Продовольча криза 2022 та Україна: чи врятує світ українське зерно?

Глобальний продовольчий ринок лихоманить останні декілька років, однак загроза нового масштабного голоду стала критичною з початком широкомасштабної російської агресії. Експертна спільнота та аграрії сповнилися обережного оптимізму, як тільки 22 липня у Стамбулі було підписано так звану зернову угоду про розблокування вивозу українського збіжжя. Проте не встигли опуститися до довоєнного рівня ціни за бушель пшениці на чиказькій біржі, як москва вранці 23 липня завдала удару по портовій інфраструктурі Одеси, вкотре наочно показавши світу цінність власних обіцянок та гарантій. Наразі міжнародне співтовариство затамувало подих в очікуванні того, як розвиватиметься ситуація далі, але нині спробуємо розібратися із тим, чому виникла така масштабна криза, яке місце у ній посідає Україна, та що чекає світ у найближчому майбутньому через нестачу українського зерна.

Вершники апокаліпсису завжди приходять разом

Недарма чотири вершники апокаліпсису – чума, війна, голод та смерть, що їх описує Іоанн Богослов у шостому розділі свого «Одкровення» – завжди слідують поруч і пов’язані цілою низкою причинно-наслідкових зв’язків. Продовольча криза, яку ми маємо можливість спостерігати просто зараз, розпочалася далеко не 24 лютого 2022 року, і навіть не через пандемію COVID-19 – а ще після рецесії 2008-2009 років, коли ціни на продовольство у світі були так само рекордно високими, а аграрні експерти пророкували суттєве скорочення світових запасів продуктів харчування в перспективі й регулярне загострення проблеми голоду. Після нетривалого зниження вартості, яке сягнуло свого піку у 2015 році, ціни на продовольчі товари поступово зростали, аж поки не сягнули критичних показників за часів ковіду, а також буквально підскочили після початку повномасштабної російської агресії проти України.

Пандемія COVID-19, як у ретроспективі пояснюють експерти, ускладнила, але не розірвала остаточно ключові ланцюжки постачання, хоча численні протекціоністські заходи – від логістичних перешкод, обмеження об’ємів експорту продовольчих товарів і мінеральних добрив до фінансових вливань в економіку в рамках макроекономічних заходів із санації постковідної економіки – прислужилися до погіршення ситуації.

По-перше, повальні обмеження на міжнародні перевезення та пересування, які мали місце за перших локдаунів, призвели до масштабних збоїв у вантажних перевезеннях та зменшення їхніх об’ємів, як і збільшення транспортних видатків на всіх етапах – у результаті ставка фрахту виросла ледь не вдвічі.

По-друге, ковідне зростання бюджетних дефіцитів при м’якій монетарній політиці й масштабних фінансових «вкидах», аж до шаленого режиму роботи друкарського верстата, прислужилося до штучного збільшення попиту за значного дефіциту пропозиції, що спричиняє інфляцію, зокрема й у продовольчій сфері. Наразі ціни на різні продовольчі товари на глобальному ринку в середньому виросли на 30% проти попереднього року. Прорахувалися й у США, й у Європі, де інфляція сягає рекордних показників і застосовуються екстрені заходи з підвищення ключової ставки задля пом’якшення ефектів майже неминучої рецесії. Не забуваймо також про структурні відмінності в регулюванні аграрних ринків, особливо що стосується державного субсидіювання виробництва сільськогосподарської продукції.

Читайте також: План Маршалла для України: як відновлюватиметься українська економіка після війни?

Загалом же нинішня криза є насамперед ціновою: за розрахунками ФАО так званий індекс продовольчих цін злетів до небачених висот – 19% із січня 2021 року, проте за рік може початися куди серйозніша біда, зумовлена фізичною відсутністю продовольства.

Свою лепту в продовольчу лихоманку вніс і енергетичний ринок, залежний від суперечливого зеленого переходу, який передбачає відмову від викопного палива при використанні природного газу як основного транзитного виду енергії. Постійне зростання цін на енергоносії, зокрема нафту та природний газ, подекуди в три або чотири рази підвищило вартість міжнародних перевезень навіть найдешевшим морським способом, а також ціну мінеральних добрив, необхідним реагентом для виробництва яких є метан – так, ціни на карбамід і селітру виросли ледь не в 4 рази, на решту видів аміачних добрив – у 2,5-3 рази.

Без добрив неможливо уявити сучасне ефективне сільське господарство. Shutterstock

Тут варто пам’ятати, що без засобів захисту рослин та мінеральних добрив падає не лише врожайність, причому на приголомшливі 20-30%, але і здатність продукції до тривалого зберігання та транспортування. Без цих речовин або за їхнього значного дефіциту світ ризикує відкотитися в епоху гумусної теорії сільського господарства, коли захист від шкідників та насичення поживними речовинами зовсім не береться до уваги, а так було майже до другої половини ХІХ століття. Чи треба нагадувати, що до Юстуса Лібіха та агрохімічної і технологічної революції голодні роки були частим «гостем» на європейському континенті?

Зрештою, за даними ФАО, кумулятивний ланцюжок наслідків пандемії, від якої світ ледь-ледь почав оговтуватися – лише одна з причин нинішньої кризи. Як переконані в організації, саме збройні конфлікти є основним драйвером нестачі продовольства, адже карта активних конфліктів на 60% співпадає з мапою найбільш уражених голодом регіонів.

Більше за темою: Енергетичний фронт України: битва за незалежність

Енергетичний перехід, згаданий раніше, також є всього лише відповіддю на масштабні зміни клімату, проявами яких є дедалі частіші стихійні лиха, такі як посухи, опустелення, вирубування тропічних лісів та аномальні погодні явища, які змінюють традиційне кліматичне районування, спосіб виробництва сільськогосподарської продукції в традиційних районах-житницях та скорочують посівні площі або режим їхнього природного зрошення. Так, у 2021 році посуха знищила частину посівів пшениці та рослинної олії в Канаді й підірвала врожайність кукурудзи та сої в Південній Америці.

Такий складний комплекс причин призвів до критичної ситуації із продовольством у світі – за даними ФАО, у 2019 році кількість нужденних у світі складала 690 мільйонів, у 2020 році це число сягало 811 млн, а у 2021 році – 828, і тенденція до скорочення цього числа не проглядається, з огляду на те, що світова економічна криза лише набирає обертів. Ціни підігріває і скорочення пропозиції – наразі вже 18 країн у всьому світі запровадили ту чи іншу форму обмежень на експорт продовольства в межах захисних заходів на тлі розгортання кризи. Здавалося, що гірше вже нікуди – але тут і без того волатильний та нетривкий ринок продовольства сколихнувся через російську агресію проти України.

Житниця світу?

Київ і у ХХІ столітті зберігає свою провідну роль постачальника сільськогосподарської продукції на світові ринки – він лідирує за обсягами проданої соняшникової олії (42%), входить до когорти основних провайдерів кукурудзи (16%), ячменю (10%) та пшениці (9%). Хоча загальна доля нашої держави у світовому ринку сільськогосподарських товарів коливається від 1 до 4% обсягу за різними оцінками. Окремі країни, як-от Ліван, котрий імпортує з України 80% пшениці, або Індія, котра закуповує в нас 76% власної соняшникової олії, а також Катар, Туніс, Лівія, Пакистан та інші – залежні від України як постачальника-монополіста окремих видів сільгосппродуктів й відчувають на собі наслідки російської агресії ледь не найгостріше. Згадаймо й той факт, що Всесвітня продовольча програма ООН, яка бореться з голодом не лише на системному рівні, але й шляхом постачання запасів у найбільш критичні зони, зокрема Ємен, Ефіопію та Афганістан, від 40 до 50% балансу свого зерна також закуповувала в Україні.

Детальніше про критичну ситуацію на Близькому Сході: Ємен: найгірша гуманітарна катастрофа на Землі

Яким же чином російська агресія вплинула на статус Києва в ролі ключового світового гравця продовольчого ринку?

По-перше, посівна кампанія 2022 в Україні була якщо не зірвана через агресію, то суттєво ускладнена й перетворилася на ще один відтинок фронту як з огляду на екстрені заходи безпеки, так і через припинення постачання, постійні обстріли та масштабний відтік населення.

По-друге, росіяни захопили близько 20% посівних площ, розташованих переважно на півдні України. Це також спричинило скорочення потенційного обсягу зібраного врожаю просто у фізичному вимірі, адже площ для сіву бракує – якщо не для задоволення внутрішнього попиту, то для експорту цього може бути замало. Українські аграрії вимушені йти вслід за спеціалістами із розмінування та працювати в бронежилетах із високим ризиком для життя та здоров’я. Очевидним також є той факт, що наступні декілька посівних кампаній також будуть проходити ледь не в аварійному режимі.

Так тепер виглядає фермерство в Україні під час війни: аграрії проводять обробку полів, ризикуючи нарватися на міни чи залишки снарядів. EPA

По-третє, москва систематично та цілеспрямовано викрадає зібраний у Херсонській та Запорізькій областях врожай і переправляє його до окупованого Криму або підконтрольних росії портів, звідки баржі з вимкненими транспондерами та під сумнівними прапорами вивозять зерно до союзницької Сирії, де потім відвантажується в інші країни Близького Сходу. Як мінімум із травня «Матрос Позинич», «Матрос Кошка» та «Латакия», а також низка інших суден займаються фактично контрабандою українського збіжжя при мовчазному сприянні умовно нейтральних чи дружніх кремлю держав.

По-четверте, росія заблокувала основні канали вивозу нашого збіжжя. До війни Україна до 90% власного експорту здійснювала через глибоководні морські порти, котрі призначені для перевалки зернових та металу – двох основних пунктів торгівлі. Танкери, які завантажувалися в Мелітополі, Чорноморську та інших прибережних містах, були достатньо великими для того, аби здійснювати трансконтинентальні рейси та приносити прибуток в український бюджет. Але москва заблокувала всі чорноморські порти – де через пряме захоплення, де через блокаду силами ВМФ – а всі підходи до них заміновані й активно прострілюються протикорабельними ракетами.

Рекомендуємо до прочитання: Кремлівська вісь: хто та як підтримує агресію рф проти України?

По-п’яте, в українських морських воротах наразі фізично заблоковано 57 суден із приблизно 1,5-2 мільйонами тонн зернових на борту, які починають швидко псуватися. Загалом же в елеваторах нині залишається близько 20 мільйонів тонн збіжжя, при тому що значна частина цієї продукції, а саме 40% – це минулорічний урожай, який аграрії тримали для того, аби вигідніше продати з огляду на сприятливу ринкову кон’юнктуру. Тепер же, коли з 1 липня тривають жнива, проблема зберігання і транспортування зернових стоїть ще гостріше – світ голодує, українське зерно могло б вирішити цю проблему, але перешкод занадто багато.

Ба більше, москва систематично знищує як самі посіви, буквально випалюючи їх під час обстрілів, так і зернові елеватори, де зберігаються запаси в очікуванні відкриття портів для експорту. Час від часу з’являються повідомлення про знищення сховищ у Миколаївській, Херсонській та Запорізькій областях. Має місце також цілеспрямоване знищення критичної інфраструктури – від залізничного полотна та вагонного парку до портових доків та вантажних пристаней.

Зрештою, зерновий експорт – критично важливе джерело бюджетних надходжень, яке б допомогло втримати на плаву ледь не летально вражену війною економіку. Мільярди доларів експортної виручки допомогли б стабілізувати ситуацію, а також могли бути витрачені на підтримку галузей, що стагнують, військові видатки та закупівлю озброєння. Зрештою, для наступного сезону теж потрібно закупити посівний матеріал, мінеральні добрива та засоби захисту рослин, пальне тощо. У результаті аграріям доведеться знизити посіви озимини, пшениці та ячменю від 30% до 60%.

У такий спосіб, проваливши початковий план з українського бліцкригу, москва вирішила грати в довгу через шантаж та влаштувати голодомор на світовому рівні, ставлячи на межу виживання близько мільярда людей і провокуючи в розвинених державах соціальні заворушення та страхи щодо нової міграційної кризи.

Крапля в морі

Звісно, в України є незначні потужності для переорієнтації експортних потоків, проте їхня пропускна здатність просто мізерна порівняно з глибоководними чорноморськими портами.

По-перше, Київ ще може покладатися на дунайські річкові ворота Ізмаїл, Усть-Дунайський та Рені. Судна та фури з українським збіжжям простоюють біля портів та причалів у дельті Дунаю тижнями, утворюючи багатокілометрові черги. На рейді біля румунського каналу Сулина, що на Дунаї, нині стоять 130 суден з українським зерном, а на відвантаження очікують дві тисячі фур.

Окрім того, пропускна здатність Сулини, встановлена румунською владою, складає лише 5 суден на добу, що перетворює означені вище черги на логістичний виклик, якщо не колапс. Сюди ж варто додати бюрократичні перепони та жорсткий документообіг на кордоні, що ускладнює і без того героїчні зусилля з переорієнтації експорту зерна. Не забуваймо і про загальне здорожчання морського та річкового фрахту, страхування суден та зростання логістичних видатків через кілька етапів перевалок та зміну видів транспортування тощо. У результаті ціна за супровідні послуги зросла в 5-8 разів. Якщо раніше фрахт коштував 20-25 дол. за тонну вантажу, то сьогодні його вартість коливається від 150 до 200 дол. за легкі вантажі.

Вид на порт Ізмаїла. Yuriy Kvach/Wikimedia

Українські аграрії користуються і потягами, але й тут є проблеми. По-перше, «Укрзалізниця» має парк товарних вагонів, але їх однаково недостатньо для покриття потреб експорту. По-друге, інфраструктура також перебуває під ударами російської армії. По-третє, залізниця і в Україні, і в Європі частково завантажена потягами з оборонною продукцією. Нарешті, російський імперський спадок і тут відчувається: ширина української колії є більшою, аніж у країнах ЄС, що створює додаткові перешкоди, адже зерно потрібно перевалювати на кордоні в європейські товарні вагони та везти до найближчих портів на півночі Європи, що не лише збільшує час доставки до кінцевого споживача, але й підвищує ціну, яку він повинен заплатити за кожен бушель такого бажаного продукту.

Однак навіть за умови, що наше зерно досягне європейських портів або на Чорному морі, як-от румунської Констанци чи болгарської Варни, їхня пропускна здатність не розрахована на гігантські потоки українського збіжжя, оскільки першочергово обслуговуються, власне, традиційні постачальники та клієнти. Станом на середину травня через Констанцу пройшло лише близько 240 тисяч тонн зерна – або 1% від обсягу, який заблокований в Україні. Середній час очікування становить 16 днів, але може тривати до 30.

Варто знати: Трансформація системи міжнародної безпеки і подальша роль України

Довгий час велися також перемовини щодо транспортування українського зерна до литовської Клайпеди – у балтійських держав усе ще лишилася імператорська залізнична колія, проте шлях до литовського порту неодмінно пролягав би через Білорусь, для чого довелося б знімати санкції з режиму лукашенка та домовлятися про додаткові заходи безпеки з агресором.

Зрештою, нині такими обхідними шляхами Україна експортує близько 1-2,5 мільйонів тонн вантажів щомісячно – при довоєнних потужностях у 5-6 мільйонів тонн. У травні експорт зернових, олійних та рослинної олії зріс на 80% за місяць, до 1,74 мільйонів тонн, але, згідно з офіційними даними, усе ще був значно нижчим рівня травня 2021 року. На тлі всіх цих обмежень та проблем стамбульські переговори щодо розблокування експорту українського зерна морським шляхом набули особливого значення в очах світової громадськості та ООН.

Стамбульський ендшпіль?

Після тривалих перемовин 22 липня 2022 року Україна та росія підписали дзеркальні документи з ООН та Туреччиною щодо розблокування експорту зерна морським шляхом задля запобігання загостренню ситуації на продовольчому ринку. Довгий час просування переговорів блокували безпекові побоювання української сторони, зокрема щодо того, що розміновані зелені коридори росія використає для прориву до Одеси, а також вдаватиметься до провокацій.

Власну ж відповідальність за продовольчу кризу рф уперто заперечувала, вимагаючи, аби саме Київ розміновував порти, а російські інспектори отримали виняткове право перевіряти торгові судна на предмет транспортування зброї до України. Загалом же криза, спровокована москвою, являє собою чисту форму шантажу на крові й експлуатацію європейського страху глобального голоду та напливу біженців до субконтиненту в масштабах ще більших за 2015-2016 роки.

Росіяни послідовно намагалися ув’язати часткове ослаблення блокади українських чорноморських портів для вивозу зерна з ослабленням санкційного режиму, принаймні в частині експорту продовольства та мінеральних добрив. Звісно, ні ЄС, ні США прямо не накладали санкції на ці сектори, але наявні значні обмеження в питаннях банківських, логістичних та страхових послуг, що в купі із загальною токсичністю російських активів відлякує покупців та обмежує присутність москви на глобальному ринку.

На одному з раундів зернових переговорів у Стамбулі. Turkish Defence Ministry/Associa 

Наприклад, із приблизно 20 міжнародних компаній контейнерних перевезень із московського ринку пішли 14, на які припадало близько 70% вантажообігу. Страхові товариства та іноземні судновласники не бажають потрапити під вторинні санкції й тому не заходять у російські порти, Сюди ж варто додати те, що рф зібрала цього року рекордний урожай і готова постачити на ринок до 50 мільйонів тонн зернових, які нікуди подіти всередині неї самої.

Отож, про що сторони домовилися в Туреччині?

·                Для зернового експорту частково розблоковуються три порти під українським контролем – Одеса, Південний та Чорноморськ, у майбутньому планується розширити перелік. Нагадаємо, що минулого року саме на них припадало 70% експорту;

·                У Стамбулі буде створена спеціальна моніторингова група (СПЦ) під егідою ООН, до складу якої ввійдуть топдипломати всіх сторін – України, Туреччини, ООН та росії;

·                Усі сторони дають максимальні гарантії щодо безпеки суден, які заходитимуть у чорноморську акваторію задля купівлі українського зерна, а також зобов’язуються не нападати на торговельні судна та портові структури, що беруть участь у торгівлі зерном;

·                Рух торговельних суден відбуватиметься по фарватеру, тобто розмінування не буде проводитися жодною зі сторін, а в межах українських територіальних вод їх супроводжуватимуть кораблі ВМС. Тут варто зауважити, що площа замінованого узбережжя неодмінно потребувала би залучення тральщиків інших чорноморських держав та додаткових зусиль і часу: повне розмінування було б можливим за 2-3 місяці, тоді як постачання українського зерна потрібне вже зараз. Не можна не згадати і про безпекові питання: заміноване узбережжя частково стримує росію від проведення десантної операції і прориву до Одеси з моря;

·                Контроль пересування зерновозів міжнародними гуманітарними коридорами здійснюється дистанційно; без дозволу та контролю СПЦ до торговельних суден не має права наближатися жоден літак, корабель чи БПЛА;

·                Інспекційні групи СПЦ перевірятимуть порожні кораблі, які прибувають до українських портів, аби гарантувати, що вони не перевозять озброєння для України;

·                Угода є дійсною протягом 120 днів та може буде подовжена за домовленістю сторін.

Сам по собі документ укладений, що важливо, не між Україною та росією, а між ООН, Туреччиною з одного боку, та Києвом і москвою окремо. Його складно назвати однозначно позитивним чи негативним – це вимушений компроміс, який потрібен усім сторонам.

ООН як глобальна організація, яка остаточно дискредитувала себе у своїй функції з урегулювання конфліктів, прагне запобігти масштабному голоду у світі й узяти на себе частину координуючих функцій із попередження світової продовольчої катастрофи й порятунку «глобального Півдня». Зрештою, лишаються й 17 цілей сталого розвитку до 2030 року, де ліквідація голоду у світі – одна з ключових проблем, яку ООН покликана вирішити. При цьому не можна не зазначити підкреслено «рівновіддалену» від «сторін конфлікту» риторику керівних органів та ключових посадових осіб організації, що розмиває дискурс про неспровоковану російську агресію та покладає відповідальність за продовольчу кризу на обидві держави.

Читайте також: На двох стільцях: чим зумовлена позиція Туреччини в російсько-українській війні?

Україна життєво зацікавлена в продажі запасів минулого й щойно зібраного врожаю та валютних надходженнях, що підтримали б економіку, яка входить у різке піке, при цьому не пішовши на територіальні поступки та здачу власних інтересів. Нагадаємо, що виробництво зерна – одна з головних галузей промисловості України, прибуток від продажу якої у 2021 році становив 12,2 мільярда доларів, що становить майже п’яту частину експорту країни.

Поки світ очікує впровадження домовленостей, українське зерно продовжує простоювати в елеваторах. Nibulon

У Стамбулі росія також нібито підписала із ООН окремий меморандум,  за яким організація має посприяти зняттю (насправді неіснуючих) санкцій на експорт російських міндобрив та продовольства. Цей документ так і не був офіційно опублікований, однак окремі аналітики пов’язують його укладання із відновленням транзиту продукції до Калінінградської області рф, що відбулося вранці 23 липня 2022 р.

Окрім того, росія впродовж усього переговорного процесу транслювала ідею про те, що вона ніяким чином не причетна до загрози голоду, а винні в усьому односторонні західні санкції (які, повторимось, насправді не вводили ні США, ні ЄС) та реінкарнація західного імперіалізму. Тепер же москва отримала козир, який транслюватиме на азійську та африканську авдиторію – про «жест доброї волі» та щиру турботу про голодуючих дітей Африки, яких вона готова рятувати ціною ледь не стратегічних поступок.

Туреччину ж можна назвати основним бенефеціаром підписаного документу. Анкара докладає надзусиль для збереження умовного нейтралітету між сторонами конфлікту й віднині вдосталь скористається статусом надійного та ефективного брокера, котрий причетний до унікальної домовленості з відвернення глобальної продовольчої кризи, особливо в регіоні основної проєкції її м’якої сили. Це важлива цеглина до статусу Туреччини як регіонального лідера та великої держави з претензіями на глобальний вплив, зокрема й у регулюванні світових проблем.

Дізнавайтеся більше про роль Стамбула у світовій політиці: Нова зовнішня політика Туреччини: передумови, особливості та уроки для України

Окрім того, Туреччина сама буде закуповувати зерно в Україні та перепродавати його Ірану, про що йшла мова на нещодавній тристоронній зустрічі в Тегерані, тому вже рахує майбутні прибутки, що критично важливо через рецесійні тенденції в національній економіці.

Що далі?

Для ефективного функціонування вказаного механізму потрібно здійснити багато підготовчої роботи, що не відбудеться негайно. Окрім того, вказаний документ не уточнює сутність та механізм контролю за виконанням наданих сторонами гарантій – принаймні, в українців є більш достатньо причин не вірити російським словам, особливо за підписом шойгу. Зрештою, вартість їхніх слів стала очевидною, коли й доби після підписання документу не минуло, а ракети «Калібр» поцілили в портову інфраструктуру Одеси, при тому, що рф зобов’язалася не завдавати ударів по портах, які беруть участь у вивозі збіжжя.

Цього вже достатньо, аби пусті зерновози не зайшли в українські морські ворота за таким бажаним зерном. Безпекові ризики роблять вартість страхування від бойових дій для судновласників просто шаленою, і залишається відкритим питання про те, чи переважать їхні комерційні інтереси шалений попит на продовольство у світі.

Віднині можна не сумніватися в тому, що росія навмисне цілитиме в критичну інфраструктуру, так чи інакше залучену в процес експорту зерна. Натомість щільність та інтенсивність санкційного тиску на рф поступово розмиватиметься, як вважає Євгенія Габер.

У цьому контексті варто згадати нещодавній ексклюзивний дозвіл американського Мінфіну на торгівлю з росією в продовольчій сфері, ослаблення в межах 7-го санкційного пакету санкцій у транспортній галузі, зокрема авіації там, де це стосується експорту продуктів харчування та функціонування ІКАО, виведення з-під санкцій частини російських банків для проведення торговельних операцій із продовольством, передачу Канадою турбіни для «ремонту» газогону «Північний потік» і т.д.

Рекомендуємо до прочитання: Енергетична політика ЄС у контексті російсько-української війни

Експертка також звертає увагу на ймовірну «передчасну ейфорію» на Заході та ослаблення інтересу до української тематики, як і зниження обсягів та інтенсивності допомоги. На тлі затягування конфлікту, слабкої ефективності санкцій, високої інерційності та запасу міцності російської економіки, тяжкої економічної кризи в західних державах такий «прорив» створює ілюзію того, що москва таки сяде за стіл переговорів, якщо отримає бажані поступки, а отже на Київ продовжуватиметься тиск щодо завершення конфлікту за будь-яку ціну. На українське «щастя», рф доволі ефективно показує, що не готова дотримуватися жодних угод, що повинно послугувати яскравим аргументом для всіх поборників миру яким завгодно способом.

Зрештою, наявне й «відбілювання» росії як агресора, що також ускладнює подальшу санкційну політику й інформаційну боротьбу у формально нейтральних державах.

Нині не залишається іншого виходу, окрім як спостерігати за подальшим розвитком ситуації. Наразі очевидним є переважно кризовий сценарій, при якому ситуація розвиватиметься за дещо грубою, але правдивою російською приказкою «товстий сохне, тонкий дохне» – якщо в західних державах продовольча безпека, тобто фізична доступність і наявність продуктів харчування майже не похитнеться (питання полягатиме лише в підвищенні вартості), то в африканських країнах варто очікувати збільшення кількості людей, що страждають від недоїдання, а то й узагалі голодують.

Світ раптово усвідомив, що російська агресія – це не лише про старі європейські чвари, які не вийдуть за межі субконтиненту; що маловідома Україна насправді є невід’ємною частиною світової продовольчої безпеки і її колос годує населення в усьому світі. Окрім трагізму самої кризи і глобальної рецесії, що поглибить і без того тяжкі українські проблеми, Києву бракує часу та ресурсів на те, аби ефективно опонувати російським наративам та впливу в найбільш вразливих до продовольчої кризи країнах.

Зрештою, українська військова перемога та реальна деблокада чорноморських портів – єдина надійна гарантія того, що світ відверне продовольчий колапс, і при всьому героїзмі ЗСУ, наша держава потребує не компромісів з агресором та слабких «гарантій» на вивезення зерна гуманітарними коридорами, а важкого й наступального озброєння. Доти, поки серед союзників не утвердиться чітке й недвозначне розуміння росії як глобальної загрози, зокрема і для продовольчої безпеки, усі спроби компромісів та поступок лише гратимуть на затягування війни й поглиблення деструктивних наслідків для всього світу.

Авторка – Олена Юрченко, експертка зі стратегічної культури Аналітичного центру ADASTRA

Сподобалася ця стаття? Тоді підтримайте нас на Патреоні, щоб у майбутньому виходило ще більше актуальної аналітики про політичні процеси в усіх куточках світу.