Африканська політика Ізраїлю: м’яка сила, технології і боротьба за визнання

Після майже двох десятиліть дипломатичних зусиль у липні Ізраїль нарешті отримав статус спостерігача при головній організації Африки – Африканському Союзі. Цей здобуток є особливо важливим для Тель-Авіва не лише через можливість присутності на самітах організації, але й з огляду на те, що Палестина має аналогічний статус ще з 2013 року, а отже протягом цього часу могла використовувати дипломатичні механізми в рамках своєї боротьби.

Як передбачається, це досягнення допоможе Ізраїлю здійснити якісний стрибок у реалізації африканської політики, адже сьогодні Тель-Авів не планує відставати від провідних світових держав у завоюванні симпатій країн континенту як перспективних партнерів у багатьох сферах. Взаємна зацікавленість між Африкою та Ізраїлем дійсно зростає, однак відносинам усе ще бракує динаміки, що дозволила б їм досягти високого рівня взаємовигідного партнерства.

Які ж перепони заважають розвитку ізраїльсько-африканського співробітництва? І чому статус спостерігача став важливим здобутком на шляху активізації політики Тель-Авіва в цьому регіоні світу? Відповіді на ці та інші запитання – у новій статті.

Історія ізраїльсько-африканських відносин

Хоча «преамбула» ізраїльсько-африканських відносин була написана задовго до ХХ століття, повноцінно перший розділ цих взаємин був відкритий 1948 р., коли, власне, було проголошено незалежність Держави Ізраїль. Уперше дипломатичні відносини з країною з сусіднього континенту було встановлено в 1956 році, коли відповідні контакти було налагоджено з Ганою – тоді ще британською колонією Золотий Берег. Пізніше зв’язки активно розвивалися й з іншими державами Субсахарської Африки, зокрема Сьєрра-Леоне, Кот-д’Івуаром, Нігерією, а вже до початку 1970-х рр. дипломатичне визнання Ізраїлю було засвідчене з боку 33 націй регіону. Взаємини Тель-Авіва з цими країнами були охарактеризовані тогочасними медіа як «один із найдивніших неофіційних союзів у світі», що було натяком на підтримку єврейської держави африканськими націями в близькосхідному конфлікті. Водночас про розвиток відносин із арабськими країнами Магрибу в цей період, зі зрозумілих причин, говорити не доводиться.

Основним завданням ізраїльської дипломатії на африканському континенті в другій половині ХХ століття було здобуття визнання з боку якнайбільшого числа державних акторів, а також можливого визнання Єрусалима як столиці Ізраїлю. Звичайно, головна увага в цьому контексті приділялася політиці щодо країн Магрибу, а також переважно мусульманського Сахелю. Однак по суті в цій боротьбі за вплив для Тель-Авіва важливим був голос кожної з націй регіону для протистояння блоку арабських держав і їхніх союзників в ООН та інших міжнародних організаціях. Такий підхід, який є актуальним і до сьогодні, частково нагадує політику іншого азійського актора, який прагнув дипломатичного визнання, – так КНР змагається з Тайванем за право одноосібного представництва китайського народу на міжнародній арені.

Детальніше про африканську політику КНР: Континент надії чи нова ціль неоколоніалізму: як Африку бачать США і Китай?

Проте, окрім бажання закріпити свій державний статус, Ізраїль мав і стратегію того, що країна може запропонувати молодим деколонізованим державам Африки. Так, порівнюючи себе з молодими африканськими націями, офіційний Тель-Авів був готовий поділитися вже набутим досвідом і технологіями для надання допомоги в розбудові політичних й економічних систем країн континенту. Зокрема, у 1960-х рр., за тогочасної міністерки закордонних справ Голди Меїр, яку назвуть основоположницею африканського вектора зовнішньої політики Ізраїлю, до країн сусіднього материка було відправлено близько 1,8 тис. ізраїльських експертів; також відкрито низку спільних підприємств та програм у сферах сільського господарства, справ молоді, медицини та промисловості.

Ба більше, у 1958 р. прем’єрка здійснила першу в історії Ізраїлю подорож до Африки, у рамках якої протягом 5 тижнів відвідала, зокрема, Ліберію, Гану, Замбію, зустрілася з видатними державними діячами Кваме Нкрумою (Гана), Вільямом Табменом (Ліберія) та Феліксом Уфуе-Буаньї (Кот-д’Івуар), що підвищило інтерес до інтенсифікації ізраїльсько-африканських контактів.

Період 1960-х рр. був золотою епохою (golden age) ізраїльсько-африканських відносин, його ще називають «епохою Голди» (Golda age). На фото: Джомо Кеніатта (ліворуч), Голда Меїр (центр), Том Мбоя (праворуч)

Однак відносини з континентом, що розпочалися з позитивних нот, у подальшому розвивалися за принципом гойдалок. Хоча економічні зв’язки продовжували міцнішати, у політичному плані в ізраїльсько-африканських відносинах настала криза після Шестиденної війни 1967 р. та особливо війни Йом-Кіпур 1973 р., унаслідок якої, за сприяння Єгипту, а також під тиском фінансових й енергетичних важелів впливу нафтовидобувних країн Затоки й Ліги арабських держав (ЛАД), Організація африканської єдності (ОАЄ, нині – Африканський Союз) прийняла резолюцію, що закликала до обмеження контактів із Тель-Авівом.

Крім того, арабські держави активно просували сприйняття Ізраїлю як окупанта арабських земель, а отже, і своєрідну країну-колонізатора, що негативно відобразилося на іміджі Тель-Авіва на континенті. Як наслідок, багато акторів Субсахарської Африки (окрім Малаві, Лесото й Свазіленду, а також періоду покращення відносин із ПАР у 1974-1979 рр.) обмежили відносини з Тель-Авівом та зайняли пропалестинську позицію; на додаток до цього, у 2002 році, коли ОАЄ стала Африканським Союзом, Ізраїлю було відмовлено в статусі спостерігача, за повернення якого країна боротиметься протягом наступних 20 років.

Після нормалізації відносин із Єгиптом унаслідок підписання Кемп-Девідських угод 1978 року Ізраїль поступово відновив взаємини й з іншими країнами регіону, чому не в останню чергу сприяло ослаблення тиску Каїра на членів ОАЄ. Позитивне значення мав і мирний процес із Палестиною та підписання угод в Осло в 1993 й 1995 рр., що частково зняло претензії щодо колонізаторської політики Ізраїлю щодо першої. Це відкрило нову сторінку двосторонніх відносин, адже до кінця 1990-х років Тель-Авів встановив дипломатичні зв’язки вже з 41 державою континенту, причому 40 із них розташовані на південь від Сахари.

Вас може зацікавити: Близькосхідна політика Джо Байдена: проблема Західної Сахари

Також у 1980-1990-х рр. розвивалася співпраця за кількома напрямами: по-перше, продовжувався політичний діалог з африканськими націями, що дозволило розширити контакти з такими провідними країнами, як Кенія (один із основних партнерів і сьогодні), Ефіопія, ДР Конго, Ангола, а також Нігерія, Гана й Кот-д’Івуар. По-друге, набирала обертів військово-технічна співпраця, а на континент експортувалося озброєння ізраїльського виробництва. По-третє, економіка залишалася в головному фокусі уваги бізнесу єврейської держави, що зацікавлений в отриманні доступу до багатих природних ресурсів сусіднього материка. Нарешті, важливу роль продовжила відігравати гуманітарна сфера та «м’яка сила»: наприклад, ізраїльські спеціалісти працювали в Африці, а студенти з країн континенту здобували освіту в навчальних закладах Ізраїлю.

Ізраїль та Африка в епоху Нетаньягу

Водночас, незважаючи на позитивні зрушення, взаєминам Ізраїлю з континентом бракувало динаміки. Нові вікна можливостей для співпраці відкрилися з початком другої каденції прем’єр-міністра Беньяміна Нетаньягу (2009-2021), з епохою якого пов’язують вихід ізраїльсько-африканських відносин на більш високий рівень – так само, як свого часу такий важливий крок зробила Туреччина періоду Реджепа Таїпа Ердогана та Бразилія часів Лули да Сілви. Гаслом політики лідера єврейської держави щодо континенту стали слова, сказані ним у лютому 2016 року: «Ізраїль повертається до Африки; Африка повертається до Ізраїлю… Це відбувається зараз, бо зрозуміло, що те, що є добре для Африки, добре й для Ізраїлю».

Перевагою Нетаньягу було, з одного боку, його вміння налагоджувати контакти через особисте спілкування та, з іншого, – попередній досвід роботи як постійного представника Ізраїлю при ООН, де він мав змогу познайомитися з багатьма африканськими дипломатами. З метою подальшого розширення контактів прем’єр-міністр здійснив низку візитів на континент. Зокрема у 2016 році відвідав Руанду, Ефіопію, Кенію та Уганду, у 2017 році був присутній на інавгурації президента Ухуру Кеніати, а у 2020 році знову відвідав Уганду. Крім того, низку візитів до Африки в цей період здійснили й очільники Міністерства закордонних справ. Так, у вересні 2009 року відбувся перший за понад 20 років візит ізраїльських високопосадовців на континент, коли тогочасний міністр Авігдор Ліберман відвідав Ефіопію, Кенію, Уганду, Нігерію та Гану.

Прем’єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу з президентом Руанди Полем Кагаме під час візиту до Єрусалима 10 липня 2017 році. Kobi Gideon/GPO

Водночас найбільш яскравим візитом, що привернув увагу чи не всієї світової спільноти, став виступ Б. Нетаньягу на відкритті саміту ЕКОВАС на початку червня 2017 року, який пройшов у Монровії (Ліберія). Це було не лише виразним проявом того, що Ізраїль вкотре прагне оживити свою африканську політику, але й чудовою можливістю налагодити особисті контакти з лідерами країн-учасниць (зокрема, Б. Нетаньягу та тодішній президент Малі Ібрагім Бубакар Кейта домовилися обговорити перспективи встановлення дипломатичних відносин між державами, що, однак, у подальшому стало неможливим через нестабільність в останній) та укласти взаємовигідні угоди.

Більше про актуальні процеси в Африці: День Африки 2021: головні події континенту за минулий рік

І хоча участь прем’єр-міністра Нетаньягу в саміті ЕКОВАС спровокувала невеликий дипломатичний скандал (Марокко відмовилося від участі через виступ ізраїльського лідера, хоча країна давно прагне набути повноцінного членства в організації), це стало своєрідною моральною й фінансовою компенсацією за невдачу в проведенні саміту Ізраїль-Африка 23-27 жовтня того ж року в Ломе (Того), що був відкладений з огляду на можливість бойкоту. Звісно, Тель-Авів спростував дане твердження, а Б. Нетаньягу посилався на нестабільність внутрішньополітичної ситуації в Того й небажання покладати додатковий тягар у плані витрат і гарантій безпеки на країну-партнерку. Однак де-факто саміт можна розглядати як скасований, адже перший в історії ізраїльсько-африканських відносин захід такого масштабу не відбувся до сьогодні.

Прем’єр-міністр Беньямін Нетаньягу виступив на саміті ЕКОВАС у 2017 році. Présidence Ivorienne/AFP

Збільшилася й кількість дипломатичних представництв в Африці: сьогодні Ізраїль має 11 посольств на континенті, із яких 10 знаходяться на південь від Сахари; останніми були відкриті місії в Руанді (2019) та Гані (2011). Натомість у Тель-Авіві розташовані 13 представництв африканських країн. Крім того, Ізраїль має низку консульських установ на континенті, у тому числі кілька почесних консульств.

Однак виникають сумніви щодо того, чи достатньо цієї кількості дипустанов для розвитку й поглиблення ефективних зв’язків із державами континенту, адже актори, що активно реалізують свою африканську політику, зокрема вже згадані Туреччина й Бразилія, мають на меті відкрити дипломатичні місії в усіх країнах континенту. До того ж, виділяється відсутність прагнення Тель-Авіва до активного розширення своєї дипломатичної мережі, що обґрунтовується фінансовою складовою: так, відкриття представництва в Кігалі (Руанда) стало можливим після закриття посольства в Парагваї та вивільнення відповідної квоти.

Також за темою: Три вектори зовнішньої політики Туреччини в Африці

У підсумку епоха Нетаньягу фактично не виправдала високих очікувань щодо африканської політики, а схвальні відгуки про результати реалізації нової стратегії перебільшують реальні досягнення. Більшість наявних наразі контактів є спадщиною здобутого ще в 1990-х рр. дипломатичного визнання, а покращення відносин з іншими акторами відбулося хіба що у взаєминах із Суданом і Марокко, що значною мірою було б неможливо без «пряника» від адміністрації Дональда Трампа (мова йде про виключення зі списку держав-терористів та визнання Західної Сахари відповідно). Незначне збільшення кількості диппредставництв, виступ на саміті ЕКОВАС, візити на континент та заяви про продовження продуктивного співробітництва – усе це виглядає важливим, але дрібним здобутком на фоні занадто гучних заяв ізраїльської адміністрації про результати співпраці з африканськими державами.

Отримання статусу спостерігача

Новий поштовх для розвитку ізраїльсько-африканських зв’язків може бути наданий унаслідок надання офіційному Тель-Авіву статусу спостерігача при Африканському Союзі (АС), який країна не отримала у 2002 році (у тому числі через лобіювання очільника Лівії Муаммара Каддафі), коли ОАЄ перетворилася на АС. За статус спостерігача Ізраїль змагався достатньо давно, особливо враховуючи, що Палестина отримала його ще у 2013 році.

Натомість єврейська держава мала доводити своє право бути представленою на самітах головної організації африканського континенту протягом майже двох десятиліть – аж поки врешті-решт не отримала довгоочікувану дипломатичну перемогу 22 липня 2021 року, коли посол Ізраїлю в Ефіопії Алелі Адмасу вручив вірчі грамоти голові Комісії АС Мусі Факі Махамату в штаб-квартирі організації в Аддис-Абебі. Міністр закордонних справ Ізраїлю Яір Лапід назвав цей здобуток «святковим днем в ізраїльсько-африканських відносинах».

Передумовами прийняття такого рішення стало декілька факторів. По-перше, не варто відкидати активізацію зусиль на африканському напрямку в епоху Беньяміна Нетаньягу, що стало хай не ключовим, але в іміджевому плані важливим чинником. По-друге, позитивно відобразилася на контактах із АС і згадана раніше нормалізація взаємин із Суданом та Марокко, а також продовження конструктивного діалогу з Єгиптом, що означало хоч і не припинення, але певне послаблення тиску цих арабських держав на організацію щодо необхідності проведення антиізраїльської лінії.

Цікаво знати: 10 років після революції: що (не) змінилося в Єгипті за цей час

По-третє, пріоритетну роль відіграла й передача повноважень новому голові АС – у лютому 2021 року президент ДРК Фелікс Чісекеді, який докладає зусиль для покращення відносин із Тель-Авівом, змінив на цій посаді главу ПАР Сиріла Рамафосу, перед яким АС очолював єгипетський лідер Абдель Фаттах ас-Сісі. Також змінився й голова Комісії АС: у 2017 році замість представника ПАР, який у минулому відхилив звернення Ізраїлю щодо надання статусу спостерігача при АС, цю посаду обійняв Муса Факі Махамат, виходець із Чаду, країни, що у 2019 р. відновила відносини з єврейською державою.

Нарешті, не останню роль відіграє й підтримка Вашингтона, адже США завжди прихильно ставилися до країн, які мають добрі взаємини з Тель-Авівом; водночас допомога наддержави все ще є пріоритетною для більшості африканських націй, не дивлячись на посилення зв’язків із Китаєм та іншими впливовими акторами. Усе це створило сприятливу кон’юнктуру для посилення позицій Ізраїлю при Африканському Союзі.

22 липня 2021 року Ізраїль набув статусу спостерігача при Африканському Союзі, за який боровся майже два десятиліття. На фото: вручення вірчих грамот представником Ізраїлю голові Комісії Африканського Союзу. African Union Commission

Звичайно, головною перевагою, що несе в собі статус спостерігача, є дипломатичне представництво як таке. Так, Африканський Союз – це не лише 55 африканських держав, але й близько два десятки інших акредитованих позарегіональних країн і неурядових організацій. Право виступати на самітах АС – це можливість транслювати свою позицію для всього континенту й навіть за його межами, а отже й шанс схилити думку представлених акторів міжнародних відносин на свою користь. Палестина користувалася цим правом протягом останнього десятиліття, через що АС часто висловлював критичну щодо Ізраїлю позицію; тепер офіційний Тель-Авів намагатиметься надолужувати втрачені десятиліття.

Тим не менш, не всі держави-члени АС позитивно відреагували на надання Ізраїлю статусу спостерігача при організації, особливо враховуючи, що Комісія АС прийняла дане рішення без консультації з 55 учасниками союзу, та не очікуючи саміту організації в жовтні цього року. Так, передбачувано проти виступили арабські країни: посольства Алжиру, Єгипту, Коморських островів, Тунісу, Джибуті, Мавританії та Лівії в Ефіопії передали усну ноту голові Комісії АС Мусі Факі Махамату; посольства Йорданії, Кувейту, Катару, Ємену та місії ЛАД в Аддис-Абебі також висловили солідарність із цього питання.

Більше про ізраїльсько-палестинське протистояння: Супермаркет пропаганди: Ізраїль та Палестина

Також заяви про «несправедливість і невиправданість» рішення про надання Ізраїлю статусу спостерігача в АС надійшли з ПАР. Преторія підтримує стримані взаємини з Тель-Авівом через існування свого часу контактів останнього з владою апартеїду та відмову прямо й гостро засуджувати расистський режим. Натомість країна встановила дипломатичні відносини з Палестиною ще в 1995 році, виступає за створення палестинської держави й засуджує окупацію Ізраїлем палестинських територій, а у 2019 році знизила рівень представництва з посольства до офісу зв’язку після відкликання посла роком раніше внаслідок обстрілів Сектору Гази.

Водночас Намібія наголосила, що не можна вживати таких дій щодо «держави-окупанта», яка посилює гноблення палестинського народу з повним порушенням міжнародного права та ігноруванням прав людини, а тому Ізраїлю може бути наданий статус спостерігача лише за умови, що він припинить окупацію Палестини й надасть палестинському народу право на самовизначення.

Загалом 17 країн континенту виступили проти статусу спостерігача для Тель-Авіва, що розглядається ними як односторонні дії голови Комісії АС. Крім того, протести висловили кілька неурядових організацій регіону, зокрема з Ботсвани, Зімбабве та Намібії. Також варто підкреслити, що хоча АС і надала Ізраїлю статус спостерігача, це не означає повного розвороту від пропалестинської до проізраїльської позиції. Навпаки, уже під час зустрічі з послом єврейської держави та вручення ним вірчих грамот голова Комісії АС використав це як можливість поновити запевнення в тому, що організація міцно стоїть на засадах боротьби народів за самовизначення, а тому вирішення ізраїльсько-палестинського питання має відбуватися винятково шляхом створення двох держав.

Ізраїль та Африка сьогодні

Хоча основоположним інтересом Тель-Авіва у відносинах із африканськими країнами завжди було прагнення отримати дипломатичне визнання з боку якомога більшої кількості акторів, у ХХІ сторіччі у взаєминах із континентом сталися неминучі зрушення. З одного боку, це було зумовлено внутрішньою еволюцією поглядів Ізраїлю на можливості встановлення якісно нового партнерства, яке б виходило за рамки звичної моделі «дипломатичне визнання й нічого більше». З іншого боку, ключову роль відіграли й зовнішні фактори: нове століття відзначилося відновленням «гонки за Африку», у ході якої до змагання за прихильність партнерів з "континету надії" долучилися нові держави – Туреччина, Індонезія, Японія, Індія, Бразилія та багато інших, відставати від яких не входить до планів Тель-Авіва.

Читайте також: Стратегічна культура Ізраїлю: травма і тріумф

Сьогодні африканські інтереси Держави Ізраїль простягаються далеко за межі переважно мусульманських Магрибу чи Сахелю, а очікування перевищують просте бажання стати спостерігачем при головній міжурядовій організації континенту. Хоча розвиток економічного співробітництва іноді виглядає доволі хаотичним, а приватному сектору часто бракує достатньої підтримки, торгівля з країнами Африки продовжує стабільно зростати. Так, у 2017 році Ізраїль імпортував товарів на суму 413 млн дол. із держав континенту (головні партнери – Ефіопія, Гана, ПАР, Кот-д’Івуар, Танзанія, Єгипет, Марокко та ін.), а обсяги експорту склали 700 млн дол. (головні партнери – Ангола, Гана, Габон, ПАР, Ліберія, Нігерія та ін.); тобто зберігається значний позитивний торговельний баланс на користь Тель-Авіва.

Пріоритетними сферами ізраїльських інвестицій в Африці залишаються мінераловидобуток, ІКТ, а також сільське господарство, оскільки країни континенту, що особливо гостро відчувають потребу в забезпеченні продовольчої безпеки та страждають від нестачі чистої води, зацікавлені в залученні з Ізраїлю новітніх технологій для розвитку аграрного сектору, іригації, ефективного водокористування та інших суміжних сфер, адже в цих галузях єврейська держава займає одні з провідних позицій у світі.

Прем’єр-міністр Беньямін Нетаньягу на зустрічі з президентом Ухуру Кеніаттою в Найробі 5 липня 2016 року. Kobi Gideon/GPO

Сьогодні ізраїльсько-африканська економічна й гуманітарна співпраця дійсно виходить за межі суто номінального «зацікавлення» й «прагнення». Так, єврейські фахівці ще з середини минулого сторіччя надають експертну допомогу країнам сусіднього континенту, відбувається обмін досвідом та надання можливостей для здобуття освіти африканцями в Ізраїлі. Крім того, низка гуманітарних проєктів реалізується через МАШАВ – Агенцію з міжнародного співробітництва при МЗС Ізраїлю, що була заснована в 1958 році Голдою Меїр після її повернення з африканського турне.

МАШАВ просуває ініціативи у сфері медицини, у тому числі в рамках боротьби з епідемією еболи, розширення доступу громад до чистої води, електрифікації тощо. Серед іншого, ізраїльська компанія Energiya Global планує інвестувати 2 млрд дол. у розвиток чистої енергетики на континенті. Також держава долучилася до американської ініціативи Power Africa в співпраці з USAID.

Іншим напрямом розвитку відносин із країнами Африки, без сумніву, є військово-безпекова співпраця. По-перше, Тель-Авів має значний досвід у боротьбі з терористичною загрозою, тому може надавати експертно-технічну допомогу партнерам у цій сфері. І хоча традиційно в цьому контексті прийнято говорити про Синайський півострів, сьогодні все більше африканських країн зацікавлені у вивченні ізраїльського досвіду. Зокрема, виграти від такого партнерства можуть країни Сахелю (Чад, Малі, Нігер, Нігерія та ін.), що протистоять джихадистській загрозі, а також ПАР, Мозамбік, ДРК, Судан та інші.

Більше про терористичну загрозу в Західній Африці: Коли західне – це харам!

По-друге, Субсахарська Африка залишається перспективним ринком для експорту ізраїльського озброєння, особливо з огляду на все більші витрати регіону на оборону. Хоча сьогодні на континент іде лише до 5% експорту продукції ВПК, потенціал для зростання є досить високим, у тому числі завдяки арабським країнам, що нормалізували відносини з Тель-Авівом.

Насамкінець, активно працює й м’яка сила Ізраїлю, переважно в релігійній площині. Передусім мова йде про зв’язок із єврейськими громадами в різних країнах – у Нігерії (частина етносу ігбо), Ефіопії (ефіопські євреї – фалаша) та інших державах Південної й Східної Африки.

Також єврейська держава використовує статус Єрусалима як міста трьох релігій. Зокрема, було започатковано християнський проєкт Africa-Israel Initiative, до якого долучилися 16 африканських країн, США, Велика Британія й Норвегія. І хоча це сприяє розвитку культурних зв’язків і контактів між народами, Ізраїлю все ще бракує цілісної стратегії для просування свого позитивного образу на континенті.

Висновки та перспективи

Незважаючи на здійснення значних кроків у розвитку африканської політики, Ізраїль усе ще значно відстає в новій «гонці за Африку» від великих акторів, а також таких країн як Туреччина, Індія, ба навіть Бразилія, що опинилися далеко попереду в цій боротьбі за прихильність партнерів із сусіднього континенту. Водночас неправильно було б стверджувати, що Тель-Авіву бракує ресурсів для ведення активних відносин з державами Африки, а ймовірніше, не вистачає політичної волі для спрямування ресурсів на розвиток цього напряму зовнішньої політики.

Звісно, зовнішньополітична увага Ізраїлю завжди була прикутою передусім до близькосхідного конфлікту та відносин із арабськими країнами. Проте не варто забувати, що саме голоси націй сусіднього континенту можуть відіграти вирішальну роль у голосуванні за резолюції в ООН, а розвиток економічних відносин, безпекового й гуманітарного партнерства з Субсахарською Африкою є більш перспективним, ніж багаторічні намагання нормалізувати взаємини лише з кількома північноафриканськими державами.

Авторка – Ірина Запорізька, експертка з країн Африки Аналітичного центру ADASTRA

Вам сподобалася ця стаття? Тоді ви можете підтримати нас на Patreon, щоб у майбутньому виходило ще більше якісної аналітики про політичні процеси в усіх куточках світу.