Політичне майбутнє Антарктики: що чекає на останню неподілену частину світу?

Антарктика – це частина світу, що охоплює материк Антарктида та прилеглі до нього острови на південь від 60-ї паралелі південної широти. Хоча континент нікому не належить, до цієї тези доречно було б додати прислівник поки. Доречність виправдовується тим, що Система антарктичного пакту, яка регламентує нічийний статус цієї частини світу, дуже крихка за своєю структурою та існує винятково завдяки добрій волі зацікавлених сторін відтермінувати боротьбу за «білий континент» якомога далі в майбутнє.

Утім, довго не помічати такого велетенського «слона в кімнаті» не вдасться – актуальні тенденції у світовій політиці й навколишньому середовищі поступово розморожують поставлене на паузу антарктичне питання. Глобального переділу Антарктики варто чекати вже в першій половині 21-го століття, а точніше, якраз під його завісу – у 2048 році. Чому саме тоді? Хто опиниться в авангарді цієї без перебільшення небаченої в сучасній історії геополітичної сутички на фронтиті? Чим цікавий нині міжнародним гравцям цей суворий полярний простір – даний матеріал шукає відповіді на згадані питання.

Що відбувається в цьому казино?

Глянувши трохи назад, можна зрозуміти, що статус Антарктики досить специфічний. І це дійсно так: за територіями, що лежать південніше уявної лінії 60-го меридіану південної широти (мапа наведена нижче), закріплений статус terra nullius, тобто нічийна земля. Регламентує цей стан справ так звана Система антарктичного пакту (далі САП або Система пакту), тобто сукупність різних договорів (ядро становить Договір про Антарктиду), яка тим чи іншим чином забороняє країнам поширювати суверенітет на континенті, претендувати на експлуатацію чималих ресурсів, використовувати Антарктику в будь-яких цілях, окрім наукових, а також перетворювати простори материка на звалище ядерних відходів. Формально не можна нічого, окрім наукової кооперації, яка не ставить за мету перетікання у військові або комерційні ініціативи.

Ця система встановилася в 1961 році, хоча деякі її домовленості поступово інтегрувалися до САП із плином часу. Наприклад, Мадридський протокол набув чинності в 1998 році. Документ забороняє будь-які дії щодо антарктичних мінеральних ресурсів (розвідку, розробку та експлуатацію), окрім мирної наукової. Відповідна заборона діє до 2048 року, тобто розрахована на п’ять десятиліть із моменту проголошення. У цьому положенні і криється зерно майбутнього протиріччя між антарктичними країнами-претендентками. Після спливання терміну «мадридського мораторію» їм доведеться або продовжити існування наявної САП, або встановити нову архітектуру взаємозв’язків на досі неохопленому континенті щодо його природних ресурсів.

Тут варто зробити ремарку, що заборона не діє щодо водної біосфери навколо Антарктиди (вилов риби та розвиток морських промислів у акваторії Південного океану дозволений). Південний океан – це водний масив, який омиває Антарктиду та обмежений 60-м меридіаном південної широти. Термін має досить неоднозначне сприйняття як політичним істеблішментом зацікавлених країн, так і серед наукового співтовариства світу.

Уявна лінія 60-го меридіану південної широти. Служить одночасно кордоном Південного океану та Антарктики

Утім, навіть попри дозвіл, активність у акваторії Південного океану досить обмежена – на неї теж поширюється Система пакту. Зокрема, тут варто згадати Конвенцію про збереження морських живих ресурсів Антарктиди (1982) або Конвенцію про збереження антарктичних тюленів (1978). Зусилля з консервації флори і фауни були викликані передусім екстенсивною китобійною діяльністю Радянського Союзу, який у гонитві за завищеними очікуваннями Держплану винищив 180 тисяч горбатих китів у південних широтах. Цю катастрофу навіть охрестили найбільш безглуздим екологічним злочином 20-го століття.

Потенційно зняття заборони на експлуатацію антарктичних природних копалин може призвести до територіального перерозподілу сфер безпосереднього впливу на материку. Утім, тут варто наголосити, що пакт, який набув чинності в 1961 році, не дозволяє проголошувати нові суверенні претензії на Антарктиду з боку інших країн, проте не ліквідовує вже висунуті.

Жирні нацисти, тупоголові росіяни та рохлеподібні американці

Про існування суші на Південному полюсі Землі здогадувалися ще древні грецькі мислителі. Вони вважали, що для балансу світу просто необхідно, щоб на крайньому півдні розкинувся масивний суходіл. Історія відкриття Антарктиди, у свою чергу, являє собою постійну передачу естафетної палички між країнами. Зокрема, білосніжні антарктичні льодовики вперше відкрилися людському оку ще в 1820 році – російським мореплавцям Лазарєву та Беллінсгаузену. На щастя, тоді росіяни не забруднили береги найчистішого континенту світу своїми черевиками.

У 1895 році, тобто лише через 75 років із моменту відкриття Антарктиди, за них це зробив норвежець Леонард Крістенсен, який висадився на антарктичне узбережжя, чим дав старт так званій «героїчній ері» в освоєнні Південного полюсу Землі. Ця епоха протривала з кінця 19 століття та добігла кінця на початку Другої світової війни. Історія освоєння Антарктиди сповнена драматичних подій, невиправданих жертв, героїчних подвигів і чималої кількості міфів, якими континент встиг обрости за ті буремні 40 років його активного освоєння.

Читайте також: Арктична рада: білий прапор перемоги співпраці?

Перегорнувши декілька десятиліть «героїчної ери», варто наголосити, що офіційно на територію Антарктики посягають лише сім країн. Перелік за хронологією висування територіальних претензій: Франція (1840), Велика Британія (1908), Нова Зеландія (1923), Норвегія (1931), Австралія (1933), Чилі (1940) та Аргентина (1943). Під штампом офіційно мається на увазі, що ці держави встигли зробити формальну претензію на певну територію Антарктиди або прилеглі антарктичні острови до формалізації Системи пакту (1959-1961). Сім країн претендують на сім секторів, проте сегменти Чилі, Британії та Аргентини накладаються один на одного, а один сектор – Земля Мері Берд – залишилася без офіційної претензії (неформальна зона впливу США).

Сектори в Антарктиді згідно з Пактом

Окрім офіційних претендентів до числа антарктичних ласунів належать ще росія та США, які не висували в біполярні роки претензій – це право за ними зарезервовано в майбутньому. У роки Холодної війни, імовірно, Москва та Вашингтон утрималися від офіційних посягань на антарктичний простір, адже це неминуче призвело б до гонки озброєнь на нічийному континенті. Розширювати фокус «біполярного» протистояння тоді ніхто не прагнув.

У роки нацистського розквіту Німеччини Гітлер з економічних мотивів волів заволодіти територією Антарктиди насамперед задля покривання потреб німецького суспільства в китовому жирі – German Fat Plan – який використовувався в харчовій промисловості, а також у виробництві свічок. Основним експортером цієї сировини до Німеччини здавна була Норвегія, у залежність від якої напередодні війни Гітлер впадати не хотів. Саме тому в 1938 році було споряджено німецьку антарктичну місію, яка дослідила територію в межах норвезького сектору та офіційно посягнула на так звану Нову Швабію (Schwabenland). Цілі не увінчалися успіхом через ліквідацію Рейху та дискредитацію образу німців на всіх суспільних рівнях. Натомість німецька активність в антарктичних широтах викликала спалах інтересу з боку любителів теорії змов. Мовляв, Гітлер після програшу в Другій світовій війні врятувався в секретному бункері в Новій Швабії.

Території Антарктиди, на які претендували різні держави

Серед неофіційних претендентів також варто згадати Японію, яка в «героїчну епоху» заявляла право на новозеландський сегмент (Сектор Росса), утім, її наміри спіткала така ж доля, як і нацистські – їх згорнули після 1945 року. Активним претендентом і понині лишається Бразилія. Місцеві дослідники навіть виступили з досить цікавою лінією обґрунтування своїх претензій. На їхню думку, права на шматки «білого континенту» мають не просто держави, які певним чином випередили інших у його відкритті та освоєнні, а ті, «неарктичні території яких розташовані найближче по прямій лінії до будь-якої точки антарктичного узбережжя» – Frontage Theory. З таких маніпуляцій випливає, що бразильський сегмент (неофіційний) теж накладається на сектор посягань Британії, Чилі та Аргентини.

Ентузіасти з MapPorn розробили політичну мапу Антарктиди відповідно до бразильської теорії

Також варто згадати лінії аргументації Нової Зеландії, Індії та Чилі. Чилійські вчені тримаються думки, що Антарктичний півострів (у межах аргентино-британо-чилійського сектору) – це геологічне продовження Андських гір, які розсікають Південну Америку вздовж тихоокеанського узбережжя, прориваючись з-під землі в Колумбії та Венесуелі й занурюючись в Атлантичний океан на схід від острова Вогняної Землі (Чилі-Аргентина). Далі Андські хребти котяться морським дном, формуючи так звану Дугу Скоша, періодично виринаючи у вигляді островів Південна Джорджія та Південні Сандвічеві, а також Бакланових скель, але остаточно Анди нібито постають із води в зоні Антарктичного півострова.

Схематичне зображення аргументації чилійців

Розділені протокою Дрейка чилійська Вогняна Земля та виступ Антарктичного півострова нагадують сюжетний мотив фрески Мікеланджело Буонарроті «Створення Адама».

Географічна пародія на генія епохи Відродження

Цікавим для уваги також є хід обгрунтування з боку Індії. Делі може заявити свої права на «білий континент», аргументуючи це тим, що 120 мільйонів років тому півострів Індостан відділився саме від Антарктиди. А одна з двох індійських науково-дослідних баз (Маітрі або Бхараті) розташована саме на місці тектонічного відколу півострова від материнського антарктичного масиву.

Теорія походження півострова Індостан. The Print

Схема аргументації Нової Зеландії зробила хід конем, тому, попри вже відому нам геологічну спорідненість, як у випадку з Чилі та Індією, апелює і до історико-культурних факторів. Тектонічна спорідненість полягає в тому, що мільйони років тому новозеландські острови були об’єднані з Антарктидою в суперконтинент Гондвана. Чесно кажучи, така апеляція дуже сумнівна, адже древня Гондвана, окрім Нової Зеландії, також включала в себе Африку, Аравію, Південну Америку, Австралію та ін. Саме тому історико-культурна складова значно більш цікава, адже такому підходу важко знайти аналоги серед інших країн-претендентів.

Гондвана – прабатьківщина більшої частини материків світу

Маорі (корінне населення новозеландських островів) відкрили Антарктиду в сьомому столітті нашої ери – дуже амбіційна та різка заява. Її висловила група вчених, зрозуміло, з Нової Зеландії. До такого висновку вони дійшли завдяки вільному трактуванню маорійських усних легенд-переказів. Відповідно до писань, вождь Уї Те Рангіора побачив так зване «замерзле море» з борту власного судна. Нічим іншим, окрім як маорійських легенд, така ідея, звісно, не підтримується. Ба більше, існує альтернативна думка, що твердиня цієї теорії (фраза «замерзле море») може трактуватися й інакше – «море з піни». Крім того, дрейфуючі льодовики або айсберги – це не особлива дивина в новозеландських прибережних водах.

Подібні теорії видаються абсолютно умоглядними, ба більше, навряд чи вдасться переконати світову політичну спільноту в справедливості власних міркувань, користуючись такими аргументами. Утім, поширення подібних теоретичних напрацювань важливе, адже проведення ліній історичної спадковості між сучасними суспільствами та їхніми цивілізаційними прабатьками або географічними взаємозалежностями – невід’ємна риса конструювання того феномену, який можна назвати національна антарктична свідомість. Без неї важко буде мобілізувати в громадянах відчуття важливості Антарктики в конкретний історичний момент сучасності.

Дізнавайтеся більше: Безпекова політика Нової Зеландії: від витоків до сучасних викликів

Варто пам’ятати, що перш ніж за щось боротися, у це варто повірити, а для цього потрібно розбудувати комплекси національних міфів, які, звісно, можна безсоромно вигадати, проте, коли вони підкріплені чітким та логічно згрупованим теоретичним базисом (навіть, якщо наука його відкидає через умоглядність) вони мають сильніший і більш проникний ефект на свідомість громадськості. Сам по собі наратив сформувати легко, а змусити його переконвертуватися в головах мас та заграти барвами, які були б вигідні національним (номенклатурним) інтересам, – це ознака успішної державної пропаганди (в хорошому або поганому сенсі).

Чи приховує крижаний кокон гаряче серце?

Ресурси – це одвічний двигун територіальної експансії. Утім, у випадку Антарктики основним мотивом на перших етапах виступала жага підкорення незвіданого та невідомого, адже перші місії організовувалися переважно на крафтовій основі незалежними ентузіастами й інтриганами. Згодом нашарувався матеріальний інтерес, до антарктичних широт підтягнулися ласі до китового промислу підприємці, яким хотілося вирватися з напруженої конкурентної боротьби в традиційних осередках цього екстремального ремесла.

Серед інших ресурсів під і над льодовим покровом Антарктиди можна відзначити насамперед прісну воду, вугілля, нафту, марганцеву руду та природний газ. Оскільки розвідка корисних копалин на території Антарктиди заборонена, то точну кількість покладів у відкритих джерелах знайти важко. Єдиною наявною інформацією є приблизна оцінка об’ємів нафтових родовищ, які становлять 203 мільярди барелів (третя найбільша цифра після Венесуели й Саудівської Аравії). І тільки 50 мільярдів із цих двох сотень залягають у межах морів Ведделла та Росса (тобто в зоні покриття новозеландсько-австралійського і спірного британо-аргентино-чилійського секторів).

Схематичне зображення морів в Антарктиці

Схематичне зображення покладів вугілля в Антарктиці. US Geological Survey (USGS)

Попри привабливість перспективи нових ресурсів для інших країн, зазначається, що добувати їх в Антарктиді може бути економічно невигідно. По-перше, через брак інформації, яка вимагатиме більших фінансових вливань у розвідку ресурсоносних родовищ, важкий клімат (хоча тут кліматичні зміни можуть зіграти на руку промисловцям), який підвищить матеріальний тягар розробки копалень і шахт, а також ринкова конкуренція та невпевненість у майбутньому конвенційних ресурсів (насамперед вуглеводнів) і їхній привабливості на ринку. Утім, тут варто також згадати, що Антарктида може стати центром використання геотермальної енергії.

Про що хотілось би згадати поза межами суто матеріального інтересу в ресурсному потенціалі Антарктиди, то це сам антарктичний суходіл. Тобто земля, яку в майбутньому можна використовувати як рятівний хаб, зокрема для регіонів світу, розташованих у зоні найбільшого ризику від руйнівних наслідків змін клімату. Злий жарт полягає в тому, що підвищення глобальної температури може покласти край океанійським країнам (особливо тим, які живуть на низько посадженій острівній шапці), утім, з іншого боку, така перспектива передбачає, що Південний полюс стане набагато більш привабливим регіоном для життя.

Вас може зацікавити: Гуманітарна катастрофа в Тихому океані: як Австралія перетворила Науру (і не тільки) на «острів проклятих»

У перспективі Антарктиду можна використати або як хаб для розселення океанійців та мальдівців, яким залишається лише сподіватися на помірні темпи зростання середніх світових глобальних температур, або як інструмент для шантажу й маніпуляцій, зокрема в спробах переконати Австралію прихистити частину біженців із поглинених океаном островів в обмін на певні концесії в Антарктиді.

Свого часу Мальдіви вже намагалися викупити в австралійського уряду майбутній територіальний прихисток у випадку затоплення. Проте така перспектива вкрай незвичайна і, мабуть, безпрецедентна, щоб іноземне суспільство в повному складі намагалося обжитися на купленій в іншої країни землі. Доведеться пройти чимало проблемних етапів у сенсі адаптації не лише переселенцям, але і стороні, що приймає їх. Не виключається ксенофобія, прояви міжетнічної ненависті та в найгіршому випадку навіть погроми, тим більше з огляду на доволі специфічне сприйняття мігрантів австралійською громадськістю.

Ми ділили апельсин, багато нас, а він – один

Професорка новозеландського Університету Кентербері охарактеризувала Договір про Антарктиду як «антикварний клуб джентльменів, який уже давно не поспіває за локомотивними геополітичними тенденціями. І з цим важко не погодитись, адже серед країн офіційних претенденток на шматки Антарктиди немає впливових геополітичних гравців, окрім Британії, яка з 1956 року перебуває на етапі системної кризи усвідомлення власної геополітичної ролі, а також Франції, яку поступово «зсувають» із традиційних насиджених місць – насамперед Африки. Проте тут можна згадати й південь Тихого океану, утім, там вдалося втриматися завдяки територіальним надбанням.

Серед інших учасниць варто виокремити Нову Зеландію та Австралію, які, імовірно, працюватимуть у тандемі в майбутніх іграх за антарктичну спадщину, що викликано близькістю позицій цих країн як на територіальному, так і на політичному рівнях. Не можна оминути увагою потенційне заволодіння Австралією технологіями атомних субмарин, які дозволять контролювати важливу берегову лінію власних антарктичних «володінь», а також стратегічні комунікації на підходах до неї. У цьому сенсі китайська загроза постає у всій своїй красі.

Більше за темою: Що стоїть за угодою AUKUS між США, Австралією та Британією і як вона вплине на баланс сил у регіоні?

Про КНР до цього моменту не було сказано абсолютно нічого, утім, у перспективі, як і в будь-якій іншій сфері на глобальній геополітичній шахівниці, Піднебесна буде стояти на передовицях усіх конференцій, а також неформальних зібрань щодо майбутньої долі переділу найпівденнішого континенту після розмотування важких пут бандажу Системи антарктичного пакту, які на неї наклали політичні збоченці в 50-х роках. Китай поступово починає згуртовувати навколо себе кліку перспективних союзників, що дозволять інтегрувати Пекін до інституцій та антарктичного політичного процесу в майбутньому. Передусім тут варто виділити неформальну співпрацю з Аргентиною та Бразилією. Латиноамериканські держави завжди були скептично налаштовані до активності так званих «західних демократій» і виявлялися затятими антиімперіалістами, то й не дивно, що головний позасистемний актор – КНР – встановив з ними теплі відносини.

Для Китаю, звісно, Аргентина – значно привабливіший шматок пирога, аніж Бразилія. Остання, попри численні бравадні заяви, є доволі посереднім антарктичним актором, якщо не сказати легковаговиком. Бразилія володіє лише однією науково-дослідною базою, яка у 2012 році згоріла. Що прикметно, відновили її у 2020 завдяки фінансовій підтримці КНР.

Інша ситуація з Аргентиною, яка після завершення Другої світової війни бовтається в болоті неефективної економічної політики, утім, питання Антарктики там завжди отримувало належну підтримку з боку політичної верхівки, ба більше, «білий материк» укорінився в суспільній свідомості аргентинців як невід’ємний елемент національної ідентичності. Щось схоже простежується й у Чилі – це певний час ріднило латиноамериканські країни супроти чужинців із Туманного Альбіону. Почасти спробу «повернути-завоювати» «Мальвінські-Фолклендські» острови зображують як банальне бажання хунти здобути перемогу у швидкій війні задля підняття національного духу – і це так, проте лише частково. Фолклендську війну 1982 року можна спостерігати також під кутом спроби витіснити Британію з майбутнього глобального антарктичного переділу.

Саме тому Китай приглядається до потенційних та вже побудованих військових баз у Латинській Америці. Одна з таких уже засмагає під сонцем у преріях аргентинської Патагонії.

Детальніше про проблему: Латинська Америка під прицілом Китаю

Найбільшим союзником КНР у цій грі в «позасистемність» є росія, яка вже тривалий час намагається виступати альтернативою «західним країнам», їхнім цінностям і способам мислення. Виходять, м’яко кажучи, не дуже успішно, утім, певні козирі, як-то ресурси та певною мірою технології, які для розвинених держав є добрим відкочуванням на покоління назад, проте для підсанкційного Ірану або безсанкційних, але від того не менш злиденних, африканських країн, видаються вершиною технологічного генія.

Чи буде росія загрузати разом КНР у потенційних геополітичних перестановках в антарктичному просторі – однозначно відповідь дати важко, проте тут варто врахувати один фактор, про який сьогодні вже згадувалося раз: глобальне потепління. Зміна клімату в напрямку підвищення середніх глобальних температур може зіграти на користь країн «західного світу», адже в такому випадку москва стоятиме перед серйозною дилемою: а який полюс обрати?

Потенційну «золоту жилу» на півдні, за яку доведеться ще довго буцатися з вічними опонентам, або стратегічний поріг на півночі. Перед кремлем у далекій перспективі стоїть непроста задача обороняти узбережжя Північного морського шляху («сєвморпуть») (понад 6000 кілометрів), який після пом’якшення кліматичних умов стане місцем постійних провокацій із боку інших країн, адже на Північному полюсі росія хоч і потужний гравець, проте не єдиний.

Раніше ми писали про таке: Вікно в Арктику: нариси зовнішньої і внутрішньої політики Росії в

Для Китаю, як уже зазначалося раніше, надзвичайно важливо заволодіти форпостом на шляху до Антарктиди, частково для цього і зводилася база на території Аргентини, проте її функції мають дещо інший характер. Натомість керівництву КПК варто заручитися помітним представництвом у морі на підходах до «білого континенту», щоб реалізувати заклик Сі Цзіньпіна про «Китай як антарктичну наддержаву», а надто, коли ворота австралійської Тасманії зачинені.

Тасманійський вузол

Можна припустити, що ініціативи зі зближення Піднебесної з океанійськими державами, які активізувалися в останню декаду, тримають цю перспективу в полі зору. Першими не витримали натиску хрустких юанів Соломонові острови, які певною мірою і стануть лакмусовим папірцем для інших мікрокраїн Океанії, так би мовити, піддослідним кроликом, за побічними симптомами якого будуть вибудовуватися або руйнуватися перспективи формування Китаю як партнера мікрокраїн Океанії в майбутньому. Пекіну варто показати всім державам у регіоні, що сумніваються, мовляв, тези про «боргову яму» та китайські ізольовані гетто – це все наклеп і буржуазна пропаганда імперіалістичного Заходу.

Чи вдасться КНР заручитися ширшим пулом міжнародних морських партнерів, зокрема в Океанії – покаже лише майбутнє. Оборона «західних країн» явила ахіллесову п’яту після підписання військової угоди з Соломонами. Нині всі карти на руках у КПК, тому тепер варто очікувати на комфортну роздачу та не вестися на західний блеф.

Варто знати: Соломони між Австралією та КНР: хто виграє боротьбу за стратегічні острови?

Для США перспективи очевидні – це найпотужніша країна в антарктичному регіоні, про що недвомовно стало зрозуміло після операції «Високий стрибок» (Highjump) у 1946-1947 роках та атомних випробовувань неподалік від антарктичної лінії розмежування. Перевага США – це насамперед логістика, військове представництво в усіх прилеглих океанах на підходах до 60-го меридіану південної широти, а також пул партнерів. Серед них – Британія та Австралія, які навічно (у політичному сенсі це означає років на 25) прив’язані до американського ВПК, а також Чилі. Головне завдання тут – гальмувати притаманну латиноамериканцям спокусу подружитися з КНР. Непростими залишаються відносини з Францією, зокрема після заснування AUKUS та розриву багатомільярдної угоди на купівлю Австралією атомних субмарин за нацькування Вашингтона, але руками Канберри. Утім, останнім часом Парижу доводиться вливатися в єдиний американський потік на тлі російської загрози зі сходу.

Велика Антарктида, а відступати нікуди…

Система Договору про Антарктику – це велике досягнення світової дипломатії. Так вийшло, що саме до полярних регіонів політики та державні діячі підходять із найбільш холодно виваженим головами. Доказом цьому, окрім Системи антарктичного пакту, є Шпіцбергенський трактат, який певною мірою можна вважати одним із можливих шаблонів майбутнього антарктичного устрою, тобто повноцінний кондомініум, ресурси на якому можуть добувати абсолютно всі сторони, що брали участь в утвердженні його статусу.

З усіх країн, які так чи інакше претендують на глобальний переділ Південного полюсу, очевидно виділяються США та Китай, успіх яких буде залежати здебільшого від контролю над стратегічними комунікаціями, тобто островами-форпостами на шляху до «білого материка», а також повітряним простором. Із наявних нині ознак можна зробити висновок, що перед американською клікою відкриті кращі перспективи. По-перше, через союзницькі відносини США та Австралії, адже остання контролює так звані тасманські ворота до Антарктики, а по-друге, завдяки розвинутому військовому представництву на островах Тихого й Атлантичного океанів.

Читайте також: Місце Австралії в регіональній та глобальній політиці

Проте не варто нівелювати перспективи Китаю. Попри територіальну віддаленість та обмеженість у певних ресурсах і технологіях (у КНР, наприклад, немає науково-дослідних баз на «білому континенті», які б працювали впродовж усього року, їхні поселення адаптовані для життя та діяльності полярників лише в «літній» період), Пекіну, імовірно, вдалося перетягти на свій бік низку перспективних антарктичних країн. Тасманійські ворота замінилися латиноамериканськими. У Південній Америці Піднебесна активно розвиває низку інфраструктурних проєктів, націлених на полегшення логістики – саме того фактору, який повсюдно стримує гегемонічні амбіції Китаю.

Майбутнє Антарктиди тісно переплетене з глобальним потеплінням та перспективами, які талий лід принесе ласим до наживи сировинним промисловцям. Нині основна перепона для розвитку ресурсного потенціалу «білого материка» – це екстремальні кліматичні умови, які стають на заваді розвідці та розробці колосальних родовищ нафти й газу. Затрати просто не окупаються, але так буде не завжди. Тому над тихим і мирним материком, незаплямованим руйнівною діяльністю людини до цього часу, нашаровуються густі темні хмари, які не несуть нічого доброго.

Автор – Антон Кучеренко, експерт з Австралії та Океанії Аналітичного центру ADASTRA

Ставайте патроном ADASTRA, і нехай світло аналітики проллється на вас під час блекауту!