Українсько-косовські відносини: бути чи не бути?

17 лютого 2008 р. автономний край Косово і Метіохія Республіки Сербія оголосив себе незалежною Республікою Косово. Рішення було прийняте більшістю голосів депутатів Кувенду (місцевого парламенту) та підтримане прем’єр-міністром і президентом. Такий рішучий крок був зумовлений фактичною відсутністю прогресу у вирішенні питання самовизначення автономного краю, понад 90% населення якого становлять косовари (близька до албанців етнічна група, що переважно сповідує іслам).

Із 1999 р. Косово, перебуваючи формально в складі Республіки Сербія, контролювалося тимчасовою місією ООН (UNMIK), із відома й дозволу якої діяли органи місцевого врядування (президент, уряд, парламент та суди). Така патова ситуація не вдовольняла ані Белград, ані Приштину і зберігалася лиш для «розрядки напруги» останнього на Балканах конфлікту. Цілком очевидним було, що вічно так тривати не може й необхідна якась логічна розв’язка, проте з мінімальним ризиком спровокувати нове загострення.

У 2007 р. тодішній президент Фінляндії Мартті Ахтісаарі запропонував компромісний план (він же – Всеосяжна пропозиція з урегулювання статусу Косова), що зводився до надання автономному краю права на конституцію, членство в міжнародних організаціях, власну символіку, сили національної безпеки та законотворчість. При цьому передбачалося, що міжнародні сили залишаться на території, а термін «незалежність» прямо не згадувався. План було обережно підтримано США та ЄС, а також політичними лідерами косоварів. Утім, сербське керівництво лишилося невдоволеним і не прийняло пропозицію Ахтісаарі. Росія як держава, залучена до миротворчого процесу, також пообіцяла блокувати будь-які ініціативи, незадовільні для Сербії та косовських сербів, на рівні Ради Безпеки ООН.

Зважаючи на такі обставини, парламент Косова прийняв рішення про проголошення незалежності, взявши на себе запропоновані планом Ахтісаарі зобов’язання (зокрема, поважати статус Сербської православної церкви, зберігати та підтримувати освіту сербською тощо). Станом на 2021 р. незалежність Косова була визнана 97 державами-членами ООН. Вісім країн, серед яких Албанія, Афганістан, Коста-Рика, Сенегал, Сполучене Королівство, США, Туреччина та Франція, визнали Приштину наступного ж дня після проголошення незалежності (18 лютого 2008 р.); останнім на даний момент, 97-м, це зробив Ізраїль 4 вересня 2020 р.

Про обставини визнання Косова Ізраїлем читайте в матеріалі: «Радше є, аніж нема: що таке «план Трампа для Косова» і чи має він шанси на успіх?»

Крім того, Приштину визнає частково визнана Китайська Республіка (Тайвань), а також Ніуе й Острови Кука – державоподібні утворення в асоціації з Новою Зеландією. Позиції окремих держав, зокрема Ліберії й Тонґа, не надто зрозумілі з огляду на суперечливість заяв, висловлених посадовими особами, та змістом дипломатичних листувань. 17 країн, що визнали Приштину, пізніше заявили про відкликання свого визнання. Решта держав світу не визнають незалежності Косово (зокрема й Україна) або ж дотримуються нейтралітету з цього питання.

Та чи має якесь підґрунтя невизнання з боку України? Чи існують варіанти зміни такої позиції? І які перспективи мають українсько-косовські взаємини? Пошуку відповідей на ці питання і присвячений матеріал.

Легітимність проголошення незалежності Косова з точки зору міжнародного права

Проблемність визначення відповідності проголошення незалежності Косова міжнародному праву полягає в таких пунктах:

·       суб’єкти міжнародного права (зокрема держави як основні) зберігають значно більшу свободу дій, аніж суб’єкти права національного;

·       добровільність дотримання норм міжнародного права тлумачиться широко й забезпечується примусом лише в крайніх випадках, коли мирні засоби вичерпано;

·       принцип територіальної цілісності та непорушності кордонів, на який посилається Сербія, був закріплений не в Декларації принципів міжнародного права ООН 1970 р., а в Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р. й тому часто сприймається як «регіональний» (а тому й «другорядний»);

·       хоча теоретично Республіка Косово реалізувала своє право на самовизначення мирним шляхом, її відокремлення від Сербії може розцінюватися як «розчленування або часткове чи повне порушення територіальної цілісності чи політичної єдності суверенних та незалежних держав», заборонене Декларацією 1970 р.

Така суперечливість виявила необхідність звернення до Міжнародного суду ООН, уповноваженого згідно п. б ч. 2 ст. 36 його Статуту на вирішення спорів, що стосуються «будь-якого питання міжнародного права». Звернення до Суду було офіційно оформлене резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 63/3 8 жовтня 2008 р. Питання, винесене на розгляд, звучало так:

«Чи відповідає одностороннє проголошення незалежності Тимчасовими органами самоуправління Косова нормам міжнародного права?»

Cлухання в Міжнародному суді ООН: за столом – представники Сербії. Frank van Beek/Capital Photos

1 грудня 2009 р. було заслухано позиції основних учасників – представників Сербії та Косова (останні виступили як «автори односторонньої декларації незалежності»). Представники Белграда наголосили, що одностороннє проголошення незалежності Косова є актом, що підриває засади міжнародного права й однозначно наносить шкоду основоположним принципам суверенітету та територіальної цілісності. Вони заявили, що прибічники незалежності шкодять авторитетові ООН, намагаючись забрати повноваження в UNMIK, а також «встановлюють небезпечний прецедент сецесії території після зайняття її миротворцями». Згадали і про важливе місце Косова в сербській історії, назвавши його «колискою» держави.

Читайте також: Договір між Сербією та Косово. Чи вдасться завершити «Холодну війну» на Західних Балканах

Представники ж Приштини акцентували увагу на численних порушеннях прав албанського населення, з огляду на які «Сербія втратила право на Косово», а також на тому, що прийнята після встановлення миру на Балканах Конституція Сербії «чітко вказувала, що влада налаштована була розглядати Косово просто як територію, а не автономію» згідно з Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 1244. Крім того, було зазначено, що ця Резолюція, а також угоди Рамбує, що передували їй, «явно виходили з того, що повноваження UNMIK встановлюються на перехідний період, після якого народ Косова зможе сам визначати свою долю».

Також до 11 грудня тривали слухання позицій держав, що в письмових заявах підтримували ту чи іншу сторону (всього їх було 35). Основними аргументами прихильників правомірності проголошення незалежності були такі:

·       у міжнародному праві відсутня норма, що абсолютно й повністю забороняла б сецесію чи проголошення незалежності (навели, зокрема, Австрія, Албанія, Болгарія й Данія)

·       фактичне існування Косова як утворення, що відповідає більшості критеріїв державності, є беззаперечним (Бурунді, Німеччина)

·       одностороннє проголошення незалежності Косова було політичним актом як результат перемовин усіх зацікавлених сторін та вичерпання всіх доступних засобів вирішення спорів (Норвегія, Фінляндія)

·       проголошення незалежності є логічним наслідком порушення прав місцевого населення в роки балканських конфліктів, відмови в правах на автономію й інших утисків за релігійною, етнічною, мовною ознаками (Йорданія, Нідерланди)

·       Косово було суб’єктом федеративної Югославії, а тому має рівне з іншими колишніми республіками право на самовизначення (Хорватія)

·       належне правове обґрунтування позиції Приштини не спричинить «параду суверенітетів» (США).

Водночас опоненти правомірності зауважували про таке:

·       принцип самовизначення, на який посилаються представники Косова, стосується лише колоній або інших утворень, що значно обмежені у своєму самоврядуванні (Білорусь)

·       положення Резолюції 1244 забороняють відокремлення автономного краю (Кіпр), або ж таке питання має розглядатися в особливому порядку Радою Безпеки (Бразилія)

·       те, що незалежність була проголошена в односторонньому порядку, свідчить про відсутність діалогу між Косово та Сербією, який мав би передувати такому проголошенню (Іспанія)

·       порушення прав місцевого населення Белградом у 1990-х рр. не можуть бути виправданням одностороннього проголошення незалежності у 2008-му (Росія, Румунія)

·       Косово не було «повноцінним» суб’єктом федеративної Югославії, а лише автономним краєм у складі Соціалістичної Республіки Сербія, відтак у нього відсутнє рівне з іншими колишніми республіками право на самовизначення (КНР).

22 липня 2010 р. Міжнародний суд виніс рішення (консультативний висновок), у якому заявив, що проголошення незалежності не суперечило міжнародному праву. При цьому не було дано відповідей на питання, чи володіє Косово ознаками держави, чи мало воно право на одностороннє відокремлення як засіб захисту, а питання визнання було названо «політичним» (тобто по суті, дилему «визнавати – не визнавати» залишено на розсуд окремих країн).

Дізнавайтеся більше: Нова генерація: хто претендує на керівництво Косовом після відставки Хашима Тачі

Також було зазначено, що відповідну декларацію було ухвалено не Тимчасовими органами самоуправління, а незалежними органами косоварського самоврядування (дослівно «особами, що спільно діяли як представники народу Косова поза межами системи тимчасової адміністрації»), які Резолюція 1244 ні до чого не зобов’язує. У будь-якому разі, на думку Суду, проголошення незалежності не суперечило й духу цього документа, позаяк резолюція присвячувалася не остаточному вирішенню питання статусу Косова, а лише тимчасовим засадам врядування там.

Слухання в Міжнародному суді ООН: представники Косова («автори односторонньої декларації незалежності»). Frank van Beek/Capital Photos

Отож, Міжнародний суд постановив, що питання встановлення дипломатичних відносин із Республікою Косово кожна держава може вирішувати на власний розсуд і, у будь-якому разі, на це немає заборон. По суті стоїть питання, чи доцільним буде відповідний акт як у контексті викликів для територіальної цілісності України, так і розвитку конкретних двосторонніх взаємин.

«Косовський прецедент», Крим та Донбас: чи є ризики?

Головним аргументом супротивників можливого визнання Косова з боку Києва є порушена територіальна цілісність України: мовляв, окупація Автономної Республіки Крим та окремих районів Донецької і Луганської областей може таким чином бути легітимізована в очах міжнародної спільноти, давши змогу говорити про «подвійні стандарти» з боку Києва.

Тут варто зауважити, що, по-перше, рішення Міжнародного суду ООН згідно зі ст. 59 його Статуту є обов’язковим лише для сторін, що беруть участь у справі й лише в даній конкретній справі. Звісно, положення попередніх консультативних висновків чи рішень спорів можуть повністю або частково братися до уваги, однак вони абсолютно не визначають заздалегідь результату розгляду Судом (у разі, звичайно, коли на його розгляд було б винесене таке питання щодо Криму чи Донбасу). З точки зору міжнародного права кожен спір є унікальним, і вирішення його має базуватися головно на застосовності положень джерел до конкретної ситуації. На тому, що ситуація з Косово є абсолютно унікальною, своєрідною і не може слугувати прецедентом, наголошували, зокрема, сам Мартті Ахтісаарі, державна секретарка США Кондоліза Райс та речниця Європейської комісії з питань добросусідства та розширення Мая Кочиянич.

Той-таки «обов’язок захищати», на який постійно посилаються в ситуаціях як із Косово, так і з Кримом та Донбасом, сумнівно спрацьовує в українському кейсі з огляду на те, що прикладів систематичних порушень прав людини за мовними, релігійними чи культурними ознаками на українських територіях зафіксовано не було (зокрема, на цьому наголосив у 2014 р. помічник Генерального секретаря ООН з питань прав людини Іван Шимонович).

Варто знати: Ілюзія невинності: як Росія узаконює окупацію Криму

Міжнародному ж праву, на думку багатьох теоретиків, відповідає сецесія лише як крайній засіб у випадку суттєвих гноблень та обмежень відповідних прав, на чому наголошував суддя Міжнародного суду Антоніо Канкадо Трінідаде (він навіть згадував відповідний термін – remedial secession (дослівно «сецесія-відплата»)). Відповідні спостереження висловлювалися міжнародними організаціями та судовими установами – до прикладу, Лігою Націй в укладеному її ad hoc комітетом юристів консультативному висновку щодо статусу Аландських островів (1921 р.) та Європейським судом з прав людини в рішенні у справі «Луїзіду проти Туреччини» (1998 р.)

Щобільше, у випадку з Косово як Резолюція 1244, так і план Ахтісаарі містили прямі вказівки на те, що UNMIK та інші допоміжні органи не діятимуть постійно; їхня роль – утвердити стандарти демократії та верховенства права в понівеченому конфліктами регіоні для «підготовки» його до визначення власної долі з урахуванням позицій зацікавлених держав та норм міжнародного права (зокрема Гельсінського акту).

Крім того, визнавши незалежність Косова, відповідні європейські країни вчинили згідно з положеннями Декларації про принципи визнання нових східноєвропейських та пострадянських держав, прийнятої на засіданні Ради міністрів Європейської Спільноти (нині – Рада Європейського Союзу) 16 грудня 1991 р. Такими принципами є:

·       Повага до положень Статуту ООН, Гельсінського акту та Паризької хартії для нової Європи, особливо щодо верховенства права, демократії і прав людини

·       Гарантоване дотримання прав етнічних і національних меншин відповідно до зобов’язань у рамках НБСЄ

·       Повага до принципу непорушності кордонів та зміни їх мирним чином на основі взаємних домовленостей

·       Взяття на себе всіх відповідних зобов’язань щодо роззброєння, нерозповсюдження ядерної зброї, підтримки регіональної безпеки та стабільності

·       Відданість принципу вирішення всіх спорів регіонального характеру та щодо правонаступництва на основі взаємних домовленостей із застосуванням, де це можливо, послуг посередника.

Оригінал Декларації незалежності Косова. Shekulli

Республіка Косово віддана своїм міжнародно-правовим зобов’язанням (особливо пов’язаним з урегулюванням регіональної ситуації) та добросовісно дотримується договорів, положення яких стосуються її міжнародних відносин. Ще у вищезгаданій Декларації незалежності, а також у Конституції Приштина зобов’язалася імплементувати до внутрішнього законодавства положення плану Ахтісаарі, співзвучні зі стандартами Ради Європи та ОБСЄ у сфері прав нацменшин, а також визнала повноваження всіх заснованих міжнародними організаціями інституцій. Узагалі, косовський законодавець надав положенням плану вищу юридичну силу, аніж навіть положенням Основного закону: у разі виявлення суперечностей перші застосовуються безпосередньо.

Безумовно, вищезазначені положення застосовуються в комплексі з загальновизнаним переліком ознак держав, закріпленим у ст. 1 Конвенції про права та обов’язки держав 1933 р. (Конвенції Монтевідео). Такими ознаками є наявність:

·       постійного населення;

·       визначеної території;

·       уряду;

·       можливості вступати в зносини з іншими державами.

І Косово, на відміну від так званих «народних республік», їм цілковито відповідає. Варто звернути увагу як мінімум на факт відсутності в останніх визначеної території, позаяк у випадку Донбасу межі визначаються з ходом бойових дій і динамічно змінюються. Фіктивність «урядів» та «міжнародних зносин» цих утворень також можна довести практично, хоча зовні вони видаються подібними до наявних у «реальних», визнаних держав. Косово ж має постійне населення численністю приблизно 1,9 млн осіб, визначену (в тому числі актами ООН) територію, уряд, що функціонує на демократичних засадах, а також добре налагоджений механізм зносин із багатьма визнаними акторами.

Отож, можемо бачити, що добросовісне дотримання Приштиною міжнародно-правових зобов’язань та відповідність Косова загальновизнаним критеріям державності дають певну відповідь щодо юридичного аспекту проблеми його визнання. Окремі держави, для яких проблема сепаратизму актуальна й болюча, дійсно не визнають незалежності Приштини: серед таких, до прикладу, європейські Іспанія, Кіпр та Румунія.

Вас може зацікавити: Проєкт «Великої Албанії» – мрії націоналістів чи цілеспрямована державна політика?

Однак погляньмо на інші країни з територіальними складнощами. Бачимо, що Косово визнають навіть ті, ситуація в яких є буквально хрестоматійною – Канада, де наявні політично активні квебекські сепаратисти; Танзанія з її проблемою Занзібару; врешті, Туреччина, курдське населення якої намагається вибороти незалежність взагалі збройним шляхом. Серед європейських держав можемо згадати Великобританію, Данію, Швецію та Фінляндію, котрим наявність серйозних сепаратистських настроїв на тих чи інших територіях не заважає підтримувати добрі дипломатичні відносини з Приштиною.

Отож, як право, так і світова практика показують, що:

·       визнання незалежності Косова цілком відповідає вимогам міжнародного права;

·       при цьому таке визнання є політичним питанням.

Україна та Косово: що маємо?

Як показує аналіз заяв вітчизняних дипломатів (а також майже цілковита відсутність таких останнім часом), питання Косова фактично «заметене під килимок»: позиція Києва є не відверто негативною, а являє собою радше замовчування проблеми визнання наймолодшої держави Європи.

У 2008 р., одразу після проголошення Приштиною незалежності, Міністерство закордонних справ наголосило на важливості використання багатосторонніх механізмів для вирішення конфліктної ситуації, а міністр Володимир Огризко заявив, що можливість визнання Косова «розглядається». У квітні 2008 р. Кабінет Міністрів оприлюднив заяву (наразі вона недоступна на офіційному вебсайті), з якої випливало, що позиція України щодо Приштини координуватиметься з позиціями міжнародних організацій та установ. Глава уряду Юлія Тимошенко додала також, що перед формальним визнанням «Україна хоче знати, чи Косово вже є нормою, звичайною практикою чи унікальною подією, на яку повинен реагувати світ».

При голосуванні за резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 63/3, якою питання Косова було передане на розгляд Міжнародному судові, Україна утрималася, як це зробили більшість держав ЄС.

Із приходом до влади Віктора Януковича відбувся очевидний розворот у бік відкритого опонування молодій республіці: 4 червня 2010 р. президент заявив, що «не визнає незалежності Абхазії, Південної Осетії чи Косова, оскільки це є порушенням міжнародного права». У липні цю позицію підтвердило МЗС, аргументуючи її «абсолютною повагою до суверенітету та територіальної цілісності всіх держав із визнаними міжнародними кордонами».

Читайте також: Ласкаво просимо: хто стане наступним членом ЄС на Балканах

Важко не здогадатися, що згадка Косова поряд із кавказькими сепаратистськими «республіками» навряд чи є ненавмисною. Принаймні, у якомусь плані таке формулювання позиції мало слугувати своєрідною «ширмою», виправданням для небажання тодішньої проросійської влади України визнавати Абхазію та Південну Осетію. Згадка про них ніби як у комплекті з Косово символізувала «рівновіддаленість», нейтральність Києва.

До 2019 р. Україна не визнавала виданих косовською владою документів, з огляду на що, зокрема, футбольний матч між збірними держав 2016 р. в рамках Чемпіонату світу FIFA було зіграно на нейтральній території – у Варшаві. Тоді посол України в Сербії Олександр Александрович заявив, що це вказує на «послідовність» Києва у взаєминах із Белградом. Утім, із 25 березня 2019 р. паспорти громадян Косова (однак не дипломатичні чи службові) приймаються для оформлення віз – як пояснив це заступник міністра закордонних справ Василь Боднар, із чисто практичною метою унормування режиму поїздок.

Україна визнає не всі видані Республікою Косово паспорти. Quora

А що ж із боку Косова? Це може здатися несподіваним (і навіть шокуючим) фактом, однак нині невизнане нами Косово є однією з найбільш проукраїнських держав Балканського півострова. Зокрема, Приштина регулярно приєднується майже до всіх запроваджених ЄС санкцій практично від самого початку бойових дій на Донбасі – конкретно, від грудня 2014 р. Крім того, вище керівництво країни (зокрема в особі президентки Вйоси Османі) відреагувало на концентрування біля кордону з Україною російських військ, пообіцявши посильну допомогу з боку Косова.

Із боку порівняно невеликої за розміром балканської держави, що існує в умовах майже перманентного браку ресурсів через часті блокади з боку Сербії, постійного повторення інспірованих Белградом порушень безпеки на кордоні, значно залежної в економічному плані від фінансових переказів діаспори, а також невизнання з боку певної частини членів міжнародної спільноти (що має наслідком відсутність членства навіть в ООН, не кажучи про інші організації) це виглядає актом справжнього та рідкісного в жорсткому сучасному світі Realpolitik благородства.

Погляньмо на те, чи здатні, однак, наші держави запропонувати одна одній щось більш конкретне, ніж просто «дружбу та підтримку», хай навіть на найвищому дипломатичному рівні.

Україна та Косово: перспективи

При відповіді на зазначене питання варто врахувати, що Республіка Косово є відносно невеликою за розміром та доволі віддаленою від України державою. Основу експорту першої становлять метали, мінеральна сировина, продукція легкої промисловості (зокрема, текстиль), хімікати й будматеріали, а також продукти харчування. Імпортує Косово переважно машинерію й електроніку, живу худобу, а також пластмаси, текстиль та продукти харчування. У 2019 р. обсяг експорту склав $2,3 млрд, імпорту – $4,5 млрд; утім, дефіцит у зовнішній торгівлі не є чимось незвичним для постсоціалістичних держав із перехідною економікою (в тому числі, до речі, і для України).

Косово донині на понад 95% залежне від вугілля як енергоносія. На території країни знаходяться значні (приблизно 12 млрд т) його поклади, що активно розроблялися до 1990-х рр. Відновлення мирного життя та поступове вирівнювання зростання населення порушує проблему стійкого освоєння вугільних ресурсів – себто такого, що враховує як потреби мешканців, так і екологічні стандарти. Крім того, розвідано плідні родовища газу. Західні фахівці вбачають значні перспективи й у розвитку геотермальної енергії, оскільки на півночі та в центрі держави пролягають цілі пояси гарячих підземних джерел, майже точно розташованих у межах заявлених конституцією національних кордонів.

Більше за темою: Стратегічна культура Хорватії: геть від Балкан, дайош Європу

Українські машинобудівні підприємства, що, на жаль, нині переважно знаходяться в стані вимушеного простою через втрату низки підприємств Донбаського регіону, могли б нарешті наростити обсяги виробництва й заявити про себе світовій клієнтурі, узявши участь в оснащенні практично «з нуля» косовської енергомережі й видобувних регіонів. У такий спосіб вітчизняний експорт знайшов би собі новий ринок збуту.

Легка промисловість Косова активно відновлюється після спустошливих війн, однак потребує значних прямих інвестицій та модерного обладнання. У югославські часи експорт вироблених державними підприємствами традиційних тканин, килимів, готового одягу приносив тоді ще автономному регіону непоганий прибуток, однак нині ж у секторі основними гравцями є невеликі приватні компанії. Не надто вартісне й доволі надійне українське обладнання могло б зацікавити їх, оскільки було б запорукою розширення виробництва таких товарів.

Крім того, Косово значно залежне від імпортованих продуктів харчування з огляду на невелику територію й малородючі ґрунти, що ускладнює розвиток власного розведення худоби й польових культур. Україна могла б скористатися цим непоганим шансом і запропонувати продукцію сільського господарства Косову; при цьому цікаво, що найкоротший шлях до держави автотранспортом якраз не пролягає через територію Сербії. Він, натомість, перетинає Молдову, Румунію, Болгарію та Північну Македонію, охоплює мінімум платних магістралей, а транзитні податки і збори за маршрутом слідування незначні або й відсутні.

Косово взагалі є досить привабливим місцем для інвесторів. У рейтингу Doing Business за 2020 р. Приштина посіла 57 місце в списку зі 190 держав за простотою ведення бізнесу, обігнавши навіть кількох членів ЄС – Італію (58 місце), Болгарію (61 місце), Люксембург (72 місце), Грецію (79 місце) та Мальту (88 місце). У Косово доволі проста та зрозуміла фіскальна система з невисокими ставками податків (також легко в цьому плані оформити пільгові ставки), у рамках Угоди про стабілізацію та асоціацію з ЄС законодавче регулювання інвестиційної сфери гармонізоване з acquis, а іноземні бізнес-представництва та торгові палати значною мірою самостійно стежать за дотриманням стандартів чесних бізнесових практик (без тиску й надмірного контролю з боку держави). Лідерами за обсягами інвестицій у косовську економіку є Німеччина, Албанія, Швейцарія та Австрія, що вкладаються у видобувну галузь, сільське господарство, сфери послуг і фінансів.

Готель Four Points by Sheraton у Приштині. Booking

Хоча косовське населення порівняно незаможне, останні два сектори пожинають у республіці непогані плоди: за даними Державного департаменту США, 9 з 11 банків та 12 із 20 мікрофінансових організацій, що зареєстровані в Косово, контролюються іноземцями і приносять прибутки, а в містах з’являється дедалі більше західних готелів, бутіків та ресторанів. У Приштині, до прикладу, оперує готель Sheraton, відчинені філії банку Raiffeisen та оператора транзакцій Western Union, є кілька ресторанів швидкого харчування мереж KFC та Domino’s Pizza, а також стокові крамниці європейських брендів одягу.

Водночас найбільший попит мають невеликі кав’ярні та хостели, а також зони коворкінгу з доступом до інтернету – у Косово є понад 30 провайдерів, що наразі активно працюють над розвитком міських мереж та впровадженням LTE-стандарту, а взагалі доступ до мережі має понад 95% населення. Молодь активно користується нею для роботи, що визначає значний відсоток ІТ-працівників у державі, впливає на популярність фрілансу. Усе це відкриває для українського бізнесу, що зовсім нещодавно зробив усе перелічене вище популярним у самій Україні, великі можливості в порівняно неконкурентному середовищі, скористатися якими можна було б як мінімум спробувати.

Аспекти взаємин із Сербією

Очевидно, що будь-яке зближення (не конче навіть визнання) з Республікою Косово зумовить яскраво виражену негативну реакцію з боку Сербії. Цей негатив може позначатися на стані як дипломатичних, так і торговельно-економічних відносин між Києвом та Белградом. Нашим завданням у цьому розділі буде проаналізувати вагомість цього негативу й зробити висновок про те, чи переважить він здобутки від контактів із Приштиною.

Що стосується дипломатичних зв’язків, то тут відповідь буде доволі однозначною: підтримка навіть частково визнаного Косова дасть нам більше, аніж алюзія «дружби» з цілком визнаною Сербією. По суті, невизнання Києвом Приштини має за мету – здавалося б, цілком логічно – забезпечити підтримку територіальної цілісності, суверенітету України з боку белградської влади. Але що ми бачимо натомість?

Цікаво знати: Постдейтонський синдром: чим сьогодні живе Боснія і Герцеговина?

При голосуванні за резолюції Генеральної Асамблеї ООН щодо тимчасово окупованих територій України Сербія систематично висловлюється «проти» принаймні з 2016 р. (резолюція «Стан із правами людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополь, Україна» та 5 наступних резолюцій на цю тему у 2017-2021 рр.); до прикладу, 9 грудня 2021 р. Сербія проголосувала проти резолюції «Проблема мілітаризації Автономної Республіки Крим та міста Севастополь, Україна, а також частин Чорного та Азовського морів». Представники Белграда голосують таким чином разом з авторитарними Росією й Китаєм та їхніми країнами-клієнтами, зокрема Білоруссю, Кубою, Лаосом і Суданом.

Однак цим справа не обмежується. У самій Сербії за підтримки державних органів часто відбуваються заходи з залученням представників Росії, у рамках яких легітимізуються згадки про тимчасово окуповані території як про належні Москві або й узагалі незалежні (у випадку з так званими «Л/ДНР»).

Мурал із Кримом та Косово в населеній переважно сербами частині косовського міста Мітровиця. EADaily

До прикладу, у грудні 2019 р. в Белграді відбулася конференція «Белградський діалог: за конструктивні відносини з Росією й визнання волевиявлення народу Криму», яку відвідали, зокрема, незаконно обрані від «Республіки Крим» (заявлена Москвою назва окупованої автономної республіки) «сенатор» Ради Федерації Росії Сєргєй Цеков та «депутат» нелегітимної Держдуми Росії Наталія Поклонська. Конференція була як мінімум частково оплачена з російського бюджету.

У лютому 2020 р. на російському стенді Міжнародного туристичного ярмарку в Белграді розміщувалися назва та символіка «Республіки Крим». Інший приклад: 3 грудня 2021 р. в м. Опово за підтримки муніципальної влади та фундації «Сербія в серці – Росія в душі» проводився тиждень російського кіно «Чарівний світ казки». У його рамках було проведено конкурс дитячих малюнків, у якому офіційно (!) були заявлені до участі конкурсанти з «Донецької» та «Луганської» «народних республік».

Періодично сербські посадовці самі відвідують окупований півострів. До прикладу, регулярним гостем Лівадійського форуму (заходу, що окупаційна влада щорічно організовує в Ялті з метою обговорення «гуманітарних питань» із топчиновниками й закордонною «групою підтримки») є Александар Шешель – син скандально відомого воєнного злочинця та вкрай правого політика Воїслава Шешеля й депутат (нині вже колишній) сербської Скупщини (парламенту), а також член делегації Сербії (теж колишній) в ПАРЄ.

Рекомендуємо до прочитання: Зимова сесія ПАРЄ: з чим українська делегація їде до Страсбурга?

Крім того, Шешель-молодший очолює так звану «Асоціацію друзів Криму», метою якої є легітимізація окупації автономної республіки в очах світової спільноти, і в цій ролі він неодноразово відвідував окупований Кримський півострів, в’їжджаючи туди з території Росії, тобто в спосіб, що суперечить українському законодавству.

У 2014 р. віцеголова Скупщини Ненад Попович був одним з очільників «іноземних наглядачів» на так званому «загальнокримському референдумі», результати якого було використано для легітимації окупації АРК. У 2017 р. Поповича, який заявляв, що «питання Криму закрите», було призначено міністром без портфеля в справах інновацій та технологічного розвитку. Першим урядовцем, із яким зустрівся того року новопризначений посол Росії Алєксандр Чєпурін, був теж Попович. Також сербський політик активно лобіював спорудження газогону «Південний потік», який так і не було реалізовано.

Не можна ігнорувати й той факт, що у 2014 р. на боці Росії та проросійських найманців у ході анексії Криму та бойових дій на Донбасі виступив так званий «Загін “Йован Шевич”» (він же «Князь Лазар») – незаконне збройне формування, що складається переважно з прихильників вкрай правої ідеології четництва. На жаль, нині сербська влада не надто активно займається переслідуванням найманців, обмежуючись загальними офіційними коментарями: до прикладу, у 2016 р. тоді ще голова уряду Сербії Александар Вучич просто закликав злочинців «повернутися додому до родин».

Чи не єдиним позитивним кейсом у цьому питанні може слугувати затримання у 2018 р. командира «Йована Шевича» Братислава Живковича. За підсумками розгляду в тому ж році справи найманців, що воювали на Донбасі, сербські суди обмежилися присудженням умовних термінів абсолютній більшості учасників.

Сербські четники на Сході України. Cetnicki Pokret

У 2018 депутат Скупщини Божидар Делич здійснив кількаденну поїздку на окуповані території Сходу України. У рамках цього візиту він виголосив пропагандистську промову перед студентами «Донецького державного університету» (назва неакредитованого «освітнього закладу», заснованого терористами на базі Донецького національного університету, що з початком бойових дій перебазувався до Вінниці) та підконтрольними сепаратистам телеканалами, запевнивши в «підтримці сербським народом боротьби з фашистами».

Отож, можна зробити висновок, що сербська влада як мінімум не зацікавлена у висловленні реальної поваги до територіальної цілісності та суверенітету України. На жаль, вище керівництво обрало сценарій майже гидливого нейтралітету з натяком на готовність у будь-яку мить остаточно солідаризуватися з Москвою. Схоже, лише статус кандидата на вступ до ЄС утримує Белград від такого кроку; утім, і синхронних санкцій, що рекомендується для держав-кандидатів як захід у рамках гармонізації зовнішньої політики та політики безпеки з брюссельською, від Сербії годі чекати.

Відтак перейдемо до економічного боку питання.

Обсяг товарообігу між Україною та Сербією в січні-серпні 2021 р. склав приблизно $254,5 млн (приблизно 0,3% загального), причому імпорт дещо перевищує експорт. Загалом його структура є радше класичною для нашої держави, причому не з позитивного боку: Белграду ми продавали переважно руди, чорні метали й деревину (сировину), натомість закуповували добрива, пластмаси, папір та машинерію (готову продукцію). Щобільше, Сербія сама по собі не є популярним напрямком для українських трудових мігрантів, що випливає як з аналізу офіційної статистики, так і оголошень на профільних вебсайтах: набагато затребуванішою вона є для мешканців сусідніх держав, а також – особливо останнім часом – країн Південно-Східної Азії (утім, це окреме питання).

При цьому абсолютно очевидно, що зі зближенням між Косово та Україною Белград не «зачиниться» для українських експортерів чи потенційних трудових мігрантів цілком і повністю; зрозуміло, що торговельно-економічні відносини будуть менш інтенсивними, однак навряд чи це надто «вдарить» по державному бюджетові чи, тим паче, добробуту наших громадян.

Отож, з упевненістю можна зробити висновок, що Україна цілком «може дозволити» собі охолодження стосунків із Сербією як мінімум задля виконання свого, у певному розумінні, «морального обов’язку» перед Косово – одним зі стійких адвокатів нашої євроатлантичної інтеграції та прихильника в нашому протистоянні російській агресії.

Підсумки

Безумовно, визнання незалежності Косова Україною є дещо більш тривалим процесом, аніж може здатися. Необхідно, по-перше, провести ґрунтовні консультації з партнерськими країнами, надто тими, що ще не вдалися до такого кроку. Варто акцентувати увагу на праві кожної незалежної держави самостійно провадити власний зовнішньополітичний курс, особливо що стосується питань, на які чітку й недвозначну відповідь було вже надано Міжнародним судом.

Водночас вітчизняним юристам-міжнародникам варто не менш ґрунтовно опрацювати наявний на сьогодні масив правових позицій щодо визнання незалежності Косова, прийнявши за вихідну точку те ж таки рішення Міжнародного суду. Слід чітко провести розмежування між балканською ситуацією й окупацією Криму та окремих районів Донеччини та Луганщини – в тому числі з урахуванням уміщеного в Декларації незалежності Косова застереження, що вона жодним чином не створює прецеденту (а її творці врахували й такі делікатні питання!), а також й абсолютно різного характеру «Республіки Крим» і Республіки Косово.

Поза тим слід просувати імідж Приштини як перспективного ринку для вітчизняних експортерів – особливо високотехнологічної продукції, попит на яку може зростати з огляду на прискорення темпів відновлення раніше зруйнованого війною національного господарства Косова. Україна володіє має технології, що допоможуть надати новий імпульс економіці молодої держави, котра роками задовольнялася роллю незаможного сільськогосподарського регіону. Можливо, масштаби такої співпраці будуть унікальними для Європи ХХІ ст. і зможуть створити сотні (коли не тисячі) нових робочих місць у самій Україні, економіці котрої також не завадить ковток свіжого повітря.

Зрештою, долі Косова та України значною мірою подібні. Обидві держави перебували під гнітом імперій, обидвом відводилася роль «села» чи «провінції», обидві, натхненні успіхами національного відродження, завзято боролися за незалежність і все ж досягли успіху. Усвідомлення цієї спільності допоможе Україні з гідністю потиснути протягнуту Приштиною руку дружби й скористатися чудовими можливостями для взаємовигідної співпраці.

Автор – Богдан Мироненко, експерт із Центральної Європи та Балкан Аналітичного центру ADASTRA

Якщо вам сподобалася наша аналітика, підтримайте центр на Патреоні. Разом зможемо більше!