливу загрозу сучасних тенденцій не варто роздувати тему неминучості незалежності Французької Полінезії. По-перше, чисельна перевага в парламенті зберігається все ще за юніоністськими партіями. Нині вони переживають розкол, що став відголоском пандемії. Це завадило профранцузьким політсилам виступити на виборах єдиним блоком. По-друге, лідер партії «Tavini Huira’atira» Моетаї Бразерсон відомий своїм м’яким підходом до питання незалежності та відстоює мирний процес суверенізації шляхом референдуму у 2030-х роках.

Лідер партії «Tavini Huira’atira» Моетаї Бразерсон. Archives Présidence de la Polynésie

Остання доза морфію

Втеча Франції на мікроострови Індо-Тихоокеанського регіону засвідчить остаточне згортання паризького великодержавного проєкту. Зрозуміло, що за ресурсним потенціалом – одним із головних рушіїв неоколоніальної експансії – Океанія не зможе в майбутньому замістити Африку. Тож переорієнтація на заморські володіння – це спроба зберегти політичний імідж Франції на міжнародному рівні, намагання залишитися в руслі мейнстрімної геополітики, де фокус уваги зміщується в Азію, та особисте бажання Макрона скинути з себе ярмо трунаря «де-голлівської» системи неоколоніальної Франції. Плани реалізувати Париж як індо-тихоокеанську державу – суто іміджева затія. Однак має вона й далекоперспективний бік. Насамперед щодо майбутнього французьких територіальних претензій в Антарктиці.

Попри чималий зовнішній тиск у сучасній Океанії Парижу доведеться відшукати баланс у відносинах з урядами заморських володінь, де зростають сецесійницькі настрої. Передовсім варто тримати на пульсі взаємозв’язки самостійницьких політсил на Новій Каледонії та Французькій Полінезії. Суверенізація однієї із заморських територій може прямо вплинути на настрої еліт іншої периферії французької Океанії. Парижу необхідно переглянути підходи до взаємодії із заморськими підопічними. Головним завданням є уникнення формування до Франції локального ресентименту на суспільному рівні – саме він підірвав позиції колишньої метрополії в Африці.

Автор – Антон Кучеренко, експерт з Австралії та Океанії Аналітичного центру ADASTRA

Сподобалася стаття? Тоді підтримайте українську аналітику на Патреоні. Разом досягнемо більшого!