Республіка Фіджі: океанійський політичний ребус

Термін «республіка» (від лат. «справа громади» або «спільна справа») у реаліях Фіджі й близько не відповідає своєму латинському значенню, адже суспільство цієї океанійської країни за своїм походження є амальгамою різних супротивних цивілізаційних кластерів. Фіджі склалося на периферіях Меланезії та Полінезії або, як ще модно казати, на перехресті культур. Хронічна неоднорідність доповнюється активною і майже симетрично представленою на демографічному рівні індійською общиною, яка вже понад століття намагається уживатися з корінним фіджійським населенням.

Зі свого боку, системна строкатість інфікувала й міжнародно-політичну сферу, де Сува достатньо вправно намагається балансувати на хвилях, які ширяться від зіткнення інтересів Австралії та КНР на півдні Тихого океану. Тож, пристебнувши паски безпеки (хоча в контексті Океанії краще одягти рятувальні жилети), ми спробуємо проілюструвати внутрішнє становлення Республіки Фіджі і з’ясувати, як її конфігурація впливає на зовнішню політику держави.

Попередні матеріали про Тонгу та Соломонові острови дали краще зрозуміти природу взаємовідносин між переважно гомогенними меланезійськими або полінезійськими суспільствами. Фіджі, у свою чергу, є комбінованим субстратом, який об’єднує в собі риси притаманні як Меланезії, так і Полінезії. Так склалось, що винятково меланезійські області архіпелагу, як-от західні й центральні регіони головних островів Віті Леву та Вауна Леву, межують з абсолютно полінезійськими провінціями Лау або Ротума. На перший погляд може здатися, що тривале співжиття різних цивілізаційних моделей, переселення з віддалених від політичних центрів полінезійських островів до меланезійських та взаємні шлюби призвели до стирання межі, яку так палко проводять етнографи в Океанії між трьома областями багато-, мікро-, і чорноострівності, однак історичний досвід показує, що загальна різнорідність за таких умов ще більше вкорінилась.

Звідки все почалось?

Сучасна Республіка Фіджі постала на політичній мапі світу в 1970 році зі здобуттям незалежності від Великої Британії, яка після Другої світової війни реактивно позбавлялася власних колоніальних володінь, адже попри політичний статус могутньої імперії, на якій не заходить сонце, економічно Британія нагадувала паперового тигра. Колонією, у свою чергу, Фіджі стало ще в 1874 році, добровільно підписавши договір сецесії з королевою Вікторією.

Карикатура авторства Фріца Берендта, що зображує кризу повоєнної Британії

Сува зарекомендувала себе як центр британської колоніальної імперії в Океанії, зокрема саме тут засідав англійський адміністратор, котрий координував життя всіх інших регіональних володінь. На відміну від багатьох підпорядкованих територій на півдні Тихого океану, Фіджі могло похизуватися економічною цінністю, ставши, без перебільшення, «фермою» Британської Океанії.

У промислових масштабах колоністи вирощували знайому українцям бавовну та, що більш важливо, цукрову тростину. Солодка індустрія стала магнітом для іноземних інвестицій, що було вкрай рідкісним явищем у південній Пацифіці – області, де території можна було стигматизувати мінімум як глибоку валлерстайнівську периферію або й узагалі як позасистемні осередки. Із територій Океанії переважно викачували ресурси для потреб метрополій, що найяскравіше зустрічалося в Папуа, Новій Каледонії, Науру та низці інших багатих ресурсами островах. Фіджі своїм прикладом рвало встановлені шаблони, що дозволило закласти потужну економічну базу для сучасної держави, яка своїм успіхом повинна завдячувати колоніальному минулому. Як би не тріпотіли горлянки поціновувачів свободи й опонентів неоколоніалізму, значна доля наявної комунікаційної інфраструктури колишніх британських колоній у всьому світі «від Момбаси до Калькутти» була зведена метрополією.

Читайте також: Бугенвіль проти Папуа – Нової Гвінеї: чи відбудеться нарешті незалежність?

Утім, розвивати економіку на Фіджі з самого початку було важко. Агропромисловий комплекс наприкінці 19 і на початку 20 ст. потребував робочих рук, знайти які серед місцевого населення виявилось складною задачею. Глибина проблеми полягала у відсутності на Фіджі й у регіоні загалом конкретно закладеної монетарної системи: місцеве населення просто не розуміло, чому воно повинно гнути спину на плантаціях бавовника та цукрової тростини за якісь «папірці». Упертість автохтонного населення призвела до потреби залучати робочу силу з інших заморських володінь (indentured system), де населення розуміло цінність грошей.

Британські колоніальні адміністратори зупинили свій вибір на Індії, де цукрова тростина культивувалася з доісторичних часів, демографія була перенавантажена, тим паче, назрівав голод 1870-х років. Перевезені індійські гастарбайтери, переселення на Фіджі яких припало на 1879-1916 рр., отримали назву гірмітія (girmitiya), що в перекладі означає «угода» або «контракт», адже залучались до робіт вони на контрактній основі (від 5 до 10 років). Варто наголосити, що практика вивезення робочої сили з Індії не стосувалась винятково Фіджі, адже з 1833 р. (Акт ліквідації рабства в Британії) понад мільйон індійців було направлено на плантаційне господарство в заморські британські володіння. Саме тому вони так часто виринають в абсолютно віддалених від рідної землі регіонах, наприклад, на Маврикії, у Тринідаді і Тобаго, Гаяні або Уганді. В останньому випадку місцева індійська община зазнавала утисків та була виселена диктатором Іді Аміном в 1970-х рр.

Гірмітія на Фіджі. Архів уряду Індії

Британські колоніальні диригенти разом з австралійськими плантаторами намагалися продемонструвати всьому світу власну прогресивність та намалювати прийнятний зовнішній образ контрактної праці замість рабської, проте така мрія йшла всупереч з реальністю, де індійці, хоч і отримували за роботу платню, мусили жити й працювати в жахливих умовах як фізично, так і морально. Вони не могли звільнитися від п’ятирічного контрактного ярма, а порвавши зв’язки з батьківщиною та рідним домом, не мали змоги повернутися назад в Індію.

Компонента моральної деградації особливо обурлива, адже британці хотіли сформувати переселенцям довгостроковий осередок для життя, тому перевозили з материкової Індії на перших етапах не тільки чоловіків, а й жінок. Атмосфера спільності робочих умов повинна була підштовхувати завезених індійців до утворення сімей на Фіджі з поступовим освоєнням і процвітанням на океанійській землі. Утім, на практиці завезення жінок виявилось малоефективним, тому вже в перші роки відчувалась помітна статева диспропорція (прекрасна стать складала близько 30%). Індійські жінки, як би це не було прикро визнавати, поступово ставали товаром, навіть одружені чоловіки не гребували «давати покористуватися» власною дружиною, щоб заробити бодай копієчку. У 1916 р. система завезеної індійської робочої сили почала викликати остракізм у міжнародних колах та в їхній батьківщині, особливо проявив себе «індійський національний герой» Магатма Ґанді. Формально «прогресивну» систему експортованої робочої сили охрестили «контрактним рабством», що порадувало б американського філософа Роберта Нозіка, проте в другій декаді 20 ст. це призвело до згортання indentured system.

Дізнавайтеся більше: Націоналістичний поворот Моді: чому в Індії дискримінують мусульман

Незважаючи на це, протягом періоду між 1979 р. та 1916 р. Фіджі наводнилося близько 60-ма тис. індійців, що значно дисбалансувало демографію колонії, де корінні жителі, попри певну перевагу, майже зрівнялися з прибульцями: на 1920-ті роки співвідношення фіджійців до індійців складало приблизно 60 на 40. Відносне урівняння демографії було викликане не лише напливом переселенців, а й через природне скорочення корінного населення внаслідок контакту з новими бактеріями та вірусами, що завозилися колоністами (у 17 ст. корінне населення архіпелагу становило 300 тис. осіб, тоді як у 1921 р. – 81 тис.). Після збігання терміну контракту певна частина індійців повернулася додому, але деякі виріши випробувати фортуну в Океанії, що в подальшому і сформувало заплутаний клубок напружених міжетнічних відносин всередині Фіджі.

Мапа, на якій чітко видно диспропорцію розселення на Фіджі: окремі індійське поселення, фіджійське село та місто, що лежить за 20 км. Land and belonging in an Indo-Fijian rural settlement. Patrick Leonard

До загального конандруму додавалась також асиметрія в розселенні корінних і прибулих (індійці, китайці та європейці), адже останні переважно осідали в містах або окремих поселеннях, займаючись бізнесом, торгівлею й туризмом, у той час як перші консервувалися селах, поближче до успадкованої землі. Надалі цей фактор проявиться під час поліфонії військових переворотів, у яких домінантну роль гратиме фіджійська урбанізована еліта, а віддалені та провінційні регіони й гадки не матимуть, що відбувається в Суві.

У що все це вилилось?

З 1987 року й до нашого часу Фіджі стало свідком 4 державних переворотів (двічі 1987 р., 2000 р. та 2006 р.), ініційованих військовими за підтримки корінного фіджійського істеблішменту, що не стосувалося перевороту 2006 року, який був ні профіджійським, ні проіндійським. Перевороти 1987 р. та 2000 р. супроводжувалися як фізичним переслідуванням алохтонного населення, так і перманентною дискримінацією – це і є прямий наслідок політики переселення трудових мігрантів на острови, адже політичні аспірації вихідців з Індії завжди ставали червоною ганчіркою для корінних, які побоювалися за власне місце в державі, можливості працевлаштування та, що більш важливо, відчували тривогу за права на землю, адже практика землеволодіння на Фіджі дає змогу лише автохтонному населенню володіти власною ділянкою, коли прибулі мають право її лише орендувати. Важливо тут згадати, що збройні сили країни комплектуються винятково з корінних жителів, тому армія постійно ставала силовою маріонеткою в руках вождистської еліти для досягнення політичних цілей під ширмою захисту прав фіджійців.

Етнічне протистояння в країні дуже тісно пов’язане з расовою приналежністю, проте в цьому контексті важливо згадати вкрай маргінальну теорію, що зібрала навколо себе певну групу однодумців у 19 ст., щодо походження полінезійського населення в Океанії, яка стверджує, що людина прийшла на ці віддалені острови не з Південно-Східної Азії (китайсько-малайська теорія, яка вважається мейнстрімною в наукових осередках), а з материкової Індії, чому знаходяться підтвердження в санскритських писаннях, які, щоправда, ніхто не бачив. Рупорами цієї теорії виступали теж вкрай одіозні «дослідники»: Луї Жаколіо та Гелена фон Ган, більш відома під іменем Олена Блаватська.

Відклавши в бік теософію, варто сказати, що міжетнічну напруженість на Фіджі дуже часто змальовують як примітивне протистояння двох груп (алохтонного населення й автохтонного), утім, така редукціонізована картинка в дусі прагматизму є ілюзією та бажанням усе спростити до тривіальних категорій. Узагалі, простих відповідей не існує, їм на заміну приходять спрощені, які дозволяють втекти від заплутаної реальності. Простота форми не несе за собою автоматичну простоту значення, саме тому за горезвісною віссю «корінні фіджійці проти прибулих індійців» криється пишний бутон багаторівневого зіткнення інтересів. Для зображення етнічного статусу-кво між переселенцями та фіджійцями вдамось до схеми:

Ілюстрація «примітивного» міжетнічного конфлікту на Фіджі вже не здається такою простою, але необхідно прояснити деякі моменти – так би мовити, покликати Афродіту на допомогу Пігмаліону, яка вдихне життя в цю бездушну механічну конструкцію. Щоби не заплутатися в різношерстих категоріях, розглянемо групи сепаратно.

У чому проблеми індійської єдності на Фіджі?

У піраміді «індійців» найнижча сходинка представлена «гірмітія» та «гуджараті». Як ми вже дізналися раніше, гірмітія – це робоча сила, що експортувалася британцями з Індії до інших колоніальних володінь (у нашому випадку на Фіджі). У лавах гірмітія прибували найчастіше бідняки і представники найнижчих варн суспільства. Згодом, коли становище робтників покращилося, особливо після згортання програми експортованої контрактної найманої праці (indentured system) у 1916 р., на Фіджі почали прибувати богослови (як індуїстські, так і ісламські). Поряд із богословами на бригах припливали, за визначенням місцевих, так звані гуджараті, які в жодному разі вже не були контрактними працівниками. Ці люди – представники середніх та вищих каст індійського суспільства, які володіли певним капіталом для розгортання власного бізнесу за кордоном.

Варто сказати, що кастова система у свідомості гірмітія втратила всіляку цінність. У буквальному сенсі, для цієї бідноти, яка утримувалася в жахливих умовах існування (британці особливо не намагалися створити для найманих робітників нерабське професійне середовище) різноманітні релігійні упередження були найменшою турботою часів непосильної праці на фіджійських плантаціях. Чого не скажеш про гуджараті, які, прибувши на архіпелаг з чіткою установкою будувати бізнес, жили відособлено від цих «брудних звірів, що плодяться, неначе кролики» (визначення Черчилля). Для гуджараті кастова система стала легітимною основою не вступати в прямі родинні зв’язки з нижчими за варною гірмітія.

Раніше ми писали про таке: Королівство Тонга: чим сьогодні живе океанійська монархія?

Важливим для уваги також є розподіл індійців на індуїстів та мусульман (ще було невеличке вкраплення сикхів, проте настільки дрібне (0,3%) що в нашій схемі ним було знехтувано). Хіндо-ісламський антагонізм – явище актуальне навіть сьогодні, проте варто наголосити, що між 1879-1916 рр. (існування indentured system) міжконфесійні протиріччя втратили гостроту, що пояснюється спільними важкими умовами праці, фактор яких призвів також до занепаду кастової системи, що згадувалось раніше. Напруження почало міцно піднімати голівоньку вже в 1920-х рр., коли обидві групи зійшлись у двобої за політичне представництво, і мусульманська меншість (26% від індійців загалом) розуміла свої мізерні шанси вибороти бодай місце у створеній Законодавчій асамблеї.

Фото кладовища в Джамінкоро, на якому релігійна палітра Фіджі висічена в камінні. Мусульманські могили лежать біля підніжжя схилу, християнські можна відрізнити завдяки білим хрестам в центрі, а індуїстські – за сірими вкопаними бетонними стовпами справа. Біла будівля з дахом – це індуїстський крематорій. Patrick Leonard

На мікрорівні релігійна община індуїстів поділяється на вихідців із півдня та півночі Індії. Коли мова заходить про формування держави як скомпонованої формації, варто завжди пам’ятати, що попри існування єдиного демаркованого кордону, Індія – це з десяток націй в одній країні, які лише ціною титанічних зусиль об’єдналися в єдиних кордонах силами Сардара Пателя. Особливо разюче контраст видніється в глобальних осередках: між індійцями з півночі та півдня. Лінії розходження починаються вже на рівні лінгвістичної картини (південь – дравідійські мови, північ – індоарійські), кольору шкіри (північ – світлий, південь – темний), сільськогосподарських культур (південь вирощує рис, північ – пшеницю), різні кліматичні умови (південь – тропічний і теплий, а північ – холодна й передгірська).

Клімат, у свою чергу, формує різні патерни для сільськогосподарської діяльності, а вони є вкрай важливими для складання ідентичності й формування цінностей. Це проявляється на рівні свят (важливий інструмент соціальної інтеграції): початок і закінчення жнив (на півдні урожай можна збирати цілий рік, на півночі ж існує чіткий та передбачуваний сільськогосподарський календар і т. д.); культів (цивілізації з чітко окресленим календарем землеробських циклів більш схильні взаємодіяти з богами задля підвищення урожайності, адже провалений етап циклу через негоду, посуху або нашестя комах – це голодний рік для сім’ї або цілого села, що буквально може означати смерть).

У цьому ж контексті можна згадати про формування різних за своїми ознаками духовних покровителів, адже південь упродовж історії поширення індуїзму поступово навертався до традиційних на півночі індуїстських культів, божественний пантеон яких мав витіснити зі свідомості південних індійців племінних божків і замінити їх традиційними ведичними. Основна маса робітників прибувала на Фіджі із територій, що нині входять у межі сучасних штатів Уттар-Прадеш, Біхар та Тамілнад.

Крім цього, індуїсти різнились у підходах до взаємодії з мусульманською общиною на островах, зокрема прихильники руху Арья самадж виступали з програмою жорсткого засудження мирного співіснування з мусульманами, пропагуючи проти них навіть застосування каральних заходів та ініціатив, що нагадували собою погроми. Такі підходи не резонували з баченням індуїстів-санатані, які намагалися зберегти встановлену з роками тяжкої праці атмосферу мирного співжиття і навіть міжконфесійного культурного обміну з прихильниками ісламу.

Найвища статуя у світі, яку було зведено на честь Валлаббхаї «Сардара» Пателя в Гуджараті – людині, яка запрягла окремішні князівства в єдину індійську колісницю, хоч і федеративну. Indian Government

У мусульман-індійців, у свою чергу, розкол можна назвати традиційним і вже осточортілим у межах ісламської топіки: класичні суннітські школи проти сектантського або радикального трактування ісламського вчення. Серед сект та угруповань, які пропагували іслам на фіджійській землі, були ахмадійці (Ahmadiyya Anjuman Isha’at-i-Islam), які переклали Священний Коран на фіджійську мову в 1987 році. Шафійська мараяла (Maunatul Islam Association), вихідці якої були переважно з південного індійського штату Керала. Мараяла практикувала цікаву традицію під назвою ратіб, яка передбачає проколювання ланітів (щік) та виконання обрядових пісень із танцями – вкрай неісламське явище. Ще однією організацією була Ahle Hadith (Агль Хадіс) – реформістська ваххабітська течія, що пропагувала жорстку статеву сегрегацію. Ханафітська школа була представлена міляді й табліг джамаат. Місіонери останньої течії прибули на архіпелаг із Замбії. Утім, незважаючи на яскраву мозаїку ісламських вчень, мусульманам Фіджі вдалося зберегти дух толерантності та відносну цілісність власної конфесійної общини, адже їхній статус меншини змусив сторони переступити умовні протиріччя в обрядовості й ритуалах.

 «Не брат ти мені, (…)», або чому не можна говорити про єдиний автохтонний блок?

Цитата з відверто антиукраїнської неофашистської російської кінострічки дуже влучно описує статус відносин всередині фіджійської общини. Якщо розбіжності серед індійців можна місцями назвати умоглядними, то різночитання в рядах корінного населення, у свою чергу, були вкрай впливовими на політичний процес Фіджі. Автохтонний розкол варто розглядати спочатку на рівні меланезійців та полінезійців, адже це заклало підстави до формування національної еліти, важливість якої у вождистському суспільстві переоцінити важко, де «наказ із вершини піраміди» в таких горизонтальних структурах є ледь не обов’язковим до виконання.

Еліту у фіджійському суспільстві складає Велика рада вождів (Bose Levu Vakaturaga) і Методистська церква, які за своїм походженням та суттю були європейськими неотрадиціоналістськими інститутами, тобто паразитували на звичаєвих мотивах, переслідуючи інтереси колоніалістів. Створення Ради вождів було покликане спростити британцям управління на місцях, позбавляючи Фіджі внутрішньої племінної анархії, де орган відігравав би роль надобщинного інституту.

Формування Ради ознаменувалося протистоянням вождів зі сходу й заходу країни. Так вийшло, що «східняки» встановили в перші контактні роки тісні торговельні зв’язки з іноземцями (торговці з Австралії, США, Філіппін та ін.), які охоче обмінювали сандалове дерево, морський огірок і зуби кашалотів на вогнепальну зброю. Це дало східним вождям змогу нівелювати вплив та заглушити голоси вождів із заходу силою пороху.

Вас може зацікавити: Незалежності – так! Як корінне населення Океанії виборює власну самостійність

Орієнтальні області Фіджі перебували під тривалим культурним впливом полінезійських островів (Тонга й Самоа). Тут варто зробити ремарку, наголосивши, що всередині Полінезії був поширений шовінізм та несприйняття як собі рівних меланезійців, яких вважали безкультурними чорними канібалами. Таке небезпідставне расистське бачення призвело до зрощення всередині фіджійських меланезійців комплексу культурної меншовартості, який разом із програною «гонкою озброєнь» дозволив східним вождям переважно полінезійського походження сформувати національну еліту, витіснивши західних меланезійських. До прикладу, найвизначнішим вождем в історії незалежного Фіджі був полінезієць Рату Камісесе Мара, який походив з островів Лау та вів власний родовід від тонганських аристократів.

Вожді стоять над простим людом, який, у свою чергу, формує комунальні общини, де найнижчою ланкою виступає токатока (нерозширена сім’я, популярна в провінції Ба). Далі слідують матакалі (розширена сім’я або клан) та явуза (конгломерат сімей або плем’я). Корінні жителі володіють на комунальній основі понад 80-ма % землі на Фіджі, яку всередині комунальної общини можуть передавати в спадок і здавати в оренду за санкції, заснованої в 1940 р. Радою з питань землі корінного населення (Native Land Trust Board). Цей інститут, створений за ініціативи Ради вождів, існує й дотепер, проте під іменем iTaukei Land Trust Board, який досі лишається вкрай орієнтованим на корінне населення та зав’язаним на вождях.

Фото вождів провінції Бау. Akusitino Vulakouvaki

Щоби зрозуміти ланцюг «вождь – земля – простий люд» необхідно розібратися з деякими поняттями. Термін «iTaukei» може виглядати та звучати як нова розробка компанії Apple, проте насправді це самоназва корінного фіджійського населення, яка в дослівному перекладі означає «утримувач землі». Земля (vanua) в розумінні фіджійців – це не просто територіальний наділ, на якому можна займатися землеробством (для опису такого приземленого явища є слово qele). Значення полінезійських vanua й qele схоже на англійські land і soil.

Вануа (земля) несе сакральне значення, адже для фіджійців вона є проєктором ідентичності: земля пов’язує простий люд, що нею володіє, з вождями, які розпоряджаються цією територією, а останні, у свою чергу, через неї зберігають прямий зв'язок із богами, які, наділяючи вождів маною (магічна сила), передають їм частину власних здібностей та легітимних прав на управління.

Вождь на Фіджі проявляється не в можливостях обійняти під своїм крилом якомога більшу кількість простого люду, а в реалізації своїх дистрибутивних функцій розподілу благ, що приносить земля. Вожді у фіджійському розумінні – це насамперед ефективні менеджери, а не ідейні авантюристи або деспоти. Саме вони ставали основними рупорами націоналістично-ксенофобських закликів та ініціаторами переворотів, адже в такий спосіб вони захищали традиційний лад і своє привілейоване становище.

Ставлення до землі як до проектора ідентичності пояснює страх фіджійців у питаннях поступок у землеволодінні перед некорінним населенням. Передача землі у власність іншим суспільним групам за таких умов розглядається не просто як втрата засобу господарювання, а радше як інструмент позбавлення фіджійців культурної пам’яті й коду, саме того, що робить їх такими, якими були їхні батьки, є вони самі, та будуть їхні діти.

Постає логічне питання, а про яких богів йде мова, якщо острів’яни після контакту з європейцями навернулися в християнство, ба більше, майже поголівно? Відповідь полягає в тому, що єдиний християнський Бог, ким або чим би він не був, вважався наступником язичницьких фіджійських, що успадкував їхню місію та функції. Варто зазначити, що провідну роль у християнському прозелітизмі на віддалених островах відіграли саме вожді, які розгледіли в цьому можливість, по-перше, закріпити й посилити власне високе становище в суспільній ієрархії, а по-друге, встановити тісні торговельні контакти з європейцями, які, поширюючи матеріальні засоби силового нав’язування волі (вогнепальну зброю), підспудно дали хід нематеріальним, проте не менш впливовим несиловим інструментам (вірі-релігії).

Читайте також: Гуманітарна катастрофа в Тихому океані: як Австралія перетворила Науру (і не тільки) на «острів проклятих»

Розкол фіджійської єдності, окрім меланезійсько-полінезійської сторони, проявився теж на рівні стосунків міста та села. Урбанізований корінний істеблішмент (вожді) почасти приймав рішення, про які жителі сіл і віддалених островів не мали ніякого розуміння, тобто еліта діяла у відриві від простого люду. Крім того, фіджійський націоналізм вождів не завжди знаходив відгук у корінного населення в сільській місцевості, яке мирно співіснувало з індійцями й не бажало ніяким чином нашкодити їхнім інтересам.

Протистояння алохтонному населенню було активним у містах і регіонах із високою політичною та економічною важливістю, де проживала переважно верхівка фіджійської системної піраміди й активна молодь, яка здобувала в містах вищу освіту. Антиіндійська ксенофобія несла присмак елітарної ексклюзивності, де політизацією етнічної дивергенції марили аристократи, а плебс не встиг ані уловити нав’язаний згори наратив, ані абсорбувати та переварити його.

Мана й шанті як «філософія-психологія»

Раніше було згадано про артикульований вождями фіджійський націоналізм, який був реакцією на індійські політичні прагнення. Основою цієї правої течії звісно була традиційна система взаємодії «вождь – земля – простий люд», проте джерелом виступала виділена в окрему ланку на схемі мана. Мана є уособленням сили вождів та, відповідно, фіджійського народу. Це агресивний феномен, який можна протиставити індуїстській пасивній шанті (теж силі, проте досягається вона шляхом внутрішнього спокою та пошуку гармонії із всесвітом).

Крізь призму дихотомії мани й шанті можна інтерпретувати агресивність антиіндійської протидії фіджійської общини і смирення індійців, які нічого не могли протиставити у відповідь. Як перші, так і другі опираються на духовну силу, і це, безперечно, ріднить їх, проте у свідомості корінного населення вона проявлена активно, що і стало підґрунтям для націоналізму, а в переселених – пасивно, тому індійці до 2006 року зазнавали дискримінації та переслідувань, а єдиним виходом із кола страждань була міграція до віддалених островів архіпелагу або за межі держави.

 «Переворот, щоб покласти край всім переворотам»

Coups d'état 1987 р. (двічі) і 2000 р. стали екзальтацією фіджійського націоналізму та стисненням хватки на горлянці індійців й інших некорінних жителів (алохтонних меланезійців, банабців, а також змішаних). Прихід військової хунти у 2006 році вселив надію на покращення становища пригнічених груп, адже лідер військових Френк Байнімарама, переслідуючи переворотом особисті цілі, оголосив політичний курс, який мав на меті викорчувати панівні в суспільстві міжетнічні протиріччя.

Грайливі фіджійки та блокпост – вулична атмосфера на островах часів перевороту 2006 року. AFP

Конституція 2013 року стала на пам’яті фіджійців уже четвертою, адже до цього відповідні основні закони приймалися в 1970 р. та 1990 р. (закріплювали панфіджійський характер державної системи), а також у 1997 р. (мала на меті знайти баланс між общинами). Проте політична реальність йшла врозріз із догматами документу.

Конституція Байнімарами, попри суперечливі положення про амністію військових і учасників перевороту 2006 року, встановила нову парламентську виборчу систему за принципом, який стисло може окреслити як «one person, one vote and one value», тобто ліквідовувались всілякі фіджійські парламентські квоти й зарезервовані за етнічним принципом місця. Основна мета реформ та нової конституції – уніфікація общин Фіджі:

1 – усі громадяни тепер повинні вважатися фіджійцями, не вдаючись у деталі власного походження;

2 – політичні партії мусили перекладати власні назви на англійську, щоб позбавитися етнічної орієнтації;

3 – реструктурувалася політика розподілу державних грантів на навчання та бізнес, тепер це була не виключно фіджійська вотчина;

4 – проголошувався принцип меритократії;

5 – Велика рада вождів у 2012 р. припинила існування (Байнімарама закрив її);

6 – діячам методистської церкви було заборонено проводити регулярні зустрічі та конференції, крім цього, ліквідовувалися конкурси хорового церковного співу, на яких організація наживалася.

Звучить усе досить солодко, проте обійтись без порції дьогтю не вдалось, адже настільки різко ламати традиційну систему без опору консервативних кіл майже неможливо, тому Байнімарама у 2006-2014 рр. правив фактично нелегітимно, опираючись на видання декретів і силовий апарат. Свобода слова й зібрань – це не ті методи, якими командор перекроював суспільну матерію. Частими стали викрадення, тортури та виселення дисидентів. Проте на Фіджі нарешті прийшла стабільність (дилема Піночета), і перші вибори 2014 р. після відновлення демократичного управління, які загалом були визнані прозорими і справедливими, показали, що хунта назбирала достатньо лояльних громадян для парламентської більшості. За результатами виборів 2014 р., партія під керівництвом Байнімарами FijiFirst здобула понад 59% голосів виборців, а сам очільник політсили перебрав на себе роль прем’єра. Основним опонентом виступила Соціал-демократична ліберальна партія (SODELPA), яка за програмою позиціонує себе апологетом відновлення Ради вождів, традиційних порядків та загалом орієнтована на корінних фіджійців.

Дізнавайтеся більше: Рай для наркоторговців: як Океанія страждає від «білого золота»

Байнімарамі вдалось чітко перетягти протягом проміжного періоду (2006-2014 рр.) некорінне населення на свій бік і водночас вчепитися за голоси громадян з помірною позицію щодо індійців. Ще більше очок у доробок хунти додали соціально націлені проєкти з електрифікації, зведення нових засобів комунікацій та допомоги бідноті, яких бракувало громадянам Фіджі не лише в сільській місцевості, а й в урбанізованих районах.

Френк Байнімарама на Генасамблеї ООН. AP

SODELPA, попри зміну назви (адже до ребрендингу партія носила ім’я на фіджійській: Soqosoqo Duavata ni Lewenivanua), асоціювалася з жорстким націоналістичним підходом до етнічного питання, тому нашкребла всього 28% голосів, хоч і була наступницею однієї з найстаріших політичних сил на Фіджі – Партії альянсу.

Вибори 2018 р. теж пішли в скарбничку політсили FijiFirst, проте з меншим результатом (50,02%, втративши 5 місць у парламенті). Прем’єр Байнімарама, переобраний разом із партією, намагався вкрай необґрунтовано звинуватити у відносній невдачі погоду та проливні дощі. Що цікаво, лідером політсили SODELPA, яка знову посіла друге місце, на цих виборах виступив Сітівені Рабука, який у бурхливій фіджійській історії запам’ятався як організатор переворотів 1987 р.

Постать Рабуки на Фіджі свого часу сприймалася як месіанська, адже сильний військовий у наповненому подіями 1987-у втілив собою агресивну силу мани, тоді як вожді проявили себе достатньо в’яло. Перші два перевороти стали результатом безпрецедентної парламентської поразки Партії альянсу (під керівництвом найвпливовіших вождів) і перемоги коаліції помірних фіджійців та індійців (Лейбористська партія Фіджі й Національна федеративна партія).

Лідер переворотів 1987 р., прем’єр-міністр (1992-1999), лідер опозиції в парламенті (2018-2020) та основний опонент Байнімарами на виборах 2022 року Сітівені Рабука. Steve Holland/AP Photo

Нові вибори, старі виклики

На листопад 2022 року заплановано третій виборчий цикл апробації демократичного режиму на Фіджі, адже втрата Байнімарамою місць на виборах 2018 р. ставить під сумнів його шанси знову здобути парламентську більшість. Песимістичні очікування провладної партії також доповнюються кризою у сфері туризму, яка стала наслідком коронавірусного локдауну (ця галузь становить 39% від ВВП, а спад унаслідок пандемії позбавив роботи понад 115 тис. фіджійців), нарощенням державного боргу, індійським невдоволенням щодо політичного представництва, певних проблем із правами жінок та ініціативою уряду Байнімарами із внесення поправок до земельного законодавства, які передбачають позбавлення прав голосу корінного населення в питаннях цілей, для яких їхня земля береться в лізинг. Перераховані проблеми дають змогу зробити висновок, що проти провладного режиму налаштувалися всі версти фіджійського суспільства, які раніше лишалися лояльними.

Проте досить важко уявити програш партії FijiFirst, адже шлейф порушень прав людини протягом періоду кризи демократії на Фіджі (2006-2014 рр.) наштовхує на думку, що подібні результати не будуть прийняті командором, якому вигідніше буде скористатися таким спотиканням задля введення режиму надзвичайного стану, благо для цього конституція 2013 року має хитро сформульовану статтю 131(2), яка може трактуватися двояко й зазначає: «It shall be the overall responsibility of the Republic of Fiji Military Forces to ensure at all times the security, defence and well-being of Fiji and all Fijians».

Крім того, збройні сили Фіджі (на 99% комплектуються з корінних острів’ян) залишалися під контролем Байнімарами навіть під час його випадів на традиційний уклад та зняття обмежень з алохтонного населення. Тобто лояльність до керівника переважила загальну консервативність, що панувала в лавах армії протягом всієї історії її існування (військові підтримали два профіджійські перевороти 1987 р., а її радикальні представники брали участь у путчі 2000 р.).

Раніше ми писали про таке: Французька Полінезія: таїтянська «Слуга народу» проти неоколоніалізму Парижа

Тут же можна виділити фігуру чинного командувача збройних сил Фіджі Джона Лугавату Калоуніваї, якого у 2021 р. Байнімарама підвищив до звання генерал-майора. Воєначальник не був помічений у відкритому вираженні політичних амбіцій, проте можлива внутрішня дестабілізація суспільства Фіджі після виборів стане для нього тестом на вірність прем’єр-міністру, який до того ж у січні переніс операцію на серці, через що два місяці провів на реабілітації, повернувшись лише в березні цього року. Подібні послаблення авторитету Байнімарами можуть бути використані для позбавлення його реальної влади в умовах кризи державного управління, де військові відіграватимуть роль єдиного централізованого інституту сили. До речі, трек-рекорд Калоуніваї має схожі риси з відповідним у Сітівені Рабука, адже обидва служили у миротворчих місіях ООН на Близькому Сході (Рабука в Лівані в 1980-х рр., Калоуніваї в Сирії у 2014-2015 рр.).

Можливість парламентської коаліції залишається, проте не зрозуміло, у якій конфігурації, з огляду на складні відносини Байнімарами з найбільш вірогідними партнерами з політичних союзів: лідерами політсил SODELPA (фіджійські консерватори) та Національної федеративної партії (проіндійська політсила, проте зі щораз більшим фіджійським електоратом).

Національна федеративна партія (NFP), яка приходила третьою на минулих виборчих циклах, нині має високі шанси наростити кількість електоральних голосів, адже вибори 2018 р. показали позитивне зростання, порівнюючи з першим циклом 2014 р. (5,45% у 2014 проти 7,38% у 2018). Крім того, незмінний лідер партії Біман Прасад активно виступає з критикою економічної політики чинного уряду в умовах кризи, а конкурент за другу позицію SODELPA нині переживає етап реструктуризації; політичні лідери політсили навіть говорять про потребу уніфікації політичної сили з нуля.

Багаторічний лідер партії NFP проф. Біман Прасад. Джерело: Jovesa Naisua/The Fiji Times

NFP у березні 2022 року оголосила про об’єднання з Партією народного альянсу (People’s alliance party), главою якої став знайомий за переворотами 1987 р. Рабука, що вирішив змінити партійну прописку після програшу праймеріз у лавах SODELPA, поступившись Віліаму Гавоці. Подібна коаліція, з одного боку, виглядає вкрай перспективно, адже об’єднує прогресивну в зростанні підтримки індо-фіджійську політсилу та харизматичного лідера й вагому політичну фігуру, яка зберігає авторитет у суспільстві й донині. Утім, схожий союз створюється не вперше, адже в 1999 р. партія Soqosoqo Duavata ni Lewenivanua (сучасна SODELPA) з Рабукою на чолі вже зливалася напередодні виборів з NFP, але даний хід виявився неуспішним, адже націоналістичне фіджійське минуле Рабуки стало якорем, який потягнув підтримку політсили донизу. Вибори 1999 р. виграла Лейбористська партія Фіджі під головуванням індійця Махендри Чаудрі, а загальним наслідком став путч націоналістичного фанатика Джорджа Спейта у 2000 р., який протягом 56 днів утримував урядових міністрів та парламентарів у заручниках.

Фіджі на розігрітій пательні зовнішньополітичної кухні

Сува справедливо в глобальних межах вважається політичним ліліпутом, проте на локальному рівні – це коло́с, який міцно стоїть на ногах. Цьому сприяї серединне положення в регіоні, цивілізаційна неоднозначність, яка дає змогу залучатися як у меланезійські, так і полінезійські регіональні проєкти, наявність природних ресурсів, порівняно розвинена економіка, сильна армія, яка може похизуватися міжнародним авторитетом унаслідок тривалої історії миротворчих ініціатив, та широкий пул зовнішніх партнерів.

Останній елемент почав проявляти себе ще після путчу 2000 р., зокрема прем’єр-міністр Лаїсеніа Карасе з 2001 до 2006 рр. провадив політику, яка отримала назву «Look north», хоча конкретні дії на міжнародних теренах наштовхували спостерігачів на думку про «Look elsewhere», тому що напівпуста мапа дипломатичних представництв Фіджі поступово затушовувала території ПАР, Ефіопії, Бразилії та інших держав, які за конвенційним трактуванням політичної мапи світу знаходяться і близько не на півночі від архіпелагу. Особливо ж такий підхід багатовекторності активізувався після перевороту 2006 р., одним із наслідків якого стала ізоляція й економічна блокада, оголошена традиційними колоніальними «старшими братами» (Австралією, США, Новою Зеландією та ЄС). Наявності Європейського Союзу в переліку дивуватися не треба, адже тривалий час саме він був основним споживачем фіджійського цукру до ліквідації режиму максимального сприяння у 2019-2020 рр.

Проблемою оркестрованого американцями західного блоку держав є месіанське прагнення насадити всюди демократію, яка покликана стати панацеєю міжнародним конфліктам та війнам, згідно з перевіреною часом теорією демократичного миру. Як показує практика, союзи країн з панівною демократичною моделлю державного ладу дійсно триваліші й міцніші, натомість авторитарні та тоталітарні країни частіше опираються на оперативну міжнародну ситуацію і коротко- або середньострокову перспективу, пов’язуючи себе узами міжнародних альянсів. У випадку Фіджі переслідування західним блоком недосяжної зорі системи глобальної демократії призвело до віддалення океанійського партнера й пошуку ним альтернатив в Азії та на міжнародних майданчиках.

Варто знати: Місце Австралії в регіональній та глобальній політиці

У 2009 р. Суву було видворено з Форуму тихоокеанських держав (Pacific Islands Forum – PIF) відповідь на аброгацію тоді ще нелегітимним режимом Байнімарами фіджійської конституції 1997 р. PIF – трансокеанійська регіональна організація, яку вважають найвпливовішою інституцією подібного калібру на півдні Тихого океану. Форум у минулому дійсно ефективно вирішував питання внутрішньої дестабілізації в країнах-членах, наприклад, на Соломонових островах під час громадянської війни (2003-2017 рр.) та в Науру за глибокої економічної внутрішньої кризи (2004-2009 рр.), хоча останнім часом PIF переживає значні проблеми, зокрема через щораз більші ініціативи з полишення лав організації країнами Мікронезії, причини чому можна знайти як в австралійській і новозеландській недбалості, так і в китайському зовнішньому впливі.

Австралія та Нова Зеландія, намагаючись разом з іншими західними партнерами підрізати санкціями й регіональною блокадою крила фіджійської хунти, швидше нашкодили собі, адже Фіджі, яке перебувало в стані політичної асфіксії, вирішило диверсифікувати пул альянсів, заснувавши як альтернативу PIF консультативну організацію під назвою PIDF (Pacific Islands Development Forum), ефективність якої залишається спекулятивною, проте подібний регіональний проєкт був не єдиним. Більш цікавою ініціативою стало відродження, заснованої ще в 1980-х роках Меланезійської групи (Melanesian Spearhead Group - MSG). Нескладний дедуктивний метод, препарований до аналізу назви, дозволить дійти до висновку, що це об’єднання відводить ексклюзивний майданчик для реалізації політичних і економічних ініціатив суто меланезійського субрегіону Океанії.

Взагалі, поділ південної Пацифіки на три субсфери та ще й з грецькими назвами для місцевих океанійців представляється расистським, утім, це не заважає їм самовільно створювати такі платформи, ґрунтуючись на расовому принципі.

Хоча Австралія та Нова Зеландія зняли санкції з Фіджі у 2014 р. (американці рекомендували це зробити якомога швидше ще у 2012 р.), ерою блокади західний істеблішмент віддалив від себе місцеву еліту, яка з моменту загострення відносин у 2009 році не збавляла градус критики в бік регіональних лідерів. У минулих матеріалах про Тонгу та Соломонові острови зазначалось, що криза відносин по лінії «Австралія – мікрокраїни Океанії» призвела до приходу в простір КНР, яка скористалася вакуумом симпатії до вибудованої заходом регіональної архітектури. Натомість конфронтація з Фіджі обернулась ще більшою проблемою для західного блоку, адже, окрім китайського, у Пацифіці замайоріли ще й прапори Індонезії та Індії, хоч і не так яскраво.

Попри локальне протистояння, глобальні виклики далекої перспективи пророкують цим азійським країнам міцний союз з Австралією в протидії Китаю, однак актуальна кон’юнктура в азійсько-тихоокеанському регіоні, у якій актори лише «приглядаються» один до одного, адже тривалих історичних контактів і цінностей бракує, не дозволяє Австралії настільки просто розбазарювати регіональний вплив.

Більше за темою: Індонезія – лідер Південно-Східної Азії?

Індія, яка активно почала відкривати власну економіку у 90-х рр. після періоду спроб побудови автаркії, намагалася з самого початку зосередитися на взаємодії з суспільствами, де розкидана, як по гематологічному склу, на світовій мапі індійська кров була найчисельніше представлена, тому Фіджі з його ресурсним потенціалом як сільськогосподарським, так і індустріальним (металічні сульфіди) стало важливим об’єктом у фокусі Нью-Делі. Кооперація на двосторонньому рівні спонукала переливання на весь регіон загалом, тому у 2014 році запрацював Форум співпраці Індії та держав півдня Тихого океану.

У свою чергу, Індонезія стала асоційованим членом Меланезійської групи у 2015 р. задля протидії внутрішньому сепаратизму, джерелом якого став Об’єднаний визвольний рух Західного Папуа (ULMWP), що сформувався централізовано у 2014 р. у Вануату, об’єднавши під егідою однієї організації всі малі визвольні рухи в екзилі. ULMWP безрезультатно намагався стати членом Меланезійської групи у 2014 р., плекаючи надії приєднатися до Групи попри свій несуверенний статус, за аналогією з (KSNLF) Kanak and Socialist National Liberation Front (новокаледонська політична партія, що виступає за незалежність островів від Франції), проте не вийшло.

Прихід Китаю вдихнув нове життя в Пацифіку, тьмяне океанійське політичне полотно розігралося новими барвами, як Австралія відчула, що регіональне повіддя вислизує крізь пальці. КНР вирішила закріпити успіх мегапроєктом, який би увінчав хитру стратегію витіснення західного блоку з насидженого роками регіонального трону. Таким проєктом стала угода, яку Ван Ї намагався просунути протягом свого 10-денного турне Океанією. Китайці настільки ошелешили весь світ розширенням оборонної співпраці з Соломоновими островами, що підписання договору з вісьмома мікрокраїнами регіону одночасно для них здавалося майже вирішеною справою. Проте на ділі виявилося, що так просто «продатися» держави Океанії не готові.

Прем’єр-міністр Фіджі Френк Байнімарама з Главою КНР Сі Цзіньпінем. Frank Bainimarama/Twitter

Запропонований ним драфт угоди про посилення присутності КНР у безпековій та економічній сферах був відхилений, що пов’язують з інтенсифікацією кумулятивної залученості країн західного блоку до вирішення регіональних нагальних проблем (глобальне потепління). Адже варто подивитися, що пропонує Китай, нав’язуючи власні умови. По-перше, розширення комунікацій та транспортної інфраструктури: ці проєкти реалізуються китайським робітниками, тому часто викликають негативну реакцію місцевого населення; по-друге, позики, які радше підгодовують елітні кола, проте не справляють позитивного ефекту на простих громадян; по-третє, гуманітарна активність. Із трьох аспектів лише останній може швидко змінити образ Піднебесної у свідомості океанійців, проте навіть він не відповідає екзистенційним проблемам Океанії – регіону, якого через років 100, може, вже й не буде на мапі.

Сама угода напередодні туру Ван Ї зображувалася в прозахідних медіа як удар по національному суверенітету мікрокраїн. До того ж рівень антикитайських сентиментів у суспільній площині островів не стихає, хоча на Фіджі вони мало помітні, адже впродовж історії ресентимент корінного населення був направлений проти індійської общини.

Читайте також: США vs КНР: хто переможе в Південнокитайському морі 

Китай досяг певних звитяг на Тонзі та Соломонових островах, де вдалось налаштувати місцеву політичну еліту на свої хвилі. Крім цього, прихід і активність китайців у водах Тихого океану додали новий вимір у планіметричний регіональний простір Океанії, проте не змогли повністю відвернути мікрокраїни від традиційних регіональних партнерів. Пекін намагається грати заїжджену пластинку неоколоніалізму, мовляв, океанійцям варто самим приймати рішення щодо свого майбутнього й вектору регіональної політики, проте під цими гаслами приховує бажання реколонізувати Океанію на манер власного підходу в Африці та Азії, надаючи привабливі на короткій перспективі позики, які згодом топлять держави в боргах.

Відмовившись від запропонованої китайцями угоди, країни Пацифіки продемонстрували, що вони не такі вже й простачки, як може здатися на перший погляд. Легкої прогулянки для КНР не вийшло, крім того, західний блок, який, як виявилося, може мобілізуватися лише після доброго ляпасу, що підтвердилось також в Україні, починає нарощувати кооперацію на найвищому рівні, щоби презентувати під новим соусом свої цінності, ідеали й відполірований образ. Найбільш яскравим проявом стала ініціатива «Blue Pacific», яка об’єднує зусилля Австралії, Нової Зеландії, США, Великої Британії та Японії. Крім цього, на рівні консультацій присутньою була Франція. Мета ініціативи – побудова нової і модифікованої моделі взаємодії з океанійськими суспільствами після років ігнорування.

До чого ми прийшли?

Підбираючи комбінації до розгадки фіджійського ребусу, можна невільно простежити внутрішньо- та зовнішньополітичну еволюцію держав Океанії. На Фіджі вона проявилася в особливо соковитих кольорах, адже потенціал цієї острівної країни помітно вищий, а спектр проблем відчутно ширший, порівнюючи з регіональними сусідами. Держава пережила етапи внутрішньої перебудови, задавши тон для формування суспільства, яке після років міжетнічних чвар нарешті почало поступово згладжувати гострі кути в питаннях відносин між общинами. На міжнародному рівні сучасне Фіджі намагалися задушити регіональні лідери, які прагнули продемонструвати висоту демократичних цінностей проти потворної ницості автократії. Під болісним санкційним тиском військові еліти республіки знайшли шляхи диверсифікації залежності від нав’язаних західним блоком регіональних інститутів та фінансової допомоги, чим дали зрозуміти, що загоювати рани уражених відносин доведеться самим «ліберальним карателям».

Листопад 2022 року стане найважливішим тестом стійкості системи, яку еліти Фіджі вибудовували із захоплення влади у 2006 році, адже прийдешні вибори до парламенту не обіцяють чинному прем’єру та його політичній силі беззаперечну перемогу. Над обрієм островів знову нависла хмара демократичної кризи, що загрожує огорнути суспільство у випадку спалаху громадського невдоволення й політичної нестабільності. Подібний розвиток подій ставить перед функціонерами західного блоку питання щодо адекватної реакції на зрощення автократії в регіоні, адже, з одного боку, «старі колоніальні партнери» повинні зберегти німб демократичності пове́рх накрохмаленої маківки, а з іншого, не можуть допустити повторної політичної маргіналізації Фіджі, яке в такому випадку, найімовірніше, повністю порине в обійми Китаю.

Приклад Суви став важливою віхою у формуванні регіональної політичної свідомості держав Океанії. Саме фіджійська критична риторика проти Австралії та платформи, створені хунтою в тіні офіційних, дали Пацифіці змогу балансувати між полюсами без чіткого крену в бік одного з центрів сили в азійсько-тихоокеанському регіоні, що проявилося, у свою чергу, у відмові від підписання китайської широкоформатної угоди. Певна «заминка» КНР на шляху китаїзації Океанії не повинна передчасно вважатися перемогою західного блоку, адже сприйняття регіону як безспірної вотчини, як показує історія, може призвести до геополітичної катастрофи.

Колективний захід, який вкрай неочікувано виринув єдиним та рішучим після російського вторгнення до України, нині перехоплює ініціативу в глобальних масштабах, де Океанія є одним із яскравих прикладів, що підсилює цю тенденцію. Усе ж варто визнати, що КНР пробурила собі канал у регіон і з високою долею ймовірності зможе закріпитися в певних країнах та сферах діяльності, що стало наслідком недбалості західних держав минулих років, проте небезпідставно здається, що китайський «план Барбаросса» в Океанії провалився.

Автор – Антон Кучеренко, стажер Аналітичного центру ADASTRA

Ставайте патроном ADASTRA, цим ви робите свій внесок у розвиток вітчизняної аналітики!