Республіка Кірибаті: політична маріонетка, якій нічого втрачати

Кірибаті – це сумна, але дуже повчальна історія про загублені перспективи. Цій острівній країні, на відміну від переважної більшості регіональних держав, є чим похизуватися. Передусім Кірибаті має вигідне географічне розташування, одну з найбільших у світі виключних економічних зон, етнічно гомогенне населення та поклади природних ресурсів. Але скористатись цим всім країні не вдалось Прикро, але на місці мікронезійської копії Сінгапуру постала невелелюдна пустеля на тлі грізного та нещадного океану. Атмосфера тьмяних перспектив штовхає Кірибаті на вкрай неоднозначні політичні стежки. Подекуди безнадійні політики в пошуках інвестицій клюють на неприкриті гачки авантюристів.

Важко збагнути, але на островах всерйоз розглядали проєкт відродження російської імперії у 2017 році. Водночас місцеву еліту розривають коливання зовнішньополітичного курсу – Тарава вагається між Тайбеєм і Пекіном. Подібні гойдалки провокують поляризацію всередині суспільства й політичних інститутів. Подекуди боротьба різних внутрішніх груп спричиняє серйозні кризи та паралізує функціонування системи адміністрування. Про світле минуле Кірибаті, яке не віщувало трагедії, і примарне майбутнє, де катастрофи, напевно, вже не уникнути – далі в матеріалі.

Розігрів перед самоспаленням

Республіка Кірибаті – держава в Тихому океані на стику Мікронезії та Полінезії. Історично її території були тісно пов’язані саме з мікронезійською етнографічною областю, хоча полінезійські впливи достатньо відчутні на різних рівнях (на островах одночасно існували принаймні три форми общинної влади: правління вождів (uea); рада старійшин (unimwaane); та егалітарна система, яку дослівно можна перекласти як «вожді заборонені» (Tabu-te-Uea).

У колоніальний період частина земель (слово «земля» вказується умовно, адже Кірибаті – це сукупність атолів) сучасної держави була об’єднана в коронну територію Великої Британії під назвою Острови Гілберта та Елліс. На сучасному етапі її місце посіли дві незалежні країни – Кірибаті й Тувалу. Що прикметно, території розділили за етнічним принципом, відокремивши переважно мікронезійські племена Островів Гілберта (Кірибаті) від полінезійських суспільств Островів Елліс (Тувалу). Цим колишні колонізатори позбавили дві держави бодай міжетнічного пласту внутрішніх протиріч, який в епоху до здобуття незалежності призводив до кровопролитних племінних сутичок. Загалом історія була свідком небагатьох успішних практик деколонізаційного розщеплення різних етнічних груп. На щастя, приклади Тувалу та Кірибаті – одні з них.      

Кірибаті на мапі Океанії. ResearchGate

Населення острівної країни налічує трохи більше 120 тис. осіб, які проживають на території, що ледь перевищує 812 км2. Однак навіть така територіальна обмеженість не має вводити в оману. Кірибаті – це архіпелаг із трьох десятків островів, сукупно об’єднаних в три групи. Більшість жителів оселяється переважно поблизу столиці – міста Південна Тарава, що спричиняє надмірну демографічну концентрацію та локальне перенаселення.

Завдяки раціональному процесу деколонізації населення Кірибаті достатньо однорідне. Його основу передусім становлять мікронезійці, покриваючи понад 96% етнічної палітри. Водночас конфесійна мозаїка виявляє барвистіше різноманіття: 56% жителів Кірибаті сповідують католицизм, 30% – протестантизм; окремо наголосити варто на мормонах – понад 5%.

Місіонери культу Джозефа Сміта відіграли важливу роль у формуванні духовної організації регіону Океанії. Поширення мормонізму островами відбувалося у зворотному полінезійським міграціям напрямку: умовно від о. Гаваї до о. Тонга. Мормони вірять, що за таким вектором і заселялася Океанія. Самобутня теорія полягає в тому, що сучасні жителі субрегіону Полінезії – це давні нащадки юдеїв вихідців із Єрусалима, котрі пройшли чималий шлях із «землі обітованої» до Північної Америки (мормонізм зародився в США в ХІХ ст.). У Новому світі юдеї буцімто вступили в контакти з корінними американцями, плід союзу яких породив полінезійців, або, якщо висловитися точніше, представників керамічної культури Лапіта.  

Основою економічного «добробуту» Кірибаті є вирощення фруктів та кокосів, з яких добувають копру. Однак народне господарство переважно орієнтоване на кустарне виробництво, і цей тренд притаманний усьому регіону. Океанійці вирощують традиційні та завезені ще колоністами сільськогосподарські культури для внутрішнього вжитку всередині сім’ї або комуни, не розраховуючи на продаж на зовнішній ринок. Іншою складовою економічної орієнтації Кірибаті є експлуатація ресурсів природної біосфери в межах виключної економічної зони. Місцеві рибалки переважно не займаються промисловим ловом, тому Тарава продає ліцензії на полювання риби іноземним компаніям або урядам. Кірибаті має 12-ту найбільшу морську економічну зону у світі. 

Виключна економічна зона Кірибаті на мапі світу. MapPorn

Іншим позитивним аспектом географічного розташування Кірибаті є близькість до екватора. Цінність цього фактора повною мірою пізнається лише в епоху технологічного прориву. Екваторіальні держави дуже важливі для космічної сфери. Їхнє розташування дає змогу серйозно економити пальне під час запуску ракет у космос та виведення апаратів на орбіту завдяки полюсній сплюснутості Землі. На Кірибаті до 2003 року розташовувалися кілька радіолокаційних станцій КНР. Саме одна з них відслідковувала політ першого тайконавта (китайського астронавта) Ян Лівея в межах космічної програми КНР у 2003 році.

Дізнавайтеся більше: Піднебесна виходить у космос: як пов’язані космічна та зовнішня політики Китаю?

Того ж року перспективи розвитку подібної індустрії на Кірибаті загальмувалися – не вперше в історії країни втрутилася політика. Коли до влади прийшли протайбейські сили, Пекіну довелося розірвати відносини з Кірибаті та розібрати радіолокаційну інфраструктуру. У космічних цілях на Океанію поклали око і Сполучені Штати. Зокрема на Маршалових островах (о. Омелек) розташовується стартова платформа для ракет типу Falcon компанії SpaceX.

Розвиток космічної індустрії в бідних країнах за кошт зацікавлених держав із галактичними амбіціями – не новий. Наприклад, тісні стосунки режиму Ердогана з урядом Могадішо (Сомалі) пояснюють саме на підставі цих причин. Анкара планує збудувати на Африканському Розі космодром для реалізації власної програми космічної висадки на природному супутнику Землі до 2028 року.

Прорахувалися, але де саме…?

В осерді проблем Кірибаті видніються два рубці: спустошення багатого на фосфати острова Банаба та загроза поступового затоплення. Саме ці фактори посилюють складну економічну ситуацію в країні й загострюють соціальні проблеми.

Кірибаті, як вже було сказано раніше, – це острівна країна. Територію формують 33 острови, розкидані в Тихому океані. Усі точки суходолу Кірибаті – це атоли, тобто нагромадження коралових поліпів. Єдиним винятком є острів Банаба, який належить до особливої категорії піднятих або колишніх атолів. Цей вид ззовні нагадує звичайний острів, однак насправді схожий до атолових пращурів – має коралову облямівку, всередині якої залягає вапнякове плато.

Порівняння звичайного атола на прикладі атола Бікіні (Маршаллові острови) – рис.1 (NASA); та піднятого атола (острів Науру) – рис 2.

Міжострівна комунікація на Кірибаті надзвичайно ускладнена. До прикладу, між островом Банаба та столицею Південною Таравою – понад 450 кілометрів відкритим морем. Для нормального адміністрування подібної держави необхідна значна інфраструктура, а передусім розвинені порти, які будуть за призначенням використовуватися широким парком моторних човнів і літаків. Забезпечення Кірибаті цими засобами почасти стає предметом політичного торгу між урядом та зацікавленими регіональними гравцями. Свого часу саме відмова зовнішнього партнера Кірибаті переобладнати цивільний повітряний флот країни обернулася різкою зміною політичного курсу.    

Проблема о. Банаба пов’язана з нераціональною експлуатацією природних багатств. На початку 20-го століття іноземні інвестори та промислові компанії зацікавилися значними покладами ресурсів на схожих за геологічними показниками островах – Науру (з 1968 року – незалежна держава) й Банаба. В обох випадках геологи виявили надзвичайно якісні за складом породи фосфатів. Фосфорити або кам’яний фосфат активно використовують для виробництва мінеральних добрив, що застосовуються для збагачення сільськогосподарських ґрунтів. 

У період розквіту видобування о. Банаба перетворився на вкрай активну та розвинену океанійську територію. Там без перебільшення кипіло життя. На острові збудували цілу залізницю, яка перевозила видобуті фосфорити від кар’єрів до портів. Для корінних жителів звели чотири села, водночас окремо існували поселення для європейців, китайців і завезених контрактних робітників.

Мапа острова Банаба (тоді він ще називався Оушен) на 1936 рік

Для видобутку фосфоритів залучали місцеве населення, яке отримувало постійну роботу та засоби для існування. Це був вкрай розумний хід. Відомо, що місцеве населення Океанії не дуже охоче ставилось до контрактної праці на іноземних колоністів. Подекуди така апатія призводила до серйозного майнового, а згодом і класового дисбалансу між прийшлими робітниками та автохтонами. Традиційний уклад закріпляв за аборигенами виключні права на землеволодіння, однак за межами цих умоглядних норм, які нічим, крім традиції, пояснюватися не могли, корінні жителі не мали нічого.

Становище аборигенів із часом нагадувало імідж європейських аристократів XVIII-XIX століть. Щоправда дворянству Європи вдавалося тримати до певного часу баланс завдяки хисту майстерно пірнати у вир політичних інтриг, чим неотесані океанійці, звісно, здивувати не могли. Тож у протистоянні традиції та прогресу аборигени часто виходили переможеними, що неминуче вело до радикалізації. Завезені іноземні робітники навіть після завершення контракту залишалися на території океанійських островів та з плином часу починали виявляти прагнення до соціальної і політичної реалізації. Особливо разюче це проявилося на прикладі Фіджі й Нової Каледонії, де міжетнічний і міжкласовий розкол призвів до проявів ксенофобії, расизму та внутрішньої напруженості.

Острів Банаба з борту літака Королівських військово-повітряних сил Австралії. 1945 рік. Royal Australian Air Force 

Фосфоритна золота жила о. Банаба, яка заблищала на зорі ХХ століття, вже до середини віку почала породжувати перші проблеми. У розпал Другої світової війни Кірибаті опинилося в самій гущавині протистояння тихоокеанського театру воєнних дій між Японією та США. Банабу японці взяли майже без спротиву, острів зазнав суто символічного бомбардування. Одначе місцеві жителі, які з власних причини вирішили відмовитися від втечі до безпечніших місць та лишилися на острові, зазнавали вкрай жорстокого поводження з боку японських окупантів. Своєю чергою екстенсивні способи промислового видобутку негативно вплинули на ландшафт острова, адже експлуатація фосфоритів передбачає серйозну екскавацію грунту, що призводить, по-перше, до спустошення, а по-друге, до переривання й без того обмежених джерел води.

Як наслідок, вже в перші повоєнні роки банабців довелося переселити на інші території британських володінь в Океанії. Насамперед вибір припав на вулканічний острів Рабі, який нині належить Фіджі. Через деякий час на рідний острів повернулося зо три сотні банабців, однак нічого, крім маніакально переритої землі, вони там не знайшли. Діаспора вихідців з Банаби становить майже 6 тисяч осіб, які посідають вельми унікальне політичне місце: проживаючи на Фіджі, мають паспорти як цієї країни, так і Кірибаті.

Вас може зацікавити: Республіка Фіджі: океанійський політичний ребус

Біпатриди можуть обиратися до парламентів обох країн, ба більше, в законодавчому органі Кірибаті для них передбачене квотне місце. Особливе значення у світогляді банабців відіграють спогади про рідну землю, яка сягає корінням національної ідентичності. Мігранти навіть у вимушеному вигнанні не припиняють повторювати, що нічого спільного з Кірибаті вони не мають. Натомість Банаба, хоча і сплюндрована та спустелена, є їхньою справжньою батьківщиною.    

На момент здобуття незалежності від Великої Британії – 1979 рік – фосфоритні ресурси Банаби та Кірибаті вичерпалися. Серйозних здобутків ця індустрія новоспеченій країні не принесла, а натомість породила незагоєну рану, яка має стати прикладом того, що необдумане збагачення на видобувній галузі може заподіяти екосистемі. 

Острів Банаба до та після початку промислового видобування. Te Ara

Що цікаво, доля фосфоритного супутника Банаби – острова Науру – розвивалася за майже ідентичним сценарієм. Мешканцям останнього пощастило мати трохи більші поклади кам’яного фосфату, тому повністю він не вичерпався. На острові фосфорити видобувають навіть зараз, хоча й у досить мізерних масштабах. На відміну від Кірибаті, для Науру це не стало серйозною перепоною на шляху економічного розвитку, щоправда для цього довелось залучити чималу долю таланту політичного торгу на найбільш високому рівні. Економіка Науру цілком залежить від іноземних вливань, але їхня природа має неабиякий характер. Науру посіло унікальне положення держави, яка продає власний суверенітет.

Читайте також: Гуманітарна катастрофа в Тихому океані: як Австралія перетворила Науру на острів проклятих

Острівна країна визнає на дипломатичному рівні підконтрольні Росії квазіреспубліки Абхазії та Південної Осетії. Ба більше, офіційні можновладці Науру здійснюють візити на високому рівні до цих сепаратистських утворень. Науруанські політики виправдовують подібне рішення непоступливістю перед тиском із боку західних країн, однак низка медіа вважає, що Москва активно спонсорує політичну позицію острівної країни.

Зустріч президента Науру Барона Вака (2013-2019) з де-факто главою Абхазії Раулем Хаджимбою (2014-2020) в Сухумі  

Ситуацію з Науру можна розглянути навіть ще ширше: крім проросійських квазіутворень, мала країна Океанії підтримує дипломатичні відносини з Республікою Китай (Тайвань), а також утримує на своїй території табори для осіб, що шукають притулку в Австралії (Nauru Regional Processing Centre). Теоретично ці заклади надають тимчасовий прихисток біженцям, однак фактично втікачі з островів знаходяться там роками. Ці фактори можуть пролити світло на привілейоване положення Науру в обличчі країн західного блоку та основу її благополуччя після відходу в тінь промислових перспектив.

Як Кірибаті, так і Науру пройшли шлях, який нагадує долю острова Пасхи, що лежить на східній периферії Океанії. Віддалений полінезійський клаптик суші історично розвивався в глибокій ізоляції – острів’яни навіть винайшли власне ієрогліфічне письмо (ронго-ронго), яке не вдалось розшифрували до цього часу. Однак світову славу острів Пасхи здобув завдяки мегалітичним спорудам – кам’яним монолітним погруддям-головам (моаї). Історія острова Пасхи – це забутий екологічний колапс, який спричинили не прагматичні промисловці з моноклями, а схиблені ідолопоклонники з сокирами.  

Кам’яні споруди моаї, побудова яких спустошила острів Пасхи. Ancient Worlds

Питання затоплення – це досить знайома проблема для регіону Океанії, проте в контексті Кірибаті несе особливу загрозу. Уже згадувалося, що острови країни – це атоли, які піднімаються над поверхнею океану лишень на кілька метрів. Найвища точка Кірибаті, розташована на острові Банаба, сягає захмарних 87 метрів.

Зрозуміло, що уряд у Тараві активно б’є тривогу через підвищення рівня Світового океану. Навіть мізерні в глобальних масштабах коливання можуть занурити атоли Кірибаті на вічний підводний дрейф. У цьому випадку на весь зріст з води виринають маківки 100 тисяч громадян Кірибаті, які ризикують стати екологічними біженцями. І ця проблема з часом може набути континентального, якщо не світового масштабу, адже необхідно буде прихистити ціле суспільство, у якого навіть теоретично не буде рідної альтернативи.

Цікаво знати: Політичне майбутнє Антарктики: що чекає на останню неподілену частину світу?

Цікаво, що уряд Кірибаті не сидить нишком на місці. Тарава намагається промалювати контури вирішення проблеми, наскільки це можливо з огляду на обмежені ресурси. У національному плані розвитку (2020-2023) слово «клімат» вжито 51 раз, а фраза «зміна клімату» – 45. Важливим на терені боротьби з екологічними загрозами є проєкт переселення частини населення на Фіджі. На островах Навіавіа минулі уряди Тарави викупили земельні наділи. Урядовці не сподіваються громовим ударом переселити всі сто тисяч громадян туди – натомість першочергово шанс на нове життя здобудть кваліфіковані спеціалісти, які зможуть легше обжитися на незнайомій фіджійській землі. Таким плавним ланцюжком знедолені жителі Кірибаті прагнуть віднайти жаданий дім, якщо кліматична деградація не зупинить свій неухильний марш.

Тут – китайці, там – китайці

«США переграють Китай в Океанії» – такі заголовки почастішали в полі політичної публіцистики. І ці гучні заяви не є безпідставними – КНР дійсно зазнала кількох прикрих невдач в широті регіону, які дають підстави говорити про певне пробуксування китайської м’якої сили в Океанії. Однак про цілковиту поразку Пекіна говорити ще зарано. Імовірно, її вдалося уникнути, хоча й ціною помітних тактичних звитяг із боку Сполучених Штатів та Австралії.

Найбільш значущою подією останнього часу на півдні Тихого океану стало підписання оборонної угоди між США та Папуа – Новою Гвінеєю. Її значущість ми розглядали в попередньому матеріалі. Розширення партнерства між Вашингтоном і Порт-Морсбі засвідчує серйозну зміну американських підходів до регіональної політики. На тлі провалу позицій Штатів після анонсування безпекового пакту між КНР та Соломоновими островами торік США вперше представили регіональну стратегію щодо островів Тихого океану.

Водночас залишитися поза увагою презирливих очей Сі Цзіньпіна папуаській оборонній угоді не вдалося. Естафетна палиця перейшла до Пекіна, і його відповідь не забарилася. На американський гоп китайські чиновники відповіли не менш акцентованим стрибком: рівень партнерства між Китаєм та Соломоновими островами підвищився до стратегічного. Про це стало відомо за результатами візиту прем’єр-міністра Соломонів Манассе Согаваре до КНР у липні.

Прем’єр-міністр Соломонових Островів Манассе Согаваре з президентом КНР Сі Цзіньпінем у Пекіні, липень 2023 року. Xinhua/Shutterstock 

Відомо, що зовнішньополітичні підходи Піднебесної достатньо прагматичні. Попри комуністичний фасад, китайська міжнародна політика позбавлена ідеологічних кайданків. Сучасному Пекіну вдалося позбутися проблеми, яка допікала свого часу Радянському Союзові. СРСР відчував за собою відповідальність перед цілим соцблоком, перебираючи на плечі зайві зобов’язання. Саме тягар ідеології, яку немов світоч «країна рад» виставила на передовицю, й обезкровив зрештою економічні можливості радянської машини. Що прикметно, геополітичний опонент СРСР часів холодної війни – західний світ на чолі зі США – нині уражений вірусом ярма ідеології. Принаймні публічно рейки співпраці західні демократії прокладають під соусом просування ліберальних ініціатив, які гальмують досягнення переваги над прагматичним Китаєм, орієнтованим на мимовільні цілі та рухомим номенклатурними інтересами.        

Для КНР характер режиму, із яким доводиться співпрацювати, не має жодного значення (за винятком одного єдиного питання, про яке йтиметься згодом). Піднебесна вдається до вельми хитрих трюків. Взаємодіючи з персоналістськими політичними системами, де важливу роль відіграє авторитарний правитель, саме слабкості цього лідера виступають рушіями зближення. Китай не гребує витрачати мільйони на реалізацію велетенських культурних проєктів по всьому світу, які жодних дивідендів, окрім негарантованих іміджевих, не принесуть. До прикладу, побудова Мечеті Алжиру – найбільшого мусульманського храму в Африці та третього в планетарному вимірі (після мечетей у Мецці й Медині). 

Збудована китайськими підрядниками Мечеть Алжира – найбільший мусульманський храм в Африці. AL24

Подібна тактика випробовується і в Океанії. У матеріалі про Тонгу ми згадували про перебудову китайцями Палацу Св. Джорджа (реконструкцію дерев’яної резиденції монарха 1867 р.), однак Піднебесна тішить самолюбство й інших океанійських керманичів – насамперед Соломонових островів. З листопада по грудень 2023 року острівна країна вперше у власній історії прийме Тихоокеанські ігри (за форматом схожі на Олімпійські ігри, але з вужчим регіональним переліком учасників). Китай активно спонсорував побудову необхідної спортивної інфраструктури, за що прем’єр Манассе Согаваре не втомлювався дякувати Пекіну під час останньої Генеральної Асамблеї ООН. За попередніми даними, Китай витратить на проведення Ігор близько 220 мільйонів доларів США (1,85 мільярдів доларів Соломонових островів). Загалом змагання оцінюють в понад 355 мільйонів американських доларів.

Більше за темою: Соломони між Австралією та КНР: хто виграє боротьбу за стратегічні острови?

Подібні витрати Китай робить зі зрозумілих причини – спорт найвищих досягнень із ХХ століття виступає майданчиком для ефективної пропаганди, відтак упустити таку можливість Сі дозволити собі не міг. Є й інший бік зацікавленості для КНР – прем’єр-міністр Соломонових островів використав спортивний форум як передумову для перенесення виборів на наступний рік. Виправдав це непомірними витратами для маленької країни. Хоча, імовірно, це пов’язано зі складною політичною ситуацією всередині суспільства. На Соломонових островах тліє дуже давній конфлікт між регіональними кланами малаїтян та гуадалканальців, який на розломі тисячоліть уже спровокував громадянську війну. Після заспокоєння міжусобної колотнечі у 2003 році нині ворожнечу підживлює саме китайський фактор.        

Чому розгорнута характеристика «медового місяця» КНР та Соломонових островів така важлива в контексті Кірибаті? У 2019 році ці дві океанійські країни впродовж одного вересневого тижня розірвали відносини з Тайванем і перейшли до табору прихильників «політики єдиного Китаю». Відтоді відносини між Таравою та Тайбеєм призупинилися. Їхня історія протривала майже 16 років, адже у 2003 році Кірибаті так само віроломно, як це сприйняли в Пекіні, порвало з КНР.

«Чорний вересень» 2019 року став ознакою серйозної дипломатичної кризи Тайваню в Океанії. Lauly Li and Cheng Ting-Fang, Nikkei

Часи змінюються, а за ними в постійній динаміці перебувають і політичні режими. Після тривалого правління протайванського уряду на вищі щаблі адміністративної системи Кірибаті зійшли скептики Тайбею. Президентом країни у 2016 році став Танесі Маамау, із яким розпочалася нова ера в зовнішній політиці океанійської країни. Проблеми у відносинах із союзницьким Тайванем розпочалися майже відразу, однак піку свого сягнули вже через три роки після президентських виборів. Вичекавши вдалу передумову – відмова Тайбею переобладнати повітряний флот Кірибаті – Маамау на гребені аналогічного рішення Соломонових островів оголосив, що відтепер Кірибаті орієнтується на Пекін. Синхронність кроків Хоніари та Тарави наштовхує на думку, що переговори з КНР щодо цього питання велися одночасно. Тому загальний ефект став для Тайваню шоком.      

Президент Кірибаті Танесі Маамау (зліва) з прем’єром КНР Лі Кецяном (справа). AP Photo/Mark Schiefelbein

Нині важко оцінити наслідки переходу під крило Пекіна, однак дух життя Кірибаті від цього лише виграв. Вкрай атрофована в політичному сенсі держава з купою проблем, які в окремих випадках носять екзистенційний характер, запалала струменем киплячої енергії. Насамперед це стосується боротьби між пропекінським президентом та протайбейською опозицією. Підгодована зовнішніми впливами сутичка вилилась у політичну кризу у 2022 році. Президент Маамау зазіхнув на контроль над судовою гілкою влади, чим водночас посилив тиск на опозиційні сили, а конкретно їхнього лідера – Тессі Лабурне. Із двобою президент вийшов переможцем, призначивши генпрокурором власну людину. Щодо зовнішньої політики, то китайський фактор проявився уповні у двох прикладах – виходу Кірибаті зі складу Форуму тихоокеанських островів та дозволу КНР перебудувати летовище на острові Кантон.

На Кірибаті знаходяться дипмісії лише шести країн світу: Австралії, Нової Зеландії, Франції (консульство), КНР, Японії та Куби. Відкриття китайського посольства пройшло у 2020 році в тіні коронавірусної кризи. Тут варто відзначити, що в Океанії Піднебесній вдалося використати глобальну пандемію в своїх інтересах, забезпечуючи бідні океанійські держави необхідними вакцинами, засобами профілактики хвороби та, що не менш важливо, досвідом медичної практики. Китайська гуманітарна допомога в Океанію доставлялася з чіткими посилом на пакувальних обгортках: «Ми живемо під одним сонцем». 

Будівля посольства КНР на Кірибаті. Facebook/Embassy of The People’s Republic of China

Своєю чергою США досі не обзавелися власним представництвом на Кірибаті, однак робота в цьому напрямку триває. У травні Вашингтон анонсував про відкриття посольства на Тонзі та запевнив про відповідні перемови з урядами Вануату й Кірибаті. Вибір країн зроблено неспроста, адже зовсім нещодавно – у лютому – США анонсували про відновлення роботи дипломатичної місії на Соломонових островах, тож Штати планують протидіяти дипломатичному впливу КНР в регіоні в найбільш гарячих точках. Поза Соломонами, Тонга, Вануату та Кірибаті – це вісь опори Пекіна в Океанії. А надто після переможних для прозахідної коаліції виборів на Фіджі й підписання оборонного пакту США з Папуа – Новою Гвінеєю, звідки американцям м’яко вдалося видавити навіть Австралію.

Більше матеріалів про країни регіону шукайте в спецпроєкті: Незалежності – так! Як корінне населення Океанії виборює власну самостійність

Цінність Кірибаті для Китаю відповідає загальним регіональним інтересам Піднебесної: (1) придушення присутності Тайваню в межах стратегії глобальної дипломатичної війни з сепаратистським островом; (2) забезпечення безпекових інтересів, насамперед тут важливим є згаданий проєкт на острові Кантон; (3) зацікавленість в експлуатації можливостей виключної економічної зони Кірибаті.

Безпекові інтереси Китаю тісно зрощені з протидією морській активності США. Штати володіють кількома військовими об’єктами в безпосередній та відносній близькості до території КНР, що китайським керівництво небезпідставно сприймається як загроза. Розташовані в океані військово-морські бази й логістичні центри вже неодноразово використовувалися Вашингтоном для реалізації наступальних цілей – стратегічні бомбардувальники B-2 мобілізували злітні можливості бази на острові Дієго Гарсія (Індійський океан) для ураження критичних об’єктів режиму Саддама Хусейна під час операції «Іракська свобода» (2003 рік).  

Американський бомбардувальник B-2 на військово-морській базі на острові Дієго Гарсія. Фото: Heather Salazar

Крім того, що на Маршалових островах розташовується ракетний центр імені Рейгана (атол Кваджалейн), із яким асоційована космічна інфраструктура компанії «SpaceX», Кірибаті розташований надзвичайно близько до Гавайських островів (між ними відстань сягає трохи більше 2000 км.). Досвід Другої світової війни засвідчив, що саме західне узбережжя США є найбільш ураженим до атак вірогідного противника.

Аспект можливостей виключної економічної можна помістити в стратегічну площину. Експлуатуючи біосферу навколишніх вод Кірибаті, КНР напрацьовує широту джерел отачання морепродуктів. Це дасть змогу тримати на короткому повідку Японію та Норвегію – одних з найбільш важливих експортерів риби до Китаю. У 2010 році Нобелівську премію миру отримав китайський правозахисник Лю Сяобо. Буцімто, за ненасильницьку боротьбу за права людини в Китаї. Хто ж тоді міг подумати, що крім Лю від цієї затії постраждає ще й норвезький лосось – КНР наклала на Осло імпортні санкції (у столиці Норвегії розташований Нобелівський комітет премії миру). У результаті вийшов своєрідний «Price of a Nobel Prize».

Далі буде лише гірше

Безсумнівно, майбутнє Кірибаті примарне. Загрози існуванню стоять перед острівною країною в повний зріст. Те, що вдається уникати державам-архіпелагам за рахунок ресурсів або покровительства потужних союзників, Тарава мусить робити власноруч. Базуючись на потребі в сильних партнерах, Кірибаті й переорієнтувало зовнішньополітичну лояльність у бік Пекіна. Видається, що президента Танесі Маамау називати ставлеником Китаю некоректно, хоча й повністю нівелювати залученість китайської руки не варто. На додачу до серйозних екологічних проблем, зміни міжнародного курсу та наслідків цього кроку для гостроти протистояння з опозицією, уряду в Тараві тепер необхідно відшукати баланс у відносинах з Вашингтоном і Канберрою.

Перше серйозне рішення в цьому напрямі вже зроблено – Кірибаті повернулося до Форуму тихоокеанських островів за посередництва прозахідного фіджійського прем’єра Сітівені Рабуки. Але Китай не воліє послаблювати свої позиції в Океанії. У відповідь на пакт між США та Папуа-Новою Гвінеєю КНР відповіла підвищенням рівня стосунків із Соломоновими островами. Цілком імовірно, що цей крок не єдиний у планах Піднебесної щодо реакції на унію між Вашингтоном та Порт-Морсбі. Китай нині перебуває в стані калібрування океанійської стратегії. Наступна відповідь Пекіна може вийти вже за рамки подальшого зближення з традиційним форпостом. Для цементування положення Китаю необхідно розширювати пул регіональних союзників. Питанням лишається те, а хто ж наступний підпаде під спокусливий вплив Пекіна: Вануату, Тонга чи Кірибаті, а можливо, і хтось зовсім неочікуваний?

Автор – Антон Кучеренко, експерт з Австралії та Океанії Аналітичного центру ADASTRA

Ставайте патроном ADASTRA. Кожна друга гривня піде на штучні острови для Кірибаті!